ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ: ПРОБЛЕМА ПОНЯТІЙНОГО АПАРАТУ
В теорії естетичної науки проблема художньої твор¬чості займає особливе місце. Так склалося, що творчість традиційно вивчалася психологічною наукою і естетика ще мусить обгрунтувати наявність специфічного, тобто естетичного аспекту творчості. Що ж до психологічної науки, то вона визначає творчість як діяльність, кінцевим підсумком якол є створення нових матеріальних і духов¬них цінностей. Протягом останніх десяти¬літь наука робила спроби хоч би частково зламати цю традицію: стверджувалося, що «творчість може розгляда¬тися у двох аспектах: психологічному і філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний «механізм» здійснення акту творчості. Філософія розгля¬дає питання про сутність творчості, яке по-різному стави¬лося у різні історичні епохи.
Спроби осмислити творчість як філософську категорію, що має складну внутрішню понятійну структуру, робили¬ся дослідниками неодноразово. У загальнотеоретичному плані творчість інтерпретується як діяльність, що по¬роджує «щось якісно нове, щось, яке ніколи раніше не існувало».
Серед існуючих поглядів заслуговує уваги і такий, що намагається поєднати два різних поняття — створення й опанування: «Творчість — це цілеспрямова¬на діяльність, наслідком якої виявляється відкриття (створення, винайдення) чогось нового, раніше невідомо¬го, або активне, що відповідає вимогам часу, опанування вже існуючим багатством культури».
Особливу увагу слід звернути на такі ознаки творчості - як неповторність, оригінальність, суспільно-історична унікальність. Адже, прийнявши кон¬цепцію творчості як «опанування вже існуючим багатст¬вом культури», слід визнати, що опанування створеним має елементи новизни лише для конкретного індивіда, що така орієнтація руйнує творчість як оригінальність, як суспільно-історичну унікальність. Отже, творчість як опа¬нування створеним може розглядатися лише в межах педагогіки, виховання людини, стимулювання її інтересу до знань, до культури.
Аналізуючи найбільш важливі, специфічні параметри творчості, потрібно підкреслити, що творчість — це свідо¬ма, продуктивна діяльність щодо створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей, які мають суспільно-історичну значущість.
Важливим аспектом вивчення творчості є розгляд пи¬тання про види її, адже та чи інша концепція складається залежно від того, «звужено» чи «розширено» тлумачиться творчість. Прагнучи підняти авторитет тієї чи іншої професії, дослідники іноді навмисне підкреслюють твор¬чий її характер, хоч насправді йдеться про звичайну шаблонну діяльність, яка не може претендувати на ство¬рення якісно нових цінностей. Для того, щоб підняти авторитет професії чи знайти шляхи стимулювання про¬фесійних навичок, необов'язково маніпулювати поняттям «творчість». Мова повинна йти про розвиток морального світу людини, формування у неї почуття відповідальності, професійної гордості, почуття обов'язку тощо. Слід, на наш погляд, чітко розмежовувати поняття «творчість» і «ремесло». Творчість обов'язково включає в себе опану¬вання ремеслом, яке виступає як своєрідний трамплін для творчості, допомагає накопиченню творчого досвіду. Про¬те ремесло як культура трудових професійних навичок і технічних прийомів не передбачає обов'язкового «прори¬ву» в творчу сферу.
В історії естетики робилися спроби визначити специфі¬ку ремесла і мистецтва. У цьому плані заслуговує на увагу точка зору І. Канта, який обгрунтував передусім відмінність мистецтва від природи.
Проблема видів творчості має і такий аспект, як обумовленість творчості тією сферою культури, в якій вона реалізується: наука, мистецтво, техніка, політика, педагогіка тощо. А це вимагає виявлення своєрідності психології творчості у; кожній з них, а також характеру відношень між ними.
У дослідженні художньої творчості певної уваги за¬слуговують і такі нетрадиційні поняття, як авторитар¬ність — соціально-психологічна характе-ристика митця, який прагне максимально підкорити своєму впливові партнера по творчості. Авторитарність породжує агресив¬ність, переоцінку власних можливостей, суворий контроль за діями інших. Негативні аспекти авторитаризму чітко простежуються у колективних виДах художньої творчості, наприклад, у театрі, в кіно.
У систему понять, які залучаються для дослідження художньої творчості, слід включити і поняття активність, «надситуативна активність», «пошукова активність», тоб¬то ті, які фіксують здатність суб'єкта ставити нові цілі, руйнувати стереотипи, змінювати існуючі мистецькі, ху¬дожні ситуації, авторитети, канони.
2. СПЕЦИФІКА ТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ В МИСТЕЦТВІ
Поняття «художня творчість» охоплює весь процес роботи митця незалежно від будь-якого конкретного виду мистецтва і включає в себе художню діяльність письмен¬ника- і композитора, художника і актора. Це, безперечно, так. Адже представники кожного конкретного виду мис¬тецтва вирішують спільне завдання — художньо освою¬ють об'єктивну дійсність.Водночас поняття «художня творчість» вимагає певної деталізації. Вона допоможе з'ясувати специфіку творчості митця в кожному конкретному виді мистецтва. Це поняття поєднує два види творчого процесу — прямий та опосе¬редкований. Такий розподіл дає можливість побачити, скільки самобутнього з точки зору психології творчості індивідуального має в собі, наприклад, музика як мис¬тецтво композитора і музика як мистецтво виконавця. наслідки творчості поета відрізняються від творчості ак¬тора.
Розчленування поняття «художня творчість» дає змогу говорити про літературу, живопис, музику, скульптуру як про види мистецтва, де творчість має прямий, а творчість у театрі, в кіно, в усіх жанрах виконавчого мистецтва — опосередкований характер. Прямий і опосередкований види творчості далеко не рівнозначні.
Митці, творчість яких має прямий характер, яскраво виражають одну з найважливіших рис мистецтва — його об'єктивно-суб'єктивний характер. Письменник чи компо¬зитор використовують єдину об'єктивну основу — навко¬лишній світ, життя в усіх його складності та багатогран¬ності. Пізнаючи об'єктивну дійсність, художник відбирає ті її сторони і прояви, які з найбільшою силою розкривають його власний внутрішній світ, світогляд, смаки, мис¬тецьку позицію. Митець не обмежений у пошуках життє¬вого матеріалу, повністю вільний у відборі тем майбутньо¬го твору.
Специфіка прямого виду творчості має ще одну важ¬ливу рису: незв'язаність митців з виробництвом, індивіду¬альне планування творчого процесу.
Опосередкований вид творчості здійснюється здебіль¬шого колективно. Це, як правило, ставить одного худож¬ника у творчу залежність від іншого. Виявляється, що в такому складному процесі, як художня творчість, поруч можуть бути співдружність та авторитаризм. Сергій Ейзенштейн підкреслював, що навіть щиро відстоюючи прин¬цип колективізму в творчій роботі, сама специфіка кіно і театру як виду мистецтва викликає дуже складні стосун¬ки між режисером і актором, оператором чи композито¬ром. Творча співдружність, на думку Ейзенштейна, мож¬лива тоді, коли існує «єдність стилю, стилістичного перед¬бачення та втілення речі». Якщо режисер відчуває «стилістичну неусвідомленість» або нездатність актора охопити всю «композиційну лінію» фільму, він має право на прояв «залізної волі».
Процес художньої творчості незалежно від виду її або індивідуальних особливостей роботи кожного окремого митця включає в себе кілька етапів. Стадії творчого процесу, основні етапи роботи митця над окремими ху¬дожніми образами і цілим твором цікавили психологів і мистецтвознавців давно. На межі XIX і XX ст. склалося кілька своєрідних підходів до цих питань, що й підсумува¬ли попередні пошуки науковців. Цікавою нам здавалася позиція російського інженера і психолога П.Енгельмейєра. Він увів поняття «еврологія», тобто вивчення твор¬чості в повному обсязі цього поняття і тлумачення «художньої творчості, технічного винаходу, наукового відкриття, вольової дії». На думку Енгельмейєра, най¬важливішим у творчості є вирішення чотирьох питань:хто створює, як створює, що створюється, як створюєть¬ся? При цьому друге і четверте питання тільки з різних сторін висвітлюють творчий процес, який має три предмети: суб'єкт творчості, об'єкт творчості та процес творчості.
Певні спроби розкрити основні етапи творчого проце¬су були і з боку вчених колишнього СРСР. Так, відо¬мий психолог П. Якобсон вважав, що процес художньої творчості — це:
1) виникнення задуму;
2) його розробка;
3) активізація досвіду життєвих вражень;
4) пошуки форм і втілення задуманого твору;
5) реалізація задуму;
6) доробка твору.
П. Якобсон переконаний, що подібна деталізація «моделі» творчого процесу дасть змогу пев¬ною мірою відтворити цілісність та багатоплановість ос¬таннього, віднайти його суттєві ланки в їхній динамічній послідовності, а також побачити характер психічних актів митця.
В останні роки вивчення закономірностей художньої творчості все активніше пов язують з художнім сприйман¬ням мистецтва. Таку тенденцію слід вітати. Адже повно¬цінне вивчення творчості можливе лише тоді, коли просте¬жується й остання ланка — життя твору серед тих, для кого він створений.
Як уже зазначалося, процес художньої творчості неза¬лежно від індивідуальних особливостей праці кожного окремого митця включає в себе кілька етапів. Який же шлях проходить художній твір, перш ніж стане надбанням суспільства? Весь процес праці митця над твором можна схематично поділити на чотири етапи:
1) загальне пізнан¬ня й спостереження навколишньої дійсності;
2) виникнен¬ня задуму твору;
3) вибіркове пізнання й спостереження навколишньої дійсності;
4) безпосередня реалізація ху¬дожнього задуму в мистецький твір.
3. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ХУДОЖНІХ
ЗДІБНОСТЕЙ ЛЮДИНИВизначаючи естетичний потенціал художньої творчос¬ті, слід враховувати, що жодна сфера людської діяльності не має такої глибини емоційного впливу на людину, як мистецтво, що за кожним визначним твором постає яскра¬ва і самобутня особа митця, розумом, почуттям, волею якого створене все те прекрасне, над чим безсилий час. У зв'язку з цим особливої теоретичної уваги заслуговує аналіз внутрішніх психологічних особливостей індивіда, які розвиваються у динаміці: задатки, здібності, обдаро¬ваність, талановитість, геніальність.
Задатки—це вроджені анатомо-фізіологічні особли¬вості нервової системи, мозку. Вони становлять основу розвитку здібностей.
Здібності — це індивідуально-психологічні особливості конкретної людини, завдяки яким успішно виконується та чи інша продуктивна діяльність.
Обдарованість—це якісно своєрідне поєднання здіб¬ностей, що є запорукою успішного виконання конкретної діяльності.
Талановитість — це високий рівень розвитку здібнос¬тей, передусім спеціальних, тобто таких, які дають змогу успішно виконувати певну-діяльність: літературну, музич¬ну, сценічну тощо. Поняття талант слід використовувати лише при аналізі професійної діяльності у мистецтві, а також вживати при оцінці принципово нових, позначе¬них оригінальністю і самобутністю підходу художніх тво¬рів.
Геніальність — це найвищий рівень розвитку здібнос¬тей, який визначає появу творів, що мають історичне значення в житті суспільства, засвідчують нову епоху в розвитку культури.
Що ж до проблеми художніх здібностей, то вона пов'язана з питанням природної обдарованості людини. Більше того, талант є безпосереднім результатом наявності певеих нахилів до художньої діяльності.
Своєрідне розуміння ролі й значення дитячої обдаро¬ваності у становленні і змужнінні художнього таланту пропонує педагогічна система В. Сухом-линського. Видат¬ний український педагог зумів переконливо продемонст¬рувати внутрішній зв'язок між художньою обдарованістю дитини, її розумінням краси й утвердженням етичних принципів, розкриттям сил добра і зла. «...Необхідно зорати і засіяти насінням краси поле дитячої свідомос¬ті»,—говорив учений.
В.Сухомлинський радив викладачам поступово впли¬вати на почуття, уяву, фантазію дітей. Треба, щоб неве¬личкий відтинок життя заграв перед дитиною всіма фар¬бами райдуги. Було б дуже добре, щоб кожний вихова¬тель дитини ніколи не забував настанови В. Сухомлинсь¬кого: «Ідіть у поле, у парк, пийте з джерела думки, і ця жива вода зробить ваших вихованців мудрими дослідни¬ками, допитливими людьми і поетами. Я тисячу разів переконувався: без поетичного, емоційно-естетичного струму неможливий повноцінно розумовий розвиток ди¬тини» .
«Музика — уява — фантазія — казка — творчість» — це той шлях, по якому, за Сухомлинським, іде розвиток духовних сил дитини. Досвідчений педагог виховував звичайних, а не художньо обдарованих дітей. І звернення до емоційного світу сприймалося ним як сходинка у пробудженні розуму, свідомості, зацікавленого ставлення до праці. І не має принципового значення, чи став хто-не-будь з учнів Сухомлинського професійним митцем. Але не викликає сумнівів той факт, що поруч з таким педагогом діти не знали, що таке байдужість, черствість душі, міщанська обмеженість інтересів.
Тенденції, закладені В. О. Сухомлинським, знаходять плідне продов-ження у творчих експериментах українськихпедагогів 80—90-х років щодо розвитку художньо обдаро¬ваних дітей.
Більшість психологів і вихователів підкреслюють зна¬чення уяви і фантазії для розвитку художніх здібностей дитини. Своєрідну програму виховання художніх здібнос¬тей дитини запропонувала Міжнародна комісія з питань освіти, яка у 1971—1972 рр. вивчала стан освіти в масштабах усієї земної кулі. В доповіді комісії, зокрема, зазначалося, що «освіта здатна розвивати чи гальмувати творчість». Це залежить від того, як розуміти освіту: як механічну передачу досвіду і знань чи як пробудження уяви, фантазії дитини.
Творчість геніальних митців завжди органічно пов'яза¬на з розвитком певних суспільно-економічних формацій і позначена здатністю до глибокого опанування сутності суспільних явищ. Водночас геній як людська індивідуаль¬ність нічого неприродного, таємничого в собі не приховує. Талановитість, емоційність, пристрасність, працездатність та багато інших ознак, що вирізняють геніїв, нерідко притаманні й іншим людям. Але геніальність — це най¬складніше злиття всіх тих рис, які частково властиві багатьом. Їх синтез і дає нам нову людську якість, яка є підсумованим і якісно новим виявом усіх кращих влас¬тивостей, здобутих людством протягом усієї історії розвитку.