ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВАМИ ДЕРЖАВИ НА ПРИВАТИЗОВАНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ

У процесі "великої" приватизації в Україні значна частка майна об'єктів залишається в державній формі власності. Так, наприкінці 90-х років держава володіла часткою акцій (державні корпоративні права) більш ніж на 6 тис. підприємств, з них на 2 тис. мала контрольний пакет акцій.

Процеси роздержавлення та приватизації призвели до розпорошення ("дифузії") корпоративних прав власності між різноманітними суб'єктами, серед яких основними є:

трудовий колектив, де корпоративні права та реальний вплив на управління власністю має власне трудовий колектив та його управлінський персонал;

фізичні особи, які не є членами трудового колективу і володіють акціями в обмін на приватизаційні сертифікати;

юридичні особи вітчизняної фінансово-кредитної сфери: банки, інвестиційні фонди, довірчі товариства та ін.;

юридичні та фізичні особи - закордонні інвестори;

держава, персоніфікована у формі органів центральної виконавчої та місцевих органів влади.

Практичний досвід приватизації в нашій країні показав, що реальна трансформація відносин власності не забезпечила ефективності функціонування та розвитку економіки, не створила ефективного власника, який дбав би про реальну поточну економічну реалізацію корпоративних прав усіх груп акціонерів і стратегічні інтереси успішного розвитку підприємницької діяльності.

Проаналізуймо один аспект трансформації відносин власності в перехідній економіці - реалізацію частки майна, що належить державі у вигляді державних корпоративних прав (ДКП). Держава використовує ДКП з метою:

* у короткостроковому періоді - отримання коштів для поповнення державного бюджету;

* у довгостроковому періоді - забезпечення: а) реального контролю над оперативно-господарською діяльністю підприємства (при збереженні контрольного, або блокуючого, пакету акцій); б) збереження можливості впливати на підприємницький менеджмент аж до його заміни; в) постійного отримання дивідендів для поповнення загальнодержавного та місцевих бюджетів.

Сьогодні вже існують усі підстави, щоб визнати систему форм і методів реалізації ДКП в Україні вкрай неефективною. Розробляючи державний бюджет, уряд та Верховна Рада України висунули перед Фондом державного майна України (ФДМУ) завдання: протягом короткого періоду за рахунок продажу ще не приватизованого майна, включаючи державні пакети акцій, одержати в 2000 р. 2,5 млрд. грн., а в 2001 р. - 9 млрд. грн. Такі завдання навряд чи можна назвати реальними. Слід також взяти до уваги, що приватизаційні процеси на нинішньому етапі мають переважно ринковий характер і відбуваються за законами попиту та пропозиції. Одночасне "викидання на ринок" (пропозиція) "Укртелекому", семи обленерго України та низки так званих "привабливих об'єктів приватизації" наштовхнеться на обмежений попит потенційних інвесторів. Крім того, враховуючи брак інвестиційних ресурсів у національних інвесторів та високий ступінь ризиків, важко сподіватися, що серед них знайдеться багато тих, хто сплатить бажану для ФДМУ суму, перебере на себе борги приватизованих підприємств і обов'язкові інвестиційні зобов'язання.

Закордонні інвестори, які б могли взяти участь у процесі приватизації-2001, є представниками близького (передусім Росія) та далекого зарубіжжя. При цьому російські інвестиції навряд чи можна розглядати як джерело передових технологій, які б могли забезпечити прогресивне оновлення та ефективну структурну реконструкцію приватизованих підприємств. Об'єктом економічних інтересів російських структур є 32 "привабливі", здебільшого стратегічні, підприємства, що свідчить про відверте прагнення наших східних сусідів зайняти ключові позиції в економіці України і здійснити це не за "живі гроші", а в основному за рахунок погашення боргів за паливно-енергетичні ресурси. Тому про одержання у 2001 р. 9 млрд. грн. від приватизації годі й сподіватися, хіба що зменшиться тиск на бюджетну статтю "обслуговування зовнішнього боргу".

Що стосується потенційних інвесторів з країн Заходу, які мають передову технологію, організаційно-економічний ринковий досвід, то мусимо визнати, що на даному етапі залучити їх як стратегічних партнерів не видається можливим. Через несприятливий інвестиційний клімат (за міжнародними рейтингами Україна посідає 106-110 місце у світі) попит західних інвесторів на українські об'єкти приватизації дуже низький. А якщо хтось і зацікавиться ними, то сумнівно, що вони сплатять ті суми (за високої пропозиції об'єктів приватизації), на які розраховують урядові структури України.Таким чином, можемо з упевненістю констатувати, що і після 2001 р. значна частина ДКП так і залишиться в державній власності. Відтак постає проблема забезпечення їх ефективного управління з огляду на критерії довгострокового періоду. Було б несправедливо не відмітити той факт, що свого часу органи державної влади вже займалися вирішенням питань ефективного управління та економічної реалізації ДКП. Достатньо послатися на Указ Президента "Про врегулювання деяких питань, пов'язаних з процесом управління об'єктами державної власності" (№736/98); Постанову Кабінету Міністрів України "Про національне агентство з управління державними корпоративними правами" (№1195) та інші державні документи.

Однак практика господарювання засвідчила, що ефективного механізму реалізації ДКП так і не було віднайдено. На акції, що належать державі, нараховувалися мізерні дивіденди (близько 0,5% на рік), хоча, на думку фахівців, вони мали б складати як мінімум 10% номінальної вартості таких прав. Причина досить низьких відсотків значною мірою криється в тому, що підприємства штучно занижують прибутковість, аби уникнути сплати податків та реальних дивідендів. Водночас значні кошти від реалізації продукції спрямовуються на матеріальне заохочення працівників, житлове будівництво, розвиток соціально-культурної та побутової інфраструктури. До того ж великі суми через відпрацьовані механізми переказуються у сферу тіньової чи напівтіньової економіки.

Спроби сформувати спеціальні структури з управління ДКП виявилися неефективними. Приміром, нещодавно створене Національне агентство з управління державними корпоративними правами (НАУДКП) було ліквідоване, а його функції знову перебрало на себе ФДМУ. Однак, слід визнати, що і ця структура не в змозі забезпечити належну реалізацію майнових інтересів держави, бо 70 співробітників ФДМУ, що займаються цим напрямом роботи, дуже мало для великої кількості об'єктів, на яких держава має ДКП. Крім того, основним завданням ФДМУ залишається вигідна для держави реалізація державного майна, тому одночасне виконання ним функцій, безпосередньо пов'язаних із практичними проблемами оперативного управління ДКП, навіть із залученням регіональних структур, є дуже складним.

Можна назвати різні причини, через які інститут уповноважених ФДМУ на приватизованих підприємствах не забезпечує реалізацію ДКП. Скажімо, з формально-юридичної точки зору, в акціонерних товариствах, де частка держави представлена контрольним, або блокуючим, пакетом акцій, реальний влив уповноваженого мав би бути більшим, ніж керівництва, що представляє трудовий колектив чи інші структури, які мають на підприємстві корпоративні права. Однак на практиці цього не відбувається.

Отже, можна констатувати, що трансформація відносин (і структури) власності наштовхнулася на протиріччя між цілями демократизації власності, вимогами досягти соціальної справедливості в ході приватизації загальнонародного (державного) майна - з одного боку, та необхідністю налагодити ефективне функціонування приватизованої власності, віднайти ефективного власника, здатного протистояти конкурентному оточенню, - з іншого боку.

Підвищення ефективності й оперативності управління ДКП і забезпечення в цьому плані економічних інтересів суспільства могло б здійснюватися за такими напрямами.

Перше. Організувати продаж на конкурсній або акціонерній основі значної частини корпоративних прав держави стратегічним інвесторам з передовою технологією, які могли б здійснити структурну перебудову, реально включитись у формування ринково-конкурентних механізмів діяльності, розширити реальну податкову базу.

Друге. Всіляко сприяти розвиткові вторинного ринку цінних паперів як умови поступової "міграції" корпоративних прав до рук ефективного власника.

Третє. Беручи до уваги, що значна частина державних корпоративних прав ще довгий час залишатиметься в руках держави, ДКП слід надати статусу привілейованих (з попередньо зафіксованим рівнем річних дивідендів), а оперативне управління ними здійснювати на конкурсній основі з визначенням частки доходу оперативного управляючого в загальних доходах від ДКП, що зафіксовані на даному підприємстві.

Четверте. В регіональних управліннях ФДМУ необхідно створити колегіальні групи управління ДКП, щонайменше для тих регіонів, де держава має високий відсоток підприємств, поставивши оплату їх діяльності в залежність від величини одержаних дивідендів на ДКП. Таким чином, колегіальність стане певною пересторогою проти можливих проявів корупції.

П'яте. Фонд держмайна України має брати активну участь у формуванні ефективно діючих наглядових (спостережних) рад, в яких були б представлені всі групи акціонерів певного підприємства, а частина членів ради працювала б на постійній основі за рахунок коштів підприємства з періодичною обов'язковою ротацією.Шосте. Посилення державного впливу на приватизовані підприємства з певною часткою державних акцій має забезпечуватися ФДМУ шляхом консолідації корпоративних прав дрібних акціонерів. Це можна реалізувати шляхом створення їх організаційної структури в межах загального складу акціонерів, яка за потреби виступала б спільно з представниками ДКП (здійснення реального впливу на менеджмент, поєднання економічних інтересів різних груп утримувачів цінних паперів приватизованого підприємства тощо).

Сьоме. В ході подальших приватизаційних процесів в Україні слід установити норму, за якою ФДМУ в післяприватизаційному періоді протягом двох - трьох років забезпечуватиме проведення незалежного аудиту та незалежної експертної оцінки ефективності діяльності менеджерського персоналу підприємства на всіх його рівнях і в підрозділах. Наявні корпоративні права держави в поєднанні з консолідованими правами дрібних акціонерів мають бути достатніми для реального впливу на менеджмент з метою забезпечення його ефективності або заміни.