Леся Українка Писателі-русини на Буковині
Панна Ольга Кобилянська — найближча землячка Федьковича, бо зросла также в буковинських горах. Початкову освіту отримала в німецькій школі, а потім доповнила її читан¬ням книжок головно в німецькій мові, якою спочатку писала свої твори та пише часом і тепер, бо знає цю мову дуже добре і має літературні зв'язки в німецькій Австрії та в Німеччині, де ті твори здобули собі велику пошану нарівні з кращими творами німецької модерни. Цеї «Німеччини» не можуть простити д. Ко¬билянській її земляки, бо німецький вплив справді досі знати на її стилі, але ж якщо німецька мова і справді була шкідлива для стилю писательки, то зате вона була їй дуже корисна для за¬гального розвитку і врятувала її думку від сну в маломіщанському та дрібно-урядницькому околі малого міста, де єдиним осередком культури була німецька бібліотека. Отже, «Німеччина» відкрила писательці нашій світ ідей, познайомила її з світовою літературою і навчила любити і розуміти хист. Справді, ідейний та естетичний розвиток у д. Кобилянської да¬леко вищий, ніж у тих австро-руських письмовців, що розвива¬лись під впливом тільки рідної та польської літератури. Німці показали д. Кобилянській і шлях до літератури і додали їй сили побороти перші перешкоди, а від своїх земляків вона мала спо¬чатку більше прикростей, ніж моральної помочі, і, либонь, не раз спадало їй на думку покинути назавжди українське пись¬менство та й піти знову до своєї привітної, немов рідної «Німеччини»; однак добре, що вона цього не вчинила, бо в ні¬мецькому письменстві вона тільки гість, хоч і милий, а в укра¬їнському вона дома і може розмаїтніше виявити свій талан. До того ж від 1895 р. вона стала признаним членом родини в українській літературі, і тепер їй не бракує пошани від редак¬торів, критиків, а надто читачів,
В творах своїх д. Кобилянська зачіпає найрозмаїтіші теми. Найбільше вироблений у неї тип інтелігентної жінки, що боре¬ться за свою індивідуальність проти нівеляційного, загнітливого впливу австрійської буржуазії, затопленої в безнадійному філістерстві. Цій темі присвячене перше оповідання д. Коби¬лянської «Людина» і чималий психологічний роман «Царівна», що при деяких хибах форми та феміністичній тенденції, підкре¬сленій більше, ніж би слід для гармонічного враження, все ж лишається одним з найкращих романів такого розбору. В той час, коли творився цей роман, д. Кобилянська була дуже захо¬плена ідеєю жіночого руху, бувши дуже під впливом феміністки-писательки д. Кобринської, але пізніше їй трохи збайдужилася ця справа, може, тим, що сталася для неї вже «перебутим моментом», а сам принцип жіночої самостійності здався ясним і без довгих теоретичних доказів.
Після «Людини» і «Царівни» написала чимало дрібних оповідань; з них деякі можна назвати ліричними поезіями в прозі. Сей genre найкраще вдається д. Кобилянській, бо її нату¬рі дуже властивий ліризм та музикальні настрої. До найреальніших картин вона додає, ліричні покраси, що не раз нагадують симфонії, де враження краєвидів і почування душі зливаються в неподільну гармонію. В збірнику оповідань д. Ко¬билянської («Покора»), що вийшов 1899 р. у Львові, більшість належить до такого «симфонічного» genr'y. Одно таке опові¬дання, під заголовком «Битва», малює нам картину погибелі величезного пралісу в Кімполунзьких горах, що впав під соки¬рами промисловців-«культуртрегерів», напасників зеленої Бу¬ковини. З простого факту знищення заповідного лісу через відому гандльову фірму писателька вміла створити справді трагічний і високоартистичний образ. Ліс і гори — це рідна стихія д. Кобилянської, там вона дає вільний розмах крилам своєї фантазії і пориває за собою читача. За ці розмахи не раз дістається д. Кобилянській навіть від прихильників, їй доріка¬ють тим, ніби вона, як німецькі модерністи, залітає надто висо¬ко в надхмарні світа, багато вище, ніж сягають верхів'я буковинських гір, і через те не бачить і не хоче бачити, що ро¬биться по долинах, де страждає буковинський народ. Ці дорі¬кання мають певну основу в тому, що д. Кобилянська, перебувши чималий вплив філософії Ніцше, поривається часа¬ми до «надлюдського» (iibermenschliches) ідеалу, і це заводить її не раз у млисті, абстрактні мрії, але зате парадоксальний дух того філософа розвив у молодої буковинської писательки дале¬ко більшу відвагу думки і фантазії, ніж ми звикли стрівати у більшості австро-руських письмовців. Протест особи проти околу, що конечне викликає за собою поривання ins Blau hinein, становить неминучий момент в історії літератури кожного на¬роду, такий момент, здається, тільки тепер вповні настав для української літератури, щонайменше для тієї, що розвивається в австрійських обставинах. Подібний літературно-громадський рух викликав свого часу в інших народів надзвичайний розцвіт артистичної творчості, маємо певну надію, що цей настрій не мине даремно і для нашої літератури. Найкраще з оповідань д. Кобилянської, навіяних цим настроєм, це музично-пластична поема в прозі «Valse melancolique».Ті, що дорікають д. Кобилянській за надхмарні мрії, мо¬жуть потішитись, бо ця писателька, — щоправда, не належить до народовської школи, а ближча до німецької «модерни», — не завжди цурається долин. Доказом цьому є високоартистичне оповідання «Некультурна», де під чисто симфонічний акомпа¬немент розказана дуже реальна історія простої гуцулки, емансипованої не по теорії, а по інстинкту. В цьому оповіданні, химерно створеному з поезії і прози, власне дві героїні: гуцулка і буковинська природа. Нарешті, нарис «Банк рустикальний» дає нам просто з життя вихоплену картину горя селянина, при¬гніченого темною для нього рахубою рустикального банку, а розуміючого тільки одно: що він був господарем, а тепер став жебраком. Цей нарис написаний цілком іншою манерою, ніж всі інші твори л. Кобилянської.
Зрештою, властива сфера цеї писательки — це побит інте¬лігенції, вона його краще знає і через те, описуючи його, біль¬ше: має нагоди розмаїтніше виявити свій талан.
Українка Леся. Писателі-русини на Буковині.—
Зібр. творів у 12-ти т. —
К.: Наук, думка, 1977. — Т. 8. — С 276-279.
...Добродій Василь Стефаник... близький до селян, до їх мови і світогляду. ...Чи то яскравість таланту, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним, трудно зважити; за¬певне, і те і друге... Коли Федькович малював народне життя у його святочному строї, то Стефаник малює його в буденній одежі. Властиве, ці два письмовці беруть свої сюжети з різних станів селянської маси. Федькович описував заможне селянст¬во, що бідує тільки від рекрутчини та від загальнолюдськихлих, д. Стефаник малює сільський пролетаріат або стан, близь¬кий до повної пролетаризації, що найбільше, як видно, займає молодого письмовця трагізмом свого становища.
Маленькі образки д. Стефаника чорним колоритом, вира¬зністю і вкупі недбалістю письма нагадують малюнки пером. Д. Стефаник не любить ліричних акордів та поетичних прикрас, він зовсім ховає свою авторську особу. Він уміє віддавати на¬стрій в розмовах і ситуаціях, а до того, малюючи свої персона¬жі в дуже неприкрашеному виді, вміє будити у читача симпатію до них, ніде не вдаючись до «характеристики від автора». В та¬ких коротких нарисах д. Стефаник дає нам цілу колекцію силу¬етів; це не фотографії, а власне малюнки, немов ескізи для будучої картини. Читаючи їх, мені спало на думку, що коли б їх зв'язати одною спільною фабулою, то вийшов би роман юрби. Всі герої д. Стефаника мають однакову психологію, міняються тільки обставини, що впливають на неї; головні риси цеї пси¬хології — пасивність поруч із стихійним рухом по інерції. Ні один з діячів д. Стефаника не здіймається вище загального рів¬ня маси, але всі нариси перейняті таким творчим духом симпа¬тії автора до описаних людей, а самі ті пасивні або інертні люди перейняті таким живим, вражаючим стражданням, що перед ними читач не може зоставатися спокійним...
Д. Стефаникові докоряють часом за односторонність, на¬віть однотонність його малюнків. Справді, темні барви у нього переважають, а при тому в сюжетах його нема нічого надзви¬чайного, романтичного. Він малює буденне життя сірого люду, але не тільки зверхні факти цього життя, а самий зміст його; двома, трьома раптовими рисами він малює нам надзвичайно яскраво цілу драму, і, власне, через те, що всі нариси мають один тон, вони дають нам один спільний образ життя народно¬го, показують нам колективну душу маси.