Філософська та інтимна лірика Федора Тютчева

«Для Тютчева жити — означає мислити».

І. Аксаков

«Лиш талантам сильним і самобутнім надана можливість торкатися таких струн у людському серці».

М. Некрасов

Федір Тютчев — один із найвизначніших ро¬сійських поетів-ліриків, поет-мислитель. Його найкращі поезії і до цього часу хви¬люють читача художньою далекоглядністю, глиби¬ною і силою думки.

Якщо навколо поезії Некрасова і Фета розгор¬талася політична боротьба і нині літературознавці поділяються на прихильників або «некрасівського» або «фетівського» напряму, то щодо творчості Тют¬чева думки були одностайними: його високо поціно¬вували і сприймали як демократи, так і естети.

У чому ж полягає невичерпне багатство Тютчевої лірики?

Федір Тютчев народився 23 листопада 1803 року у сім'ї дворянина у маєтку Овстуг Орловської гу¬бернії. Батьки майбутнього поета, люди освічені й заможні, дали синові ґрунтовну і різнобічну освіту. Гувернером до нього був запрошений відомий свого часу поет і перекладач С.Е.Раїч, знавець класичної давнини та італійської літератури. На його уроках Тютчев черпав глибокі знання з історії давньої та нової літератури. Ще підлітком Федір починає писати й сам. Його ранні вірші дещо застарілі й «важкі», однак свідчать про талант юнака. У 14 років Тютчев стає членом Спілки любителів російсь¬кої словесності. У 1819-му вперше з'являється дру¬ком його вільний переклад «Послання Горація до Мецената». Протягом 1819-1821 рр. Тютчев навчав¬ся на словесному відділенні Московського універ¬ситету. Листи, щоденники цього періоду засвідчу¬ють його літературні уподобання. Він захоплювався Пушкіним, Жуковським, німецькими романтиками, читав твори французьких просвітителів, поетів і філо¬софів Давньої Греції та Риму. Коло його інтелектуальних інтересів було досить широким і охоплюва¬ло не лише літературу, а й історію, філософію, мате¬матику, природничі науки.

Московський університет початку 20-х рр. стає центром політичної та суспільної думки. І хоча Тют¬чев не цікавився політикою, мати, боячись шкідливого впливу на нього революційних ідей, настояла на достроковому завершенні навчання та вступові сина на дипломатичну службу.

Тютчев був зарахований до Колегії закордон¬них справ. Незабаром він виїздить до Європи, де прожив майже 22 роки, представляючи російську дипломатичну місію у Мюнхені, потім у Турині та при дворі сардинського короля. Мюнхен (столиця Баварського королівства) був одним із найбільших центрів європейської культури. Тютчев знайомить¬ся там з ученими, літераторами, художниками, занурюється у вивчення німецької романтичної філософії та поезії. Він зближується із визначним філософом-ідеалістом Ф.Шеллінгом, товаришує з Г.Гейне, пер¬шим починає перекладати його твори^осійською мовою, перекладає також Ф.Шіллера, Й.-В. Гетета інших європейських поетів. Це допомогло Тютчеву відшліфовувати та вдосконалювати свою поетичну майстерність. У велику поезію його ім'я ввійшло у 20-ті рр. Вірші Тютчева періодично з'являлися в різних московських журналах та альманахах, і най¬частіше підписані були лише ініціалами поета. Сам Тютчев не вельми високо оцінював власний доро¬бок. Більшість з написаного або зникло, або було знищено. Навдивовижу скромний і вимогливий до себе, під час одного з переїздів Тютчев, спалюючи непотрібні папери, кинув у полум'я і декілька зошитів своєї поезії.

Чотири сотні віршів Тютчева дають змогу про¬стежити становлення його світогляду, ознайомитися з найвизначнішими подіями його життя.

У студентську пору та на початку перебування за кордоном поет знаходився під впливом волелюб¬них ідей. Його вірш «До оди Пушкіна «Вольність» за ідейною спрямованістю близький до творів роман¬тизму, але вже в ньому відчутною є відмінність від соціальної лірики Пушкіна декабристського періо¬ду. Тютчев використовує лексику, характерну для поезії декабристів («вогонь свободи», «звук лан¬цюгів», «пил рабства» тощо), але вбачає сенс поезії не в заклику до боротьби, а в заклику до миру та душевного спокою. У його оді є рядки, звернені до поета з проханням чарівною струною «пом'якшува¬ти, а не тривожити серця» читачів.

Ставлення до Росії у Тютчева було суперечли¬вим. Він глибоко любив свою батьківщину, вірив у її майбутнє, проте розумів її економічну та культур¬ну відсталість, занедбаність, не міг миритися з полі¬тичним режимом «канцелярії та казарми», «батога і чину», котрі уособлювали самодержавну Росію.

Для Тютчева завжди залишалися неприйнятливими будь-які насильницькі форми боротьби. Звідси — суперечливе ставлення до декабристських подій, на які він відгукнувся віршем «14-е грудня 1825 року». Поет з повагою поставився до сміливих дій дворян заради ідей суспільної свободи, що пересту¬пили через власні інтереси, проте водночас він ува¬жав їх «жертвами нерозумних намірів», стверджу¬вав, що вчинок їхній позбавлений сенсу, тому й не залишить сліду в пам'яті нащадків.Кожного року майстерність поета вдосконалю¬валась. До середини 30-х років він видрукував такі перлини, як «Весняна гроза», «Весняні води», «Літній вечір», «Silentium!», проте ім'я поета залишалося невідомим пересічному читачеві, оскільки окремі вірші Тютчева (й частина без авторського підпису) з'являлись у різних журналах і альманахах розрізне¬но і «губились» у морі віршів низького гатунку.

Лише 1836 р. за ініціативою свого приятеля І. Гагаріна Тютчев зібрав свої поезії в окремий рукопис з метою опублікування. Доробок було передано П. Вяземському, той показав його В.Жуковському й О.Пушкіну. Три корифеї російської поезії були в захваті, і в «Сучасникові» (а часопис у цю пору на¬лежав його засновнику О.Пушкіну) були опубліко¬вані 24 вірші під заголовком «Вірші, надіслані з Німеччини» з підписом Ф.Т.

Тютчев був гордий увагою до нього першого поета Росії й мріяв про особисту зустріч. Проте зу¬стрітися їм не судилося. На смерть О.Пушкіна Тютчев відгукнувся віршем «29 січня 1837 року».

Як і М. Лєрмонтов, Тютчев звинувачував у смерті Пушкіна світську верхівку, але вважав, що поет глибоко помилявся, відволікаючись від чистої поезії. Наприкінці вірша він стверджує безсмертя поета: «Тебе ж, як і перше кохання, серце Росії не забуде».

З роками посилюється відчуття соціальних зру¬шень, які відбуваються у світі, розуміння того, що Європа стоїть на порозі епохи революцій. Тютчев переконаний: Росія піде іншим шляхом. Відірваний від батьківщини, він створює своєю поетичною уявою ідеалізований образ Миколаївської Русі. У 40-і рр. Тютчев майже не займається поезією, його більше цікавить політика. Свої політичні переко¬нання він тлумачить у ряді статей, у котрих пропа¬гує ідею панславізму, відстоює православ'я, вва¬жаючи релігійність специфічною рисою російсько¬го характеру. У віршах «Російська географія», «Пророкування» звучать заклики до об'єднання всіх слов'ян під короною російського самодержав¬ства, засудження революційних рухів, які поши¬рилися в Європі і загрожували Російській імперії. Тютчев вважає, що слов'яни повинні об'єднатися навколо Росії, а революціям протиставити просвіту. Однак, ідеалістичні настрої щодо російського само¬державства були зруйновані ганебною поразкою Росії в Кримській війні.

Тютчев пише гострі, дошкульні епіграми на Миколу І, міністра Шувалова, цензурний апарат.

Інтерес до політики постійно спадав. Поет при¬ходить до розуміння невідворотності змін в основі суспільно-політичного ладу Росії, і це тривожить і водночас хвилює його.

«Я усвідомлюю, — пише Тютчев, — безрезультатність усіх відчайдушних зусиль нашої бідолаш¬ної людської думки розібратися в тому жахливому вихорі, в якому гине світ... Так, дійсно, світ руй¬нується, і як не згубитися в цій страшній круговерті». Страх перед руйнацією і радість від усвідомлення упевненої ходи нового тепер живуть разом у серці поета. Саме йому належать слова, що стали крила¬тими: «Блаженний, хто відвідав цей світ у його фа¬тальні хвилини...»

Не випадково він уживає слово «фатальні» («Ціцерон»). Тютчев за своїми переконаннями був фаталістом, уважав, що і доля людини, і долі світу наперед визначені. Проте це не викликало у нього відчуття приреченості та песимізму, навпаки — за-

гострене бажання жити, рухатися вперед, щоб поба¬чити, нарешті, майбутнє.

На жаль, себе поет відносив до «уламків старого покоління», гостро відчуваючи відстороненість, відчуженість від «нового молодого племені» і немож¬ливість іти поряд з ним назустріч сонцю і рухові («Без¬соння»).

У статті «Наш вік» він стверджує, що провідною рисою сучасника є роздвоєність. Цю «дволикість» світовідчуття поета ми чітко бачимо в його ліриці. Він закоханий у тему бурі, грози, зливи. У його по¬езії людина приречена на «безнадійний», «нерівний» бій із життям, долею, самою собою. Однак ці песи¬містичні мотиви поєднуються з мужніми нотами, які уславлюють подвиг незламних сердець, сильних ду¬хом осіб. У вірші «Два голоси» Тютчев оспівує тих, хто долає життєві труднощі і суспільні незгоди й може бути зламаний лише хіба що Фатумом. На таких людей із заздрістю дивляться навіть олімпійці (тобто боги). У поезії «Фонтан» також уславлюється той, хто прагне вгору,— до сонця, до неба.

Філософсько-соціальна лірика Тютчева часто побудована на основі композиційного прийому па¬ралелізму. У 1-й частині зображується звична для нас картина або явище природи, у ІІ-й строфі автор ро¬бить філософський висновок, спроектований на людське життя і долю. Тематично вірші Тютчева поділяємо на три цикли: соціально-філософська ліри¬ка (про неї вже йшлося), пейзажна лірика та інтимна лірика (про кохання).Ми поціновуємо Тютчева найперше як неперевершеного співця природи. У російській літературі не було раніше поета, у творчості якого природа ва¬жила б так багато. Вона виступає основним об'єктом художніх почувань. До того ж самі по собі явища природи передані небагатослівне, основна ж увага зосереджується на почуттях, асоціаціях, котрі ви¬кликають вони у людини. Тютчев — досить спосте¬режливий поет, уже за допомогою кількох слів може відтворити незабутній образ.

Природа у поета мінлива, динамічна. Вона не знає спокою, знаходячись одвічно у стані боротьби протиріч, зіткнень стихій, у безперервній зміні пір року, дня і ночі. Вона має багато «облич», насичена фарбами і запаха¬ми (вірші «Яке ж бо гарне ти, нічне море», «Весняна гроза», «Який веселий гуркіт літньої бурі» тощо).

Епітет і метафора мають несподіваній характер, вони за своїм значенням здебільшого є такими, які взаємовиключають одна одну. Саме це допомагає створити картину боротьби протилежностей, по¬стійних змін, тому особливо привертають увагу пое¬та перехідні миттєвості у природі: весна, осінь, вечір, ранок («Є в осені...», «Осінній вечір»). Та найчасті¬ше Тютчев звертається до весни:

Зимі настала мука,

Тому вона сумна –

Їй у віконце стука,

Жене її весна.

Переклад М. Рильського

Бурі, заметілі прагнуть зупинити поступ весни, проте закон життя невблаганний:

Зима іти не хоче,

На весну все бурчить,

Але весна регоче

І молодо шумить!

Переклад М. Рильського

Природа у віршах Тютчева олюднена. Вона близька людині. І хоча у віршах не натрапляємо на безпосередній образ людини чи якісь ознаки її присутності (помешкання, знаряддя праці, предмети по¬буту та ін.), ми внутрішньо відчуваємо, що йдеться саме про людину, її життя, почуття, про те, що на зміну старому поколінню приходить молоде. Вини¬кає думка про вічне свято життя на землі:

Зима лиха почула

Кінець свого життя,

Востаннє сніг шпурнула

У чарівне дитя.

Та що то вража сила!

Сніжком умилась тим

І лиш порожевіла Весна в цвіту своїм.

Переклад М.Рильського

Творчо засвоївши вчення Шеллінга про пану¬вання у світі єдиної «світової душі», поет перекона¬ний, що вона знаходить своє вираження як у природі, так і у внутрішньому світі окремої людини. Через це природа і людина органічно злиті в ліриці Тютчева і утворюють нерозривне ціле. «Дума за думою, хвиля за хвилею — два вияви однієї стихії» («Хвиля і дума»).

Почуття оптимізму, утвердження свята життя є сутністю тютчевської поезії. Саме тому Л. Толстой кожну весну зустрічав рядками вірша Тютчева «Вес¬на». М. Некрасов писав з приводу поезії «Весняні води»: «Читаючи вірші, відчуваючи весну, звідкись, і сам не знаю, стає весело і легко на серці, ніби на кілька років помолодшав».

Традиції пейзажної лірики Тютчева мають вито¬ки з поезій Жуковського і Батюшкова. Для стилю цих поетів характерним є, так би мовити, перетво¬рення якісних характеристик об'єктивного світу в емоційні. Проте Тютчева вирізняє філософська спря¬мованість думки і яскрава, мальовнича мова, яка надає віршам милозвучності. Він використовує особ¬ливо ніжні епітети: «блаженний», «світлий», «чарів¬ний», «солодкий», «блакитний» тощо. У пейзажній ліриці Тютчев постає як поет-романтик, а в окремих його віршах відчутними є тенденції до символізму («Дні і ночі», «Тіні сизі»).

Високої майстерності досягає Тютчев і в інтимній ліриці. Він підносить її до висоти такого ж узагаль¬нення, як це спостерігаємо і в пейзажній ліриці. Проте, коли пейзажна — пройнята філософськими дум¬ками, то інтимна — психологізмом у розкритті внутрішнього світу закоханої людини. Уперше в російській ліриці увага автора змістилася від лірич¬них страждань чоловіка до жінки. Образ коханої вже не є абстрактним, він набуває живих, конкретно-психологічних форм. Ми бачимо її рухи («Вона сиділа на підлозі...»), дізнаємося про її переживання.

У поета є навіть вірші, написані безпосередньо від імені жінки («Не кажи: мене він любить, як рані¬ше...»).

У 40-50-і рр. жіноче питання в Росії стає проблем¬ним. Іще живим залишається романтичний ідеал, згідно з яким жінка уявлялася феєю, царицею, проте аж ніяк не реальним земним створінням.

Жорж Санд у світовій літературі розпочинає бо¬ротьбу за емансипацію жінки. У Росії опубліковано безліч робіт, у яких окреслюється характер, інтелек¬туальні можливості жінки: чи є повноцінною вона, порівняно з чоловіком? У чому її призначення на землі?

Революційно-демократична критика і літерату¬ра розглядали жінку як рівноцінну чоловікові істо¬ту, але безправну (роман М.Чернишевського «Що робити?», поема М. Некрасова «Російські жінки»). Тютчев поділяв некрасовську («Панаєвський цикл») позицію. Проте, на відміну від демократів, кличе не до соціального, а до духовного розкріпачення жінки.

Перлиною поезії Тютчева є «Денисьєвський цикл».У 1850-му, коли поету виповнилося 47 років, він бере цивільний шлюб з Оленою Денисьєвою, 24-літньою небогою і вихованкою інспектриси Смольного інституту шляхетних дівчат, у якому вчилися і доньки (!) поета, їхній зв'язок тривав 14 років (за цей час народилося троє дітей). Вище товариство не ви¬знавало і засуджувало Денисьєву. Делікатна ситуа¬ція пригнічувала молоду жінку, що і спричинило її хворобу на сухоти і ранню смерть.

«Денисьевський цикл» — воістину роман у віршах про кохання. Ми дізнаємося про радість пер¬шої зустрічі, щастя взаємної любові, невблаганне наближення трагедії (кохана поета, яку засуджує оточення, не має можливості жити з коханим одним життям, має сумніви щодо вірності і сили його по¬чуття), а потім смерть коханої і «гіркий біль і роз¬пач» з приводу втрати, які не полишають поета до кінця життя («Чому молилась ти з любов'ю», «І я один...»).

В інтимному циклі багато особистого, пережито¬го самим автором, проте тут немає місця суб'єктиві¬зму. Вірші хвилюють читача, асоціюються з власни¬ми почуттями.

Багато хто з літературознавців відзначає близькість у розкритті теми кохання Ф. Тютчева та І. Тургенєва. В обох кохання жінки трагічне, бо той, хто її кохає, не в змозі відповісти їй взаємністю та¬кою мірою, як відчуває вона. Причина страждань полягає у відмінностях в жіночому та чоловічому характерах. Жінка може жити одним коханням, а у чоловіка почуття завжди співіснує з потребами со¬ціальної чи інтелектуальної діяльності. Через це ліричний герой розкаюється у тому, що не здатний кохати з такою ж силою, як його обраниця. («Ой, не тривож мене...»).

Кохання ліричного героя Тютчева безсиле, таке, як і кохання героїв' тургенєвських романів. І це було типовим для того часу.

Тютчев за своїм світоглядом був ліберал. І його життєва доля схожа на долю героїв тургенєвських романів. Тургенєв-реаліст убачає причину неспроможності героїв кохати у їхній соціальній суті, со¬ціальному безсиллі. Тютчев-романтик намагається знайти причину у неможливості зрозуміти до кінця людську природу, в обмеженості людського «я». Кохання набуває руйнівної сили, воно порушує відокремленість і цілісність внутрішнього світу лю¬дини. Прагнення самовираз йтися, досягти повного взаєморозуміння робить особу вразливою. Навіть взаємне почуття, бажання обох закоханих «розчинитися» в новій єдності — на зміну «я» — «ми» — не в змозі попередити, як призупинити руйнівний спа¬лах індивідуальності, «особливості», відчуженості, яка фатально супроводжує закоханих і яка тради¬ційно «видається» за мить гармонії душ («О, як же вбивче ми кохаємо...»).

Більшість віршів Тютчева були покладені на музику і стали популярними романсами.

Однак визнали поета лише на схилі його життя. 1850 року в часописі «Сучасник» була опублікова¬на стаття М. Некрасова «Російські другорядні поети», котра, в основному, була присвячена Ф. Тютчеву. Критик підносить його до рівня О. Пушкіна та М. Лєрмонтова: бачить у ньому поета «першої вели¬чини», позаяк головна цінність його поезій — у «жи¬вому, граціозному, пластично-точному зображенні природи». Пізніше у вигляді додатку до одного з наступних номерів часопису було опубліковано 92 вірші Тютчева.

1854 року за редакцією І. Тургенєва побачив світ перший збірник віршів Тютчева. У статті «Декілька слів про вірші Ф.І. Тютчева» Тургенєв ставить його вище від усіх сучасних російських поетів.

Творчість Тютчева мала неабиякий вплив на ро¬сійську літературу II пол. XIX ст. — поч. XX ст. Ро¬сійський романтизм у його творчості досягнув вершини свого розвитку у XIX ст., проте не втратив своєї життєдайної сили, оскільки традиції тютчевської поетики ми простежуємо у творчості Л. Толстого, Ф. Достоєвського, О. Блока, М. Пришвіна, М. Цветаєвої, М. Гумільова та багатьох інших.

Українською мовою перекладено лише кілька віршів Тютчева (перекладачі: М. Рильський, П.Во¬роний), проте ці переклади не можна назвати доско¬налими. По-перше, дуже складно перекладати асоціативні вірші, оскільки вони не мають конкрет¬ного змісту, а по-друге, перепоною є також і поетич¬ний словник Тютчева, у якому наявні такі змістові відтінки слів, котрі неможливо дослівно передати іншою мовою. Через це у перекладах відсутнє не¬повторне звучання саме Тютчевого мовлення у віршах.

«Silentium» (1830)

Вірш має латинську назву, яка в перекладі озна¬чає «Мовчання!» У ньому ніби схрестилися дві теми: традиційна для літератури тема поета й поезії і тема кохання. За формою та змістом вірш декларативний, тобто автор намагається переконати читача у пра¬вильності суджень, які задекларовані у ньому.

У першій строфі на основі власних світоглядних переконань Тютчев застерігає нас від намагання розповісти світові про свої почуття і думки:

Мовчи, заховуй од життя

І мрії, і свої чуття.

Переклад П.ВороногоЛюдина і природа живуть за одними законами. Як не можуть зрозуміти зорі того, чому вони мають блищати і згасати у височині, так і людина не може і не повинна намагатися зрозуміти, чому почуття рап¬тово виникають і так же раптово зникають:

Нехай в безодні глибини

І сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.

Тютчев вважав, що почуття вищі від розуму, оскільки вони є породженням вічної душі, а не тлінної матерії. І через це намагатися висловити те, що відбувається в душі людини, не має сенсу, та й не можливо взагалі:

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена — тлін.

Людина — то «річ у собі», кожна особистість є неповторною і «загерметизованою» у своєму влас¬ному духовному світі. Саме у ньому людина й має почерпнути життєдайні сили, а не намагатися віднай¬ти підтримку серед матеріального довкілля:

В собі самому жить умій!

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівливих дум,

Заглушить їх буденний шум,

І зникнуть, в сяйві дня мручи,

Ти слухай спів їх і мовчи!

І знову в останніх рядках вірша поет зіставляє світ людської душі і світ природи. Це підкреслюєть¬ся римуванням слів, які мають основне змістове навантаження — «дум — шум», «мручи — мовчи».

Рефреном звучить слово «мовчи». Воно вживаєть¬ся у вірші 4 рази, і це фокусує нашу уяву на основній думці вірша: чому і про що потрібно мовчати.

Вірш дає нам певне уявлення і щодо предмета поезії. Прекрасне властиве людській душі, саме для її характеристики поет використовує єдиний у цій поезії (що в цілому не є характерним для його поети¬ки і вирізняється з-поміж інших багатством експре¬сивно-виражальної лексики), велично-поетичний епітет — «таємно-чарівливих дум». І це тоді, коли дов¬колишній світ отримує прозаїчне визначення — «буденний шум».

Світ людської душі — живий і опредмечений, він існує ніби поза людиною («любуйся ними» —тобто своїми чуттями — і мовчи»). Ця.авторська ідея підкреслюється насиченою метафоричністю мовлен¬ня («чуття сходять», «чуття зайдуть», «серце вислов¬лює себе»).

Автор використовує двостопний ямб, який сприяє посиленню змістового звучання мовлення. Посилю¬ють його ораторську спрямованість і риторичні питання та оклики. У питаннях простежується тема («Як серцю висловить себе?», «Чи зрозуміє хто тебе?»), у відповідях — ідея («Мовчи, заховуй од життя і мрії, і свої чуття!», «В собі самому жить умій!», «Ти слу¬хай спів їх (почуттів. — Н.М.) і мовчи!».

Цей вірш є важливим для розуміння суті поезії Ф.І.Тютчева, особливо його інтимної лірики.

«Останнє кохання»

(1852 або 1854)

Вірш належить до «Денисьєвського циклу» і при¬свячений найсильнішому спалаху останнього кохан¬ня поета. Вірш романтичний за звучанням. У центрі твору — образ-почуття, образ-переживання. Немає ніяких посилань на ту особу, котрій він присвяче¬ний, лірична героїня — поза контекстом розповіді. І через це поезія набуває не конкретно-особистісного, а загальнолюдського звучання. Це не оповідь про кохання літньої людини Тютчева до молодої дівчи¬ни Олени Денисьєвої, це оповідь про останнє найяс¬кравіше почуття, яке може спалахнути у душі люди¬ни, — «про останню любов».

Вірш має форму розгорнутої метафори: картини природи перемежовуються з описами почуттів лірич¬ного героя. Останнє кохання асоціюється у свідо¬мості поета з «прощальним сяєвом зорі вечірньої». Автор розуміє, що його життя наближається до кінця («вже півнеба охопила тінь» і «холоне в жилах кров»), і тим дорожчим для нього є це дивне і пре¬красне почуття, яке можна порівнювати лише з «сяє¬вом» серед темної ночі.

Вірш вирізняється емоційністю, задушевністю, такого відчуття авторові вдалося досягти за допо¬могою вигуків «Ой», що звучать на початку й наприкінці вірша, повторенням окремих, найбільш значущих для ліричного героя слів («зачекай», «за-чекай-но». «вечірній день», «продовжуйся», «тривай», «диво»), вдалим добором милозвучних слів (ніжність, чарівливість, блаженство та ін.). Непов¬торності цій поезії надають метафоричність епітетів та словосполучень («прощальне сяєво», «холоне кров» тощо), оригінальне поєднання наприкінці тво¬ру зовсім різних за лексичним значенням слів «блаженство» і «безнадія», використання несподіваних граматичних варіантів одного слова («ніжніше» і «ніжність»).

Мелодійність, співучість вірша сприяли тому, що до нього неодноразово зверталися композитори як XIX, так і XX ст.

«Фонтан» (1836)

Вірш побудований за принципом паралелізму. Перша строфа описує явище природи, друга — про¬ектує його на людське життя. За змістом це поезія філософська, в ній автор розмірковує про фатальну визначеність людського життя. І водночас він у зах¬ваті від тих сміливців, котрі намагаються вирватися за межі цього фатального кола.Ліричний герой зачудовано розглядає бризки фонтану, які, виблискуючи у сонячному промінні, ринуть угору, до неба. Однак, як би високо не зліта¬ли вони «пилом огнецвітним», їм «судилося» впасти на землю. Далі у свідомості автора це асоціюється з людським життям. Як би людина не прагнула досяг¬ти на своєму життєвому шляху чогось незвичного, яскравого і визначного, вона приречена, як прире¬чені бризки фонтану впасти з висоти. Незважаючи на, здавалося б, песимістичний зміст, вірш не викли¬кає почуття безнадії. Навпаки — оптимізм, адже він оспівує і звеличує тих, хто не бажає миритися із сірою буденністю.

«Фонтан», як і більшість віршів Тютчева на філо¬софські теми, написаний у формі емоційно насичено¬го монологу. Починається він зверненням до незри¬мо присутнього співрозмовника: «дивись», у текст введено займенники «тебе», «ти», використано ри¬торичні оклики. Однак надлишок суто «естетичної», «екзотичної» лексики (приміром, «длань») у вірші викликає труднощі у перекладачів.

«Весняна гроза» (1828)

Це один із кращих віршів Тютчева, який віддав¬на став хрестоматійним. Суто пейзажний, позбавле¬ний філософського дидактизму (який є у віршах «Зііепііит!» та «Фонтан»), вірш доступний не лише для дорослого, а й для дитячого сприйняття.

Тютчев полюбляв «зламні моменти» у природі, коли відбувається зміна пір року, ніч поступається дню, після грозової зливи з-поміж хмар пробиваються со¬нячні промені. Характерним для пейзажної лірики по¬ета є початок вірша, у якому він безапеляційно стверд¬жує: «Люблю я час грози весною». Далі йде опис при¬роди під час першої травневої грози. Чим же так приваблює ліричного героя гроза, явище природи, яке багато хто просто побоюється? Гроза Тютчева приваб¬лює некерованістю стихії, коли все охоплене спалаха¬ми блискавок, коли все знаходиться у стані боротьби, у русі. Це визначило і вибір автором найдинамічнішо-го віршового розміру—двостопного ямбу.

Кожна строфа вірша присвячена одному з етапів грози. У першій строфі гроза лише наближається, нагадуючи про себе віддаленим громом. Небо все ще ясне й блакитне:

Люблю я час грози весною,

Коли травневий перший грім,

Немовби тішачися грою,

Гуркоче в небі голубім.

Переклад М. Рильського

У другій — гроза наближається, починається бо¬ротьба між сонцем і бурею, грім звучить голосно і відчутно:

Гримить відлуння голосисте! От дощик бризнув, пил летить. Краплин прозорчасте намисто На сонці золотом горить.

А в третій строфі — гроза у розпалі. Та перема¬гає не зла сила, а природа, життя. Через це «усе підспівує громом»:

Біжать потоки вод прозорих,

Пташиний не змовкає гам,

І в лісі гам, і шум у горах, -

Усе підспівує громам.

Це радісний настрій, веселощі звучать і в ос¬танній — заключній строфі, де з'являється образ «пу¬стотливої Геби» (у грецькій міфології богиня юності, донька верховного божества — Зевса), котра «гро-мокипучий кубок з неба на землю зі сміхом розли¬ла».

Незважаючи на детальний предметний опис гро¬зи (грім, пил, дощ, потік води), головним у вірші є не образ грози, а образ-почуття, той настрій, який викликає вона у серці ліричного героя. Вірш написа¬ний романтичним творчим методом: уособлення при¬роди («грім грає», «гримить голосисте», природа «підспівує»), велично-поетичне порівняння («крап¬лин прозорчасте намисто на сонці золотом горить»), використання античних образів (Геба, Зевс та ін.).

Вірш витончений і за своєю формою, і за своїм змістом. Знаючи його, часом повторюєш про себе, а зустрічаючи першу весняну грозу, відчуваєш радіс¬но-оптимістичний настрій, який передає нам через століття великий майстер поетичного слова.

Використана література

Захаркин А.Ф. Русские позтн второй половини XIX в. М., 1975.

Касаткина В.Н. Позтическое мировоззрейие Ф.Й.Тютчева: Саратовский ун-т, 1969.

Кожинов В. Ф.И.Тютчев. М., 1988.

Пигарев К.А. Ф.И.Тютчев й его время. М., 1978.

Чагин Г. Тютчев в Москве. М., 1984.

Н.Г. МАРЧЕНКО, кандидат філологічних наук, Ю.М. МАСЕЛЬСЬКА, асистент Полтава