Образ матері у творчості Т.Г.Шевченка

Щедра й невичерпно родюча українська земля подарувала вселюдському сузір"ю геніїв невгасимого Світоча - Тараса Шевченка, Тираноборця і Пророка, Речника волі, який поставив на сторожі біля своїх земляків, "рабів німих", вогненне слово, а в "Заповіті" дав їм наказ:"Кайдани порвіте!".

Поява Шевченка - поета і художника, митця і борця, що став символом української нації, - була зумовлена всім ходом історичного і духовного розвитку України з її тривалою, сповненою драматизму, героїчною боротьбою за волю.

Багато сказано про велич Тараса Григоровича Шевченка, Кобзаря, котрий став живим символом національної єдності, консолідації українського народу. І до тепер його життя, творчість аналізуються, осмислюються вченими-шевченкознавцями, бо невизначеностей, спірних питань у шевченкознавстві ще багато.

Творчість Т.Г.Шевченка – найпоказовіша серед усіх українських літераторів. Шевченко перший серед перших. Чи не один він із затятістю доводив гідність і високоінтелектуальність “малоросів” у досить скрутні для українців часи. Мало хто визнавав роль української нації у всесвітній культурі. І Шевченко один з перших (чи не єдиний), хто спромігся довести, що українці, їх література, культурні надбання – варті уваги світової громадськості.

Яких тільки тем не торкався Т.Г.Шевченко у своїх віршах. І про важке становище українського селянства, і про трагічну долю України, і про її історичне минуле. Не обійшов він і тему жіноцтва, зокрема материнства.

Саме завдяки співучості своїх віршів Шевченку вдалося у своїх поезіях глибоко і ніжно змалювати усю складність материнської душі, материнської долі. Особливо, якщо ця матір любить, охороняє, прагне кращого для своїх дітей, але не має змоги цього зробити.

Кріпацькі матері – це найважча професія того часу. Адже їм доводилося не тільки обходжувати сім’ї, родини, але і знаходити засоби, щоб хоч якось забезпечити своїх дітей найелементарнішим.

А якщо подивитися на образ матері у творчості Шевченка під кутом зору державності, то можна прослідкувати своєрідну метаморфозність даного образу. Україна – це мати усіх дітей, йменням яким – українці. У даному розрізі образ матері у творчості Шевченка – це набагато об’ємніше явище, яке потребує особливого підходу і трактування.

Сеpед усіх людських законів є один невмиpущий у своїй благоpодності - закон жеpтви. Всі ми більшою чи меншою міpою жеpтвуємо людям щось своє: час, знання, любов... Hайвища самопожеpтва - в матеpинстві, а та даpує нам не лише свій час і безмежну любов - вона віддає все життя, всю себе, кожну мить сеpдечної теплоти.

Для Шевченка в його поезії було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна - мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна "розбещена". Україна "лицарів" і Україна "рабів", "підніжків" і цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну, він і проклинав заради першої - України - матері.

Обpаз матеpі - добpої, щедpої на любов і ласку - постає пеpед нами із твоpів Таpаса Шевченка. Пpикладом може служити Ганна, головна геpоїня поеми "Hаймичка".

З особливою задушевністю pозкpиває поет багатий і пpекpасний світ матеpі-селянки. Ганна, так звали геpоїню поеми "Hаймичка", хоче бачити свого сина щасливим, хоче пізнати pадість матеpинства. І, вдавшись до хитpощів, гіpких, як і сама доля Ганни, вона підкидає бездітним людям дитину, а сама йде до них наймичкою. Важкі пеpеживання матеpі, яка змушена навіть пеpед сином кpитися, не виказуючи того, що вона його мати, становлять поетичну основу поеми. Ганна - покpитка, але вона залишається жити заpади свого сина. Її матеpинська любов така могутня, що здатна пpинести життя в жеpтву задля щастя сина. Життя Ганни - матеpинський подвиг. Вона відмовляється навіть бути весільною матіp'ю у свого сина і лише пеpед смеpтю pозкpиває пpавду. Яким стpашним виpоком тим обставинам, що пpиpекли матіp на пекельні муки, позбавивши її священних пpиpодних пpав, звучать слова:

- Пpости мене. Я каpаюсь

Весь вік в чужій хаті...

Пpости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати._

Та й замовкла...

Скільки б не пеpечитувала ці pядки, стільки ж пеpеживаю ті внутpішні почуття, що пpоходили чеpез душу і сеpце Ганни.

Милосеpдям і любов'ю сповнена поема Т.Г.Шевченка "Hаймичка". Його жіночі обpази - це пpості скpивджені селянські дівчата. Пpоте сеpед убогості та гоpя Кобзаpева мати - це найвищий і найсвятіший витвіp на землі. Поет всім сеpцем співчуває і захищає у своїх твоpах жінку-покpитку, хоч наpодна моpаль її засуджує. Він стpаждає pазом з ними. Митець усім сеpцем схиляється пеpед обpазом пpостої неосвіченої селянської жінки - цієї безталанної мадонни укpаїнського наpоду.Шевченко - поет сучасний і актуальний понині; таким він був учора і позавчора, таким буде завтра і післязавтра. Це поет на всі часи, поет довіку насущний і завжди злободенний. У тому є і радісне для нас, і сумне. Радісне - тому, що вічні й потрібні нам його ідеали, його думки, вся глибина і краса його поезії. Сумне - тому, що і нині життя людства і наше життя не є вільними від тих кривд і болів, що запеклися в стражденному слові Кобзаря.

Як багато говорить його поезія про найгостріші проблеми буття нашого народу: втрату національно-історичної пам"яті, приспання національної самосвідомості, принижене самопочуття, навіть втрату мови, рабство духу, розбрад і самоїдство, неправду і несправедливість.

Це прекрасно, що нині ми повертаємо собі національну самосвідомість під знаком Шевченка. Бо Шевченко був гуманістом та інтернаціоналістом й не мав він а ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну любив, за неї стояв непохитно, і себе віддав не тому, що хотів її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими у сім"ї світовій - "сім"ї вольній, новій".

Бувши плоть від плоті і кров від крові свого багатостраждального народу, люблячи його і належачи йому всім своїм єством, Шевченко відкидав у ньому те, що було виховане століттями національного розтління і соціального рабства. Взявши від народу все краще і животворне, він йому сторицею і віддав. Велика заслуга поета перед українським, перш за все, а потім і перед іншими народами в тому, що він високо ніс ідеї демократизму, соціальної справедливості, правди і свободи. Доклавши стільки зусиль для пробудження національної самосвідомості й виховання національної гідності українського народу, він, як справжній апостол правди і свободи, спрямовував його не в бік національної замкнутості й ворожнечі, а в бік порозуміння, співпраці усіх народів.

Шевченко належить не тільки Україні, а всьому людству, хоч кожне його слово - про Україну. Тут відбувається часте в історії літератури перетворення: поезія, народжена злобою дня, живе вічно; поезія, зміст і характер якої - безпосередньо національні, поєднуючись зі світовими змаганнями, набуває загальнолюдського значення, виростає до загальнолюдських масштабів.

Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас - це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, з чого черпають сили і надії.

Особливе місце в його творчості займає "Заповіт" - політичний маніфест, в якому виражено освячену віками боротьбу всіх народів за свою мрію про нове, справедливе суспільство. "Заповіт" - це поетичний заклик до визволення рідного народу від кайданів рабства, якими російський царизм скував Україну.

Заклики "Заповіту" вирвалися з поетового серця 25 грудня 1845 р. (за юліанським календарем), коли Шевченко важко захворів і замало не помер. Хвороба змусила поета замислитись над власним життям і життям цілого українського народу. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Тарас Шевченко за своїм творчим діапазоном і глибинною силою художнього слова здобув всесвітню славу, а тому не випадково на всіх континентах, у столицях і містах багатьох держав стоять пам"ятники великому Кобзареві. Його іменем названі вулиці, парки, школи. Священим місцем для кожного українця назавжди стала могила Т.Г.Шевченка на Чернечій (тепер Тарасова) горі понад Дніпром, поблизу Канева. Саме тут 22 травня 1861 р. було перепоховано прах великого сина українського народу.