Управління продуктивністю

Розвиток економіки, підвищення національного добробуту залежать від подальшого підвищення продуктивності.

Національний доход, або валовий національний продукт (ВНП), у разі підвищення продуктивності збільшується швидше, ніж показники витрат. Зниження ж продуктивності призводить до інфляції, пасивного торговельного балансу, повільних темпів зростання або спаду виробництва та до безробіття. Така ситуація нині характерна для України. Рівень продуктивності праці у народному господарстві та промисловості країни є досить низьким. Останнім часом спостерігається тенденція до його зниження, і, згідно з розрахунками, він становить у промисловості приблизно 10 % від рівня продуктивності праці в США.

Як свідчить зарубіжний досвід, змінити таке становище можливо лише підвищенням продуктивності не тільки за рахунок оптимального використання ресурсів, а й створення рівноваги між економічною, соціальною та політичною структурами суспільства.

Підвищення продуктивності є вираженням загального економічного закону, економічною необхідністю розвитку суспільства і має такі цілі:

• стратегічну — підвищення життєвого рівня населення. За рахунок зростання продуктивності в країнах, що переходили до ринкової економіки, досягалося підвищення життєвого рівня населення від 40 до 90 %;

• найближчу — підвищення ефективності діяльності галузей і підприємств, а також реальне зростання особистих доходів працівників.

В умовах посиленої конкуренції на ринках товару, послуг і праці великого значення набуває підвищення продуктивності праці на підприємствах, яке виявляється передусім у збільшенні маси продукції, що виробляється в одиницю часу за незмінної її якості, або в підвищенні якості та конкурентоспроможності за незмінної її маси, що виробляється в одиницю часу; зменшенні затрат праці на одиницю продукції. Це призводить до зміни співвідношення затрат живої та уречевленої праці. Підвищення продуктивності праці означає, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат уречевленої праці збільшується. При цьому загальна сума праці, що міститься в кожній одиниці продукту, зменшується. Зростання продуктивності праці сприяє скороченню часу виробництва й обігу товару, збільшенню маси і норми прибутку.

В Україні становлення ринкової економіки, створення конкурентоспроможного середовища сприяє збільшенню обсягу продаж за умови ефективного використання ресурсів на кожному робочому місці, підприємстві та зростання продуктивності праці.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), розрізняють поняття "продуктивність" і "продуктивність праці".

Продуктивність — це є ефективність використання ресурсів та чинників праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації — під час виробництва різних товарів і надання послуг. Вона відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, що були витрачені на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи (на рівні окремого індивіда, цеху, підприємства, організації, галузі й держави) з використаними ресурсами. Під час їхньої оцінки необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов'язаних з безробіттям, тощо.

Більш висока продуктивність означає збільшення обсягу продукції за тих самих витрат, при цьому необхідно враховувати потребу в тій чи іншій продукції на ринку, в суспільстві.

Продуктивність можна розглядати як загальний показник, що характеризує ефективність використання ресурсів для виробництва продукції. Проте сучасна економічна теорія стверджує, що точно визначити роль і частку витрат тих чи інших ресурсів, використаних на виробництво продукції, неможливо. Тому для визначення ефективності виробництва найчастіше застосовують показник продуктивності праці, хоча це не означає, що тільки праця є джерелом продуктивності.

Продуктивність праці відбиває ступінь ефективності процесу використання як живої, так і оречевленої праці. У її визначенні вихідною категорією є праця.

Праця — це є доцільна, свідома, організована діяльність людей, спрямована на створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення суспільних і особистих потреб людей. Зміст і характер праці залежать від ступеня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Розрізняють поняття індивідуальної (живої) й суспільної (живої та уречевленої) праці.Продуктивність праці тісно пов'язана з її інтенсивністю. Остання характеризує ступінь напруженості праці за одиницю часу і вимірюється кількістю витраченої енергії людини. Чим вищим є рівень інтенсивності праці, тим вищою є її продуктивність. Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними й психічними можливостями людського організму. Отже, інтенсивність праці має фізіологічні межі, тобто не може бути необмеженою. У зв'язку з цим виникає поняття нормальної інтенсивності. Воно означає такі затрати життєвої енергії протягом часу робочої зміни, що забезпечують необхідні умови для повноцінного функціонування організму й повного відновлення працездатності до початку нового трудового дня. Таким чином, інтенсивність праці є важливим чинником продуктивності, проте має певну фізіологічну межу і потребує дотримання фізіологічних норм витрачання людської енергії.

Розраховують продуктивність у масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника.

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або зворотного відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це є кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на її виробництво:

В = QIT,

де В — виробіток; Т— затрати робочого часу; Q — обсяг виробленої продукції.

Трудомісткість — це є показник, що характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто зворотна величина виробітку):

Тр = TIQ,

де Тр — трудомісткість на одиницю продукції.

Чим більшим є виробіток продукції за одиницю часу, або чим меншими є затрати часу на одиницю продукції, тим вищим є рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не є рівнозначним відсотку зниження трудомісткості.

Розрізняють такі види трудомісткості.

Технологічна трудомісткість (Тт), що містить всі затрати праці основних робітників — як відрядників, так і погодинників:

Тт = Тв + Тп,

де Тв — затрати праці основних робітників-відрядників;

Тп — затрати праці основних робітників-погодинників.

Трудомісткість обслуговування виробництва містить всі затрати праці допоміжних робітників.

Виробнича трудомісткість (Тв ) — це є всі затрати праці основних і допоміжних робітників:

твиР = Тт + Тоб•

Трудомісткість управління виробництвом (Ту) містить затрати

праці керівників, спеціалістів, службовців.

Повна трудомісткість (Т) — це є трудові затрати всіх категорій

промислово-виробничого персоналу:

Τ = Тт +Т0б+ Ту; або Τ = Тв +Тп + ТОб + Ту; або Τ = ТВир + Ту.

де Ту — затрати праці управлінського персоналу.

За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткість.

Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, що розраховані згідно з діючими нормами.

Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи.

Планова трудомісткість — це є затрати праці на одиницю продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.

Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу:

• виробіток на одну відпрацьовану людино-годину — годинний;

• виробіток на один відпрацьований людино-день — денний;

• виробіток на одного середньооблікового працівника — річний (квартальний), місячний.

Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час. Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та втрати часу.

Річний виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої.

Залежність між цими показниками може бути виражена так:

• Індекс даного виробітку (їв) = Індекс годинного виробітку (Ів ) — Індекс використання робочого часу протягом зміни (І/з3) або Ів = Ів2-І,3;

• Індекс річного виробітку (Івр) = Індекс денного виробітку (Івд) — Індекс кількості явочних днів протягом року (Іяд).

Продуктивність праці у сфері матеріального виробництва визначається відношенням величин знов створеної вартості — національного доходу — за певний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей період.Методи вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи та додаткові методи.

Натуральний метод застосовується для визначення обсягу виробленої продукції та виробітку (в штуках, тоннах, кубічних або квадратних метрах і т. д.) на робочих місцях або в галузях, де випускається монопродукт. Якщо один вид продукції або роботи прирівнюється до іншого (переважаючого) відносно трудомісткості, часто використовується умовно-натуральний метод.

Коли на робочих місцях, в бригадах та на ділянках виробляється велика кількість різноманітної продукції та її асортимент часто змінюється, немає сенсу перераховувати всю номенклатуру продукції до якогось одного натурального вимірника. Обсяг продукції або робіт і виробітку визначають в трудовому вимірюванні — в незмінних нормо-годинах (обсяги робіт множаться на відповідні норми часу, результати підсумовуються). Проте трудовий метод вимірювання продуктивності має певні недоліки (недостатнє обґрунтування та нерівнонапруженість норм, їх часті перегляди і т. д.), що не сприяє об'єктивній оцінці рівня та динаміки продуктивності праці навіть на окремих робочих місцях та у бригадах.

На рівні підприємств та їх великих підрозділів, так само як і в галузях економіки, для вимірювання обсягів виробництва та продуктивності праці застосовується в основному вартісний метод, коли всі види та обсяги продукції, робіт, послуг мають вираз в єдиному грошовому показнику — в гривнях, що визначається шляхом множення показників обсягу на відповідні оптові ціни. Виробіток також розраховується в грошовому виразі.

Складність методики вартісного методу вимірювання обсягу та продуктивності праці полягає у виборі найпридатнішого для конкретних умов способу визначення обсягів виробництва. Найбільш застосовуваними методами вимірювання обсягів виробництва є показники валової, товарної та реалізованої продукції. Між показниками валової і товарної продукції є певні відмінності. Вони полягають у тому, що перший показник характеризує загальний обсяг виробничої діяльності підприємства, а другий — обсяг продукції, що надходить до народногосподарського обігу. За однакових оптових цін валова продукція, що розраховується за заводським методом, відрізняється від товарної на величину вимірювань залишків незавершеного виробництва, а реалізована продукція від товарної— на суму залишків призначеної для реалізації, але не реалізованої продукції. Таким чином, при визначенні виробітку за валовою продукцією отримується, здавалося б, найточніший результат. Тому в умовах ринкової економіки більш важливим є вимірювання продуктивності за реалізованою продукцією, оскільки збільшення незавершеного виробництва та нагромадження залишків нереалізованої продукції мають негативне економічне значення.

Недоліком вимірювання обсягів виробництва та виробітку за валовою, товарною та реалізованою продукцією є те, що оптові ціни містять вартість всіх матеріальних витрат. Оскільки у вітчизняній практиці при визначенні виробітку показники обсягу відносяться лише до живої праці (години, дні та чисельність робітників), то рівень виробітку у вартісному виразі здебільшого знаходиться під впливом зміни показника матеріаломісткості.

Для усунення викривлюючого впливу змін матеріаломісткості на показники обсягу виробництва та виробітку продукції застосовуються додаткові методи вимірювання: за умовно-чистою, чистою, нормативно-чистою продукцією та за нормативною вартістю обробки.

Обсяг умовно-чистої продукції враховує заробітну плату з нарахуваннями, амортизацію основних фондів та прибуток. Вплив зміни матеріальних витрат усувається, але зростає питома вага прибутку та амортизаційних відрахувань, їх зміни також можуть викривити показники обсягів продукції та продуктивності праці.

Чиста продукція — це є вартість валової продукції без усіх матеріальних витрат, включаючи амортизацію. При розрахунку обсягів продукції та продуктивності праці викривлюючий вплив витрат минулої праці повністю усувається, але суттєво зростає питома вага прибутку. Тому в умовах різноприбутковості різних видів продукції саме прибуток відіграє основну роль у викривленні показника продуктивності праці, розрахованого на її основі.

У 80-ті роки XX ст. був розроблений метод вимірювання обсягів промислової продукції та продуктивності праці — метод нормативно-чистої продукції (НЧП).

НЧП на відміну від чистої продукції містить норматив заробітної плати з нарахуваннями та середньогалузевий прибуток. За рахунок цього усувається вплив різноприбутковості різноманітних видів продукції.

Обсяг НЧП розраховується у такий спосіб:

Норматив чистої продукції (НЧП;) на г'-й вибір визначається:

НЧП, = Звр (1 + Кз) + Пн

де Звр — заробітна плата основних виробничих робітників з відрахуваннями на соціальне страхування, грн.;Кз — коефіцієнт, що обчислюється як відношення суми заробітної плати працівників, зайнятих обслуговуванням і управлінням виробництва, до суми заробітної плати основних виробничих робітників;

Пн — нормативний прибуток, грн.

Однак використання показника НЧП як методу при оцінці діяльності підприємств в умовах ринкової економіки не є доцільним, оскільки серед його недоліків - слабкий зв'язок з фінансовими результатами, а також те, що створення необхідної системи нормативів заробітної плати може призвести до їх завищення та викривлення результатів. Він широко застосовується лише для проведення аналізу діяльності підприємств.

Метод нормативної вартості обробки (НВО) застосовується для визначення обсягів виробництва та продуктивності праці на підприємствах легкої промисловості. До НВО відносять заробітну плату виробничих робітників з нарахуваннями, норматив цехових витрат та норматив загальнозаводських витрат. Виробничі матеріальні витрати до НВО не входять, не знаходить в ній відображення й прибуток. В умовах ринкової економіки метод НВО застосовується як аналітичний метод вимірювання обсягу продукції та продуктивності праці.

У більшості зарубіжних країн під продуктивністю розуміють відношення результатів виробництва до затрат виробничих чинників, причому до результату виробництва відносять у грошовому виразі всі вироблені за даний період товари та послуги, а до затрат виробничих чинників — витрати на живу працю (заробітна плата з усіма нарахуваннями та вартістю натуроплати), поточні матеріальні витрати (сировина, матеріали, комплектуючі, послуги тощо) та капітал (амортизація основних фондів). Усі розрахунки проводяться в порівняльних цінах базового року (США) або поточного періоду (Європа). Інакше кажучи, порівнюються результати виробництва із затратами живої та уречевленої праці.

Оскільки продуктивність праці є економічною категорією, що характеризує результативність живої праці, а рівень її відображається відношенням обсягу виробленої продукції або робіт (результату праці) до затрат живої праці на її виробництво (або відношенням затрат праці до обсягу продукції — її трудомісткість), то вона значною мірою залежить від того, наскільки повно за інших рівних умов реалізуються основні чинники продуктивності праці.

Чинники зростання продуктивності праці — це є зміни матеріально-технічних, організаційних та соціально-економічних умов як безпосередньо у процесі виробництва, так і поза ним, під впливом яких скорочуються затрати праці на виробництво одиниці продукції, тобто підвищується рівень продуктивності праці. Форми прояву цих змін (чинників) є досить різноманітними та практично без-чисельними і можуть виступати не лише як конкретні заходи (наприклад, підвищення рівня механізації та обслуговування робочих місць, впровадження типових структур управління і т. д.), але і як глибокі процеси та явища (наприклад, зміна та розвиток форм власності, вдосконалення розподільчих відносин, господарського механізму тощо), що сприяють підвищенню продуктивності праці.

Залежно від того, на якому рівні суспільного виробництва можуть бути прийняті рішення щодо здійснення тих чи інших змін як у виробництві, так і поза ним, розрізняють такі чинники зростання продуктивності праці: народногосподарські, галузеві, внутрішньовиробничі.

Оскільки залучення чинників на рівні підприємства відіграє суттєву роль, розглянемо лише внутрішньовиробничі чинники та відповідні їм внутрішньовиробничі резерви зростання продуктивності праці.

Ступінь використання можливостей зростання продуктивності праці під впливом того чи іншого внутрішньовиробничого чинника можна визначити співставленням фактичного та нормативного значень показника, що характеризує даний чинник.

Нормативні значення цих показників являють собою обґрунтовані (у вигляді розрахунків) кількісні та якісні параметри найефективнішого використання чинників, яким відповідають мінімальні затрати праці на виробництво одиниці продукції.

Відповідно до основних елементів процесу праці розрізняють нормативи використання знарядь, предметів та витрат живої праці.

До нормативів, що характеризують використання знарядь праці, відносять: паспортні режими роботи обладнання; проектні коефіцієнти використання виробничої потужності; нормативи, що визначають годинну, змінну, добову продуктивність агрегатів, вихід продукції з одиниці обладнання, квадратного метру виробничої площі та ін.

До нормативів, що визначають затрати живої праці, відносяться нормативи часу, норми обслуговування, нормативи чисельності, норми керованості, дозволені витрати робочого часу та ін.

На практиці нормативне значення показника, що характеризує той чи інший чинник, звичайно не досягається відразу після його реалізації.

На освоєння техніки, режимів роботи, швидкості виконання операцій тощо є необхідним деякий час. Крім того, масштаби введення чинників не завжди відповідають можливим або передбаченим планам впровадження. Внаслідок цього створюються резерви зростання продуктивності праці.Таким чином, під резервами зростання продуктивності праці розуміють невикористані реальні можливості економії праці, реалізація яких забезпечила б досягнення мінімальних затрат праці на одиницю продукції, робіт або послуг, обумовлених впливом даного чинника за незмінних інших умов.

Величину резервів зростання продуктивності праці можна визначити співставленням витрат праці (рівня продуктивності) при нормативному значенні чинника та фактично досягнутому.

В існуючій практиці аналізу і планування продуктивності праці її зміна характеризується абсолютною та відносною економією витрат праці (чисельності робітників) під впливом окремих чинників або їх сукупності.

Абсолютна економія затрат праці виникає в результаті зменшення чисельності працюючих в умовах незмінного обсягу виробництва або у разі зменшення обсягу виробництва, проте меншою мірою, ніж при зменшенні чисельності працюючих.

Відносна економія затрат (розрахункове скорочення) виникає внаслідок збільшення обсягу виробництва в умовах незмінної чисельності працюючих або у разі збільшення їх чисельності, але меншою мірою, ніж при збільшенні обсягу виробництва.

Ці економічні вимірники застосовуються і для оцінювання резервів зростання продуктивності праці. Вони забезпечують можливість визначення розміру резервів по окремих виробничих підрозділах підприємства в цілому, по кожному виду резервів та всій їх сукупності, а також дозволяють враховувати більш повне використання резервів при обґрунтуванні зростання продуктивності праці на плановий період.

Приріст продуктивності праці від реалізації резервів розраховується за наведеними нижче формулами.

Резерви приросту продуктивності праці, не реалізовані в аналізованому (базовому) періоді, розраховуються за формулою:

де ΔΠτ6 — нереалізований в базовому періоді приріст продуктивності праці через неповне використання потенційних можливостей;

Єг6 — загальна розрахункова відносна та абсолютна економія чисельності промислово-виробничого персоналу (ПВП), що відображає існуючі на підприємстві резерви, чол.; гб — середньоспискова чисельність ПВП в базовому періоді, чол. Можливий приріст продуктивності праці в плановому періоді, який передбачається отримати в результаті реалізації заходів щодо більш повного використання резервів, розраховується за формулою:

де ΔΠΤΠ — можливий приріст продуктивності праці за рахунок реалізації резервів у плановому періоді, %;

єга — відносна та абсолютна чисельність ПВП, яка може бути отримана в результаті виконання запланованих заходів щодо використання резервів, чол.;

гв — вихідна чисельність ПВП, яка розраховується на основі планового обсягу виробництва та рівня продуктивності праці, досягнутого в кінці базового періоду, з врахуванням впливу структурних зрушень та зміни обсягу кооперативних постачань в плановому періоді, чол.

Резерви являють собою можливості прискорення цілей підприємства, які досягаються, у свою чергу, через використання конкретних ресурсів, що дає підстави розглядати резерви як можливість більш ефективного використання конкретних ресурсів. Оскільки ж ефективність одного і того ж ресурсу може вимірюватися по-різному в залежності від ефекту, пов'язаного з метою підприємства (або з декількома цілями одночасно), то формула розрахунку і одиниці вимірювання резерву використання одного того ж ресурсу можуть змінюватися неодноразово.

Оскільки резерви зростання продуктивності праці виступають як невикористані можливості скорочення витрат праці під впливом тих чи інших чинників, кожен резерв можна розглядати відносно певного чинника, а всю сукупність резервів доцільно класифікувати відповідно до класифікації чинників. Така класифікація дає можливість найповніше виявити склад та структуру резервів, провести комплексний аналіз при їх оцінюванні, встановити основні причини та накреслити конкретні шляхи усунення втрат та невиробничих затрат праці на виробництві.

Відповідно до запропонованої класифікації резерви зростання продуктивності праці можна об'єднати в такі групи:

• резерви, пов'язані з недовикористанням можливостей особистісного чинника виробництва (соціально-економічних чинників);

• резерви, що виникають в результаті нераціонального поєднання матеріально-технічних та особистісних чинників виробництва (недовикористання організаційних чинників).

Взаємопов'язану класифікацію внутрішньовиробничих чинників та резервів зростання продуктивності праці частково наведено в таблиці (с. 140).

Використання резервного зростання продуктивності праці залежить від реальних можливостей виробництва в конкретних умовах, тому при плануванні зростання продуктивності праці резерви мають враховуватися або повністю, або поетапно з розбиттям за періодами. Відповідно до цього розрізняють резерви поточні та перспективні. Залежно від умов формування вони у свою чергу можуть поділятися на дві основні групи:• резерви, обумовлені невиконанням встановлених планом обсягів впровадження нової техніки, прогресивної технології, наукової організації праці, заходів плану соціального розвитку колективу, за відсутності об'єктивних (що не залежать від підприємства) причин, які перешкоджають виконанню цих планових завдань;

• резерви, обумовлені недостатньо ефективним використанням вже діючих чинників, зокрема резерви, обумовлені неповним використанням можливостей діючого обладнання (паспортних та проектних параметрів), застосуванням занижених порівняно з встановленими технологічних параметрів, застосуванням занижених норм праці порівняно з розрахунковими проектними даними або з розрахунками на основі галузевих (міжгалузевих) нормативів трудових витрат тощо. Виявлення прихованих резервів підвищення ефективності праці вимагає вдосконалення класифікації чинників, що впливають на її рівень в умовах переходу до ринкових умов господарювання з урахуванням особливостей галузі, що дозволяє повніше виявляти склад і структуру резервів, проводити комплексний аналіз, визначати основні шляхи усунення втрат і непродуктивних затрат праці. Прикладом цьому може слугувати класифікація внутрішньовиробничих чинників зростання продуктивності праці в організаціях будівельної галузі.

Життя показало, що в умовах ринку особливої уваги слід приділяти продуктивності праці, оскільки шляхом підвищення продуктивності праці та поліпшення управління цим процесом можна досягти зростання інтенсивності використання як живої, так і уречевленої праці. У країнах з розвинутою ринковою економікою, де продуктивності праці приділяють велику увагу, існує багато засобів та методів регулювання рівня продуктивності. Кожна фірма або компанія обирає свій метод, що найбільш її задовольняє і дає найкращі результати в тому чи іншому випадку.

Враховуючи, що в країнах з розвинутою ринковою економікою, і в першу чергу в США, між продуктивністю та продуктивністю праці є різниця. 1.1. Прокопенко навів у своїй книзі підходи до управління продуктивністю, тобто показника ефективності виробництва на основі розроблених і впроваджених підходів до її аналізу, таких як структурний підхід доктора Куросави, підходи Лоулора, Гоулда, "швидкої оцінки продуктивності". У тій же книзі висвітлено техніку підвищення продуктивності та підходи до управління ефективністю діяльності організації, у ході аналізу яких виявляються напрямки розвитку і вдосконалення діяльності фірм та компаній.

Oднак не тільки питання оцінки та аналізу продуктивності були у центрі уваги західних фахівців, основний акцент робився і робиться зараз на управління продуктивністю на основі аналізу існуючих стану і можливостей. У книгах, виданих у 70-х і у 80-х роках XX ст., широко почали апробовуватися багатофакторні моделі оцінки продуктивності, багатокритеріальний метод виміру результативності продуктивності, на основі яких формувалися, розроблялися і впроваджувалися програми управління продуктивністю.

Прогнозування продуктивності праці й у нашій країні наприкінці XX століття пройшло декілька етапів. Так, використовувалися про-

гнозування за методом гармонійних важелів, за допомогою методу експотенційного згладжування, використовувалися також авторе-гресійні моделі, об'єднані моделі авторегресії — змінної середньої на основі АРІСС-моделі та багато інших методів, серед яких особливо широко використовувався і використовується нині метод ранжиру-вання підприємств за рівнем використання резервів росту продуктивності праці. Суть цього методу полягає у тому, що на дослідницьких підприємствах, або тих, що вивчаються, існує різний ступінь реалізації кожного з виділених напрямків у динаміці. Використання отриманих значень економіко-організаційно-технічного рівня підприємств дозволяє здійснити ранжирування підприємств за ступенем реалізації окремих напрямків їхнього розвитку.

Для кількісного виміру і визначення положення кожного підприємства в ранговому ряді за ступенем реалізації конкретного чинника, що впливає на показник продуктивності праці працюючих за певний період часу, застосовується бальна система оцінки. В. В. Тонкопрядом була розроблена методика, що заснована на комплексному використанні методів бальної оцінки та вагових коефіцієнтів.

Проте використання одного методу недостатньо, оскільки виграшне положення підприємства щодо окремого чинника виробництва може компенсуватися незадовільним станом по інших чинниках, тому використовується інтегральна оцінка чинників розвитку виробництва. Цей підхід полягає в тому, що інтегральна оцінка є результуючою зважених оцінок всіх чинників виробництва щодо кожного підприємства. Вагові коефіцієнти відповідають питомій вазі змінності чинників, що описуються кожною компонентою:

де ІП; — інтегральний показник, що характеризує рівень чинників виробництва і-го підприємства;

λ — питома вага кожного з показників у формуванні у'-ої головної компоненти показника продуктивності праці;г — бал, що характеризує положення г'-го підприємства щодоу'-го чинника виробництва серед інших підприємств.

Дані, отримані в результаті розрахунків, ранжирування і оцінки, дозволяють наочно простежити динаміку чинників продуктивності праці. Цей методичний прийом дає можливість визначити і виділи-

ти підприємства з високим І низьким ступенем економіко-організа-ційного рівня виробництва, бо статистичні значення головних компонентів у певний момент часу характеризують ступінь досконалості організаційних і технічних умов розвитку підприємств, що досліджуються.

Визначення нормативних значень головних компонентів є одним з етапів методики оцінки економіко-організаційно-технічного рівня підприємства. Чисельними значеннями нормативів є середньогалузе-вий, середньопрогресивний і еталонний рівні. Сукупність інтегральних показників підприємств і нормативних рівнів складає "систему вимірників". Шкали бальних оцінок окремих головних компонентів побудовані у такий спосіб, що дозволяють стимулювати вибір найефективніших напрямків економіко-організаційно-технічного рівня підприємства.

Наявність вимірника дозволила реалізувати підхід до оцінки резервів розвитку і вдосконалення виробництва. Порівняння і оцінка резервів зростання економіко-організаційно-технічного рівня характеризується наближенням до еталонного, середньопрогресивного або галузевого рівнів. Оцінка резервів здійснювалася як щодо всіх цехів, так і окремих чинників виробництва підприємств автосільгоспмашинобудування.

В оцінці рівня використання резервів зростання продуктивності праці необхідно розрізняти еталонний, середньопрогресивний і середньогалузевий рівні. Еталонний економіко-організаційно-технічний рівень характеризується екстремальними значеннями головних компонентів і дозволяє оцінити перспективи і потенційні можливості розвитку підприємств автосільгоспмашинобудування. Середньопрогресивний рівень визначається умовами функціонування кращих підприємств, виявленими в результаті аналізу роботи підприємств галузі. Середньогалузевий рівень визначається за показниками, досягнутими більшою кількістю підприємств.

Загальна оцінка економіко-організаційно-технічного рівня підприємства, під якою розуміється інтегральний показник, використовується як в управлінні процесом виробництва на підприємстві, так і при розробці цільових програм підвищення ефективності виробництва, а також для вибору пріоритетних напрямів розвитку, ранжи-рування підприємств для аналізу. Вона дає можливість оцінити різні варіанти розвитку щодо однорідних груп підприємств, якщо це вирішується на рівні галузі або об'єднань.

Список використаної та рекомендованої літератури

1.Баланда А Л Неформальна зайнятість (методологія І методика дослідження). Автореф. дис. к. е. н. — К., 1999.

2.Бесєдін В Φ Прогнозування І розробка програм. Метод, реком. — К., 2000.

3.Богданова Т І Організаційно-економічні аспекти формування структурних трудових ресурсів. Автореф. дис. к. е. н. — Хмельницьк, 1998.

4.Економіка праці. Посібник. —Львів, 1999.

5.Журавлев Π В , Карташов С А , Маусов Н К, Одегов Ю Г Персонал, словарь понятий и определений. — М.. Экзамен, 1999.

6.Завелъский М Г Экономика и социология труда. Курс лекций. — М., 1998.

7.Заяцъ Т А Регіональне відтворення робочої сили (методологія І практика регулювання). Автореф. дис. к. е. н. — К., 1997.

8.Казановський А В, Колот А М Соціальне партнерство на ринку праці. — Краматорськ. Нац. центр продуктивності, 1995.

9.Киреев В И Международная экономика. — М.. ИНФРА-М, 2000.

10.Колот А М Оплата праці на підприємстві, організація та вдосконалення.—К.. Праця, 1997.

11.Лебедев О Т, Канъковская А Р, Филиппова Т Ю Основы экономики. —СПб.. ИД "МиМ", 1997.

12.Левченко О Μ Підвищення якості трудового потенціалу. Автореф. дис. к. е. н. — Кіровоград, 1998.

13.Мандебура В О Рівень життя населення та механізми його регулювання. Автореф. дис. д. е. н. — К., 1999.

14.Мікловда В В Ринок праці та механізм його функціонування. Автореф. дис. к. е. н. —Львів, 1999.

15.Мокий Μ С, Скамай Л Г, Трубочкина М И Эко