Формування статутного фонду підприємства. Форми розрахункових операцій по податках і обов’язкових зборів у сучасних умовах господарювання

1. Формування статутного фонду підприємства

Фінансово-господарська діяльність підприємства будь-якої організаційно-правової форми і власності розпочинається з формування статутного фонду.

Статутний фонд - це виділені підприємству або залучені ним на засадах, визначеним ним законодавством, фінансові ресурси у вигляді грошових коштів або вкладень у майно, матеріальні цінності, нематеріальні активи, цінні папери, що закріплені за підприємством на праві власності або повного господарського відання. За рахунок статутного фонду підприємство формує свої власні (основні та оборотні) кошти.

Порядок і джерела формування статутних фондів залежить від типу підприємства і форми власності, на базі якого воно функціонує. В Україні права підприємств різних форм власності та типів закріплені у чинному законодавстві, зокрема в законах України “Про власність”, “Про підприємство в Україні”, “Про господарські товариства”.

Розмір статутного фонду підприємства в значній мірі визначає масштаби його виробничо-господарської діяльності, хоч, природно, не існує прямого зв’язку між розмірами статутних фондів підприємств різних галузей і обсягом виробництва товарів та послуг на них, бо останнє визначається ще й такими факторами, як попит, пропозиція і ціна на товари та послуги, розмір залучених кредитів та інших позикових фінансових ресурсів. У певній мірі розмір статутного фонду впливає на можливості зовнішнього фінансування, ділову репутацію підприємства.

Початковий розмір статутного фонду підприємства фіксується в статуті або установчому договорі, які в обов’язковому порядку подаються до органів влади під час державної реєстрації підприємства. Контролюючі державні органи (фінансові, податкові), а також банки у взаємовідносинах постійно слідкують за розміром статутного фонду кожного підприємства і за тим, щоб він був відповідним чином оплачений: адже замало лише задекларувати в статуті певний розмір статутного фонду, треба вжити заходи до того, щоб кошти (або майно, нематеріальні активи) надійшли в розпорядження підприємства реально від усіх юридичних і фізичних осіб, що мають частки в статутному фонді та є його власниками. У статутні фонди також надходить майно (будівлі, машини, устаткування, транспортні засоби, сировина, матеріали, інші товарно-матеріальні цінності) цінні папери, а також нематеріальні активи. До нематеріальних активів належить вартість права користування:

•результатами інтелектуальної праці у вигляді винаходів, промислових зразків, технологій, ноу-хау, звітів про науково-дослідницьки роботи і іншими об’єктами інтелектуальної власності;

•землею, водою або іншими природними ресурсами;

•будівлями, обладнанням.

Законодавство України передбачає мінімальні розміри статутних фондів, нижче яких державна реєстрація підприємства не допускається. Ці мінімальні розміри не є сталими. У зв’язку з інфляційними явищами в економіці нерідко змінюються в законодавчому порядку.

Розмір статутного фонду підприємства в процесі його господарської діяльності також змінюється, при цьому всі зміни розміру статутних фондів на державних підприємствах у бухгалтерському обліку знаходять відображення безпосередньо на однойменному рахунку, в той час як на малих підприємствах, у господарських товариствах, підприємствах з іноземними інвестиціями вони знаходять відображення лише після відповідної державної перереєстрації зміни розміру статутного фонду.

Додаткові кошти державному підприємництву на збільшення обсягу виробництва можуть бути виділені з держ. Бюджету або за рахунок перерозподілу коштів інш. підприємств даної галузі. Акціонерне підприємство може випустити акції, товариство з обмеженою відповідальністю і інші господарські товариства – збільшити суми внесків усіх учасників до статутного фонду підприємства. Незалежно від типу підприємства і форми власності статутний фонд може зрости за рахунок:

•безпосереднього приєднання до нього частини одержаного прибутку на приріст власних фінансових ресурсів;

•введення в дію об’єктів капітальних вкладень за рахунок власних коштів;

•індексації основних засобів у зв’язку з інфляцією, а згідно з діючим законодавством збільшує балансовий прибуток підприємства, який спрямовується на капітальні вкладення;

•до оцінки оборотних засобів.

На державних підприємствах сума статутного фонду може зменшуватися при реалізації об’єктів 2-ї і 3-ї груп основних засобів.Статутний фонд державного підприємства, що перебуває у загальнодержавній або комунальній державній власності, - це сума коштів і вартість матеріальних ресурсів, що безоплатно виділені державою в постійне розпорядження трудового колективу підприємства на правах повного господарчого відання. Чинним законодавством встановлено, що здійснюючи право повного господарчого відання, підприємство володіє, користується, розпоряджається цими ресурсами, чинить по відношенню до них будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. Розмір статутного фонду державного підприємства визначається обсягом виробництва товарів і послуг на ньому.

Джерелом формування статутного фонду державного підприємства є кошти, які належать державі. Вони виділяються або з державного бюджету, або за рахунок інших державних підприємств – у порядку внутрішньогалузевого і міжгалузевого перерозподілу фінансових ресурсів – за розпорядженням державних органів, що виконують функції по управлінню держ. майном (Фонд державного майна, міністерства і відомства України).

В сучасних умовах державні підприємства, як правило нарощують свої статутні фонди за рахунок власних нагромаджень – прибутку. Частину чистого прибутку вони спрямовують на розвиток виробництва – реконструкцію, придбання нового устаткування тощо.

Частина прибутку може спрямовуватися до статутного фонду на приріст власних оборотних коштів. Така потреба виникає у підприємства у зв’язку з необхідністю збільшити нормативи запасів оборотних активів, що, як правило, залежить від росту обсягів виробництва товарів та послуг. Статутний фонд приватизованого підприємства визначається в процесі інвентаризації та оцінки майна державного підприємства згідно з положенням, яке затверджене спеціально урядовою постановою.

У відповідності з Законом України “Про господарські товариства” акціонерні товариства формують свої статутні фонди за рахунок реалізації акцій шляхом відкритої підписки на них чи куплі-продіжу на фондовій біржі (це стосується відкритих акціонерних товариств) або шляхом розподілу всіх акцій між засновниками без права розповсюдження акцій через відкриту підписку і купівлю-продіж на біржі (у закритих акціонерних товариствах). Таким чином, у закритих акціонерних товариствах 100 відсотків статутного фонду належать засновникам. Законодавством встановлено, що засновники відкритих акціонерних товариств зобов’язані викупити 25 % всіх акцій, тобто їхня частка в статутному фонді не може бути нижчою за 25 %.

На стадії заснування при створенні відкритого акціонерного товариства юридичні та фізичні особи, які виявили бажання купити акції, тобто стати акціонерами нового підприємства повинні внести на рахунок засновників не менше 10 % вартості акцій, на які вони підписалися.

Загальний розмір статутного фонду, а також номінальна вартість та кількість акцій визначаються засновниками відповідно до мети, предмета діяльності, мінімального легального розміру статутного фонду акціонерних товариств. Засновники визначають в установчих документах і види вкладів до статутного фонду. В акціонерному товаристві це може бути майно в прямому розумінні (будинки, споруди, устаткування, машини, інші матеріальні цінності), грошові кошти в національній та іноземній валюті. Такий висновок випливає із ст.8 Закону України ”Про цінні папери і фондову біржу”, згідно з якою акції оплачуються в карбованцях (у зв’язку з введенням національної валюти – гривні – варто було б до зазначеної статті внести відповідні зміни), а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства, також іноземній валюті або шляхом передачі майна.

Вклади у статутний фонд АТ в натуральній та нематеріальній формах підлягають оцінці в гривнях, а, отже, в акціях.

За загальним правилом, порядок оцінки вкладів визначається установчими документами товариства, якщо інше не передбачено законодавством України. Оцінку вкладів у статутний фонд АТ, внесення у натуральній формі, затверджують Установчі збори товариства. Ці правила безпосередньо стосуються вкладів фізичних і недержавних юридичних осіб-акціонерів.

Вклади, які є майном державної власності, визначаються в нормативно врегульованому порядку – згідно з методикою оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженою Кабінетом Міністрів України 22.07.1998 р. №1114. це означає, що при створенні АТ у процесі корпоратизації й інших випадках, діють загальні правила оцінки вкладів. Сума випуску акцій товариства, яке створюється на базі державного підприємства, повинна відповідати сумі статутного фонду підприємства, яка в даному разі визначається відповідно до зазначеної методики.

Крім вкладів, товариство виступає власником й іншого майна, яке на відміну від статутного фонду називається власним капіталом товариства. Це виготовлена в процесі господарювання продукція, доходи від продажу облігацій, інших цінних паперів. Це також кредити банків, інвестицій під державні контракти.Особливістю формування статутного фонду АТ випуск акцій. Варто зазначити, що загальне поняття “статутний фонд” ще недостатньо розроблено юридичною наукою і законодавством. Єдине законодавче визначення цього поняття можна знайти в п.65 Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в Україні, затвердженою постановою КМУ від 3.04.1993 р. № 250: ”Сукупність вкладів (у грошовому виразі) учасників (власників) в майно при створенні підприємства для забезпечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами”[47;с.6](документ втратив силу з 1.01.2000 р.). Характерно, що таке визначення статутного фонду співпадає з визначенням, розробленим юридичною наукою."

Статутний фонд є однією з майнових гарантій стабільності товариства як ділового партнера. З цією метою ст.24 Закону України ”Про господарські товариства” встановлено мінімальний розмір статутного фонду АТ як суму еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення АТ. Статутний фонд АТ поділений на визначену установчими документами кількість акцій рівної номінальної вартості. Оскільки статутний фонд у певному розумінні є неподільним майном АТ, закон імперативно регулює порядок його зміни – збільшення або зменшення.

Збільшення статутного фонду можливе лише за умови певної оплати акціонерам усіх раніше випущених акцій. Збільшується він у порядку, встановленому ДКЦПФР, зокрема, шляхом випуску нових акцій і реалізації їх за рахунок додаткових грошових, матеріальних або інших внесків акціонерів. Це так звана додаткова підписка на акції. Вона здійснюється у тому ж порядку, що і випуск акцій. Акціонери користуються переважним правом на придбання акцій додаткового випуску перед іншими особами. Збільшення статутного фонду можна здійснювати також завдяки збільшенню номінальної вартості вже випущених акцій, а також шляхом обміну облігацій на акції. Прийняття рішення про збільшення статутного фонду належить до компетенції Загальних зборів. У голосуванні про затвердження результатів підписки на додатково випущенні акції беруть участь особи, які підписалися на ці акції.

Збільшення статутного фонду – це зміна статуту, тому це питання вирішують спеціальні загальні збори ”з питань зміни статутного фонду товариства”.

Зменшення статутного фонду можливе шляхом зменшення номінальної вартості випущених акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій. Зменшення статутного фонду неможливе за наявності заперечень кредиторів. Рішення про зменшення статутного фонду приймається в такому ж порядку, як і про збільшення.

Товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю і повні товариства формують статутні фонди з внесків учасників. Ці внески оцінені в національній валюті, визначають частку учасників у статутному фонді, причому у товариствах з обмеженою відповідальністю сума внеску кожного з учасників являє собою межу його відповідальності за зобов’язаннями товариства. В товариствах з додатковою відповідальністю і повних товариствах учасники відповідають за їхні борги сумою своїх внесків у статутний фонд, а якщо сума статутного фонду недостатня для покриття боргів товариства, то додатково ще й майном, що належить кожному учаснику.

Командитне товариство включає учасників, які формують статутний фонд на засадах повного товариства, а а також вкладників, які відповідають за зобов’язаннями товариства лише у межах свого вкладу до його статутного фонду.

Визначений установчими документами розмір статутного фонду чи то акціонерного товариства, чи то будь-якого іншого господарського товариства у пасиві бухгалтерського балансу знаходить відображення у повній сумі незалежно від розміру коштів, що фактично надійшли від продажу акцій. Заборгованість акціонерів і учасників по внесках у статутний фонд обраховується на окремому бухгалтерському рахунку в активі балансу. Фінансова служба підприємства повинна слідкувати, щоб кошти надходили до статутного фонду своєчасно і в повному обсязі. Законом передбачено, що протягом одного року з дня проголошення і реєстрації статутного фонду він повинен бути сплачений повністю.

Викуп акцій, а також внески часток у статутні фонди акціонери і учасники товариств можуть здійснювати не лише перерахуванням грошей чи готівкою, але й за рахунок натуральних внесків (майно, матеріальні активи).

При створенні статутного фонду акціонерного товариства, тобто в процесі продажу емітованих ним акцій, товариство може отримувати кошти, які являють собою різницю між продажною (ринковою), і номінальною вартістю акцій. Зростання обсягу виробництва товарів і послуг потребує нарощування статутних фондів господарських товариств.

Акціонерне товариство збільшує свій статутний фонд за рахунок:

•додаткового випуску акцій

•спрямування прибутку на приріст статутного фонду шляхом збільшення номінальної вартості акцій.Частина статутного фонду підприємства будь-якої організаційно-правової форми може формуватися за рахунок інвестицій іноземних юридичних або фізичних осіб.

2. Форми розрахункових операцій по податках і обов’язкових зборів у сучасних умовах господарювання

Грошові розрахунки можуть набирати як готівкової, так і безго¬тівкової форми. Безготівковим грошовим розрахункам, як правило, віддають перевагу. Це пояснюється тим, що за використання безго¬тівкових розрахунків досягають значної економії витрат на їх здійс¬нення. Широкому застосуванню безготівкових розрахунків сприя¬ють банківські установи, у них також заінтересована держава — не тільки з погляду економного витрачання коштів, а й з погляду вив¬чення, регулювання і контролю грошового обороту.

Сферу готівкових і безготівкових розрахунків розмежовано. Го¬тівкова форма розрахунків застосовується за обслуговування насе¬лення — виплата заробітної плати, матеріального заохочення, диві¬дендів, пенсій, грошової допомоги. Отримуючи грошові доходи, населення витрачає їх на купівлю товарів, продуктів харчування, оплачує послуги і здійснює інші платежі.

Безготівкові розрахунки — це грошові розрахунки, які здійсню¬ються за допомогою записів на рахунках у банках, коли гроші (кош¬ти) списуються з рахунка платника і переказуються на рахунок отримувача коштів.

Між готівковою і безготівковою формами розрахунків існує тіс¬ний зв'язок. Так, одержуючи виручку за реалізовану продукцію в безготівковій формі, підприємство повинно отримати в установле¬ному порядку в банківській установі готівку для виплати заробітної плати, покриття різних витрат, на господарські потреби тощо. У цьому разі гроші, що надійшли в безготівковій формі, можуть бути отримані в банку в готівковій формі.

Підприємства торгівлі, сфери обслуговування населення, реалізуючи товари, виконуючи замовлення, надаючи послуги, отримують плату за це, як правило, готівкою. Водночас їхні розрахунки з поста¬чальниками, фінансово-кредитними установами, цільовими фон¬дами в основному здійснюються в безготівковій формі.

Розвиток ринкових відносин зробив необхідними певні зміни в колишній системі грошових розрахунків між підприємствами, зо¬крема збільшив можливість застосування готівкової форми. З кін¬ця 1998 p. згідно з постановою НБУ від 11 жовтня 1998 p. №473 всі готівкові розрахунки між підприємствами можуть проводитись як за рахунок коштів, отриманих у касі банку, так і за рахунок ви¬ручки від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень.

Отримана готівка у вигляді виручки від реалізації продукції та ін¬ших касових надходжень може бути використана підприємствами не тільки для забезпечення господарських потреб, а й на оплату праці і виплату дивідендів (доходу). Крім того, для виплат, пов'я¬заних з оплатою праці й виплатою дивідендів, підприємства можуть використовувати й готівку, отриману з кас банків. Водночас підпри¬ємства повинні забезпечувати систематичну і повну сплату податків, зборів і обов'язкових платежів в бюджет та державні цільові фонди згідно з чинним законодавством.

Підприємства також можуть проводити розрахунки з бюджетом і державними цільовими фондами готівкою. Але якщо підприємства ма¬ють податкову заборгованість, розрахунки між покупцем і постачаль¬ником продукції треба здійснювати тільки в безготівковому порядку.

Безготівкові розрахунки слід розглядати як цілісну систему, яка включає:

— класифікацію розрахунків;

— організацію розрахунків;

— форми відповідних документів;

— взаємовідносини платників з банками.

У класифікації безготівкових розрахунків слід розрізняти:

— розрахунки за товарними операціями;

— розрахунки за нетоварними операціями.

Розрахунки за товарними операціями пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг. Вони становлять пе¬реважну частину всього грошового обороту в державі й обслугову¬ють поточну фінансово-господарську діяльність підприємств. Від організації розрахунків за товарними операціями залежать розра¬хунки за нетоварними операціями.

Розрахунки за нетоварними операціями пов'язані з фінансовими операціями: з кредитною системою, з бюджетами різних рівнів, зі сплатою фінансових санкцій. Ці розрахунки здійснюються після ре¬алізації продукції, тобто за результатами завершення кругообороту коштів підприємства.

Відповідно до територіального розміщення підприємств (покуп¬ців — продавців) і банківських установ, що їх обслуговують, безготів¬кові розрахунки поділяються на місцеві, міжміські та міжнародні.

Місцеві розрахунки здійснюються між покупцем і постачальни¬ком продукції, якщо їх обслуговує одна установа банку або коли банк постачальника і банк покупця розміщені в тому самому насе¬леному пункті.

Міжміські — це розрахунки, які здійснюються між покупцем і постачальником через банки (постачальника і покупця), що знахо¬дяться в різних регіонах.

Міжнародні — це розрахунки, які здійснюються за операціями купівлі-продажу через банк постачальника, яким є зарубіжний банк.Організація розрахунків передбачає їх здійснення записом (пере¬казуванням) коштів з рахунка покупця (платника коштів) на рахунок постачальника (отримувача коштів) або заліком взаємних розрахун¬ків між покупцем і постачальником продукції.

За економічним змістом організація безготівкових розрахунків ви¬ходить за межі суто технічних операцій, пов'язаних зі списанням і зара¬хуванням коштів на рахунки клієнтів у банківській установі.

Безготівкові розрахунки здійснюються в різних формах. Різні форми розрахунків пов'язані з використанням різних видів розрахун¬кових документів.

Розрахункові документи готує постачальник або платник, а в окремих випадках — банк. Розрахунковий документ — це відповід¬но оформлений документ на переказ грошових коштів. Використо¬вуються відповідні форми безготівкових розрахунків (залежно від форми розрахункового документа), а саме:

— платіжними дорученнями;

— платіжними вимогами-дорученнями:

— чеками;

— акредитивами:

— векселями;

— інкасові доручення (розпорядження).

Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) засто¬совуються у випадках стягнення в безспірному порядку сум фінан¬сових санкцій, недоїмки в бюджет з податків, штрафів, які нарахо¬вані державними податковими органами.

Правові основи організації безготівкових розрахунків у госпо¬дарському обороті регламентуються законодавчими, інструктивни¬ми документами. Національний банк України виступає як методич¬ний центр щодо розробки форм і засобів розрахунків у народному господарстві, правил документообороту, організації банківського контролю за проведенням розрахунків.

За часів переходу до ринкових відносин організація безготівкових розрахунків повинна активно сприяти вирішенню таких завдань:

— зміцнення комерційного розрахунку на підприємстві;

— підвищення відповідальності підприємств за своєчасне і в пов¬ному обсязі здійснення платежів за всіма зобов'язаннями;

— зміцнення договірної дисципліни;

— прискорення обороту оборотних коштів.

Платіжне доручення — це письмове доручення власника рахун¬ка перерахувати відповідну суму зі свого рахунка на рахунок отри¬мувача коштів.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках щодо місце¬вих, а також міжміських поставок за товари (роботи, послуги). Вони забезпечують максимальне наближення строків отримання товарно-матеріальних цінностей і здійснення платежу, прискорюють обер¬тання оборотних коштів; запобігають виникненню кредиторської заборгованості в покупців.

Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються також за не¬товарними операціями. Це платежі до бюджету, цільових державних фондів; платежі кредитним установам, за банківськими позичками.

Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються за такою схемою (рис. 1).

Платіжне доручення банк приймає тільки в межах коштів на роз¬рахунковому рахунку, крім доручень на перерахування до бюджету сум податків, зборів, обов'язкових платежів і внесків до державних цільових фондів.

Рис. 1. Розрахунки платіжними дорученнями

1 — постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, послуги); 2 — постачальник виставляє рахунок-фактуру за продукцію, роботи, послуги; 3 — покупець подає до банку, то його обслуговує, платіжне доручення; 4 — банк покупця списує з його рахунка кошти; 5 — банк покупця повідомляє покупця — власника рахунка про списання коштів; 6 — банк покупця передає електронним зв'язком або надсилає платіжне доручення на відповідну суму до банку постачальника; 7 — банк постачальника (отримувача коштів) зараховує кошти на рахунок постачальника; 8 — банк постачальника повідомляє постачальника про надходження коштів на розрахунковий рахунок випискою з розрахункового рахунка.

Якщо постачальник (отримувач коштів) не має рахунка в банку або розрахунки між постачальником і покупцем платіжним доручен¬ням неможливі, підприємство може виконати розрахунок гарантова¬нім платіжним дорученням через підприємства зв'язку. Гарантовані платіжні доручення застосовуються у разі переказу коштів на виплату і робітної плати працівникам, що заготовляють сільськогосподарську і редукцію в населених пунктах, де відсутні банківські установи.

Так само переказують окремим громадянам пенсії, заробітну плату, авторський гонорар, витрати, пов'язані з відрядженням тощо. У таких випадках підприємство-платник виписує платіжне доручен¬ні. де визначено призначення вказаної суми, на підприємство зв'язку і передає його в банк. До доручення додаються бланки заповне-их грошових переказів на отримувачів і загальний список отримувачів грошей.

Розрахунки платіжними дорученнями мають ряд позитивних сторін у порівнянні з іншими формами розрахунків, а саме:

— відносно простий і швидкий документооборот;

— прискорення руху коштів;

— можливість використання даної форми розрахунків за нето¬варних платежів.

Вексельна форма розрахунків — це розрахунки між постачаль¬ником (отримувачем коштів) і покупцем (платником коштів) з від¬строчкою платежу, які оформлюються векселем.Вексель — це письмове безумовне зобов'язання, боргова роз¬писка стандартної форми, що дає право її власнику вимагати сплати визначеної у векселі суми від особи, яка видала вексель, у відповід¬ний строк і у відповідному місці.

Правовою основою вексельного обігу в Україні є законодавчі, нор¬мативні акти, розроблені згідно з положенням Єдиного вексельного за¬кону, ухваленого Женевською вексельною конвенцією 1930 року.

Першим реальним кроком на шляху відродження векселя в Україні була ухвала 18 червня 1991 p. Верховною Радою України Закону «Про цінні папери та фондову біржу». У 1992 році Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про застосування векселів в го¬сподарчому обороті України».

Застосування цих двох нормативних актів значно розширило можливості правового регулювання вексельного обігу.

Поряд зі створенням нормативної бази, що регулює вексельний сбіг, видаються нормативні акти, спрямовані на розвиток цієї форми розрахунків.

Дальшим кроком щодо впровадження векселя як інструмента фінансово-господарської діяльності підприємства став Указ Президента України "Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності" від 14.09.94 p.

Цим Указам було запроваджено в господарську діяльність підприємства простий товарний вексель. Його можна було застосовувати як засіб оформлення взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності.

Порядок проведення заліку взаємної заборгованості з використанням векселів включає чотири етапи:

— оформлення та облік платіжних документів;

— проведения заліку взаємної заборгованості;

— вексельне оформлення прострочених заборгованостей;

— дальші операції з векселями.

Однак окремі питання вексельного обігу в Україні залишаються ще недостатньо визначеними.

З метою розширення сфери обігу векселів 26 липня 1995 року був виданий Указ Президента України «Про розширення сфери обі¬гу векселів», який передбачав скасування обмежень стосовно розмі¬ру суми зобов'язань на один вексель. Розмір зобов'язань встанов¬лювався за згодою суб'єктів підприємницької діяльності.

Векселі, які застосовуються в господарському обороті як в Україні, так і в міжнародних розрахунках, досить різноманітні. Век¬селі різняться за емітентом, угодами, які вони обслуговують, суб'єктом, що здійснює оплату, наявністю застави, порядком опла¬ти, можливістю передавання іншій особі, місцем платежу, формою пред'явлення та іншими ознаками. Класифікацію векселів за різни¬ми ознаками зображено на рис. 2.6.

Векселі казначейські — один із видів державних цінних паперів, які випускаються для покриття видатків державного бюджету. Вони можуть бути використані:

— для здійснення розрахунків;

— для зарахування сплати податків до державного бюджету;

— як застава для забезпечення інших платежів та кредитів. Векселедавцем і, відповідно, платником за казначейськими вексе¬лями є Головне управління Державного казначейства. Такі векселі видаються на пред'явника зі строком платежу не більше одного року.

Список використаної літератури:

Нормативно-правові акти

1.Конституція України. – К., 1996.

2.Закон України ”Про власність” від 12.02.1991р. № 697 – 12, ВВР, 1991, № 20 (із змінами і доповненнями).

3.Закон України ”Про господарські товариства” від 19.09.1991р.№1576-12, ВВР, 1991, № 49 (із змінами і доповненнями).

Посібники, періодичні видання та інші літературні джерела

4.Акціонерне товариство, як основа розвитку ринкової економіки// Цінні папери України.-2001.-№2.-с.4.

5.Основи економічної теорії. Політ-економічний аспект. Г.Н. Климка, В.П Нестеренка.

6.Фінансова діяльність підприємства : О.М.Бандурка, М.Я.Коробов, П.І.Орлов, К.Я.Петрова. Київ “Либідь” 1998

7.Чаковських А. Статутний фонд акціонерного товариства: суть, функції, призначення та доцільність// Цінні папери України.-1999.-№19, 20.-с.24-25.

8.Щербина В.С. Господарське право України. - Київ: Атіка .-1999.-336с.