Розміщення сільського господарства. Економіка виробництва льону-довгунця

ПЛАН.

1.Розміщення сільського господарства.

1.1Наукові розміщення сільського господарства.

1.2Основні принципи розміщення сільського господарства.

1.3Розміщення сільського господарства України по економічних районах і зонах.

2.Економіка виробництва льону-довгунця.

27. Розміщення сільського господарства.

Основу сільськогосподарського виробництва складають земельні ресурси. Землі, придатні для ведення сільського господарства, одержали назву сільськогосподарських угідь. Угіддя складаються з ріллі (засів та пар, враховуючи городи), перелогів, сінокосів, пасовищ, насаджень.

Існує окрема наука – економіка сільського господарства, яка при детальному дослідженні дії економічних законів у сільськогосподарському виробництві дає змогу економно і розумно використовувати сільськогосподарські ресурси в інтересах суспільства. Економіка сільського господарства розкриває систему економічних відносин у галузі і обґрунтовує основні напрями їх удосконалення.

Система виробничих відносин у сільському господарстві налічує:

-відносини між державою і сільським господарством з планування закупівель продукції, організації матеріально-технічного забезпечення, ціноутворення, фінансування і кредитування, форм переходу сільськогосподарських підприємств до ринкових відносин і їх участі у створенні централізованого чистого доходу;

-відносини між сільським господарством та іншими галузями агропромислового комплексу з організації постачання і ремонту техніки і обладнання, меліорації земель, агрохімічного обслуговування, транспортування, зберігання, переробки та реалізації продукції;

-відносини між сільськогосподарськими підприємствами в умовах міжгосподарської кооперації з організації спільного виробництва і участі в його створенні, товарного обміну, розподілу прибутку і здійснення соціальних заходів;

-відносини між сільськогосподарськими підприємствами та їх внутрішньогосподарськими підрозділами з організації виробництва і форм матеріально-технічного забезпечення, колективної оренди, з питань участі колективів працівників у створенні доходів господарства, їх розподілу і використання;

-відносини між сільськогосподарськими підприємствами та їх працівниками з організації виробництва, з питань створення безпечних умов і відповідної оплати праці, впровадження оренди і надання соціальних послуг.

Сукупність цих та інших виробничих відносин становить економічну структуру сільськогосподарського виробництва і є формою розвитку його продуктивних сил. Якщо виробничі відносини відповідають характеру і рівню розвитку продуктивних сил, вони стимулюють науково-технічний прогрес і підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

Економіка сільського господарства вивчає виробничі відносини в галузі, її взаємозв’язок з іншими сферами матеріального виробництва і узагальнює нові економічні явища. Економіка сільського господарства є основою розробки аграрної політики і конкретних заходів розвитку сільськогосподарського виробництва.

Її головні завдання:

-обґрунтування заходів щодо підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, зокрема поліпшення використання землі, засобів виробництва і трудових ресурсів;

-обґрунтування шляхів інтенсивного і екологічно безпечного розвитку сільського господарства;

-визначення ефективності впроваджуваних у виробництво нових машин і їх систем, агротехнічних, зооінженерних і ветеринарних заходів;

-розв’язання проблем подальшого розвитку спеціалізації і концентрації виробництва та переведення його на індустріальну основу;

-економічне обґрунтування раціональних форм міжгосподарського кооперування і агропромислової інтеграції в умовах переходу до ринкових відносин;

-удосконалення товарно-грошових відносин та обґрунтування шляхів і форм переходу до ринкових відносин.

У сільському господарстві виробляється багато різноманітних видів продукції, окремі з яких розміщуються практично по всій території України. Значення окремих регіонів і областей у виробництві того чи іншого виду сільськогосподарської продукції неоднакове. Як форма суспільного поділу праці розміщення закріплює певні галузі виробництва за певними регіонами країни.

Раціональне розміщення сільського господарства сприяє зростанню суспільного виробництва на основі ефективного використання землі, засобів виробництва і трудових ресурсів. Лише за таких умов можна досягти раціонального природокористування. Розміщення сільського господарства сприяє збільшенню виробництва валової і товарної продукції та підвищенню ефективності галузі.Раціональне розміщення сільського господарства забезпечує виробництво необхідних суспільству продуктів харчування і сільськогосподарської сировини в потрібних розмірах при мінімальних затратах праці і коштів на виробництво продукції та доведення її до споживача. Воно здійснюється з урахуванням вимог економічних законів. Ігнорування їх дії призводить до негативних наслідків, насамперед до зниження економічної ефективності сільськогосподарського виробництва.

Науково обґрунтоване розміщення сільського господарства забезпечує збільшення виходу сільськогосподарської продукції з гектара земельної площі при найменших затратах уречевленої і живої праці на виробництво одиниці продукції. Раціональне розміщення сільського господарства має сприяти вдосконаленню територіальної структури і пропорційності розвитку агропромислового комплексу. При формуванні основних пропорцій у розвитку АПК вирішальне значення має характер розміщення сільського господарства як центральної ланки комплексу.

Розвиток сільського господарства кожного з регіонів країни передбачає правильне поєднання галузей, які мають загальнонародне значення, і тих, що забезпечують місцеві потреби в сільськогосподарській продукції.

Сільське господарство розвивається на основі різних форм власності і видів господарювання – колгоспи (нині – Товариства з обмеженою відповідальністю), держгоспи, міжгосподарські підприємства, агро комбінати, агрофірми, орендні колективи і орендарі, фермерські господарства і їх кооперативи, особисті (приватні) підсобні господарства. Для кожного з них мають бути створені однакові економічні умови щодо підвищення ефективності господарювання, розвитку самостійності та ініціативи.

Рівень господарювання і характер економічної відокремленості цих господарств визначають специфічні особливості їх взаємовідносин з державою і певні відмінності у способах використання механізму дії економічних законів.

На відміну від інших галузей матеріального виробництва земля є головним і незамінним засобом виробництва. При правильному використанні в процесі сільськогосподарського виробництва властивості зелі не тільки зберігаються, а й постійно поліпшуються. Ця особливість земля як засобу виробництва є основою раціональних систем землеробства.

Економічний процес відтворення в сільському господарстві тісно пов’язаний і незмінно переплітається з природним процесом, оскільки розвиток в відтворення рослин і тварин відбуваються за біологічними законами. Для підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва потрібно враховувати дію не лише економічних законів, а й законів природи, зокрема біологічні особливості відтворення рослин і тварин у різних зонах країни. Ця особливість сільського господарства зумовлює специфіку технології виробництва сільськогосподарської продукції.

Значна різниця між періодом виробництва і робочим періодом сільськогосподарського виробництва спричинює його сезонний характер. Період виробництва визначається часом перебування продукту у виробництві, а робочий період – лише часом, протягом якого продукт піддається дії праці. Отже, період виробництва включає час безпосередньої дії праці людини, а також час, коли він здійснюється на основі росту і розвитку живих організмів і не потребує трудових затрат.

Сезонний характер сільськогосподарського виробництва зумовлює нерівномірність використання робочої сили, машин і знарядь, одержання продукції та надходження коштів від її реалізації.

Сільськогосподарське виробництво просторово розосереджене, що спричинює великі обсяги внутрішньогосподарських перевезень вантажів (зерна, кормів, добрив, пального тощо), а також витрат енергетичних ресурсів і засобів виробництва.

На відміну від промисловості частина одержаної продукції використовується в подальшому виробничому процесі як засіб виробництва. Це насіння, корми, молодняк тварин та інша продукція, частка якої становить понад 20% валової продукції сільського господарства. Тому збільшення обсягів сільськогосподарської продукції залежить не лише від ефективності промислових засобів виробництва, а й від продуктивності засобів, відтворених у галузі. Оскільки сільськогосподарська продукція не може бути повністю товарною, господарствам необхідно мати спеціалізовані приміщення і сховища для зберігання виробничих запасів.

Природні умови є надзвичайно важливим фактором виробництва, великою мірою зумовлюють кінцеві результати і рівень його ефективності. Продукція створюється в процесі виробництва в результаті природного функціонування живих організмів – рослин і тварин. Нестандартність предметів праці ускладнює процес виробництва і ставить особливі вимоги до формування системи машин.

Отже, специфіка сільськогосподарського виробництва має об’єктивний характер. У зв’язку з цим зберігаються відмінності між промисловою і сільськогосподарською працею, а індустріальний розвиток сільського господарства ніколи не матиме всіх тих рис, які властиві промисловості.Особливості сільського господарства як галузі народного господарства визначають структуру виробництва, рівень забезпеченості й використання техніки, склад робочої сили, характер поділу праці та форми її організації, зумовлюють нерівномірність надходження коштів від реалізації продукції тощо.

Розміщення сільськогосподарського виробництва залежить від багатьох факторів, які поділяють на дві великі групи – природні та економічні.

1) Природні умови. Серед природних факторів на розміщення сільського господарства впливають якість ґрунтів, рельєф місцевості, клімат, склад і структура сільськогосподарських угідь.

Природні умови безпосередньо впливають на розміщення посівів сільськогосподарських культур і галузей тваринництва по зонах країни. Тому розміщення сільського господарства здійснюється з урахуванням природних умов і біологічних особливостей рослин і тварин. Сприятливі природні фактори за інших однакових умов забезпечують підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин. Продуктивність праці у сільському господарстві тісно пов’язана з природними умовами і, залежно від продуктивності останніх, одна й та сама кількість праці може бути представлені більшою або меншою кількістю вироблених продуктів.

Розміщення виробництва кожного виду сільськогосподарської продукції в найбільш сприятливих природних умовах забезпечує господарствам економію праці і коштів, сприяє підвищенню ефективності сільського господарства. Збільшення виробництва продукції на основі інтенсифікації сільського господарства не повинно супроводжуватися нераціональним використанням земельних угідь і погіршенням навколишнього середовища.

2) Розміщення міст і промислових центрів. Урахування цього фактора вимагає наближення виробництва мало транспортабельних продуктів сільського господарства і таких, які швидко псуються, до місць їх споживання. При цьому запобігають непродуктивним затратам праці, пов’язаним із втратами сільськогосподарської продукції і нераціональними витратами на її перевезення. Навколо міст і промислових центрів формуються насамперед зони виробництва молока, дієтичних яєць, парниково-тепличних і ранніх овочів, картоплі. Виробництво мало транспортабельної продукції розміщується навколо великих міст у різних природнокліматичних зонах і забезпечує високий рівень економічної ефективності сільського господарства.

3) Рівномірне розміщення переробної промисловості і сільськогосподарського виробництва по території країни для зменшення нераціональних перевезень сільськогосподарської сировини і готових продуктів. Сільське господарство і переробна промисловість як основні складові агропромислового комплексу покликані спільно забезпечувати потреби населення в харчових та інших продуктах. Тому раціональне розміщення промисловості в Україні оцінюється з точки зону близькості сировини і найменших її втрат у процесі виробництва аж до одержання готового продукту.

До джерел сільськогосподарської сировини наближають заводи цукрові, крохмале-патокові, овочеконсервні, виноробні, з первинної обробки льону-довгунця і конопель, підприємства м’ясомолочної промисловості, а також елеватори для обробки і зберігання зерна, овоче- та фруктосховища, холодильники та ін. Наближення переробних підприємств агропромислового комплексу до джерел сільськогосподарської сировини запобігає значним втратам готової продукції, сприяє інтенсивному розвитку відповідних галузей сільського господарства та їх раціональному розміщенню.

4) Рівень розвитку зернового виробництва у країні. Виробництво зерна – це основа розвитку всього сільського господарства. Наявність достатньої кількості зерна і зростання обсягів його виробництва дають змогу збільшити виробництво винограду, технічних, плодових та інших цінних культур у найбільш сприятливих за природними умовами регіонах України за рахунок скорочення посівів зернових культур.

5) Розвиток засобів транспорту. Розміщення сільськогосподарського виробництва здійснюється з урахуванням транспортних витрат, які нині досить значні. Транспорт є важливою умовою реалізації сільськогосподарської продукції і з поглибленням суспільного поділу праці його роль зростатиме. Тому при розміщенні галузей сільського господарства враховуються також витрати на доставку продукції до місця її споживання.

6) Рівень забезпеченості трудовими ресурсами і їх використання. Раціональне розміщення сільськогосподарського виробництва передбачає врахування рівня забезпеченості областей і окремих господарств трудовими ресурсами та організацію найбільш повного їх використання. При цьому беруться до уваги наявність і густота сільськогосподарського населення, особливо при розміщенні трудомістких галузей і культур. Найбільш інтенсивні галузі, які вимагають значних затрат праці з розрахунку на 1га земельної площі, розміщуються в зонах з більшою густотою населення.7) Міжнародний поділ праці. Україна постійно проводить взаємовигідні торгові операції з багатьма країнами світу. Деякі види сільськогосподарської продукції економічно вигідно ввозити з інших країн, де їх виробництво більш ефективне.

8) Зміцнення економічної незалежності країни. Раціональне розміщення сільського господарства повинно забезпечити належний розвиток і зміцнення економіки України, щоб самостійно задовольняти потреби держави у найголовніших видах сільськогосподарської сировини.

На розміщення сільського господарства значно впливає також економічна політика держави, особливо розміри капітальних вкладень в ту чи іншу галузь і рівень закупівельних цін на окремі види сільськогосподарської продукції.

Раціональне розміщення продуктивних сил неможливе без економічного районування, результатом якого є науково обґрунтований поділ території країни на окремі великі економічні райони відповідно до їх природних і економічних умов.

В Україні виділено три економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний.

Сільське господарство є комплексом взаємозв’язаних галузей, у складі якого розрізняють ва великих підкомплекси – рослинництво і тваринництво.

Економічні райони відрізняються природними і економічними умовами, які впливають на розміщення сільського господарства і характеризуються різною часткою окремих сільськогосподарських продуктів у загальному виробництві. Кожний економічний район має певну галузеву структуру сільськогосподарського виробництва.

Економічні райони як великі комплекси різних галузей народного господарства характеризують територіальний поділ праці, що історично склався і планомірно формується в процесі розвитку продуктивних сил. Території економічних районів відрізняються різноманітністю ґрунтових, кліматичних та інших природних факторів.

З метою більш повного врахування і раціонального використання природних і економічних умов кожен економічний район поділяється на сільськогосподарські, або природноекономічні, зони.

Сільськогосподарська зона – це частина території економічного району, що характеризується однаковими природноекономічними умовами. При значній різноманітності природних і економічних умов сільськогосподарська зона, в свою чергу, поділяється на підзони і мікрозони.

На території України, де виділено три економічні райони, склалось шість природноекономічних зон:

Полісся – займає близько 20% площі України і вирізняється порівняно низьким ступенем розвитку сільського господарства, освоєністю земельного фонду, але високою питомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони характерні дрібно контурність, подрібненість землекористування. Тут переважають дерново-підзолисті ґрунти (до 70% території). На Поліссі обробляється близько 35% земельної площі.

Лісостеп – найбільша зона країни: близько 30% площі. Враховуючи високу освоєність (76%) та розораність (65,9%), значну частину земель складають сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для інтенсивного ведення сільського господарства. В Лісостепу переважають типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.

Північний і центральний Степ займає більше 25% території.

Південний Степ займає 14% території, але освоєність та розораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному Степу.

Передгірні і гірські райони Криму займають невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю, а орні землі становлять тут лише 21,8%.

Передгірні і гірські райони Карпат характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарською освоєністю земель. На Прикарпатті переважають кислі дерново-підзолисті, глейові та суглинкові ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток сільського господарства.

Кожна з цих зон має свої особливості і відрізняється галузевою структурою сільського господарства:

Полісся Молочно-м’ясне і м’ясне скотарство, (свинарство, напівгрубововнове вівчарство).Цукрові буряки, хміль, овочі і плоди, горох, картопля.

Лісостеп М’ясомолочне скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво.Цукрові буряки, зерно, картопля, садівництво (соняшник), гречка, кукурудза, просо, рис, сорго, горох

Північний і центральний СтепМ’ясомолочне скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництвоОзима пшениця, соняшник, цукрові буряки, південні коноплі, рицин, ефіроолійні культури, гречка, кукурудза, сорго

Південний СтепМ’ясомолочне скотарство, свинарство, тонкорунне вівчарство, птахівництвоОзима пшениця, соняшник, південні коноплі, овочі і баштанні культури, рис, виноград, кукурудза, сорго

Передгірні і гірські райони КримуСкотарство, вівчарство, птахівництвоВиноград, ефіроолійні культури, тютюн, соя, овочі, рис.

Передгірні і гірські райони КарпатМ’ясомолочне скотарство, вівчарствоЛьон-довгунець, тютюн, виноград, картопля, овочі.У всіх природноекономічних зонах ефективність тваринництва залежить від рівня кормовиробництва. Для забезпечення населення мало транспортабельною сільськогосподарською продукцією навколо великих міст і промислових центрів розміщується виробництво ранніх і парниково-тепличних овочів, картоплі, молока і дієтичних яєць.

З розвитком продуктивних сил удосконалюються територіальні пропорції агропромислового комплексу. Поглиблення суспільного поділу праці спрямоване на динамічний і пропорційний розвиток та розміщення його галузей. Все це сприяє підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва по економічних районах і природноекономічних зонах.

У цих умовах науково обґрунтоване розміщення сільського господарства орієнтує всі галузі агропромислового комплексу на збільшення виробництва кінцевої продукції, значне підвищення її якості, на раціональне і комплексне використання природних ресурсів.

31. Економіка виробництва льону-довгунця.

В результаті виробництва технічних культур одержують цінну сировину для легкої, харчової та інших галузей промисловості, які виробляють предмети народного споживання. Льон-довгунець вирощується як прядивна і олійна культура, він дає льоносоломку і насіння.

Основними продуктами переробки льоносоломки є треста і волокно. Воно є цінною сировиною для текстильної промисловості: з нього виробляють тканини побутового призначення, а також технічні і тарні. Відходи первинної переробки льону – костриця може бути сировиною для виробництва паперу.

Лляна олія використовується як продукт харчування, а також для виробництва фарб, лаків, мила та інших продуктів. Побічна продукція олійних заводів – макуха використовується як цінний концентрований корм для худоби.

Виробництво льону-довгунця розміщується переважно в Чернігівській, Житомирській, Волинській, Львівській та Івано-Франківській областях.

Виробництво продукції льонарства зосереджено переважно в господарствах, де розміщено близько 80% посівних площ льону-довгунця. Тому природноекономічні умови колгоспів і забезпеченість їх виробничими ресурсами зумовлюють рівень продуктивності і економічної ефективності льонарства в Україні.

Льонарство залишається однією з найбільш трудомістких галузей. Затрати праці на 1га льону-довгунця в господарствах країни становлять 248 люд.-год. Тільки на збирання льону і виготовлення трести припадає близько 60% усіх затрат праці на його виробництва. Зниження трудомісткості виробництва продукції льонарства можна досягти на основі підвищення його продуктивності і рівня механізації виробничих процесів, а також за рахунок впровадження індустріальних технологій вирощування льону-довгунця і виготовлення трести.

Економічна ефективність виробництва льону-довгунця значною мірою залежить від рівня собівартості продукції і цін її реалізації. Господарства України здійснюють первинну переробку льоносоломки і майже всю продукцію реалізують у вигляді трести. Ціни реалізації продукції льонарства залежать від її якості. Виробництво льону-довгунця – високоефективна галузь сільського господарства, яка сприяє зміцненню економіки підприємств.

Шляхи підвищення ефективності виробництва.

Збільшення виробництва продукції льонарства і підвищення його економічної ефективності досягають на основі інтенсифікації галузі. Розвиток матеріально-технічної бази виробництва льону-довгунця дає змогу значно підвищити його врожайність, поліпшити якість продукції і зменшити її трудомісткість.

Підвищенню продуктивності і ефективності льонарства сприяє впровадження високоврожайних сортів льону, стійких до вилягання, обсипання насіння і ураження грибковими хворобами, з кращою якістю волокна, придатних до механізованого збирання врожаю.

Важливе значення для підвищення врожайності льону-довгунця має внесення органічних і мінеральних добрив. При внесенні 249 кг діючої речовини на 1га посіву із співвідношенням N60P90K99 вихід льоноволокна становить 8,0 ц/га. Приріст урожаю від внесення мінеральних добрив досягає 2,2 ц волокна на гектар посіву льону-довгунця. В умовах високого рівня агротехніки вирощування льону-довгунця ефективність льонарства залежить, зокрема, від застосування гербіцидів у період догляду за посівами.

Основою підвищення ефективності льонарства є впровадження комплексної механізації вирощування льону-довгунця, збирання врожаю, промислових способів виготовлення і переробки трести. Так при збиранні льону-довгунця комбайном із в’язальним апаратом і реалізації продукції соломкою затрати праці на 1 га посіву зменшуються в 2,5 рази.

Збирання льону-довгунця комбайном з розстелянням соломки на полі і реалізація продукції трестою дають змогу зменшити затрати праці на 1 га посіву до 170 люд.-год, або більш як на 40%. При цьому способі на виготовленні льонотрести в господарствах використовується ручна праця.На переробку льонотрести на волокно і його реалізацію в господарствах припадає 70-80% загальних затрат праці в льонарстві. Виготовляють льоноволокно в сільськогосподарських підприємствах за допомогою малопродуктивних машин із залученням чисельного обслуговуючого персоналу. Тому переробку льонотрести на волокно економічно вигідно здійснювати на льонозаводах, що застосовують сучасну технологію і високопродуктивну систему машин.

Впровадження комплексної механізації дає змогу також виконувати всі роботи в кращі агротехнічні строки, що збільшує вихід продукції і підвищує її якість. Так, при збиранні льону в оптимальні строки і розстелянні його в серпні потрібно менше часу на виготовлення трести, ніж при розстелянні у вересні, а вихід довгого волокна з 1 т льоносоломки збільшується на 20-40 кг.

Для підвищення економічної ефективності льонарства важливе значення має впровадження прогресивної технології на основі використання сучасної системи машин. Високою ефективністю відзначається рулонна технологія збирання льону. Порівняно із звичайною технологією затрати праці зменшуються в 4-5 разів, що значно знижує трудомісткість продукції і сприяє підвищенню її рентабельності.

Зростання економічної ефективності льонарства можливе на основі подальшого розвитку спеціалізації і концентрації виробництва, що створює відповідні умови для раціонального використання техніки і широкого впровадження в галузі досягнень науково-технічного прогресу та передового досвіду. Льонарство високоефективне в тих господарствах, де посіви льону-довгунця займають 10-12% ріллі. Порівняно з господарствами, де частка цих посівів менша, вихід волокна з 1 га посіву вищий тут більш ніж удвічі, а трудомісткість виробництва трести менша на 38,4%.

Одним із факторів підвищення ефективності льонарства є розвиток агропромислової інтеграції, що передбачає більш тісні зв’язки та кооперацію спеціалізованих господарств і льонозаводів, а також організацію агропромислових підприємств і об’єднань. При цьому найбільшого ефекту досягають в агропромислових об’єднаннях, що здійснюють виробництво льону-довгунця і його переробку на волокно на основі прогресивних технологій, а також займаються вирощуванням насіння районованих сортів льону.

Велику роль у підвищенні ефективності вирощування льону-довгунця має відіграти впровадження прогресивних форм організації і оплати праці в льонарстві. При умові оренди і орендного підряду у сільськогосподарських і переробних підприємствах важливо створити рівні економічні умови для ефективного господарювання, надати право підрядним і орендним колективам самостійно розпоряджатись виробленою продукцією і госпрозрахунковим доходом.