Трудові відносини: сутність і структура
Трудові відносини: сутність і структура
Перед економічною теорією стоїть завдання великої наукової вартісності: дослідити корінні проблеми трудових відносин у перехідному періоді. Слід звернути увагу на те, що традиційно радянська і вітчизняна економічна теорія не приділяла трудовим відносинам належної уваги, передусім тому, що базою економічних відносин вважалось власність на засоби виробництва, яка нібито уособлює в собі всю систему економічних відносин суспільства. “Власність на засоби виробництва, визначає не тільки характер економічних взаємозв’язків між людьми в процесі виробництва, але й форми розподілу виробленого продукту, його обміну і споживання. Сукупність цих відносин і створює систему виробничих відносин даного суспільства” [1, 45].
К.Маркс писав, що виробництво має суспільну форму і є “присвоєнням індивідуумом предметів природи в межах певної суспільної форми і через неї” [4, 713]. Багато економістів загальний термін “присвоєння” ототожнювали з більш конкретним - “власність”, абсолютизуючи таким чином роль власності на засоби виробництва в системі економічних відносин. Тому й не дивно, що в радянських підручниках з політичної економії трудовим відносинам, за незначним винятком, не присвячувалась окрема тема. Це ж стосується і вітчизняних теоретичних робіт та підручників з економічної теорії пострадянської України.
Що ж стосується наукових робіт політекономічного спрямування, то серед них були і є такі, в яких відводиться велика роль в економічних відносинах саме трудовим відносинам. Це роботи відомих вітчизняних економістів – теоретиків: В.К.Врублевського, Буян І.В., Карліна М.І., Томчук П.І. та ін.
У методологічному аспекті ми поділяємо точку зору щодо двох великих складових економічних відносин, які у більш вузькому смислі є майновими відносинами, а в більш широкому смислі, крім майнових, включають також “безпосередні відносини виробників в процесі виробництва” [3, 532].
Велике пізнавальне значення має розгляд як суті, так і структури трудових відносин. Трудові відносини складаються з таких підсистем: соціально-економічної, технологічної і надбудовної (правові, політичні, соціальні аспекти трудових відносин). У зв’язку з цим при аналізі трудових відносин треба обов’язково розрізняти дві сторони і давати їм характеристику, “по-перше, з матеріально-речової сторони (процес праці як такий), і, по-друге, з соціально-економічної сторони (суспільна форма процесу праці) [4, 14]. Першу сторону праці досліджують природничі науки, другу – економічна теорія” [5, 314].
Що ж представляє собою економічна форма праці, тобто соціально-економічні трудові відносини (далі – трудові відносини)? Чи є трудові відносини блоком економічних відносин, чи вони функціонують поза їх межами? Ці питання і досі залишаються дискусійними.
До вчених, які заперечували соціально-економічну природу трудових відносин, належить відомий український економіст В.П.Корнієнко. Оскільки його точка зору щодо суті трудових відносин є достатньо оригінальною, викладемо її основні моменти. В.П.Корнієнко вважав, що класифікація виробничих відносин залежно від ступеня їх зв’язку з продуктивними силами обумовлена двоїстістю останніх: продуктивні сили праці є водночас силами творення, силами присвоєння і панування людини. Тому виробництво за усіх умов представляє собою двостороній процес: створення матеріальних благ і їх присвоєння. Присвоєння, таким чином, розглядається не тільки в межах відносин власності, але й поза ними, тобто в системі власне виробничого процесу.
Людина в суспільному виробництві може виконувати теж подвійну функцію: працівника і власника. “Залежно від двоїстості продуктивних сил і подвійної ролі людини розглядаються два види виробничих відносин: трудові і майнові… Дві форми виробництва визначаються двома видами виробничих відносин: матеріально-речова форма – трудовими, соціально-економічна – майновими” [6, 25].У взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин трудові відносини виступають відносинами першої залежності, безпосередньо віддзеркалюють творчу сторону продуктивних сил. Безпосередність зв’язку тут виражається у тому, що такого роду відносини виражають продуктивні сили праці без опосередкованих ланок (продуктивні сили – безпосередні відносини) і створюють їх трудову, або організаційно-технічну форму. Так, розвиток продуктивних сил шляхом поділу праці виражається в різних формах кооперації: проста бригада, комплексна бригада, підприємство, об’єднання, загальнонаціональна корпорація. “Як відносини між людьми, трудові відносини, - пише В.П.Корнієнко, - створюють у цих випадках форму продуктивних сил. Але – це не відносини власності, тобто не соціально-економічна форма. Це трудова (матеріально-речова) форма. Продуктивні сили і трудові відносини становлять зміст продуктивних сил праці. Перший зв’язок між ними виявляється в єдності суб’єкта. Люди як продуктивна сила і як суб’єкт трудових відносин – це одна діюча особа, що виступає у двох суспільних проявах… Тому трудові відносини виражають пофакторні і видові зв’язки продуктивних сил” [6, 27-28].
Ми не поділяємо позицію В.П.Корнієнка щодо сутності трудових відносин, вважаємо, що він штучно обмежує їх простір і буття системою продуктивних сил. Справді, одна підсистема трудових відносин – організаційно-технологічна (робітник А передає деталь робітнику Б) – є складовою продуктивних сил і розглядається в контексті так званого процесу праці, який складається з трьох елементів: самої праці, засобів праці, створених людиною (засоби праці і предмети праці) та землі (природних ресурсів).
Перший елемент – сама праця людини як цілеспрямована і доцільна її діяльність, що спрямована на відокремлення речі від природи, на пристосування її до потреб людей. Дії людини тоді стають працею, коли вони свідомо спрямована на досягнення поставленої мети, коли їх результатом є корисний для людини матеріальний продукт, послуга чи духовне благо.
Другий елемент праці – земля (з економічної точки зору до неї належать й інші природні ресурси, які залучаються до процесу праці), яка споконвіку постачає людині їжу, готові засоби до життя, існує без всякої участі з боку людини як загальний предмет і засіб людської праці.
Третім елементом доцільної діяльності людини як продуктивної сили є засоби виробництва – засоби праці і предмети праці, створені людиною. При цьому механічні засоби праці (машини, верстати, прилади тощо) у своїй сукупності, за висловом К.Маркса, становлять кісткову і мускульну силу виробництва, характеризують відмінні ознаки певної епохи суспільного виробництва [7, 182].
Таким чином, продуктивні сили складаються із суб’єктивних і предметних елементів. Крім того, до елементів продуктивних сил економісти включають і техніко-організаційні (технологічні) відносини. “Технологічні відносини, - пише В.К.Врублевський, - виникають між працівниками в результаті послідовності і взаємозалежності виробничих функцій, виконуваних ними в процесі праці, тобто в результаті функціонального поділу праці, узятого зі сторони виробничих факторів” [4, 17-18]. Ця сторона трудових відносин є складовою продуктивних сил і характеризує зміст праці. Зміст праці відображає рівень розвитку особистого моменту – робочої сили та речових елементів продуктивних сил. Від рівня розвитку засобів виробництва і робочої сили залежить склад і структура трудових операцій, професійний склад працівників, види праці (проста і складна, ручна і механізована, легка і важка праця і т. ін.).
Удосконалення засобів праці, техніки і технології виробництва, підвищення рівня вмілості та майстерності працівників підносять зміст праці, разом з тим і рівень розвитку самого працівника, збагачують сутність людини та її продуктивну силу. Збагачена людина – як робітник, інженер, вчений, менеджер, підприємець – збагачує свою зовнішню силу – засоби праці, а в їх системі – знаряддя праці, що забезпечує зростання продуктивності сукупної праці та обсягів суспільного продукту для задоволення потреб людей.
Організаційно-технологічні трудові відносини є змістовною складовою трудових відносин взагалі. Вони є базою соціально-економічних відносин, або, як їх ще називають, – суспільної форми праці. У даному випадку мова йде про ту систему трудових відносин, яка є складовою економічних відносин, в тому числі її соціально-економічної підсистеми. Такий теоретичний підхід до визначення праці в системі суспільного виробництва відображає його троїсту природу: змістову (як елементу продуктивних сил), суспільну (як економічну форму праці) і соціально-психологічну (як наявність надбудовних елементів у трудових відносинах людей). У нашому дослідженні увага концентрується на аналізі суспільно-економічних трудових відносин, оскільки ставиться завдання розкрити їх найважливіші складові.Трудові відносини політична економія розглядає як складне системне явище. У них містяться такі елементи: наймана праця, експлуатація праці, приватний характер праці, вільна праця, колективна праця, асоційована праця, абстрактна праця, суспільна праця, загальна праця, суспільна кооперація праці, соціалістична праця тощо.
У системі цих категорій трудових відносин вагоме місце займає відчуження праці.
Деякі політекономи доводять необхідність замість терміна “соціально-економічні трудові відносини” (або просто “трудові відносини”) уживати термін “суспільна форма праці” (або “характер праці”). Так, про суспільну форму праці, а не про трудові відносини, пишуть А.Д.Смирнов, Л.М.Бєлов, І.А.Ягодкіна, П.В.Томчук. Наприклад, П.В.Томчук вважає, що суспільна форма праці – економічні відносини між людьми в безпосередньому виробництві з приводу їх участі в суспільній праці [7, 47]. У цій фразі містяться тавтологічні суперечності, які полягають в тому, що “суспільна форма праці” є економічним відношенням між людьми… “у суспільній праці”. Такий спосіб визначення суспільної форми праці є невдалим, йому бракує ясності.
Деякі економісти, на наш погляд, суспільну форму праці трактують занадто широко. “… Економічною формою праці, - пишеться в одній колективній монографії, - можуть бути тільки виробничі відносини, тобто відносини між людьми, що виникають у безпосередньому виробництві, розподілі, обміні і споживані матеріальних благ” [9, 12]. Ці автори вважають, що, наприклад, “проблема відносин власності на засоби виробництва” є суспільною формою процесу праці” [там само]. Що ж стосується сутності суспільної форми самої праці, то автори зрозумілої відповіді не дають.
Ми поділяємо позицію В.К.Врублевського та М.І.Карліна, які суспільну форму праці розуміють як соціально-економічні трудові відносини [4, 21; 10].
В науковій літературі прийнято в системі трудових відносин виокремлювати “характер праці” (хоча деякі політекономи соціально-економічні трудові відносини і характер праці ототожнюють). Ми вважаємо, що характер праці – це складова специфічних економічних трудових відносин, тобто формаційна категорія. Характер праці виражає притаманні даному економічному ладу суспільства (капіталістичному, соціалістичному) важливі риси суспільного устрою праці. Сюди належать: позаекономічний і економічний примус до праці, експлуатація праці людини людиною, наймана праця, асоційована праця, підневільна праця, вільна праця, колективна праця, безпосередньо суспільна праця, незайнята праця працездатного населення, відчуження праці тощо.
В пострадянській Україні відбувається трансформація трудових відносин системи державно-монополітичного соціалізму в трудові відносини системи соціально-орієнтованого економічного ладу [10], який в розвинених капіталістичних країнах формується завдяки поступовій соціалізації і гуманізації трудових капіталістичного суспільства.