Микола Зеров МАРКО ВОВЧОК. ТВОРЧІСТЬ
Микола Зеров МАРКО ВОВЧОК. ТВОРЧІСТЬ
«Народні оповідання» Марка Вовчка з хронологічного погляду можуть бути розподілені на кілька груп. Найраніші з них, числом 11, увійшли до першого Кулішевого видання 1853 р. Це— «Викуп», «Отець Андрій», «Одарка», «Козач¬ка», «Горпина» («Панська воля»)— п'ять оповідань, присвячених «сваволі та немилосердю поміщиків»; троє оповідань, так само побутових, але про життя вільних людей — «Сестра», «Чумак», «Сон»; і троє, навіяних народними переказами-легендами: «Максим Тримач», «Данило Гурч», «Свекруха»; до цієї ж групи стосується оповідання «Чари», в основі якого лежить народне повір'я про обер¬тання людини на інші істоти — мотив метаморфози.
Другу групу становлять оповідання, що їх писала Марко Вовчок по прибут¬ті до Петербурга та виїзді за кордон. В. Бойко у книзі «Марко Вовчок. Історично-літературний начерк» (Київ, вид-во: «Друкар», 1918) називає їх другим та третім томом «Народних оповідань». Здобувши собі славу оповіданнями про кріпацтво, Марко Вовчок свідомо береться тепер за тему «пани та кріпаки». Першими опо¬віданнями, які вона прислала з закордону, були «Ледащиця» та «Інститутка», «бесспорно лучшая из всех повестей и рассказов Марка Вовчка», як уважав Пет¬ров. Сюди ж належить оповідання «Два сини». Центр ваги в цих оповіданнях лежить «у жадібному змаганні кріпаків на волю» — пише В. Бойко. «Але моти¬вом служить тут не кохання, як у «Викупі», а ясна свідомість безправності та несправедливості свого становища». В «Ледащиці» на волю рветься кріпачка з вільного роду, в «Інститутці» волі прагнуть кріпаки з походження. Прокіп міняє кріпацтво на тяжку військову службу. Назар утікає. Загальний тон оповідань стає щораз темнішим. У «Викупі» образ пані, в якої викупляється герой оповідання Яків Харченко, подано порівняно легкими рисами; оповідач тримається тону добродушної іронії. Уже в «Одарці» та «Козачці» на знущанні власників над дворовими людьми кладеться повний наголос, авторка заступається за «униженных и оскорбленных». Що ж до «Інститутки», то про неї цілком справедливо сказано, що «вся повесть может быть названа в некотором роде словом о злых жёнах XIX столетия». Оповідання «Три долі», «Не до пари», «Павло Чорнокрил» насичені психологічним матеріалом; казки, побудовані з матеріалу народних переказів та пісень («Невільничка», «Кармелюк», «Дев'ять братів і десята сест¬риця Галя»), закінчують другий круг Вовчкових оповідань.
Нарешті, третій круг становлять «Посмертні оповідання», знайдені в папе¬рах письменниці по її смерті, неповні, невикінчені. З них двоє, «Дяк» і «Пройди¬світ», писано в роках 59-61, а двоє — «Як Хапко солоду відрікся» та «Гайдама¬ки», — у 90-х. Над «Гайдамаками» Марко Вовчок працювала в останні дні свого життя. Вперше опубліковано названі оповідання в ЛНВ (Літературно-науковий вісник) за 1908 p., окремою книжкою випущено два роки пізніше.
З погляду на матеріал, взятий до оброблення, оповідання Вовчкові можна розбити на три групи: а) оповідання побутові з певною публіцистичною [...] тенденцією, б) оповідання побутові з наголосом на психології дійових осіб; в) оповідання на народнопоетичній основі.
Оповідання останнього ґатунку мало чим різняться від Стороженкових. Ав¬торка в них близько тримається історично-етнографічного матеріалу, добачаючи свою задачу в закруглюванні народного переказу та психологічному мотивуванні його подробиць. Шевченко вважав ці оповідання найвластивішими художній манері Вовчка. На думку істориків українського письменства, вони «належать до найкращих з художнього погляду» (Дорошкевич). Одні з них насичені фантасти¬кою («Чари»), другі торкаються недавнього минулого («Кармелюк»), — але на¬віть останні, що мають героями таких борців проти закріпачення, як Кармелюк, перебувають у полоні народних уявлень. Замість показати обставини, в яких народжуються такі форми соціального протесту, як опришківство або розбишац¬тво, на зразок Кармелюкового, авторка дає лише портрет романтичного героя, систематизуючи дані пісень та легенд, не пробуючи вхопити крізь них характери¬стичні риси соціального процесу. Так само блідо накидано соціальний фон і в повістях на зразок «Інститутки». На той час як, скажімо, в «Пошехонской стари¬не» Щедріна автор весь час заявляє, що він має намір «восстановить характери¬стические черты так называемого доброго старого времени», показати, як «ста¬рая злоба дня отравила своим ядом новую злобу дня»; Марко Вовчок таких пізнавальних завдань не ставить. Своєю «Інституткою» вона не стільки хоче подати типові явища минулого в їхній історичній зумовленості та генезі, скільки викликати співчуття до споневірених. Коли реалістична повість має перед собою в далекій перспективі ефект соціологічної студії, насичена сентименталізмом «Інститутка» Марка Вовчка, ставлячи наголос на моментах моральних (жорстоке серце панночки і т. п.), справляє скоріше враження проповіді «слова о злых жёнах».З формального боку писання Марка Вовчка становлять собою на перших порах щось подібне до етнографічного запису з народних уст. Як такі записи, з посиланнями на дійсні факти, і було їх подано в свій час Кулішеві. Куліш (а зго¬дом і інші критики, як-от О. Котляревський) відзначив у них брак художньої типізації, відсутність характеристики, портретів, пейзажу— взагалі елементів складнішого художнього будування: «Автор ограничивается описанием единич¬ных явлений, не представляет изображения народного быта в постоянных усло¬виях означенного вопроса». Пізніше Марко Вовчок дає складніше плетиво худо¬жнє, але оповідання веде по-давньому від першої особи, зберігає, як і раніше, форму усної розповіді; її портрети зроблені умовно, засобами народнопоетично¬го вислову. Всі герої й героїні, як це підкреслив у своїй статті 1907 р. С Єфремов, позбавлені індивідуальних рис, всі на одне лице.
Використовування народнопоетичних матеріалів, заняття етнографа (відго¬мін народних казок у «Галі», народних пісень у «Кармелюкові», думи про Мару¬сю Богуславку в «Невільниці») поклали свою печать і на стиль Марка Вовчка. Вона немов колекціонує у своїх писаннях поетичні образи, народні приказки, рідкісні слова й граматичні форми, а Звідси прянощі, поетична напруженість, піднесеність її стилю. Візьмімо кілька перших рядків з оповідання «Дяк» як ілюстрацію до сказаного.
«Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його на¬дано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений. Не знаю от, як вам доводилось — яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпни: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од неї з хати гуляй, — то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий, — і трохи на їх не походив: се був чоловік з росту і сили ставен, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе з межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь».
Ці особливості стилістичні Марка Вовчка мав на увазі й Куліш, коли в стат¬ті від редакції «Основи» (1861, IV) писав: «Наш Марко Вовчок, як бджола Божа, випив найкращу росу із квіток нашої мови...» І далі підкреслював ту ж думку іншим образом — доброго косаря: такий косар «під корінець бере: отут і зиску ждать — все вибере при землі, ні половничнику, ні чебрецю пахучого не зоста¬вить».
Микола Зеров. Теорії в двох томах. —К.: Дніпро, 1990 —С 229-232.