Шпаргалки з економіки підприємства
Шпаргалки з економіки підприємства
Білет 1
1.Охарактер. економічну модель і структуризацію виробничої системи підприємства.
У неокласичній теорії підприємство розглядається як цілісний об'єкт, який залучає вихідні ресурси у виробництво та перетворює їх у продукцію. Модель підприємства відображає залежність ре¬зультатів виробництва від витрачених факторів, розміру та спів¬відношення факторів, які використовуються.
В інституціональній теорії підприємство розглядається як організація, що створена людьми для ефективнішого викорис¬тання обмежених ресурсів. В еволюційній теорії фірма розглядається як один із об'єктів системи, яку можна порівняти з біологічною популяцією.
Підприємницька модель фірми ґрунтується на уявленні про підприємство як сферу реалізації підприємницької ініціативи та наявних у підприємця або доступних для залучення ресурсів
Сучасне підприємство — це складна відкрита виробничо-господарська і соціальна система, яка:
• складається із взаємозалежних частин (виробництв, цехів, ді¬льниць, служб тощо), діяльність яких впливає на кінцевий ре¬зультат виробництва;
• взаємодіє із зовнішнім оточенням, з якого в систему надхо¬дять необхідні для виробничої діяльності фактори виробництва (входи) та в якому реалізуються і використовуються результати виробництва (виходи) — продукція, роботи, послуги;
• здійснює діяльність, спрямовану на задоволення потреб су¬спільства (зовнішнього середовища системи);
• має властивості, що притаманні складним відкритим ціле¬спрямованим системам.
Форми спеціалізації виробничих підрозділів. Існують дві основні форми спеціалізації — технологічна та предметна. Технологічна структура передбачає виконання цехами підприємства певної частини технологічного процесу. Підрозділи створюються за принципом технологічної однорідності. Прикладами цехів технологічної спеціалізації є: на машинобудівному заводі — ливарні, ковальські, механічні, термічні; на текстильному підприємстві — прядильні, ткацькі, обробні.
Технологічна форма спеціалізації цехів і технологічна виробнича структура характерні для підприємств одиничного та дрібносерійного виробництва, які випускають різноманітну та нестійку номенклатуру виробів.
Предметна форма спеціалізації цехів і предметна виробнича структура характерні для підприємств крупносерійного та масо¬вого виробництва, які випускають обмежену номенклатуру виро¬бів у великих обсягах.
Орієнтація виробництва. Щодо орієнтації виробництва, то розширення предметної спеціалізації сприяє збільшенню кілько¬сті виробничих процесів виготовлення наукомістких і капітало¬містких виробів.
Отже, складність продукції та способів її виробництва обумо¬влюють орієнтацію виробничих підприємств та безпосередньо впливають на прийняття структурних рішень.
Організаційне середовище та його елементи, наприклад ор¬ганізаційна (управлінська) культура виробництва, характеризують потенційні можливості розвитку виробничої структури та створюють умови для формування нових структурних підрозділів.
Місце розташування виробництва та структурних підрозділів найчастіше визначається вимогами клієнтів у тому чи іншому регіоні.
2. У неокласичній теорії підприємство розглядається як цілісний об'єкт, який залучає вихідні ресурси у виробництво та перетворює їх у продукцію.
Господарський механізм
ВВП - аналіз з'ясовує зв'язок між витратами, рівнем операційної активності та прибутком. Термін «операційна актив¬ність» характеризує результативність діяльності підприємства.
сировина та основні матеріали — предмети, що створюють матеріальну основу продукції;
параметри адаптації устаткування.
Білет 2
1. Дати визначення структуризації виробничої системи п-ва, структури п-ств.
Внутрішня побудова підприємства, його виробничої та органі¬заційної системи безпосередньо впливає на створення контуру комунікаційних зв'язків між його підрозділами. Тому питання структуризації підприємства відіграють велику роль під час фор¬мування його внутрішнього економічного механізму.
Підприємства «технологічного» типу функціонують на ос¬нові базових технологічних процесів, заміна яких веде до зміни профілю підприємства і по суті до організації нового підприємст¬ва. До технологічного типу відносять підприємства металургій¬ного профілю, більшість підприємств хімічної промисловості та ін.
Для підприємств «кон'юнктурного» типу характерні реак¬тивна взаємодія з ринком, відсутність стабільної технології і ви¬робництво продукції, яка не потребує тривалого освоєння. До та¬ких належать підприємства торгівлі, посередницькі організації, деякі машинобудівні складальні фірми.
Підприємства «маркетингового» типу орієнтуються на по¬точні потреби ринку, водночас намагаються заздалегідь підготу¬вати технологію до майбутніх потреб ринку, вони активно впли¬вають на майбутній ринковий попит.Підприємства «технологічної атаки» спроможні не лише еволюційно змінити технологію виробництва внаслідок впливу науково-технічного прогресу, а й самостійно або раніше за інших здійснити стрибкоподібні зміни технології.
Основою формування виробничих структур підприємств у більшості галузей промисловості є виробничий процес виготов¬лення продукції. Основні фази цього процесу — заготівельні, обробні, складальні, випробувальні — дають змогу перетворити вихідні ресурси в продукти або послуги.У процесі формування виробничої структури необхідно враховувати чинники як зовнішнього, так і внутрішнього впливу, що створюють умови побудови раціональн Проте вибір структурних рішень у виробництві визначається передусім такими чинниками:
1) формами спеціалізації та кооперування підрозділів;
2) орієнтацією виробництва;
3) організаційним середовищем;
4) місцем розташування виробництва.
их структур
2. В інституціональній теорії підприємство розглядається як організація, що створена людьми для ефективнішого викорис¬тання обмежених ресурсів.
Економічний механізм
Коефіцієнт kпм показує частку маржинального прибутку за певний період у виручці від продажу про¬дукції.
Допоміжні матеріали — предмети, які використовуються при перетворенні сировини та інших матеріалів для надання продук¬ції специфічних характеристик, обслуговування засобів праці, догляду за ними та полегшення процесу виробництва;
Адаптація устаткування за часом роботи
Білет 3
1.Розкрити зміст сучасних тенденцій трансформації організаційно-виробничих структур.
Розвиток економічних відносин обумовлює необхідність транс¬формації та удосконалення організаційних структур підприємств. З'являються нові їх моделі в різних сферах діяльності, особливі Прискорення виробничого процесу потребує нового підходу до функціонування підприємства, який базувався б на швидкості та адекватності реакції. Це обумовлено низкою причин, зокрема: ускладненням техніки, упровадженням принципово нових техно¬логій, розширенням ринків за національні межі, різким зростан¬ням конкуренції та ін. В умовах непередбаченого економічного середовища зрозуміло, що с¬тю яких є велика свобода окремих елементів структур. Більшість великих підприємств поді¬лилися на окремі частини — стратегічні господарські підроз¬діли, орієнтовані на свої ринки, своїх клієнтів, мають своїх конкурентів. Генеральна дирекція, замість традиційного управління через ієрархічну структуру, розробляє правила «організаційної еко¬номіки» подібно до державного управління національною еконо¬мікою. При проектування і вдосконалення організаційних форм виробни¬чої структури підприємств, основ¬ними показниками є рівень трудомісткості та собівартості про¬дукції, тривалість виробничого циклу, продуктивність праці та ін. Економічне обґрунтування та вибір варіантів повинні проводити¬ся згідно з сучасними методиками визначення економічної ефек¬тивності господарських рішень.
2. В еволюційній теорії фірма розглядається як один із об'єктів системи, яку можна порівняти з біологічною популяцією. Пове¬дінка підприємства обумовлена еволюційними реакціями на вплив ділового, адміністративного та технологічного середови¬ща.
Послідовний технологічний зв'язок.
маржинальний прибуток дорівнює постійним витратам і операційному прибутку, тобто прибутку від продажу продукції:
Маржинальний прибуток є верхньою межею прибутку при зміні величини постійних витрат Сп, а саме: коли постійні витра¬ти прямують до нуля — Сп→0, прибуток прямує до маржиналь¬ного прибутку — П→Пм.
Напівфабрикати та комплектуючі вироби — матеріали, які "пройшли попередню обробку та необхідні для процесу виробни¬цтва поряд з основними матеріалами та сировиною;
Адаптація устаткування за інтенсивністю їх роботи.
Білет 4
1. Охарактеризувати структуру, передумови і форми функціонування ВЕМ.
Господарський механізм — це механізм, що забезпечує взає¬модію підсистеми, яка управляє, та підсистеми, якою управля¬ють. Він складається із сукупності конкретних форм і методів свідомого впливу на економіку. Основними елементами будь-якого господарського механізму є господарюючі суб'єкти і господарські відносини. Основними елементами будь-якого господарського механізму є господарюючі суб'єкти (організатори виробництва) і відносини, у які вони вступають з приводу організації суспільного виробни¬цтва (або господарські відносини).
Складові економі. механізму підприємства як механізм формування і використання ресурсів (капіталу); механізм управління за тратами; механізм управління фінансами; мотиваційний механізм; механізм взаємодії з ринком.
Структура цього механізму визначається через:•організаційно-технічну систему або формування вертикалі них зв'язків між підрозділами й адміністративним центром та горизонтальних зв'язків між окремими підрозділами;•систему планування діяльності підрозділів;•систему контролю й оцінки діяльності підрозділів; •установлення матеріальної відповідальності підрозділів;•мотиваційний механізм функціонування.
Для забезпечення ефективної організації внутрішньовиробничих економічних відносин на підприємстві мають бути створені відпо¬відні умови. До них належать: майнова відокремленість, відносна економічна самостійність, прогресивна нормативна база, система обліку руху матеріальних цінностей, витрат і продукції, раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності, економі¬чна відповідальність за кінцеві результати праці. Економічні форми функціонування підрозділів:
1) підрозділи — центри витрат;
2) підрозділи — центри прибутку, серед яких виокремлюють:
• підрозділи, що формують розрахунковий умовний прибуток
• підрозділи — центри реального прибутку.
Підрозділи, що є центрами витрат, виготовляють, як правило, продукцію внутрішньокоопераційного призначення. Їх діяльність досить жорстко регламентується, а ефективність оцінюється за показниками витрат. Це передусім підрозділи (цехи, дільниці та ін.) технологічної спеціалізації, яким притаманні зв'язки в межах технологічної послідовності обробки.
Підрозділи, що є центрами прибутку, виготовляють або кінцеву продукцію, яку реалізують на ринку, або проміжну продукцію внутрішньокоопераційного призначення, яку передають іншим підрозділам за внутрішніми планово-розрахунковими цінами і створюють таким чином розрахунковий умовний прибуток як частину прибутку підприємства. Як правило, це підрозділ предметної та змішаної спеціалізації.
2. Підприємницька модель фірми ґрунтується на уявленні про підприємство як сферу реалізації підприємницької ініціативи та наявних у підприємця або доступних для залучення ресурсів. По¬ведінка підприємства є результатом взаємодії підприємців (мене¬джерів) усіх рівнів.
Точка беззбитковості – кількість продукції, яку повинно реалізувати підприємство, щоб покрити видатки на виготовлення цієї продукції.
Напівфабрикати та комплектуючі вироби — матеріали, які "пройшли попередню обробку та необхідні для процесу виробни¬цтва поряд з основними матеріалами та сировиною.
Білет 5
1. Охар. с-у показників планування, обліку та оцінки д-ті всіх підрозділів п-ва.
2. З виробничо-технічного погляду підприємство являє собою техніко-технологічний комплекс, систему робочих машин та ме¬ханізмів, які відповідають його потужності та видам продукції (робіт, послуг), що випускаються.
Послідовно-паралельний технологічнтй зв'язок.
Коефіцієнт безпеки. На основі беззбиткового обсягу виробництва визначається рі¬вень безпеки операційної діяльності. Критерієм такої безпеки є ступінь перевищення беззбиткового обсягу виробництва над фак¬тичним (плановим) обсягом виготовлюваної продукції.
Паливо — технологічне та для задоволення господарських потреб;
Білет 6
1. Розкрити суть світового та вітчизняного досвіду внутрішніх екон. відносин, принципів побудови ВЕМ, функцій центрального апарату управління.
У ринковій економіці важливою передумовою успішного роз¬витку підприємства є підприємницький стиль його діяльності. Якщо підприємство велике, воно може втратити підприємницькі властивості внаслідок більшої інерційності. Для такого підпри¬ємства більш характерні риси прирістного стилю поведінки. Во¬но надає перевагу стабільності, що значно знижує потреби в но¬вовведеннях. Це, у свою чергу, призводить до зниження конку¬рентоспроможності та зменшення частки підприємства на ринках збуту продукції. Усі ці проблеми притаманні нині більшості ве¬ликих підприємств України. Розглянемо, як вирішувалася подібна проблема великою япон¬ською фірмою «ОМРОН», що була створена на базі невеликого підприємства з персоналом 110 осіб. Ця фірма спеціалізувалася переважно на виготовленні апаратури управління. У 80-ті роки становище фірми, масштаби якої значно зросли, стало погіршуватися. Відчутно збільшився термін виконання за мовлень — до 2—3 місяців. За п'ять років частка фірми на ринк знизилася до 37%. Ці зміни було названо «синдромом великого бізнесу». В основу реконструкції фірми були покладені дві ідеї:
а) наблизити адміністрацію до реальних умов роботи низові. підрозділів;б) створити кілька підприємств, яким можна надати повну самостійність і які функціонуватимуть у межах компанії як окремі невеликі фірми, самостійно здійснюючи дослідницькі робот» модернізацію продукції, виробництво і маркетинг, у тому числі зарубіжний маркетинг.Управління децентралізували за трьома рівнями: адміністрація компанії, управління по групах продукції, керівництв фірми. З організацією внутрішньофірмового підприємництва поряд збільшенням обсягу діяльності низових підрозділів підвищується відповідальність та розширюються повноваження їхніх адміністрацій. У результаті організації внутрішньофірмового підприємницт¬ва «синдром великого бізнесу» змінився «довгостроковим цик¬лом зростання». Цей цикл здійснюється за схемою: реакція на вимоги споживачів — нові технології — нові товари — розши¬рення ринкової участі — зростання прибутків. Внутрішньофірмове підприємництво досить поширене в аме¬риканських корпораціях. Тут основоположною є ідея, згідно з якою підприємницька автономія — суттєва передумова іннова¬ційної діяльності. Сутність внутрішнього підприємництва поля¬гає у вивільненні творчої підприємницької активності на внутрішньофірмовому рівні.
2. Організаційно підприємство є виробничою одиницею еконо¬міки країни з певними внутрішньою структурою, зовнішнім ото¬ченням, закономірностями функціонування та розвитку.
планування діяльності підро¬зділів одного ієрархічного рівня (наприклад цехів, дільниць у межах цеху тощо) має бути тісно пов'язаним.
Цільвий прибуток - Цільовим називається прибуток, який під¬приємство хотіло б одержати в певному періоді виходячи зі своїх стратегічних завдань.
Тара і тарні матеріали — предмети для упакування, транс¬портування і зберігання продукції та матеріалів;
Надмірне число устаткування призводить –
Білет 7
1. Розкрити зміст функцій та с-ми внутрішніх цін, методів їх формування.
В основі системи внутрішньовиробничих відносин лежать внутрішні ціни. Вони являють собою умовно-розрахункові ціни, за якими підрозділи передають один одному товари або надають послуги. Ніякі реальні платежі при цьому не здійснюються.Внутрішня ціна виконує ті самі функції, що і ринкова ціна. Серед цих функцій найбільш вагоми¬ми є вимірююча та стимулююча. Вимірююча функція виявляєть¬ся через облік витрат виробництва, стимулююча — через форму¬вання частки прибутку згідно зі структурою внутрішньої ціни. Кожне підприємство формує свою власну систему внутрішніх цін. Однак можна виділити два основні чинники, які впливають на вибір системи внутрішньофірмового ціноутворення: стиль управління вищого керівництва та професійна орієнтація керів¬ництва підприємства. Методи формування внутр. цін :
1)Внутрішні ціни, визначені за ринковими цінам - за відсутності таких цін використовують ціни на аналогічну продукцію.2)Внутрішні ціни, визначені на базі фактичної ціни готової (кінцевої) продукції - при ви¬значенні внутрішніх цін на проміжні продукти з фактичної ці¬ни готової продукції віднімають витрати виробництва та прибут¬ки підрозділів-постачальників.3) Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі.При визначенні внутрішніх цін на основі угоди між підрозді¬лами-постачальниками та підрозділами-споживачами доцільно дотримуватися таких правил:
•підрозділам-партнерам за внутрішньофірмовою угодою на¬дається свобода вибору в реалізації або придбанні продукції як у внутрішнього підрозділу, так і на стороні;
•допускається мінімальне втручання арбітражного комітету компанії;
•сторони зобов'язані інформувати одна одну про можливі альтернативні закупівлі та продаж.
4) Внутрішні ціни, визначені на основі витрат виробництва вико¬ристовують у практиці організації внутрішньофірмових відносин вітчизняні підприємства.
5)Комбіновані методи внутрішнього ціноутворення.
2. З соціального погляду підприємство — це соціальна підсисте¬ма суспільства, завдяки якій здійснюється взаємодія суспільних, колективних і особистих інтересів.
Система контролю і оцінка діяльності підрозділів –
Операційний ліверидж (операційна залежність), який дає змогу оперативно аналізувати залежність прибутку від динаміки обсягу продукції і структури витрат.
Запасні частини — предмети, які використовують для заміни та ремонту деталей двигунів, обладнання та ін.;
Менше число устаткування
Білет 8
1. Розкрити зміст практичного ціноутворення і сутності калькулювання.
2. Економічно підприємство є виокремленою ланкою промисло¬вості, яке визначається певною господарською, фінансовою, еко¬номічною самостійністю.
Матеріальна відповідальність підрозділів - матері¬альна відповідальність підрозділів організується самим підпри¬ємством і ним регулюється, хоча це й здійснюється на загальних засадах цивільного права і методики визначення збитків.Два основні аспекти управління фінансами. Один стосуєть¬ся забезпечення підприємства виробничими запасами для вигото¬влення необхідного продукту в достатній кількості, у визначені терміни та в потрібному місці. Другий аспект пов'язаний з витра¬тами на підтримання певного рівня запасів.
Форми придбання устаткування -
Функції що виконує внутрішня ціна - Серед цих функцій найбільш вагоми¬ми є вимірююча та стимулююча. Вимірююча функція виявляєть¬ся через облік витрат виробництва, стимулююча — через форму¬вання частки прибутку згідно зі структурою внутрішньої ціни.
Білет 9
1. Охар. стратегію і тактику ціноутворення на пїві, визн. цін на продукцію осн. І доп. підрозділів.
Білет 10
1. Розкрити зміст ЗУ «Про підприємства», оперативного планування.
2. В екологічному аспекті підприємство — це виробничо-еко¬логічна система, яка взаємодіє із зовнішнім оточенням шляхом матеріально-енергетичного обміну.
Мотиваційний механізм дає змо¬гу забезпечити взаємозв'язок між якісними параметрами го¬тової продукції підприємства і продукції кожного окремого підрозділу, результатом чого має стати формування мотива¬ційного механізму господарської діяльності для забезпечення якості готової продукції без додаткового контролю й управ¬ління з боку адміністративно-управлінського апарату підпри¬ємства.
Класифікація запасів методом XYZ
Внутрішні ціни, визначені на базі фактичної ціни готової (кінцевої) продукції.
При ви¬значенні внутрішніх цін на проміжні продукти з фактичної ці¬ни готової продукції віднімають витрати виробництва та прибут¬ки підрозділів-постачальників. Процес розрахунку здійснюється у зворотному порядку послідовності технологічного процесу вироб¬ництва.
Склад розділів плану підрозділу – центру прибутку
Білет 11
1. Охар. с-му, зміст і принципи розроблення внутрішніх планів.
Планування як важлива функція менеджменту — це процес визначення (проектування) завдань на майбутнє, умов і засобів їх виконання. Планування діяльності підприємства має два аспек¬ти — зовнішній і внутрішній. Комплексний план п-ва:1)Підрозділи – центр витрат: план виробництва; план кадрів і оплати праці; план організаційно-технічного розвитку; план витрат. 2) Підрозділи – центр прибутку : план маркетингу; план виробництва; план кадрів і оплати праці; план організаційно-технічного розвитку; фінансовий план. Система внутрішнього планування на підприємстві дещо умо¬вно поділяється на два види: техніко-економічне й оперативно-календарне. Принципи розроблення планів:Принцип системності, який ще називають принципом єдно¬сті, або холізма, вимагає розглядати об'єкт планування як сис¬тему, що складається зі структурних елементів з певними взає¬мозв'язками і єдиним напрямком розвитку. Принцип участі (партисипативності) полягає в тому, що в процес планування залучаються працівники, які згодом реалізу¬ють плани. Принцип оптимальності означає, що весь комплекс рішень, передбачених у плані, має бути найкращим з точки зору крите¬рію, який відображає ступінь досягнення мети підприємства.Принцип безперервності означає, що процес планування здійснюється постійно, а не циклічно. Принцип гнучкості тісно пов'язаний з попереднім принци¬пом і полягає в тому, щоб процес планування і самі плани могли оперативно реагувати на зовнішні впливи, за необхідності зміню¬вати свою спрямованість.
2. Щодо адміністративно-правового статусу, то з цього погля¬ду підприємство є юридичною особою з установленими держа¬вою в законодавчому порядку правами та обов'язками.
Мотиваційний механізм дає змо¬гу забезпечити взаємозв'язок між якісними параметрами го¬тової продукції підприємства і продукції кожного окремого підрозділу, результатом чого має стати формування мотива¬ційного механізму господарської діяльності для забезпечення якості готової продукції без додаткового контролю й управ¬ління з боку адміністративно-управлінського апарату підпри¬ємства.
Метод АВС, дає змогу класифікувати матеріальні запаси відповідно до певного показника їх значущості. Сутність цього методу полягає в тому, що всі матеріальні ресурси, які зберігаю¬ться на складах підприємства, розподіляються (ранжуються) в порядку зменшення обсягів їх річної потреби.
Внутрішні ціни, визначені на основі витрат виробництва.Підприємс¬тва повинні постійно порівнювати конкурентоспроможність про¬дукції підрозділів з об'єктивним зовнішнім критерієм, яким є ринкова ціна.
Принцип системності, який ще називають принципом єдно¬сті, або холізма, вимагає розглядати об'єкт планування як сис¬тему, що складається зі структурних елементів з певними взає¬мозв'язками і єдиним напрямком розвитку. Тобто всі елементи системи орієнтовані на загальну мету. Цей принцип передбачає координацію та інтеграцію процесів планування.
Білет 12
1. . Охар. м-ди планування та розділи плану підрозділів.Планування здійснюється за допомогою методів. Синхронне (симультаційне) планування полягає в одночасному розроблен¬ні та координації всіх етапів і розділів плану, чим забезпечується його оптимальність і досягнення максимального ефекту.
Послідовне (сукцесійне) планування. Сутність його полягає в тому, що оптимізується не весь план, а часткове, але першочергове завдання. Інші аспекти і розділи плану розроб¬ляються послідовно. Методи послідовного і синхронного планування проявляються в трьох аспектах :1)Послідовне планування в часі маємо тоді, коли на часткові планові періоди плани розробляються окремо і послідовно,річного плану для підрозділів підприємства з поквартальним його роз¬поділом.2)функціональне планування полягає в охопленні плануванням ряду підрозділів і відділів у межах одного комплексного плану.3)Ієрархічне планування здійснюється трьома методами: «звер¬ху-вниз» , «знизу-вверх») і комбіновано.
Нормативний метод планування є найточнішим і в поточному плануванні основним.
Факторний метод обчислення величини планових показників передбачає коригування фактичного їх рівня в базовому періоді внаслідок впливу чинників формування показників у плановому періоді. Динамічно-статистичний метод полягає в тому, що величина! планових показників визначається на основі їх динаміки, що склалася у попередні періоди. Балансовий метод – розробляються таблиці-баланси. Матричний метод. Комплексний план п-ва:1)Підрозділи – центр витрат: план виробництва; план кадрів і оплати праці; план організаційно-технічного розвитку; план витрат. 2) Підрозділи – центр прибутку : план маркетингу; план виробництва; план кадрів і оплати праці; план організаційно-технічного розвитку; фінансовий план.
2. Підприємства «технологічного» типу функціонують на ос¬нові базових технологічних процесів, заміна яких веде до зміни профілю підприємства і по суті до організації нового підприємст¬ва.
Принцип цільової сумісності.
Гарантійний (страховий) запас потрібний на випадок можли¬вої затримки надходження чергової партії матеріалів. Відтворен¬ня гарантійного запасу здійснюється у процесі наступних поста¬вок через використання іншого розрахункового параметру даної системи — граничного рівня запасу.
Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі. На прак¬тиці підприємства часто узгоджують ринкові ціни на кінцеву про¬дукцію, сформовані на договірній основі, з особливостями внут¬рішніх відносин, визначаючи внутрішню ціну на проміжну проду¬кцію виходячи з існуючого рівня ринкових цін.
Принцип оптимальності означає, що весь комплекс рішень, передбачених у плані, має бути найкращим з точки зору крите¬рію, який відображає ступінь досягнення мети підприємства.
Білет 13
1. Розкрити зміст планування чисельності та оплати праці на п-ві.
2. Для підприємств «кон'юнктурного» типу характерні реак¬тивна взаємодія з ринком, відсутність стабільної технології і ви¬робництво продукції, яка не потребує тривалого освоєння. До та¬ких належать підприємства торгівлі, посередницькі організації, деякі машинобудівні складальні фірми.
Принцип безперервності в плануванні передбачає такі вимоги до його організації: підтримка безперервної планової перспекти¬ви; взаємоув'язка планів різних часових горизонтів (перспектив¬них, річних, квартальних, місячних); своєчасне розроблення пла¬нів і доведення їх до виконавців у термін, що дає можливість підготуватися до нормальної роботи в плановому періоді. Підтримка безперервної планової перспективи означає, що процес планування здійснюється постійно, а не циклічно.
Граничний запас. Величина грани¬чного рівня розраховується таким чином, що надходження мате¬ріалів на склад відбувається в момент зменшення поточного запасу до гарантійного рівня.
Принцип участі (партисипативності) полягає в тому, що в процес планування залучаються працівники, які згодом реалізу¬ють плани. Та чи інша участь спеціалістів різних структур у роз¬робленні планів має певні позитивні наслідки, що підтверджує світовий досвід.
Виробнича програма підрозділів основного виробництва це сукупність продукції певної номенклатури й асортименту, яка має бути виготовлена в плановому періоді у визначених обсягах згідно зі спеціалізацією і виробничою потужністю цих підрозді¬лів.
Білет 14
1.
2. Підприємства «маркетингового» типу орієнтуються на по¬точні потреби ринку, водночас намагаються заздалегідь підготу¬вати технологію до майбутніх потреб ринку, вони активно впли¬вають на майбутній ринковий попит.
Принцип планомірності, пропорційності.
Максимальний запас. Рівень запасу визначається для забезпечення ефективного завантаження площ з точки зору кри¬терію мінімізації сукупних витрат.
Принцип гнучкості полягає в тому, щоб процес планування і самі плани могли оперативно реагувати на зовнішні впливи, за необхідності зміню¬вати свою спрямованість.
Незавершене виробництво
Білет 15
1. Розкрити зміст і порядок розробки виробничої програми основних та допоміжних підрозділів.2. Підприємства «технологічної атаки» спроможні не лише еволюційно змінити технологію виробництва внаслідок впливу науково-технічного прогресу, а й самостійно або раніше за інших здійснити стрибкоподібні зміни технології.
Демократичний принцип розподілу функцій управління
Система управління запасами максимум-мінімум
Метод синхронного планування- Синхронне (симультаційне) планування полягає в одночасному розроблен¬ні та координації всіх етапів і розділів плану, чим забезпечується його оптимальність і досягнення максимального ефекту
Формула обчислення виробничої потужності
Білет 16
2. Технологічна форма спеціалізації цехів і технологічна виробнича структура характерні для підприємств одиничного та дрібносерійного виробництва, які випускають різноманітну та нестійку номенклатуру виробів.
Принцип науковості та обґрунтованості методів управління
Система управління запасами «точно за часом» — наявність висо-коспеціалізованих та ефективних виробничих центрів, які поєдну¬ють обладнання та інструменти для обробки групи деталей з від¬повідними технологічними вимогами. Формування таких центрів має певні переваги: скорочується час переходу до нового виду ви¬робів, ефективно використовується обладнання,
Метод послідовного планування
Формула обчислення виробничої потужності потокової лінії
Білет 17
2. Предметна форма спеціалізації цехів і предметна виробнича структура характерні для підприємств крупносерійного та масо¬вого виробництва, які випускають обмежену номенклатуру виро¬бів у великих обсягах.
Принцип ефективності управління-
Система управління запасами канбан – це карта яку використовують для замовлення комплектних виробів з попередньої дільниці, у системі канбан жодна деталь чи партія деталей не може переміщуватись або оброблятись без такої картки
Послідовне планування в часі маємо тоді, коли на часткові планові періоди плани розробляються окремо і послідовно, при¬чому планові результати (показники) попередніх періодів обо¬в'язково враховуються при складанні планів на наступні періо¬ди.
Пропускна спроможність устаткування певної технологічної групи визначається як добуток часу роботи одного агрегата (Tр) на їх кількість
Білет 18
1. Охар. Склад, витрат підрозділів і порядок їх планування
Поточні виробничі та пов'язані з виробництвом витрати є ци¬клічними або безперервними.Поточні витрати (далі — витрати) формують собівартість продукції і таким чином безпо¬середньо впливають на величину прибутку — головний показник діяльності підприємства.
Планування витрат за їх видами, тобто однорідними економі¬чними елементами, показує ресурсний аспект витрат, що має ва¬жливе значення для аналізу собівартості продукції і виявлення резервів її зниження.
Ураховуючи важливість рівня витрат для виробничої та іншої діяльності, їх формуванням слід управляти, у тому числі плану¬вати за місцями, видами і носіями.
Планування витрат за місцями здійснюється для контролю за їх формуванням та для організації відповідальності за досягнутий рівень витрачання через порівняння фактичної і планової вели¬чин.
Планування витрат за носіями дає змогу визначити собівар¬тість окремих видів продукції.
При плануванні витрат підрозділів важливе значення має їх розподіл на :
Прямі витрати без¬посередньо обчислюються на одиницю продукції (калькуляційну одиницю).Непрямі витрати не мають безпосереднього зв'язку з конкретним виробом. Змінні витрати залежать від обсягу виробництва, і їх за¬гальна величина змінюється внаслідок зміни останнього. Постій¬ні витрати в межах даної виробничої та організаційної структу¬ри не залежать від обсягу виробництва.
У зарубіжній практиці поширений ще поділ витрат на основні та накладні.Виробничі накладні витрати — це витрати виробничих підроз¬ділів, які не мають безпосереднього зв'язку з виробничим процесом, а пов'язані лише з його обслуговуванням і створенням для нього необхідних умовДо невиробничих накладних витрат належать витрати на утримання центрального апарату управління підприємством
Згідно з таким поділом витрат собівартість продукції підрозділу рівня цеху на¬зивають виробничою собівартістю, яка містить основні (прямі) і виробничі накладні витрати.Склад витрат, що плануються підрозділу, залежить від специ¬фіки його діяльності й місця у структурі підприємства. Найбільш повний і розгорнутий склад витрат властивий відносно самостій¬ним підрозділам, що випускають готову продукцію на ринок. Він наближається до складу витрат підприємства в цілому. Для під¬розділу рівня цеху цей склад обмежується цеховими прямими (основними) й непрямими (виробничими накладними) витратами. Виробничим дільницям і бригадам плануються, як правило, окремі елементи витрат, що залежать від їх роботи (витрати наматеріали, енергію, інструмент та ін.). Отже, планування витрат, як і їх фактичне формування, здійс¬нюється знизу вверх, починаючи з місць витрат і центрів відпові¬дальності. Закінчується цей процес складанням загального кош¬торису підприємства і визначенням собівартості продукції.
2. Стратегічні господарські підроз¬діли (СГП).СГП орієнтовані на свої ринки, своїх клієнтів, мають своїх конкурентів. Вони можуть передавати свої продукти іншим СГП даної компанії, конкурувати один з одним, надавати переваги то¬му чи іншому постачальнику.
Майнова відокремленість підрозділів під-ва
Оцінка запасів заідентифікованою собівартістю, якщо вони відпускаються для спеціальних замовлень і проектів та не замінюють один одного. Цей метод забезпечує високу точність ,однак потребує великих затрат часу, оскільки передбачає оброб¬ку великої кількості інформації стосовно широкої номенклатури матеріальних запасів.
Функціональне планування полягає в охопленні плануванням ряду підрозділів і відділів у межах одного комплексного плану. функціонально-послідовний метод координації розроблення пла¬ну передбачає поступову ув'язку планів підрозділів, що здійсню¬ється, як правило, ітеративне, тобто за декілька координаційних повторень для вибору кращого варіанта
Завантаження устаткування в реальному часі
Білет 19.
1. Обгрунтувати розподіл витрат між підрозділів між його дільницями та бригадами.
2. Виробнича структура перебуває у процесі постійного розвитку під впливом удосконалення техніки, технології, форм організації виробничих процесів та інших чинників.
Відносна економічна самостійність підрозділів підприємства –
Оцінка запасів за середньозваженою собівартістю проводиться по ко¬жній номенклатурній позиції запасів. Вона виражається відно¬шенням сумарної вартості залишку таких запасів на початок звіт¬ного місяця і вартості одержаних у звітному місяці запасів до загальної кількості запасів на початок звітного місяця й одержа¬них у звітному місяці запасів.
Методи ієрархічного планування Метод «зверху-вниз» дає змогу досить чітко координувати і збалансовувати розроб¬лення планів підрозділів у вертикальному і горизонтальному ас¬пектах.Метод «знизу-вверх» позбавлений недоліків централізованого планування. У розробленні планів активну участь беруть усі підроз¬діли, у планах більшою мірою враховуються можливості підрозді¬лів, вони точніші, вищі мотиви до їх реалізації
У комбінованому методі намагаються поєднати (комбінувати) позитивні сторони централізованого і децентралізованого плану¬вання та уникнути недоліків цих методів.
Коефіцієнт завантаження-
Білет 20
1. Обчислити прямі витрати та розподілити непрямі витрати.
2. Загальна структура
Прогресивна нормативна база
Оцінка запасів за методом ФІФО передбачає, що запаси ви¬користовуються у тій послідовності, у якій вони надходили на підприємство. Тобто запаси, які першими відпускаються у виро¬бництво, оцінюються за собівартістю перших за часом надхо¬джень.
Стабільні норми і нормативи залишаються незмінними протягом тривалого періоду (кількох років). До них належать передусім норми і нормативи, що встановлюються державою і стосуються формування і розподілу прибутку
Резерв пропускної спроможності.
Білет 21
1. .Розкрити зміст формування кошторису та планування в-ат по статтях кошторису.
Кошторис охоплює всі витрати підрозділу на виробництво продукції (надання по¬слуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності. У підрозділах з коротким виробничим циклом виготовлення про¬дукції кошторис і виробнича собівартість кінцевої продукції за певний період, як правило, збігаються.Кошториси підрозділів виконують такі важливі функції: Організуюча функція ко¬шторису полягає в тому, що, маючи встановлену планову величи¬ну витрат, працівник, намагається дотримуватись чинного регламенту і норм використання ресурсів. Контролююча дають змогу контролювати роботу праців¬ників, відповідальних, за рівень витрат. Стимулююча стимулювання здійснюється через відпові¬дальність за необґрунтовані витрати і заохочення в їх зниженні. Постатейний кошторис дає змогу узгодити його з кошторисом непрямих витрат (загально виробничими витратами), а також калькуляціями на окремі вироби підро¬зділу. Матеріали - витрати на основні матеріали, на матеріали допоміжного призначення на окремі вироби витрати обчислюються на основі встановлених норм, цін на матеріали і виробничої програми, ураховуються транспортно-заготівельні витрати. Куповані вироби і напівфабрикати - це вироби, які додатково обробляються на підприємстві обчислюються аналогічно витратам на матеріали згідно з нормами і цінами. Паливо та енергія на технологічні потреби - об¬числюються аналогічно попереднім статтям, тобто за нормами ви¬трат і встановленими цінами (тарифів).Основна заробітна плата виробничих робітників - вона складається з відрядної та почасової заробітної плати згідно з установленими розцінками та тарифними ставками (посадовими окладами).Додаткова заробітна плата виробничих робітників - обчислюється згідно з пе¬редбаченими умовами оплати праці в плановому періоді, а у разі їх відносної стабільності — у відсотках від основної заробітної плати за даними звітного періоду. Відрахування на соціальні заходи - обчислюється їх сума у встановлених від¬сотках від заробітної плати (основної і додаткової) виробничих робітників. Загальновиробничі витрати:1) Витрати на утримання й експлуатацію машин та устатку¬вання; 2) витрати на організацію та управління виробництвом. Втрати від браку. Ця стаття витрат планується тільки в тих виробництвах, де за досягнутого рівня технології та якості матеріалів неможливо забезпечити стопроцентну відповідність продукції встановленим технічним вимогам, тобто брак невід¬воротний. Допустимі втрати від браку обґрунтовуються за цих умов на основі досвіду й установлюються у відсотках від вироб¬ничих (цехових) витрат. Фактичні втрати від браку обчислюю¬ться так:
Вб = Сб.в + Сб.з — Ск,де Вб — втрати від браку, грн.;Сб .в — собівартість внутрішнього остаточного браку, грн.;Сб .з — собівартість зовнішнього остаточного браку, грн.;Ск — компенсації втрат від браку, грн.
Собівартість внутрішнього браку обчислюється за виробни¬чою (цеховою), а зовнішньою (у споживачі в) — за повною собі¬вартістю.
2. Основні цехи підприємства спеціалізуються на виготовленні будь-якого виробу, групі однорідних виробів, вузлів, деталей з використанням найрізноманітніших технологічних процесів і операцій.
Оцінка обліку руху матеріальних цінностей
Оцінка запасів за методом ЛІФО передбачає, що запаси вико¬ристовуються у послідовності, яка протилежна їх надходженню на підприємство. Тобто запаси, які першими надходять у вироб¬ництво, оцінюються за собівартістю останніх за часом надхо¬джень.
Змінні Норми і нормативи визначають ступінь використання ресурсів підприємства, а отже, від їх якості істоти залежить наукова обґрунтованість розроблюваних планів. Із прискоренням науково-технічного процесу ускладнюється нормування й одночасно зростає його роль в обґрунтованості та збалансованості планів
Дефіцит пропускної спроможності
Білет 22
1. Охар. Планування собівартості продукції та визначення планової величини прибутку та його розподіл.
При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окре¬мих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. У підрозділах з корот¬ким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) не¬завершеного виробництва виробнича собівартість гото¬вої продукції збігається з кошторисом. В інших випадках собівартість продукції відрі¬зняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість продукції дорівнює: Ск = Сз + Сн1 - Сн2, де Ск — собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.;Сз — загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.;Сн1, Сн2 — собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.
Собі¬вартість кінцевої продукції можна обчислити як суму с-ті окремих виробів: де п — кількість найменувань виробів;М — кількість виробів і-го найменування за виробничою програмою у натуральному виразі;Соі — виробнича собівартість одиниці і-го виробу, грн.
Методи обчислення витрат на окремі вироби.
Весь продукт однорідний – однієї споживчої якості і складності виготовлення де Ск — загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за пла¬новий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;N — обсяг готової продукції за плановий період у натураль¬ному виразі.Продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потре¬бують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо) - калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від ба¬зового (основного) варіанта продукту.
2. Допоміжні цехи це цехи, котрі виготовляють продукцію, як правило, внутрішнього призначення, що значною мірою обумов¬лює технічний рівень основного виробництва. Потреба у такій продукції досить висока, частина її може реалізовуватися на сто¬рону. До таких підрозділів належать цехи нестандартного (спеці¬ального) устаткування, інструментальний, ремонтний та ін.
Раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності
Оцінка за нормативними затратами полягає у застосуванні норм витрат на одиницю продукції (робіт, послуг), які встановлені підприємством з урахуванням нормальних рівнів використання за¬пасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін. Для забезпечен¬ня максимального наближення нормативних затрат до фактичних норми затрат і ціни повинні регулярно перевірятися і переглядатися.
Розрахунково-аналітичний метод полягає в тому, що норми і нормативи встановлюються на основі аналізу можливостей най¬кращого використання ресурсів з одночасними інженерними об¬численнями на підставі технічної документації. Цей метод най¬більш обґрунтований, але досить трудомісткий і потребує квалі¬фікованих нормувальників, тому не може застосовуватись усіма підприємствами самостійно.
Формула обчислення основних робітників
Білет 23
1. Розкрити зміст контролю як функції управління та критеріїв оцінки діяльності основних підрозділів.
Контроль — це перевірка відповідності фактичних характеристик (процесів, діяльності, об'єктів) установленим вимогам (обмеженням). Конт¬роль є обов'язковою функцією управління буд Контроль на підприємстві має різні напрямки і форми. Це пе¬редусім контроль матеріалів і продукції на всіх стадіях її оброб¬ки, а також технологічних процесів. Цей вид контролю тісно пов'язаний з технологічним процесом, тому в нас він має тради¬ційну назву технічного контролю. Технічний контроль є важли¬вою складовою системи управління якістю продукції на кожному підприємстві. Велике дисциплінуюче значення має контроль трудової дис¬ципліни, дотримання організаційного регламенту та якості вико¬нання своїх функцій працівниками (якості праці).Особливу роль у системі внутрішнього контролю виконує контроль результатів виробництва і витрачених ресурсів, які ра¬зом характеризують ефективність діяльності будь-якою складною системою. Контроль здійснюється в різних формах: візуально і документально.
Контроль здійснюється в різних формах: Поточний контроль здійснюється щоденно як систематич¬ний моніторинг за рухом матеріальних цінностей, незавершеного виробництва і продукції. Періодичний контроль здійснюється у формі усталеної ре¬гулярної звітності підрозділів підприємства. Разовий контроль не має усталеного змісту і попередньо встановленої регулярності. Оцінка діяльності — логічне продовження контрольних операцій. Через таку оцінку стимулюється реакція працівників на результати своєї діяльності і можливі відхилення фактичних показників від установлених. Оцінка діяльності здій снюється за допомогою певної системи показників.
Є основні ( обсяг в-ва, собівартість, прибуток), допоміжні показники( продуктивність праці, зниження трудомісткості), за допомогою яких проводиться оцінка діяльності підрозділів. Показники, за якими здійснюється контроль і оцінювання дія¬льності, повинні мати кількісний вимір на основі оперативного і бухгалтерського обліку.24
Показники мають бути порівнянними в межах планово-оці¬нювальних періодів. Це означає, що на різних етапах розрахун¬кового (планового, звітного) періоду зміст і методика обчислення планових і фактичних показників мають бути однаковими.
2. Обслуговуючі цехи
Економічна відповідальність
Дослідно-аналітичний метод передбачає встановлення норм і нормативів на основі вивчення дослідного виконання нормовано¬го процесу у виробничих або лабораторних умовах. Наприклад, визначення норм затрат енергії чи допоміжних матеріалів на одиницю часу роботи машини відповідними замірами їх витра¬чання за встановлених режимів навантаження, установлення норм часу шляхом хронометражних спостережень тощо. Цей ме¬тод вважається науково обґрунтованим і доповнює розрахунково-аналітичний метод
Забезпечення виробничої програми матеріалів
Білет 35
1. Охарактеризувати актуальність, параметри, форми, критерій і механізм адаптації устаткування до заданого обсягу роботи.
Білет 34
1. Розкрити сутність оптимізації запасів та інтервалів поставки матеріалів
За природно-речовин¬ним складом розрізняють такі основні групи виробничих запасів:
сировина та основні матеріали — предмети, що створюють матеріальну основу продукції;допоміжні матеріали — предмети, які використовуються при перетворенні сировини та інших матеріалів для надання продук¬ції специфічних характеристик, обслуговування засобів праці, догляду за ними та полегшення процесу виробництва;
напівфабрикати та комплектуючі вироби — матеріали, які "пройшли попередню обробку та необхідні для процесу виробни¬цтва поряд з основними матеріалами та сировиною;
зворотні відходи виробництва — залишки сировини та мате¬ріалів, які виникають у процесі виробництва;
паливо — технологічне та для задоволення господарських потреб;
тара і тарні матеріали — предмети для упакування, транс¬портування і зберігання продукції та матеріалів;
запасні частини — предмети, які використовують для заміни та ремонту деталей двигунів, обладнання та ін.;
малоцінні та швидкозношувані предмети.
Управління запасами має два основні аспекти. Один стосуєть¬ся забезпечення підприємства виробничими запасами для вигото¬влення необхідного продукту в достатній кількості, у визначені терміни та в потрібному місці. Другий аспект пов'язаний з витра¬тами на підтримання певного рівня запасів. Виходячи з цих положень на підприємстві регулюють рівень матеріальних запасів виробництва. При цьому визначають терміни та обсяги замов¬лень (коли та скільки замовляти) і розробляють моделі, які допо¬магають у прийнятті таких рішень.
Під час регулювання запасів необхідно враховувати, що всі матеріальні ресурси, які зберігаються, суттєво різняться з точки зору їх вартості, потенційного прибутку (або збитків), обсягу можливих втрат від браку запасів. Тому розподіляти зусилля з управління запасами необхідно, беручи до уваги відносну значу¬щість предметів зберігання. У цьому плані найбільш поширеним є метод АВС, який дає змогу класифікувати матеріальні запаси відповідно до певного показника їх значущості. Сутність цього методу полягає в тому, що всі матеріальні ресурси, які зберігаю¬ться на складах підприємства, розподіляються (ранжуються) в порядку зменшення обсягів їх річної потреби. Обсяг щорічного споживання в грошовому виразі за кожною позицією номенкла¬тури матеріалів записується зростаючим підсумком відносно по¬передніх позицій. Частка, що відповідає рангу кожної позиції, ви¬значається відношенням отриманих зростаючим підсумком сум до загальносуми щорічного споживання всіх матеріалів.
У теорії управління запасами розроблені дві основні системи управління: система управління з фіксованою величиною запасу та система управління з фіксованим інтервалом часу між замов¬леннями.
Система з фіксованою величиною запасу. Основним пара¬метром цієї системи є величина замовлення.
Однак у системі з фіксованою величиною замовлення обсяг закупівлі має бути не тільки раціональним, а й оптимальним. Критерієм оптимізації є мінімум сукупних (загальних) витрат на зберігання запасів і повторення замовлення. Цей критерій урахо¬вує три фактори, які впливають на величину загальних витрат, а саме: площу складських приміщень, витрати на зберігання запа¬сів, вартість оформлення замовлення.
Використання критерію мінімізації сукупних витрат на збері¬гання запасів і повторне замовлення не мають сенсу, якщо термін виконання замовлення досить тривалий, попит і ціни на елементи виробничих запасів істотно коливаються. У такому разі недоці¬льно економити на зберіганні запасів. Це може призвести до по¬рушення безперервного обслуговування споживача. В інших ви¬падках визначення оптимальної величини запасу забезпечує зменшення витрат на їх зберігання без втрати якості обслугову¬вання.
Гарантійний (страховий) запас потрібний на випадок можли¬вої затримки надходження чергової партії матеріалів.
Граничний рівень запасу визначає рівень запасу, при досяг¬ненні якого здійснюється наступне замовлення. Третій основний параметр системи управління запасами з фік¬сованою величиною — максимальний запас. Цей рівень запасу визначається для забезпечення ефективного завантаження площ з точки зору кри¬терію мінімізації сукупних витрат.
Система з фіксованим інтервалом часу між поставками.
Згідно з цією системою замовлення здійснюються в жорстко ви¬значені моменти часу з рівними інтервалами, наприклад один раз на місяць, один раз на тиждень тощо.
Гарантійний (страховий) запас, як і в попередньому випадку, дає можливість забезпечувати потребу протягом очікуваної за¬тримки постачання.
У цій системі момент замовлення визначено заздалегідь, тому розрахунковим параметром є величина запасу. Її обчислення ба¬зується на прогнозному рівні споживання до моменту надхо¬дження запасу на склад підприємства (або підрозділу).
Найбільш поширеною у вітчизняній практиці господарювання є система “максимум—мінімум”, згідно з якою запаси поповню¬ються до рівня, не нижчого за їхню мінімальну величину, а після надходження чергової партії не перевищують установлений мак¬симальний обсяг. Для забезпечення цих умов чергова партія ма¬теріалів замовляється за такої величини поточного запасу, якої вистачить для роботи до її надходження.Одним із нових сучасних підходів до організації виробничого процесу є упровадження системи “точно за часом” (“ just in time” ), згідно з якою обробка та рух матеріалів і виробів здійсню¬ється точно в той момент, коли в них виникає потреба.
Характерна риса системи «точно за часом» — наявність висо-коспеціалізованих та ефективних виробничих центрів, які поєдну¬ють обладнання та інструменти для обробки групи деталей з від¬повідними технологічними вимогами. Формування таких центрів має певні переваги: скорочується час переходу до нового виду ви¬робів, ефективно використовується обладнання, у працівників зро¬стають можливості для оволодіння суміжними спеціальностями.
Одним з відомих різновидів системи «точно за часом» є так звана система “канбан”, що була впроваджена “Тойотою” у 80-х роках. По суті, це картка, яку використо¬вують для замовлення комплектних виробів з попередньої діль¬ниці. У системі “канбан” жодна деталь чи партія деталей не може переміщуватися або оброблятися без такої картки.
Упровадження системи “канбан” надає підприємству такі пе¬реваги:
швидкість і надійність постачання;
високу якість обслуговування;
дизайн / інженерне рішення;
зменшення витрат на одиницю виробу.
Білет 33
1. Розкрити сутність і передумови аналізу системи «витрати-випуск-прибуток», рівноваги та безпеки операційної діяльності
У зарубіжній практиці досить широко застосовується аналіз співвідношення «витрати—випуск—прибуток. Називатимемо його надалі ВВП - аналіз.
Із самої назви випливає, що ВВП - аналіз з'ясовує зв'язок між витратами, рівнем операційної активності та прибутком. Термін «операційна актив¬ність» характеризує результативність діяльності підприємства. Для виробничого підприємства вона визначається обсягом виготовленої продукції. Причому мається на увазі, що вся виготовле¬на продукція продана, тобто обсяг виробництва і продажу продукції за певний період збігаються. У результаті витрат факторів виробництва створюється продукція, від її продажу підприємство одержує прибуток.
Оскільки прибуток — основний результативний показник діяльності підприємства, важливо знати його залежність від двох І попередніх — витрат та обсягу продукції. Ця залежність ускладнюється тим, що витрати поділяються на змінні й постійні, а об¬сяг виробництва і продажу продукції має непрості зв'язки з ціна¬ми на окремі вироби. Крім цього, як відомо, не всі змінні витрати пропорційні, а до постійних входять деякі елементи дегрегуючих змінних витрат. Це все створює певні труднощі в моделюванні зазначеної залежності.
При ВВП - аналізі співвідношення «витрати—випуск—прибу¬ток» спрощуються і припускається, що в їх основі лежать лінійні залежності. Тобто аналіз базується на таких передумовах:
—усі витрати можна чітко поділити на змінні й постійні;
—усі змінні витрати пропорційні, а постійні не містять еле¬ментів дегрегуючих витрат і є лише функцією часу;
—ціни на вироби не залежать від обсягу виробництва і в ме¬жах розрахункового періоду стабільні.
У процесі ВВП - аналізу обчислюються й аналізуються такі по¬казники:
— маржинальний прибуток (збитки);
— коефіцієнт маржинального прибутку;
— рівноважний обсяг операційної (виробничої) діяльності (точка беззбитковості);
—рівень безпеки операційної діяльності;
—обсяг операційної діяльності (обсяг виробництва), що за¬безпечує цільову прибутковість;
—операційний ліверидж (операційна залежність), який дає змогу оперативно аналізувати залежність прибутку від динаміки обсягу продукції і структури витрат.
При ВВП - аналізі важливе значення має показник маржинального прибутку і його відносна величина — коефіцієнт маржинального прибутку.
Маржинальний прибуток, який іноді називають покриттям, або внеском у прибуток, обчислюється за формулою
де Пм — величина маржинального прибутку за певний період, грн.;
Сз — змінні витрати за цей самий період.
Операційна діяльність щодо виготовлення продукції або на¬дання послуг вважається врівноваженою, коли виручка від про¬дажу цієї продукції (послуг), тобто дохід, дорівнює сукупним ви¬тратам. Цей обсяг продукції ще називають точкою беззбитко¬вості, оскільки на графіку в точці, що відповідає його величині, перетинаються функції витрат і виручки (доходу.
Через наявність постійних витрат (Сп) виробництво продукції до певного її обсягу (точки беззбитковості Nб) є збитковим, оскільки загальні витрати (сума змінних і постійних (С)) більші за виручку — С > В. Сфера збиткового виробництва (Nзб) на гра¬фіках перебуває в межах
Рис. 10.1. Динаміка витрат (С), виручка (В) та точка беззбитковості (Nб)Рис.10.2. Динаміка прибутку (збитків) залежно від обсягу виробництва
Зі зростанням обсягу виробництва за умови, що змінні витра¬ти на одиницю продукції менші за ціну, тобто Сзо < Ц, збитки зменшуються, і в точці беззбитковості вони дорівнюють нулю. Це добре видно на графіках рис. 10.1 і рис. 10.2. На рис. 10.1 точ¬ка беззбитковості визначена графічно.На практиці беззбитковий обсяг виробництва обчислюється, як правило, аналітичне. Необхідна для цього формула виводиться досить просто. У точці беззбитковості виручка дорівнює сукуп¬ним витратам, тобто:
Звідси маємо відому формулу:
.
У чисельнику цієї формули постійні витрати, у знаменнику — маржинальний прибуток на одиницю продукції (питомий маржинальний прибуток).
У стартовий період роботи підприємства, коли N = 0, збитки дорівнюють постійним витратам. Зі збільшенням обсягу вироб¬ництва і продажу на один виріб, ΔN = 1, збитки зменшуються на питомий маржинальний прибуток (Ц - Сзо). Після досягнення точки беззбитковості відповідно зростає прибуток.
Беззбитковий обсяг виробництва за формулою (10.13) визна¬чається у натуральному виразі. Це найбільш прийнятне для однопродуктового виробництва. У багатопродуктовому виробницт¬ві в цьому разі виникає проблема розподілу постійних витрат між виробництвом окремих продуктів. Тому за цих умов частіше ви¬значають загальний обсяг беззбиткового виробництва у грошо¬вому виразі, тобто в обсязі виручки В.
Для виведення формули обчислення беззбиткового обсягу ви¬робництва у грошовому виразі скористаємося формулою (10.13), помноживши ліву і праву її частини на ціну виробу Ц. У резуль¬таті матимемо
Оскільки NбЦ=Вб, а це коефіцієнт маржинального прибутку (kп м), то
Можна вивести цю формулу і на основі таких співвідношень. У точці беззбитковості
Вб = Сз + Сп,
де Сз — змінні витрати на весь обсяг продукції, грн. Виразимо залежність змінних витрат від обсягу виробництва, скориставшись для цього коефіцієнтом маржинального прибутку:
У точці беззбитковості
Вб = Вб— Вбkп.м + Сп.
Звідси
Як видно із формул (10.3) і (10.14), у точці беззбитковості постійні витрати Сп покриваються маржинальним прибутком. Проте не всі постійні витрати є витратами у формі готівкових видатків. Частина з них не потребує грошових виплат, а має форму нарахування. Це передусім амортизаційні відрахування на реновацію основних засобів і нематеріальних активів. Тому іноді важливим є обсяг виробництва, за якого виручкою від продажу продукції покриваються лише ті витрати, що пов'я¬зані з реальними грошовими виплатами. Назвемо його обсягом (точкою) готівкової беззбитковості. Він обчислюється за фор¬мулою:
де Nбг — обсяг виробництва продукції у натуральному виразі, що забезпечує готівкову беззбитковість;
Спг— постійні витрати, що потребують виплат готівкою.
У грошовому виразі
Очевидно, що Nб г < Nб i Вб г< Вб.
На основі беззбиткового обсягу виробництва визначається рі¬вень безпеки операційної діяльності. Критерієм такої безпеки є ступінь перевищення беззбиткового обсягу виробництва над фак¬тичним (плановим) обсягом виготовлюваної продукції. Коефіці¬єнт безпеки операційної (виробничої) діяльності (kб) обчислюєть¬ся так:
•у разі визначення обсягу продукції у натуральному виразі (одно продуктове виробництво) —
;
•у випадку вартісного (грошового) виразу обсягу продукції (багатопродуктове виробництво) —
де N, В — фактичний або плановий обсяг продукції відповід¬но у натуральному і грошовому виразі.
Наприклад, фактичний обсяг виготовлення і продажу продук¬ції 20 000 шт., а обсяг беззбиткового виробництва — 15 000 шт. Для цих умов коефіцієнт безпеки виробництва становитиме:
Це означає, що при зменшенні обсягу виробництва (N) на 25% воно потрапляє в точку беззбитковості (Nб) і перестає давати прибуток. У разі подальшого зниження обсягу виробництва воно стає збитковим.
Коефіцієнт безпеки операційної діяльності можна вважати мірою операційного ризику. Чим він більший, тим безпечні¬ша ситуація з огляду на прибутковість діяльності. З його зрос¬танням зменшується ризик зниження обсягу виробництва до точки рівноваги, і навпаки — при його зниженні такий ризик зростає.
Білет 32
1. Розкрити особливості внутрішньовиробничої матеріальної відповідальності
Матеріальна відповідальність підприємства в цілому і його підрозділів тісно взаємозв'язана, здійснюється на єдиній методи¬чній основі. Слід зауважити, що економічні санкції адресовані підприємству, повинні доводитись тією чи іншою мірою до його підрозділів, безпосередніх винуватців заподіяних збитків сторон¬нім контрагентам. Разом з тим внутрішня матеріальна відпові¬дальність має свої особливості, що суттєво впливають на її орга¬нізацію.
Внутрішня матеріальна відповідальність обмежується відносинами між підрозділами підприємства, що не є юридичними особами і власниками майна, яке перебуває в їх оперативному розпорядженні. Тому таку відповідальність майновою в юридич¬ному розумінні цього слова назвати не можна. Внутрішня матері¬альна відповідальність підрозділів організується самим підпри¬ємством і ним регулюється, хоча це й здійснюється на загальних засадах цивільного права і методики визначення збитків.Незважаючи на певну обмеженість, внутрішня матеріальна відповідальність відіграє важливу стимулюючу і дисциплінуючу роль. Кожний організаційний підрозділ повинен матеріально від¬повідати за недоліки в роботі, неякісне і несвоєчасне виконання робіт, спричинені збитки іншим підрозділам. Підрозділи підпри¬ємства поєднані технологічними і коопераційними зв'язками ви¬готовлення продукції та надання послуг, працюють за чітко ско¬ординованим планом. Тому невиконання одним із підрозділів своїх завдань призводить до негативних наслідків у інших підроз¬ділах.
Внутрішня матеріальна відповідальність реалізується через систему економічних претензій виробничих, обслуговуючих під¬розділів і функціональних служб у випадках порушення взаємних зобов'язань.
Система внутрішньої матеріальної відповідальності на основі економічних претензій включає такі регламентуючі складові:
— класифікатор претензій, в якому зазначається зміст типових порушень, і наслідки, що призводять до втрат (простої, брак то¬що).
—документи, що фіксують факт порушень і на основі яких може бути оформлена претензія;
— порядок оформлення і подання претензії;
—терміни подання, розгляду і задоволення чи відхилення претензії;
— організація обліку пред'явлених і одержаних претензій;
— вплив пред'явлених і одержаних претензій на результати діяльності підрозділів та їх економічні інтереси;
— орган (комісія), що виконує арбітражні функції щодо взає¬мних внутрішніх і зовнішніх претензій;
—методика обчислення збитків (втрат) і величини претензій.
ФРАГМЕНТ КЛАСИФІКАТОРА ВНУТРІШНІХ ПРЕТЕНЗІЙ
Зміст порушення
Наслідок порушення
Документ про порушення
Несвоєчасна поставка матеріалів, деталей, інструменту тощо
Простій
Акт про простій
Поставка неякісних заготовок, де¬талей (скритий брак)
Брак
Акт про брак
Затримка виготовлення спеціаль¬ного технологічного оснащення
Некомплектне
виробництво
План (договір) забез¬печення технологіч¬ним оснащенням
Помилки в технічній документації
Брак, простій
Акт про брак чи про¬стій
Іт.д.
.....
.....
Зауважимо, що для підрозділів, які є центрами витрат, відсут¬ня така складова збитків, як не одержаний прибуток (втрачена вигода) через зменшення обсягу виробництва внаслідок нена¬лежного виконання зобов'язань забезпечуючими підрозділами. У даному випадку доцільно застосовувати штрафні санкції або обчислювати збитки в обсязі відносного збільшення постійних витрат.
Як відомо, зі зменшенням обсягу виробництва частка постій¬них загально виробничих витрат збільшується у загальній їх сумі (собівартості продукції), і собівартість одиниці продукції зростає.
Визнані одержані та пред'явлені санкції повинні впливати на економічні інтереси підрозділів і на інтереси їх керівництва та інших працівників через основні оцінні показники. Це пере¬дусім витрати і прибуток. У підрозділах — центрах витрат са¬льдо економічних претензій додається до фактичної собівартості продукції за звітний період, у підрозділах — центрах прибутку віднімається від фактичної величини останнього. За¬лежно від того, яке сальдо — від'ємне чи додатне — фактичні величини витрат і прибутку зменшуються або збільшуються. Таким чином величина санкцій впливає на суму коштів, що спрямовуються на загальні потреби підрозділів і заохочення їх працівників.
Білет 31
1. Охарактеризувати методи обчислення економічних санкцій та збитків
Величина збитків розраховується на ос¬нові діючих у потерпілої сторони норм, тарифів і цін. Наднорма¬тивні фактичні витрати відшкодуванню не підлягають.
У разі, коли потерпілій стороні завдано збитків кількох видів, то вони обчислюються за кожним видом окремо, після чого під¬сумовуються.
До основних наслідків порушення договірних зобов'язань в більшості випадків належать: простої і форсування виробницт¬ва, заміна матеріалів і комплектуючих виробів, усунення недо¬ліків в одержаній продукції (виконаній роботі), повернення не¬якісної або некомплектної продукції, брак від прихованих де¬фектів в одержаних матеріалах і комплектуючих виробах, до¬ставка продукції прискореним способом, купівля продукції в іншого продавця або виготовлення її своїми силами, тощо. Обчислення величин збитків за кожним із зазначених наслідків має свої особливості. Коротко їх розглянемо.Простої і форсування виробництва. Мається на увазі, що обсяг продукції внаслідок простоїв у певному періоді не змен¬шується, оскільки він компенсується наступним форсуванням виробництва. У цьому разі виникають додаткові витрати на ви¬плати працівникам за час вимушеного простою, а також доплати за надурочну роботу, роботу у вихідні (святкові) дні згідно з чинним законодавством. До нарахованих основних доплат дода¬ється додаткова заробітна плата (у частині відрахувань на опла¬ту відпустки) і відрахування на соціальні заходи. Якщо інтен¬сифікація виробництва під час його форсування потребує інших додаткових витрат (електроенергії, інструменту тощо) і вони можуть бути обчислені, їх теж треба включати в суму збитків.
Заміна матеріалів і комплектуючих виробів. Тут можуть бути додаткові витрати внаслідок зміни ціни та кількості матеріалів і комплектуючих виробів. Вони обчислюються як різниця між вартістю фактично використаних матеріалів і замінених з урахуванням транспортно-заготівельних витрат. При цьому мож¬ливі додаткові витрати на оплату праці (при підвищенні трудомі¬сткості операцій) та інші експлуатаційні потреби (електроенер¬гію, інструмент, підготовку матеріалів та ін.
Усунення недоліків в одержаній продукції (виконаній ро¬боті). При необхідності й доцільності виконання таких операцій виникають додаткові витрати на оплату праці працівників щодо усунення недоліків у продукції і доведення її параметрів до на¬лежного рівня (нескладний ремонт, заміна дефектних деталей, усунення зовнішніх недоліків та ін.), відрахування на соціальні заходи, а також на матеріали та інші експлуатаційні витрати, по¬в'язані з виконанням зазначених операцій.
Повернення неякісної або некомплектної продукції. У цьому разі до збитків відносять витрати на доставку продукції на підприємство, що її замовляло, на її вивантаження, збері¬гання і повернення. Якщо це складна продукція і здійснено її монтаж, то до збитків слід віднести витрати на її монтаж і де¬монтаж.
Брак від прихованих дефектів одержаних матеріалів і комплектуючих виробів. Брак може бути виявлений у процесі виробництва продукції або під час її використання у споживача, тобто треба розрізняти в даному разі внутрішній і зовнішній брак унаслідок прихованих дефектів матеріалів і комплектуючих ви¬робів. Збитки від внутрішнього браку дорівнюють виробничій, а від зовнішнього — повній собівартості забракованої продукції, зменшеній на виручку від її продажу (якщо забракована продук¬ція не замінюється). Крім цього, можливі санкції від споживача за продаж продукції з прихованими дефектами, а також утрата прибутку у разі зменшення обсягу виробництва. Таким чином, загальні збитки становлять
де Сб.в, Сб.з — собівартість відповідно внутрішнього і зовнішньо¬го браку, грн.;
Сб.п — виручка від продажу бракованої продукції (чи вартість іншого корисного її використання), грн.;
— зменшення прибутку внаслідок зниження обсягу про¬дажу продукції, грн.
Методика обчислення ΔП розглядається нижче.
Доставка продукції прискореним способом. У цій ситуації виникають додаткові витрати, що являють собою різницю між фактичними транспортними витратами на доставку продукції прискореним способом і витратами на транспортування спосо¬бом, передбаченим договором, тобто
,
де Стф, Ст — витрати на транспортування відповідно фактичні й ті, що обумовлені договірним способом доставки, грн.
Купівля продукції в іншого продавця або виготовлення її власними силами. Додаткові витрати, пов'язані з вимушеною купівлею продукції іншого контрагента або з її виготовленням у власному виробництві, обчислюються порівнянням її вартості.
Де Сфк — фактичні витрати відповідно на купівлю продукції в іншого продавця та її доставляння або виготовлення власними силами (на рівні виробничої собівартості з урахуванням загаль¬ногосподарських витрат), грн.;
СДк — витрати на купівлю цієї продукції згідно з договором, грн.
Зміна асортименту продукції і зниження її якості. Тут сума збитків визначається в основному зменшенням прибутку внаслі¬док негативного впливу цінового фактора. Можливі санкції за порушення умов договору і додаткові витрати на гарантійне об¬слуговування продукції пониженої якості. У загальній формі зби¬тки становитимуть:
Сзб=ΔПц+Ср+Сс,
де ΔПц — зменшення прибутку через зниження виручки від продажу продукції або зміни її асортименту, грн.;
Ср — додаткові витрати на гарантійне обслуговування продук¬ції пониженої якості, грн.
Втрата або пошкодження майна. Збитки в цьому випадку дорівнюють балансовій (залишковій) вартості втраченого майна та величині зниження вартості пошкодженого майна або витрат на усунення цього пошкодження. Зниження вартості майна ви¬значається експертним методом, а витрати на усунення пошко¬дження — на основі відповідного кошторису.Зменшення обсягу виробництва продукції. Цей наслідок порушень договірних зобов'язань призводить до зменшення при¬бутку (втраченої вигоди). Крім цього, можливі санкції за ненале¬жну кількість поставки продукції через зменшення обсягу її ви¬робництва.
де ΔП — зменшення прибутку внаслідок зниження обсягу вироб¬ництва, грн.
Зменшення прибутку в даній ситуації обчислюється безпосе¬редньо на основі цін на продукцію та її собівартості.
Білет 30
1. Розкрити форми і зміст матеріальної відповідальності.
У процесі виробничої, інвестиційної, фінансової та іншої дія¬льності підприємство бере на себе певні обов'язки. Вони обумов¬лені чинним законодавством, іншими нормативними актами, гос¬подарськими договорами тощо. Основним видом діяльності підприємства є виробнича діяльність, тобто виготовлення і збут продукції. Тому його відпо¬відальність стосується передусім цієї важливої сфери.
Підприємство несе відповідальність за виконання зобов'я¬зань щодо поставок продукції та її якості перед споживачами і державою.
Є два види споживачів продукції — підприємства і населення. На підприємствах здійснюється виробниче споживання. Куплені товари стають факторами виробництва, яке має чіткий регламент за часом. Тому важлива своєчасна їх поставка, а також належна якість. При порушенні термінів поставки продукції, невідповід¬ності її якості встановленим вимогам підприємства-споживачі за¬знають певних збитків, чим порушується еквівалентність товар¬но-грошових відносин між партнерами. Захист економічних інте¬ресів потерпілої сторони здійснюється через правовий механізм матеріальної відповідальності.
Підприємства — виробники продукції кінцевого призначення (предметів народного споживання) відповідають перед населен¬ням за її якість згідно із Законом України «Про захист прав спо¬живачів». Цей закон передбачає матеріальну відповідальність за виготовлення і продаж неякісних товарів у таких формах, як їх обмін, повернення грошей, заплачених за товар, компенсації втрат тощо.
Усі підприємства відповідають перед державою за дотриман¬ня вимог чинного законодавства стосовно виробничої діяльності. Насамперед це стосується забезпечення відповідності параметрів якості продукції вимогам чинних стандартів і сертифікатів, ціно¬вої політики — нормам антимонопольних державних актів та ін.
Надалі, розглядаючи це питання, обмежимося питанням мате¬ріальної відповідальності у відносинах між підприємствами, яка органічно доповнюється внутрішньовиробничою економічною відповідальністю підрозділів підприємства за результати своєї роботи.
Відносини між підприємствами ґрунтуються на договірній ос¬нові. Така форма регулювання зв'язків з певною модифікацією поширюється і на підрозділи, що мають високий рівень опера¬ційної самостійності. За цих умов підприємства матеріально від¬повідають за виконання господарських договорів, у яких зазна¬чаються санкції за порушення зобов'язань. Підрозділи, діяльність яких обмежується внутрішніми відносинами на підприємстві, відповідають за виконання планових завдань з виготовлення про¬дукції та її внутрішньовиробничих поставок.
Матеріальна відповідальність підприємств та їхніх підрозділів — суб'єктів ринку за виконання своїх договірних зобов'язань перед контрагентами здійснюється у формах штрафних санкцій і від¬шкодування збитків.
Штрафні санкції — це попередньо встановлені виплати за певні порушення. Їх особливість полягає у тому, що вони фік¬совані і кількісно прямо не пов'язані з величиною збитків по¬терпілої сторони. У договорах штрафи можуть установлюва¬тись на певну суму за факт порушення. Наприклад, штраф на таку-то суму гривень за запізнення поставки устаткування. Іноді штрафи встановлюються залежно від обсягу і терміну не¬виконання зобов'язань, наприклад за одиницю непоставленої продукції і термін запізнення в днях. Можуть бути й інші варі¬анти. Проте штрафним санкціям більш властива карально-профілактична функція, ніж компенсаційна. Тому для компен¬сації економічних втрат і підтримання еквівалентних відносин важливе значення має така форма матеріальної відповідально¬сті, як відшкодування збитків, спричинених порушенням гос¬подарських договорів і невиконанням інших взятих на себе обов'язків однією зі сторін.
Згідно з положеннями цивільного законодавства до збитків належать:
додаткові витрати потерпілої сторони внаслідок порушень узгоджених чи регламентованих дій з боку контрагента. Так, несвоєчасна поставка сировини, матеріалів, комплектуваль¬них виробів може призвести до додаткових витрат через простої, екстрену доставку потрібних матеріалів з інших джерел, їх заміну. Поставка неякісної продукції спричинює брак у виробництві і відповідно додаткові витрати тощо. Крім цього, порушення нор¬мального ритму виробництва може призвести до неналежного виконання своїх обов'язків потерпілою стороною перед партне¬рами, унаслідок чого виникають додаткові витрати у вигляді еко¬номічних санкцій (штрафів, відшкодування збитків);втрата або пошкодження майна. Цей вид збитків може бути спричинений неналежним зберіганням і пакуванням про¬дукції, несвоєчасною її поставкою (наприклад, вугілля для кок¬сових батарей, сировини для підприємств харчової промисло¬вості) тощо.
не одержаний прибуток (втрачена вигода). Мається на ува¬зі прибуток, який одержала б потерпіла сторона за належного ви¬конання контрагентом своїх зобов'язань (наприклад, величина зни¬ження прибутку внаслідок вимушеного зменшення обсягу вироб¬ництва і продажу продукції, зміни її асортименту, зниження яко¬сті та ціни виробів тощо).
Якщо договірні зобов'язання одночасно порушили кілька кон¬трагентів, кожний з них відповідає за величину спричинених ним збитків. У разі, коли виокремити величину збитків, завданих ко¬жним контрагентом, неможливо, загальна їх сума розподіляється між усіма винуватцями рівними частками.
Білет 29
1. Розкрити зміст стимулювання через участь у прибутку
Участь працівників у прибутку, який виражає, як правило, ос¬новну мету і кінцевий результат діяльності підприємства, є важ¬ливим напрямком стимулювання підвищення ефективності виро¬бництва. Така участь здійснюється у формі виплат із прибутку, тобто певна частина прибутку розподіляється між працівниками. Як уже зазначалося, виплати персоналу підприємства з прибутку поділяються на два види: виплати за участь у капіталі та виплати за результати діяльності.
Виплати працівникам за участь у капіталі стосуються переду¬сім акціонерних підприємств. Вони здійснюються у формі щорі¬чних дивідендів тим працівникам, які є власниками акцій підприємства. Джерело виплат дивідендів — прибуток підприємства як суб'єкта власності, а не умовні чи реальні прибутки підрозділів, оскільки останні не є емітентами акцій.
Якщо Пд — прибуток, спрямований на виплату дивіден¬дів, то величина останнього становить:
де d — дивіденд, %;
Кcт — статутний капітал за мінусом вартості привілейованих акцій, грн.
Часто дивіденд установлюється безпосередньо у грошовому виразі на акцію. Тоді
де Д — дивіденд на одну просту акцію, грн.;
Nа — кількість простих акцій в обороті, шт.
Дивіденд у відсотках сі установлюється за номінальною ціною акції— Ца.н. Якщо акція куплена за іншою (ринковою) ціною, то її дохідність для власника становить
де d' — дохідність акції для її власника, %;
Цар — ціна акції, за якою вона куплена, грн.
Іноді дивіденди виплачуються не грошима, а акціями — шля¬хом додаткового їх випуску. Таку форму розрахунків часто застосовують компанії, що швидко розвиваються і потребують ко¬штів на інвестування. При цьому треба мати на увазі, що форма виплати дивідендів впливає на структуру балансу підпри¬ємства, а саме:
у разі грошової виплати дивідендів на суму виплат зменшує¬ться актив (гроші) і пасив (прибуток); зменшується ліквідність І частка власного капіталу;
якщо дивіденди виплачуються через додатковий випуск ак¬цій, актив не змінюється; у пасиві змінюється структура власного капіталу (збільшується статутний капітал і відповідно зменшує¬ться прибуток на суму емісії акцій).
В останньому випадку, тобто при виплаті дивідендів через до¬датковий випуск акцій, знижується так звана внутрішня (бухгал¬терська) ціна акції. Вона відображає величину власного капіталу на одну акцію.
де Цав — внутрішня ціна акції, грн.;
Кв—власний капітал підприємства, грн.
Організаційно досить про¬стим і зрозумілим варіантом залучення персоналу до участі в капіталі є купівля підприємством своїх акцій на ринку цінних паперів і наступний їх продаж своїм працівникам за пільговими цінами. Інший, досить поширений варіант залучення праців¬ників до участі в капіталі , коли компа¬нія виділяє частину капіталу для розподілу між працівниками (довірчий фонд). Паї (акції) цього фонду розподіляються між працівниками пропорційно, як правило, середній зарплаті. На паї (акції) нараховуються дивіденди, але вони числяться на ра¬хунках працівників і перебувають в обороті підприємства. Паї (акції) і нагромаджені дивіденди видаються тільки при звіль¬ненні працівника з підприємства.
Досить ефективним і поширеним є стимулювання працівників із прибутку, не пов'язане з відносинами власності. Його механізм може бути різним залежно від конкретних умов і політики сти¬мулювання на підприємстві. При цьому важливе значення має економічний статус підрозділів підприємства — є вони центрами витрат чи центрами прибутку.
У першому випадку, тобто коли підрозділи — центри витрат, виплати із прибутку працівникам підрозділів здійснюються цент¬ралізовано на основі певної системи оцінки результатів роботи чи просто у відсотках від заробітної плати.
У випадку, коли підрозділи є центрами прибутку, стимулю¬вання з останнього здійснюється децентралізовано і має форми індивідуального і колективного заохочення. При цьому важливо, який прибуток фор¬мує підрозділ — умовний (розрахунковий) чи реальний (від про¬дажу продукції).Якщо прибуток підрозділів умовний, тобто утворюється як розрахункова величина в межах підприємства, то така форма стимулювання є трансформованою формою централізованого за¬охочення виплатами прибутку.
Рис. 8.5. Приблизна схема розподілу
прибутку підрозділу підприємства—суб'єкта ринку
Білет 28
1. Показники, порядок обчислення та регулювання ФОП підрозділів підприємства
Планування фонду оплати праці по підрозділах може поводитись наступними напрямками:
1. По середній з/п - обчислюється шляхом чисельності працюючих на середню з/п без виплат із фонду мат заохочення.
2. По нормах витрат з/п на одиницю продукції (ТП, НЧП, Н/Г.
3. Планування ФОП по елементах, використовують наступні дані: виробнича програма, розцінки на відрядні роботи, планова чисельність по професії і кваліфікації; плановий фонд роб часу в год, планова чисельність інших категорій працюючих; діюча тарифна система оплати праці; схеми посадових окладів службовців; доплати та надбавки.
4. По встановленому нормативу приросту ФОП: за кожний % приросту обсягу продукції ОП обчислюється шляхом множення приросту ОП на норматив приросту ФОП.
Для планування і обліку розрізняють : - оплата праці робоча, - оплата за роботу унічний робочий час.
Білет 27
1. Провести розподіл колективного заробітку між членами колективу різними
методами.
Розподіл колективного заробітку проводиться 2 методами між членами бригади:
1. Між членами бригади ділиться приробіток бригади по КТУ
- визначається скільки приробітку припадає на 1-цю КТУ: КТУод.=460/4,1=112,2грн
- визначення приробітку кожного члена бригади:
Шевченко 112,2*1.3=145,86
Грінка 112.2*1.4=157.07
Гурак 112.2*1.4=157,07
2. Розподіл з/п по КТУ:
- визначають скільки з/п припадає на 1-цю КТУ;
- з/п за 1 КТУ множимо на індивідуальний КТУ.
Білет 26
1. Охарактеризувати роль, форми джерела стимулювання і стимулюючу функцію оплати праці
Будь-який організований процес, у тому числі й виробництво, здійснюється й регулюється людьми. Його ефективність значною мірою залежить від того, як працівники ставляться до виконання своїх функцій і реалізації мети, задля якої цей процес здійснюється.
Як відомо, в основі поведінки людини, а отже і ставлення її до праці, є мотиви. Поряд зі словом мотив у літературі й на практиці широко вживається термін «стимул» (від лат. stimulus — загострена палка, стрекало), зміст якого можна по¬яснити як спонукання до дії в певному напрямку. Мотив — це внутрішня спону¬кальна сила, прагнення. Стимул — зовнішнє збудження з певною метою. Тому можна вважати, що стимулювання здійснюється з ме¬тою мотивації потрібної поведінки працівників.
У систе¬мі мотивації вирішальна роль належить матеріальному (економіч¬ному) стимулюванню, яке здійснюється в таких формах, як гро¬шові виплати (прямі і непрямі), передання матеріальних благ і надання певних пільг. У нормально функціонуючій ринковій економіці грошова форма матеріального стимулювання є основ¬ною.
Поряд з матеріальним заохоченням широко застосовуються різні форми соціально-психологічного (неекономічного) стиму¬лювання, яке в нас традиційно називають моральним. З підви¬щенням освітньо-кваліфікаційного рівня працівників та якості їх життя роль соціально-психологічних чинників мотивації зростає.
Матеріальне стимулювання потребує належних коштів, які формуються з певних джерел. Для підприємства таким загальним джерелом є дохід від його операційної (основної), інвестиційної та фінансової діяльності. Але дохід підприємства як сума всіх надходжень від зазначених видів діяльності поділяється на дві частини — відшкодування витрат на операційну та іншу діяль¬ність, які формують собівартість продукції чи послуг у широкому її розумінні (повні витрати); прибуток, що є різницею між дохо¬дом і витратами. Отже, виникає питання, за рахунок якої із зазна¬чених частин і якою мірою слід здійснювати стимулювання.
З позиції підприємства будь-які виплати вигідніше розглядати як витрати й елементи повної собівартості, ніж здійснювати їх за рахунок прибутку. У цьому випадку зменшується база оподатку¬вання і величина податку. Водночас такі виплати, у тому числі й у формі додаткової оплати праці, обмежуються законодавче із фіскальних міркувань. Треба мати на увазі, що прибуток — це основний результативний показник діяльності підприємства. Його величина значною мірою залежить від зусиль, трудової та творчої активності всіх працівників під¬приємства. Отже, вони мусять бути заінтересовані в прибутково¬сті підприємства, зростанні величини прибутку. А для цього останній має бути включений у механізм стимулювання. Це здій¬снюється організацією різних форм участі працівників підприєм¬ства у його прибутку. Незалежно від конкретних особливостей і мотивів виплат працівникам із прибутку всі вони діляться на два види: виплати за результати діяльності та виплати за участь у ка¬піталі (власності). Докладніше ці питання викладено нижче.
Рис. 8.1. Форми і джерела матеріального стимулюванняОплата праці, як відомо, виконує дві основні функції: відтворювальну і стимулюючу. Тобто вона повинна забезпечити відтворення здатності до праці та якість життя на нормально¬му рівні й водночас спонукати працівника до оптимальних дій у межах своєї компетенції
Стимулююча сила заробітної плати обумовлена ступенем за¬лежності її величини від результатів праці в конкретних умовах діяльності. Відповідно існують дві форми оплати праці — відрядна і поча¬сова, які мають певні різновиди, що називаються системами .
Рис 8.2. Форми і системи оплати праці
При відрядній оплаті праці величина заробітку визначаєть¬ся відрядною розцінкою за одиницю продукції (роботи) і кіль¬кістю останньої. Таким чином, ця форма заробітної плати сти¬мулює передусім кількісний результат праці — її продук¬тивність. Чим більша продуктивність праці, тим вищий заро¬біток. При цьому затрати заробітної плати на одини¬цю продукції залишаються незмінними — на рівні відряд¬ної розцінки.
Отже, відрядна оплата праці потребує посиленого додержання режимів технологічного процесу, регламенту його обслуговуван¬ня і якості продукції.
Відрядну оплату праці раціонально застосовувати за таких умов:
• можливе чітке кількісне вимірювання результатів праці та їх залежності від одного або кількох працівників (бригади);
• працівники мають можливість збільшити виробіток чи обсяг виконуваної роботи (продукції);
• існує точний облік роботи кожного виконавця;
• є потреба на певній дільниці стимулювати підвищення про¬дуктивності праці або збільшення обсягу продукції;
• на належному рівні організовано нормування праці.
Почасова оплата праці передбачає залежність заробітку від установленої тарифної ставки за одиницю часу роботи (як прави¬ло, годину) і тривалості останнього у розрахунковому періоді (місяці). Оскільки тарифна ставка визначається складністю вико¬нуваної роботи і вимогами до рівня ділових якостей працівника, вона передусім стимулює підвищення кваліфікації та дисципліни (за належного обліку часу роботи). При зростанні продуктивності праці за цієї форми зарплати величина останньої на одиницю продукції знижується, і навпаки Тому тут мають бути створені належні умови для підтримання нормальної інтенсивно¬сті роботи. Інакше є ризик підвищення собівартості продукції (послуг) внаслідок низької продуктивності праці.
Застосування почасової оплати праці доцільне, коли:
• кількісний результат процесу визначається машиною або машинною системою, і працівник не може безпосередньо впли¬вати на його величину;
• результат праці не можна вимірювати кількісно і відповідно немає можливості встановити норми виробітку і розцінки або ко¬ли така робота є надто трудомісткою;
• якість результатів праці, а значить, і якість самої праці є ви¬значальним чинником; кількісний результат особливого значення не має;
• робота є небезпечною для працівника;
• завантаження роботою нерегулярне і має імовірнісний ха¬рактер.
Напрямки удоскона¬лення оплати праці в підрозділах підприємства.
Найбільш поширеними, досить ефективними і легко впрова¬джуваними є системи оплати праці, у яких прості форми почасової та відрядної зарплати доповнюються преміюванням. Показ¬ники й умови преміювання вибираються такими, щоб нейтралі¬зувати певною мірою недоліки простих форм оплати праці й під¬вищити їх стимулюючу роль у певному напрямку. Показники преміювання визначають величину премії за певною шкалою, а умови є достатньою підставою для її виплати.
У виробничих підрозділах, у яких треба збільшити випуск продукції без погіршення її якості, преміювання здійснюється за кількісні показники, а якісні є умовою нарахування премії. На ді¬льницях (у бригадах), де за умовами виробництва немає змоги збільшити обсяг продукції або це не потрібно, премії установ¬люються за якісні показники. У тих випадках, коли в певному виробничому під¬розділі потрібно чи економічно доцільно збільшувати обсяг про¬дукції й одночасно є резерви підвищення її якості, преміювання здійснюється за кількісні та якісні показники.
До кількісних показників преміювання належать показники об¬сягу продукції (робіт, послуг) установленої номенклатури (у нату¬ральному, грошовому та трудовому виразах). Якісні показники- передусім це показники якості продукції і комплексні показ¬ники якості праці. Сюди відносять і такі показники, як рівень ви¬трат (економія ресурсів), рівень використання устаткування, до¬тримання трудової дисципліни та ін.
Досить популярною є почасова оплата праці з преміюванням за виконання нормованих завдань. Вона застосовується за умов, що в основному відповідають почасовій формі зарплати, але як¬що при цьому результат діяльності можна виразити кількісно (пронормувати та облікувати) і його величина має істотне зна¬чення.Подальшим кроком в удосконаленні системи заробітної плати є врахування конкретних умов і якості праці в її оплаті, особливо в почасовій. На основі державних тарифних вимог розробляють¬ся внутрішньозаводські тарифні системи, у яких ураховуються складність, умови роботи на певних процесах (робочих місцях), вимоги до рівня кваліфікації та ділових якостей працівників із відповідними доплатами. На роботах, що потребують групових (бригадних) форм праці, ефективною є оплата за кінцевим ре¬зультатом з наступним розподілом заробітку між працівниками відповідно до кількості і якості їх праці, що докладніше буде роз¬глянуто нижче.
Білет 25
1. Дати оцінку виробничої діяльності та діяльності підрозділів апарату управління.
При виборі оцінюваних показників для допоміжних підрозділів слід врахувати їх специфіку і особливості вигот. продукції, їх поділяють на 2 групи:
1. Підрозділи які виготовл продукцію внутрішнього призначення - належать цехи нестандартного устаткування - інструментального, ремонтного.
2. Підрозділи з обслуговуючими функціями (компресорні, котельні, транспортні), основними показниками є безперебійне обслуговування підрозділів при відсутності претензій та додержання вартостів в межах кошторису. Діяльність виробничих дільниць і бригад оцінюється за тими показниками, які залежать від їх роботи та обліковуються по цих підрозділах. Основним методом оцінки роботи підрозділів за певними показниками є порівняння. Якщо фактична величина показника за звітний період порівнюється з фактичною його величиною за попередній період застосовується критерій динаміки показників: Аф/Афт*100 %.
Якщо базою порівняння є планова величина показника, то оцінка здійснюється за критерієм ступеню виконання плану.
Оцінка роботи виробничих і невиробничих підрозділів здійснюється за кількома показниками; практикують узагальнену оцінку у формі коефіцієнта трудового внеску, у якому інтегруються зазначені показники. Він може застосовуватись і для оцінки роботи окремих працівників - називається коефіцієнт якості праці. Оцінка діяльності підрозділів апарату управління проводиться по результату роботи за квартал по показнику, за який відповідає певний відділ:
1. Відділ головного технолога - своєчасне нормування всіх видів робіт згідно технічного процесу:
- відділ нормування матеріалів
2. Відділ головного конструктора - своєчасна конструкторська підготовка документів, відсутність претензій про розроблені документи.
3. Відділ технічного контролюи - відсутність претензій по якості виготовленою продукції, увідсутність рекламацій
4. Відділ кадрів - зниження плинності кадрів
5. Бюро технічної безпеки і оплати праці - забезпечення нормальних умов праці на п-ві, відсутність виробничого травматизму.