Павло Федюк – український новеліст кінця ХХ ст.
Народився в селі Рушури на Коломийщині на самого Івана-Купала 1948 р. у “самому пеклі”, як пише сам письменник.
Своє дитинство згадує, як кровавий кошмар.
Про те страхіття геноциду, яке вчинили мадярські фашисти в травні 1943 р. він написав у своїй художньо-документальній повісті “Рунгурська трагедія”. Про весь той жах йому розповіла мати, тато і ті очевидці, що вирвалися з того пекла, яким стало рідне село, в якому одночасно палало 630 дворів, а мадярські карателі вбивали все, що попадалося їм під руки. В селі мадяри вбили тоді 85 чоловік, з них 15 дітей – 7 немовлят. Взагалі вбито біля 2,5 тис людей. Чотири місяці у селі стояв фронт. У його діда було 14 душ родини, живим залишився тільки Павлів батько.
“Над селом мого дитинства стояла густа хмара смертей, жіночого голосіння, яке переривали хіба що лише вибухи та автоматні черги. І все це творилося аж до кінця 50-х рр.”
Ось такі картини бачили дитячі очі письменника щодня. Мати постійно сушила сухарі, і завжди стояли спаковані речі, тому що кожної хвилини могли прийти і відправити у висилку.
Не було що їсти, в що одягтися, тому що всі зароблені гроші в лісі йшли на податки, бо за недоїмку – висилка в Сибір. Батько Павла Федька навіть зрізував у саду яблуні, бо за них здирали великі податки, так що та яблуня не могла того відродити навіть за 10 років.
В дитинстві він дуже часто хворів. Кілька раз помирав. На 3-му році лежав уже чорним полінцем, коли до хати зайшов тато і сказав: “Ади, те, що я найбільше люблю, те Бог хоче в мене відібрати. А най краще умре, ніж я маю дивитися, як воно мучиться”. З цими словами і пішов робити труну. Та якась циганка допомогла йому видужати.
Батько загинув, коли Павлові було 10 років. З того часу і почалося його самостійне трудове життя. Крім господарки залишилось 10 бджолиних сімей.
Коли одного разу в час роїння бджіл, він обдивлявся вулики, його дуже сильно обжалили бджоли. Він кілька днів лежав нерухомо, почалася алергія.
Служив у радянській армії. Служба здавалася йому медом, бо можна було 3 рази попоїсти теплої страви.
Після армії влаштувався кореспондентом у Верховинську райгазету “Світанок”. Він писав новели, нариси і записував гуцульський фольклор, легенди, демонологію, які потім лягли в основу його творів.
У 1971 р. він вступив на перший курс факультету журналістики Львівського державного університету. 12 років після відкриття нашої студентської організації прийшлося займатися лісозаготовками в Удмуртії та Приураллі.
У 1978 р. він помирав третій раз. Вантажівка ЗІЛ-130 перекинулася на великій швидкості і загорілася.
Про видання книжки не могло бути й мови. Його ім’я було в списку заборонених. Аж у 1988 р. Євгенові Гуцакові якось вдалося провести цензуру і його книжка “Нічна зозуля” вийшла у світ, за неї його прийняли до Спілки письменників України.
У вересні 1992 р. П.Федюк і Левко Різник налагодили видання газети “Літературний Львів”. Зараз Павло Федюк є редактором цієї газети.
У 1994 р. за збірку новел “Самотня зірниця” йому було присуджено Всеукраїнську премію “Благовіст-93” за кращу прозову книжку року.
Підготовлені до друку і чекають кращих часів роман “Депресія”, збірка новел “Звір з людським серцем”, повісті “Глибоке дзеркало” та “Двоє зайвих”, збірка поезій “Серед гір і в садах”.
Дві п’єси вже поставлені, а п’ять ще чекають свого режисера. Але на все свій час.
Павло Федюк пише:
“Слово – це мова душі людської, пронизаної вітрами часу. Слово – щира пісня козацької дівчини Марусі Чурай. Слово – вартовий волі народу нашого, яке коло нього на віки вічні поставив Кобзар.
Слова із народного болю -“невимовлені” – Василя Стефаника, найбільшого українського поета, як писав І.Я.Франко після Т.Г.Шевченка. Як людина, яка її душа, таке і слово.
І сьогодні автори прагнуть по-своєму сказати про той час, шукають у своїх думах найживіші мотиви, щоб заспівати “свою пісню”.
Манерою письма Павло Федюк не схожий на інших своїх ровесників, у цьому мають нагоду переконатися читачі. Народившись в Карпатах, він вірний любові до рідних гір і в тому, що виходить з-під його пера. Йому близька і зрозуміла Гуцульщина, він знається на людських характерах, він відчуває музику та барви народної мови.
Долі його літературних героїв – це драматичні, живописні картини того часу. Відтворена в його повістях і оповіданнях дійсність має начебто не тільки перший видимий план, а й багатосмислове підгрунття, закорінене в народній творчості, в народних віруваннях. Читаючи прозу П.Федька, згадуєм багатий гуцульський фольклор, згадуєм неповторного майстра української публіцистики Василя Стефаника. Отже, П.Федюк іще один дебютант в українській прозі, яка в останній період відчуває приплив свіжих обнадійливих сил.Невелика збірка “Самотня зірниця” Павла Федюка увібрала в себе понад 20 новел, висунутих на здобуття Державної премії. У цих новелах здійснюється розкриття трагічних подій життя, що утворюють один епіцентр настрою і думки, важливої та значної для змалювання протиріч дійсності. Сама збірка – це дивовижа розбурханої фантазії і скутого страху. У ній автор досліджує прошарок душі гуцула в момент її збентеження. Оживає тут Гуцульщина з її прекрасними горами, полонинами, потоками, лісами, а також звичаями і повір’ями. Однак, рідко трапляється прославлення світлого, прекрасного, здорового способу життя, що повинно б проходити в гармонії з природою. Тут, навпаки, багато дисгармонії – людина видається покинутою “сам-на сам” із страшними демонічними силами, чи то хижими вовкулаками, а чи кровожадними садистами-енкаведистами”.
Відтворюючи повір’я та звичаї Федюк реалістично і точно змальовує їх убоге життя.
Помітне місце в новелах займають гори, дерева, ріки, хати. Пейзаж тут – це сила, яка глибше виявляє основну ідею автора.
Страшним і жорстоким жахом стали для людей вивози в Сибір. Зобразив він усі найстрашніші злочини, які пережили нещасні гуцули.
Новела “Самотня зірниця”. Це невеличка розповідь про весілля. Дія в творі напружена, драматична. Велику увагу автор приділяє переживанню і настроям героїв і запрошених гостей. Тут тварини, рослини, неживі предмети, як і люди, мислять, розмовляють, здійснюють різні вчинки. Творові властивий лаконізм, економність і влучність мистецьких засобів. Заголовок цієї новели став назвою цілої книжки.
У боротьбі між добром і злом Павло Федюк стає на сторону добра. Його проза – це страждання за добром, справжнє повернення людини до людяності, тобто її людської суті. Михайло Осадчий відзначив: “В естетичному відтворенні закутої душі Павло Федюк майстер першої руки – рівного йому не бачу в сучасній українській прозі”.
Книга є актуальною і повчальною. Вона застерігає і виховує. І в цьому не мала її цінність.
Так, новели Павла Федюка стверджують благоговіння перед людським життям. Продовжуючи лінію високого гуманізму української спільної думки, вони тим самим служать утвердженню провідної тенденції становлення духовної культури прийдешнього століття.
Використана література
1.Літературна Україна. – 2001. - №9.
2.Дзвін. – 1999. - №3.
3.Коломийський вісник. – 2000. - №47.