Вплив інфраструктурних підрозділів на економіку підприємства

Результативність господарської діяльності підприємства визначається рівнем організації не тільки основних виробничих процесів. В умовах подальшого вдосконалення технічної бази виробництва все більшого значення набувають питання раціональної організації допоміжних та обслуговуючих процесів, тобто розвитку інфраструктури підприємства.

Інфраструктура (від латинського infra. ~ нижче, під та struktura — побудова, розташування) — це сукупність складових частин якого-небудь об'єкту, які мають підпорядкований допоміжний характер та забезпечують умови для нормальної діяльності об'єкту в цілому.

Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Інфраструктура являє собою своєрідний "тил виробництва", без якого неможлива нормальна робота підприємства. При цьому розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури.

Виробнича інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції підприємства, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови.

Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають:

— допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства (ремонтний, інструментальний, енергетичний, транспортний, складське господарство тощо);

— допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах;

— магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та- обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

Склад та розміри об'єктів виробничої інфраструктури підприємств залежать від галузі, типу та масштабу виробництва, особливостей конструкцій та технології виготовлення виробів, рівня спеціалізації підприємства.

Рис. 10.1. Елементи інфраструктури підприємства.

Підприємство — це не лише техніко-технологічна цілісність. Сучасний менеджмент розглядає підприємство перш за все як групу людей, які об єдналися для досягнення загальної мети. Людина на виробництві е одночасно і фактором виробництва, і джерелом його розвитку. Тому ' сучасне підприємство несе перед суспільством як економічну, так і соціальну відповідальність. Пряма соціальна дія для підприємства знаходить своє відображення у формуванні соціальної інфраструктури підприємства.

Соціальна інфраструктура — це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства.

Соціальна інфраструктура, як правило, складається з підрозділів громадського харчування, охорони здоров'я, дитячих дошкільних закладів, закладів освіти, житлово-комунального господарства, організації відпочинку, заняття фізкультурою та спортом.

Організація та стан інфраструктури суттєво впливають на економіку підприємства. В сучасних умовах у сфері технічного обслуговування виробництва на промислових підприємствах працюють від 40 до 50 /о всього промислово-виробничого персоналу. Це зумовлено не тільки відносно, великими обсягами робіт по обслуговуванню основного виробництва. Багато допоміжних та обслуговуючих операцій за своїм характером важко піддаються механізації та автоматизації. Через нестабільність, нерегулярність та різноманітність ці операції досить важко планувати, нормувати та регламентувати. Для допоміжних підрозділів характерні одиничний та дрібносерійний типи виробництва зі значним обсягом ручної праці. Роздробленість допоміжних та обслуговуючих служб і господарств, низький рівень їх спеціалізації та централізації зумовили їх відсталість у технології та організації праці. Аналіз господарської діяльності підприємств свідчить про суттєвий розрив у техніко-організаційному рівні між основним та допоміжним виробництвом. На допоміжних та обслуговуючих операціях нижчий рівень механізації і автоматизації, значно вище доля ручної праці, що перетворює інфраструктуру у вузьке місце більшості вітчизняних підприємств.

Прогрес у розвитку техніки та технології основного виробництва викликає необхідність адекватних змін виробничої - інфраструктури підприємств. Підвищення рівня механізації і автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги та складність робіт щодо ремонту, догляду та налагоджування устаткування, передбачає значне розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань. Перехід до нових технологій та прискорення технологічних режимів роботи устаткування підвищує вимоги до якості і збільшує потреби у різних видах енергії. Ускладнення виробничих процесів та поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт по транспортуванню. Постійно зростають навантаження на комунікаційні мережі підприємства. Все це суттєво підвищує роль і значення виробничої інфраструктури підприємства.Для досягнення високих господарських результатів діяльності підприємства недостатньо раціонально організувати робочі місця, налагодити їх забезпечення та функціонування. Важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат, активізувати соціальну мотивацію праці. Все це безпосередньо впливає на продуктивність праці і кінцеві результати діяльності підприємства.

В сучасних умовах досягнення високих техніко-економічних показників виробництва неможливо без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктури.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничого процесу на підприємстві є: підтримання у робочому стані машин та устаткування; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментами; живлення агрегатів енергією, виконання транспортних операцій. На підприємстві для позначення всіх цих процесів у сукупності використовується поняття — система технічного обслуговування виробництва.

В рамках системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

— ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним та налагоджування;

— забезпечення робочих місць інструментом та пристосуванням як власного виробництва, так і придбання на стороні;

— переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

— забезпечення підрозділів підприємства електричною і тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

— забезпечення цехів сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом, зберігання напівфабрикатів власного виготовлення та готової продукції.

До системи технічного обслуговування виробництва ; ять підрозділи, що здійснюють названі функції

Ремонтне господарство Машини і устаткування складаються із багатьох конструктивних елементів, які у процесі експлуатації зазнають різних навантажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає необхідність відновлення та заміни зношених частин устаткування, яке ще придатне для подальшого використання.

Ремонт — це процес підтримання устаткування у робочому стані та відновлення його початкової дієспроможності, яка була втрачена в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до :кладу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин, нестандартного обладнання та модернізацію діючого.

За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядкований головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що зсі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що підпорядковані начальникам цехів.

Змішана форма організації ремонті поєднує у собі централізовану та децентралізовану: технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний персонал виробничих цехів, а капітальний ремонт, виготовлення запасних частин та стандартного устаткування — персонал ремонтного цеху.

В залежності від того, як визначаються потреби у ремонтних роботах, розрізняють систему планово-попереджувального ремонту та систему ремонту за результатом технічної діагностики.

Суть системи планово-попереджувального ремонту полягає у тому, що всі запобіжні заходи та ремонти устаткування здійснюються за встановленими попередньо нормативами.

Система планово-попереджувального ремонту найбільш поширена на вітчизняних підприємствах. Вона передбачає проведення технічного (міжремонтного) обслуговування устаткування, його періодичних планових ремонтів та модернізацію.

В процесі технічного обслуговування усуваються дрібні ушкодження та дефекти устаткування, проводяться огляди стану вузлів, агрегатів, деталей, здійснюється заміна мастила та регулювання окремих механізмів. Планові ремонти в залежності від обсягу, складності та терміні проведення робіт поділяються на поточні та капітальні. Поточний ремонт здійснюється для гарантованого забезпечення дієспроможносгі устаткування. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі частини (деталі, вузли) устаткування, регулюються його механізми. Під час капітального ремонту обладнання повністю розбирається, здійснюється ремонт зношених деталей та вузлів, в тому числі і базових, заміна тих, що не підлягають ремонту, регулюються механізми устаткування та його випробування під навантаженням. Модернізація — це процес підвищення технічного рівня діючого устаткування шляхом внесення до його конструкції часткових змін.

Регламентація ремонтних робіт в системі планово-попереджувального ремонту здійснюється за допомогою декількох нормативів. Головними з них є:

1) ремонтний цикл — проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом;2) міжремонтний період — проміжок часу роботи устаткування між двома суміжними (черговими) ремонтами;

3) структура ремонтного циклу — перелік та послідовність планових ремонтів та процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу;

4) категорія складності ремонту — показник, який визначає трудомісткість планового ремонту того чи, іншого верстата у порівнянні з трудомісткістю аналогічного ремонту еталонного верстата.

Інструментальне господарство. Інструментальне господарство — це сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, що зайняті придбанням, проекту¬ванням, виготовленням, відновленням та ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням та видачею робочі місця.

Керівництво інструментальним господарством здійснює головний технолог, якому підпорядковані інструментальний відділ (бюро), інструментальний цех та центральний інструментальний склад. Цехове інструментальне господарство підпорядковане начальнику відповідного цеху.

Процес управління інструментальним господарством підприємства передбачає: визначення потреби в інструменті; організацію власного виробництва оснастки; організацію експлуатації інструменту.

Розрахунки річної потреби в інструменті здійснюють виходячи з запланованих обсягів виробництва продукції, номенклатури оснастки, що обумовлена технологією, та норм витрат інструменту. Норму витрат інструменту встановлюють в залежності від типу виробництва. В масовому виробництві цю норму розраховують на операцію, деталь або виріб. В одиночному та дрібносерійному виробництві норма витрат інструменту встановлюється узагальнено (наприклад, на 100 верстато-годин роботи даного устаткування).

Обсяги власного виробництва технологічної оснастки обумовлені загальною річною потребою в інструменті та можливостями розміщення замовлень на виготовлення інструменту на стороні. При цьому враховують, що потреби в інструменті на підприємстві частково покриваються за рахунок його відновлення.

В комплекс робіт по експлуатації технологічної оснастки входять: організація отримання, зберігання, видачі та обліку руху оснастки; організація заточки, ремонту та оновлення інструменту; нагляд за станом технологічної оснастки та додержанням правил її експлуатації.

Транспортне господарство. Процес виготовлення продукції на підприємстві супроводжується переміщенням великої кількості різноманітних вантажів: сировини, матеріалів, палива, готової продукції, відходів. В перебігу виробничого циклу всі ці вантажі зазнають багаторазових переміщень. На кожну технологічну операцію припадає декілька транспортних операцій. Це обумовлює значні витрати на транспортне обслуговування, чітка організація якого і забезпечує поєднання всіх елементів виробничого процесу.

Вся сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємопов'язаних видів транспорту: зовнішнього, міжцехового та внутрішньоцехового.

Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підприємства з приймальними пунктами транспорту загального користування (залізничними станціями, портами, аеропортами), а також зі складами місцевих контрагентів.

Мїжцехобий транспорт використовується для перевезень вантажів по території підприємства між його цехами, службами, складами. Управління зовнішнім та міжцеховим транспортом покладено на начальника транспортного відділу або начальника транспортного цеху.

Внутрішньоцеховий транспорт призначений для виконання транспортних операцій в межах окремого цеху. В свою чергу він поділяється на загальноцеховий (перевезення вантажів між цеховими складами, дільницями, лініями) та міжопераційний (забезпечує зв'язок між окремими робочими місцями). Управління внутрішньоцеховим транспортом є функцією керівників відповідних цехів.

В процесі управління транспортним господарством підприємства визначаються потоки вантажів та обсяги перевезень вантажів; здійснюється вибір та встановлюється необхідна кількість транспортних засобів; складаються плани перевезень вантажів та здійснюється оперативне регулювання транспортного обслуговування.

В основі планування транспортного господарства лежить визначення потоків вантажів.

Вантажний потік — це кількість вантажів (у тоннах, кубометрах, штуках), що переміщуються в заданому напрямку або через заданий пункт на певну відстань за конкретний проміжок часу. Розміри та маршрути окремих потоків вантажів встановлюються на базі виробничої програми підприємства, норм витрат матеріалів та відстані перевезень. Сума всіх потоків вантажів, які здійснює внутрішньозаводський транспорт, складає обсяг перевезень вантажів.Вибір видів транспортних засобів залежить від обсягів перевезень, габаритів та фізико-хімічних властивостей вантажів, відстані та напрямків їх переміщення. Розрахунки необхідної кількості транспортних засобів кожного виду здійснюються з урахуванням добового обсягу перевезень вантажів, вантажопідйомності транспортних одиниць та кількості рейсів за добу.

Енергетичне господарство Удосконалення технічної бази виробництва, підвищення потужності сучасних машин та агрегатів, інтенсифікація їх використання

закономірно збільшують споживання енергії на підприємствах. Питома, вага витрат на енергію в структурі собівартості продукції стало підвищується. При цьому, як відомо, енергія не може накопичуватися, процес її виробництва співпадає з процесом споживання. Тому будь-які порушення в енергопостачанні приводять до значних збитків. Все це постійно підвищує значення чіткого функціонування енергетичного господарства підприємства.

До складу різних видів енергетичного господарства входять: електросилового — понижуючі підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство; теплосилового ~ котельня, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація; газового — газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки; пічного — нагрівальні та термічні печі; слабкострумового — власна телефонна станція, диспетчерський зв'язок, радіозв'язок тощо; енергоремонтного — ремонт, модернізація та догляд за різним енергоустаткуванням.

Керівництво енергетичним господарством при значних обсягах споживання енергії здійснюється головним енергетиком. Безпосереднє виконання функцій енергозабезпечення виробництва покладено на відділ головного енергетика, енергетичний цех (цехи), відповідні дільниці та лабораторії. На невеликих підприємствах енергетичне господарство підпорядковане головному механіку.

В основі організації енергетичного господарства лежать розрахунки планового та. звітного енергетичного балансів підприємства. Розробка планового енергетичного балансу має на меті: по-перше, визначення потреби підприємства в паливі та енергії (витратна частина балансу);

по-друге, обгрунтування шляхів забезпечення цих потреб за рахунок виробництва енергії власними генеруючими установками, отримання енергії зі сторони, використання вторинних енергоресурсів (приходна частина балансу).

Процес складання витратної частини балансу передбачає: розрахунки потреб основного та допоміжного виробництва підприємства у паливі та енергії, у тому числі .на опалення, вентиляцію, освітлення, господарсько-побутові та невиробничі потреби; визначення припустимих втрат енергії у внутрішніх мережах. Розробка приходної частики балансу включає визначення виробничих потужностей власних генеруючих установок, потреб у паливі різних видів за їх нормами, проектування режимів роботи власних генеруючих установок. Звітний енергетичний баланс призначений для аналізу фактичного стану енергозабезпечення підприємства та для контролю використання енергоресурсів. Він також є базою для розробки заходів щодо економії паливно-енергетичних ресурсів.