Взаємовідносини продуктивних сил і виробничих відносин

П Л А Н

Вступ.

1. Поняття продуктивних сил та виробничих відносин в економічній теорії.

2. Взаємовплив та взаємозалежність продуктивних сил і виробничих відносин.

3. Еволюція розвитку продуктивних сил в у різних суспільних формаціях.

Висновки.

Список літератури.

Вступ.

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на ушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430-355 рр. до н. е.), Платона (427-347 рр. .о н. є.), Аристотеля (384-322 рр. до н. е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. «Економікс» (домашнє господарство) -так називалася праця видатного мислителя стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обгрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд цікавих економічних думок.

Але не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх ціх явищ, вивченні закономірностей функціонування економії в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела богатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

Не відразу, суперечливо, але формується система погл ядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет’є у праці «Трактат політичної економії» (1615 р.). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів «пі літикос»-суспільний, державний і «ойкономія»-управління, домашнє господарство («ойкос» - дім, господарство, «номос» - закон).

Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантелістів. Воно зародилось у XVI-XVII с у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантелістів об’єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантелістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу. Вони не створили наукової системи. К. Маркс зазначав, що справжня наука сучасної економічної теорії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до виробництва.

Перенесення аналізу із сфери обігу .у виробництво стало початком економічної науки, що пов’язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантелізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.

Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям Петті (1623-1687 рр., Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694-1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На сню думку, саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа і праця. Ф.Кене в своїй праці «Економічна таблиця» (1758 р.) уперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему виробництва, обміну, споживання.Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723-1790 рр.) і Давида Рікардо (1772-1823 рр.). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обгрун-вати походження прибутку. Результати досліджень, основні висновки класиків буржуазної політекономії високо цінює і сучасна економічна наука. Водночас слід зазначити, що через вузькість кругозору творців класичної буржуазної політекономії (так само, як і через недостатню розвиненість на той час самих капіталістичних відносин) вони не зуміли в повному обсязі розкрити суть даної економічної системи. Економічні інтереси й погляди дрібних товаровиробників міста й села капіталістичного суспільства покликали до життя дрібнобуржуазну політекономію в особі ЖСісмон-Ж Прудона й інших. У працях цих економістів викрито багато недоліків і суперечностей капіталістичного суспільства, але вони мріяли про їх усунення через повернення назад, до старих форм господарювання. На початку XIX ст. на суспільній арені з’явилася така револіоційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робіничого класу, К.Маркс і Ф.Енгельс поставили на науковий грунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії. Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Ста¬влення нового суспільства вони пов’язували з вищим розвитком матеріального виробництва, демократії й особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості й додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.

Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну мо¬дель суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості , виходячі з відомих їм економічних реальностей,і готових відповідей на деталі організації майбутнього суспільства у них не було. Оцінюючи економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій,слід визнати, що певні їх висновки хоч і були правильними для свого часу, не витримали перевірки практикою і підлягають науковій переоцінці сьогодні. Що ж до методології, то вона не застаріла і немає ніяких підстав від неї відмовлятися. Однак і обмежуватися нею не можна. Необхідно подолати кастову замкнутість науки, догматизм, відособленість від прогресивних економічних учень світу.

Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно-економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними діючими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн, особливо розвинутих.

За своїм станом сучасна економічна теорія світу надзвичайно різноманітна. Провідними напрямами є неокласицизм і неокейнсіанство. Неокласицизм розвиває основні ідеї класичної буржуазної політекономії (А. Маршал - Ангія, Дж. Кларк-США), неокейнсіанство (засновник Дж. Кейнс - Англія) розробляє концепції державно-монополістичного регулювання економіки.

Зближення неокейнсіанської теорії зростання з неокласичними концепціями розподілу зумовило виникнення неокласичного синтезу.

Зростає також значення ліберального критичного напрямку нових теорій. Це - теорії «троякої революції», «нового індустріального суспільства» , в яких піднімається питання про утворення єдиного індустріального суспільства. Йдеться також про необхідність посилення перерозподілу доходів.

1. Поняття продуктивних сил та виробничих відносин в економічній теорії.

Початкову основу життя складає суспільне виробництво. Перед тим, як займатися наукою, мистецтвом, політикою і любов'ю, люди повинні мати мінімум засобів до життя: дах над головою, одяг, їжу. І тому, якщо ми хочемо доторкнутися до складного клубка суспільних відносин, розкрити господарські зв'язки, соціальні процеси і визначити спрямованість, тенденції в їхньому прямуванні, нам насамперед необхідно роздивитися суспільне виробництво, як джерело всякого добробуту.

Виробництво не єдиний чинник, що визначає багатство країн і народів. На економічний розвиток впливають природні ресурси, клімат, природна родючість землі, накопичені людьми знання і досвід, чис-ленность народонаселення й інші чинники. Проте визначений результат товариство може одержати лише в тому випадку, якщо використовує ефект, закладений у цих чинниках, у процесі виробництва.

Під виробництвом розуміється процес впливу людини на предмети і сили природи і пристосування їх до задоволення тих або інших своїх потреб. У ньому взаємодіють три компоненти: робоча сила людини, предмети праці і засоби праці.Під робочою силою розуміється сукупність фізичних і духовних спроможностей, який володіє організм і який реалізуються в ході трудового процесу. В міру розвитку суспільного виробництва змінюються характер і утримання робочої сили. На ранніх етапах розвитки товариства головну роль грали фізичні спроможності людини до праці. В міру розвитку виробництва, особливо в умовах сучасної науково-технічної революції, усе більш високі вимоги подаються до розумових спроможностей людини, до його інтелектуального рівня, науково-технічному утворенню, кваліфікації й інших якостей.

Робоча сила виступає особистим чинником виробництва, а людина - як її носій, що трудиться - як головна продуктивна сила.

Предмет праці - це усе те, на що спрямована праця людини, що складає матеріальну основу майбутнього продукту. Якщо на зорі цивілізації предметом праці винятково була речовина природи, то в міру розвитку виробництва, науки і техніки серед предметів праці усе більше місце займають продукти виробництва, що називаються сировиною.

Засоби праці - це речі або комплекси речей, за допомогою котрих людин опрацьовує предмети праці, впливає на них. До них ставляться різноманітні знаряддя праці, механізми, засоби зв'язку, шляху повідомлення, земля й ін. В міру розвитку виробництва засобів праці розвиваються, удосконалюються, ускладнюються.

Предмети праці і засоби праці в сукупності виступають як речовинний чинник виробництва, як засоби виробництва.

Виробництво не можна подавати як механічне з'єднання його елементів. Це складна система взаємодії робочої сили з засобами виробництва, тобто з його матеріальною основою. Засоби з'єднання чинників виробництва визначають систему пануючих у товаристві виробничих відношень. Утримання виробничих відношень визначається рівнем розвитку продуктивних сил, а характер їхнього прояви - засобом з'єднання робітника з засобами виробництва, тобто відношеннями власності на засоби виробництва.

У товаристві завжди панують визначені типи, види власності: приватна, колективна, дрібна трудов, державн, змішана і т.д. При цьому вони змінюються, розвиваються під впливом змін у матеріальних умовах виробництва і знаходяться в різних сполученнях, у постійних зв'язках. Якщо відношення власності перестають змінюватися, те продуктивні сили сковуються у своєму розвитку, гальмується технічний і соціальний прогрес. Відношеннями власності визначається приналежність зробленого продукту, форма його розподіли, характер обміну і рівень споживання різних груп людей.

Часто поняття власності зводиться до володіння визначеним майном, капіталом (заводом, фабрикою, будинком, рахунком у банку і т.д.). Це не зовсім вірно.

Обсяг власності мера міста визначається не його рахунком у банку й особистому майні, а тими можливостями, що фактично дає йому займана посада.

Виробничі можливості товариства завжди були обмежені. З збільшенням населення виникала необхідність залучення в господарський оборот нових земель, самих різних природних ресурсів. До початку ХХ сторіччя темпи приросту використовуваних ресурсів залишалися щодо невеличкими. Пояснювалося це, з одного боку, визначеною стабільністю в потребах населення, а з іншого боку, - обмеженістю росту чисельності самого населення. Дві тисячі років тому на Землі мешкало 230-250 млн.чел., у 1800 р. - не многим більш 900 млн., у 1900 - 1,5 млрд., 1960 - біля 3 млрд., 1995 - 5,5 млрд.людина. Темпи приросту населення різко зросли в поточному сторіччі, хоча ще в самому кінці XVIII в. молодий англійський священик Томас Роберт Мальтус вивів закон убутної прибутковості. Відповідно до цього закону, продовольство буде збільшуватися в співвідношенні один, два, три, а чисельність населення - один, два, чотири і т.д.

У зв'язку з демографічним вибухом, що відбувається, за останні сорок-п'ятдесят років у господарський оборот було вовлечено стільки природних ресурсів, скільки їх було використано за всю історію розвитку цивілізації до цього часу. Обгрунтування вибору використання обмежених ресурсів стало однієї з центральних проблем господарювання.

Результатом господарювання в будь-який економічній системі є зроблений продукт. Він являє собою суму всіх створених протягом року благ і має подвійну цінність. Насамперед це різноманітні предмети і послуги, зроблені для задоволення виробничих і особистих потреб людей.

Друга цінність суспільного продукту складається в тому, що він має вартість, втілює в собі визначена кількість витраченої праці і показує ціною яких зусиль зроблене цей продукт.У радянській статистика цей продукт одержав назву сукупного або валового продукту. Він містить у собі матеріальні блага і послуги, створені в матеріальному виробництві, і нематеріальні блага і послуги, створені в нематеріальному виробництві (духовні, моральні цінності, утворення, охорона здоров'я і т.д.). По своїй вартісній структурі сукупний продукт складається з вартості витрачених засобів виробництва, необхідного продукту, що складає з благ і послуг особистого споживання, і прибавочного продукту, призначеного на розширення споживання і виробництва. К. Маркс показав це формулою:

C + Y + m = K (1)

где: С - стоимость израсходованных средств производства;

Y - заработная плата;

m - прибавочна вартість.

Важливою формою суспільного продукту є кінцевий продукт. Він утвориться шляхом вирахування з валового продукту всього обороту предметів праці, тобто шляхом усунення їхнього повторного рахунку.

Чистий національний продукт (НП) по американській статистика складає ринкову вартість усіх кінцевих благ, зроблених у країні протягом року. У ньому немає повторного рахунку (наприклад, із вартості хліба виключається вартість тест, із вартості машини - вартість металу і т.д.). НП можна виміряти трьома засобами: 1. Як суму доданих цінностей, приєднаних у ході виробництва кінцевих благ кожним виробником протягом року.

2. Як суму прибутків, отриманих у формі заробітної плати, відсотка, ренти і прибули тими, хто протягом року використовував свої ресурси для виробництва.

3. Як суму витрат на кінцеві блага, що одержуються споживачами, фірмами й урядом, тобто суму кінцевих продажів.

По розмірі цього продукту не можна судити про добробут нації. У ньому багато умовностей, і зіставлення НП різних країн скоріше характеризує рівень развиваемости націй, чим рівень життя населення. При порівнянні і зіставленні НП необхідно застосовувати незмінні ціни.

Якщо цілком виключити з валового суспільного продукту матеріальні витрати (С), тобто витрати матеріалізованої праці минулого років, то одержимо чистий прибуток товариства. У економічній теорії і сучасній обліково-статистичної практика чистий продукт товариства одержав назву національного доходу.

Утворюваний у процесі виробництва суспільний продукт проходить у своєму прямуванні стадії розподілу, обміну і споживання. На всім шляху його прямування між людьми укладаються, постійно підтримуються і розвиваються визначені економічні відношення. Головними, що визначають є відношення, що мають місце в самому виробництві. Вони накладають відбиток на весь наступний ланцюжок економічних взаємозв'язків, визначають їхній характер, спрямованість розвитку.

К. Маркс відзначав, що кожному засобові виробництва присущ свій засіб розподілу утворюваного продукту. Але розподільні відношення не пасивні. У одних випадках вони можуть гальмувати виробництво, в інших виступати в якості його пришвидшувача.

Через розподіл і обмін забезпечується повернення у виробництво різноманітних засобів виробництва і робочої сили. Тим самим підтримується пропорційність у господарстві або відбувається розладженість в усім господарському механізмі (бюджетний дефіцит, інфляція, безробіття і т.д.).

На стадії розподіли встановлюється частка різноманітних класів, соціальних груп і окремих людей у виробничому продукті. Це частка доходить до споживача через обмін. Обмін опосредует зв'язок між виробництвом і розподілом з однієї сторони і споживанням з інший. Він являє собою купівлю-продаж сукупного продукту. У якості продавців і покупців виступають підприємства, організації і населення. Обов'язковою умовою безперервності самого процесу виробництва є повна реалізація створеного продукту.

При цьому умові виробництво одержить необхідна притока матеріальних і людських ресурсів, а населення - свою частку в продукті, визначену розподільними відношеннями.

Завершальною стадією прямування суспільного продукту є споживання. Почавши прямування з виробництва, продукт цілком або поступово зникає в споживанні. Тим самим забезпечується відтворення самого життя людини і його діяльності.

2. Взаємовплив та взаємозалежність продуктивних сил і виробничих відносин.

Економiка як народне господарство має двi сторони свого вираження: по-перше, як матерiально-натуральне наповнення, по друге, як сукупнiсть виробничих вiдносин, що пов’язують процеси виробництва, розподiлу, обмiну та споживання суспiльного продукту як фази постiйного вiдтворення економiки.

Матерiально-натуральне наповнення економiки проявляється в продуктивних силах суспiльства (рис. 1), що вiдображають систему вiдносин <людина - природа>. До них належить передусiм робоча сила як здiбнiсть людини творити в матерiальнiй та духовнiй сферах. Робоча сила втiлюється у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва.

Другою складовою продуктивних сил є речовий фактор виробництва, тобто засоби виробництва, якi людина використовує в процесi працi, спрямованої на забезпечення тих чи iнших своїх матерiальних та духовних потреб.Засоби виробництва подiляються на предмети працi та засоби працi. До перших належать предмети, що данi природою, та тi, що в процесi працi переробляються чи обробляються з метою одержання готової продукцiї для особистого чи виробничого використання. До других належать, по-перше, машини, устаткування, iнструменти та iншi технiчнi знаряддя; по-друге, технологiчнi процеси та енергопостачання i, по-третє, автоматизованi системи управлiння (АСУ), електронно-обчислювальнi машини (ЕОМ), комп’ютери тощо.

Центральне мiсце в системi засобiв працi посiдають накопиченi людством знання. Людина живе у свiтi обмежених можливостей. Обмеженi її фiзичнi та iнтелектуальнi здiбностi, час, який вона може придiлити тому чи iншому заняттю, засоби, якi можуть бути використанi для досягнення поставленої мети. Обмеженiсть наявних ресурсiв була, є i залишається головною i досить жорсткою умовою, яка нашаровується об’єктивною реальнiстю на розмiри i можливостi зростання особистого та суспiльного багатства. Але це стосується конкретної людини i конкретних умов iснування суспiльства. Щодо розвитку суспiльства в цiлому в iсторичнiй перспективi, то

можливостi людини необмеженi. Протягом багатовiкової iсторiї люди суттєво розсунули рамки зазначених та iнших обмежень, проте перед iндивiдом, як i перед суспiльством в цiлому, завжди на кожному етапi постає проблема вибору напрямiв та способiв використання обмежених ресурсiв. Цю проблему можна вирiшувати рiзними методами, якi лежать у площинi економiки. Серйозною проблемою є не тiльки виробництво, а й розподiл його продуктiв мiж рiзними верствами населення.

Сукупнiсть виробничих вiдносин представлена органiзацiйно-економiчними та соцiально-економiчними вiдносинами, про якi йдеться при визначеннi конкретного предмета економiчної теорiї. Економiка як наука, тобто як систематизоване знання про суть економiчних явищ та процесiв, почала оформлюватися тiльки в XVII- XVIII ст. паралельно з бурхливим розвитком ринкового господарства.

В економiчнiй науцi ще за часiв У. Петтi (XVII ст.) почався процес диференцiацiї знань. Тепер це система дисциплiн. Пiдготовка економiстiв в Українi сьогоднi ведеться бiльш як з 50 спецiальностей.

Iснує багато сучасних визначень поняття <економiчна наука>. Серед них основними є такi, якi визначають її як науку: 1) про умови та форми, за яких вiдбуваються виробництво та обмiн i вiдповiдний розподiл продуктiв мiж людьми, про шляхи розв’язання проблеми органiзацiї споживання й виробництва; 2) що вивчає проблеми використання обмежених виробничих факторiв (землi, працi, устаткування, технiчних знань), а також фiнансових ресурсiв для виробництва та розподiлу продуктiв мiж членами суспiльства; 3) що з’ясовує закономiрностi руху цiн, грошей, норми процента, капiталу i прибутку для вироблення державою вiдповiдної полiтики впливу на економiчне життя.

Наведенi точки зору вiдображають тiльки певну сторону економiки, i кожна з них окремо не охоплює повнiстю її систему. Власне, це визначення економiчних наук, що вивчають рiзнi сторони багатогранного економiчного життя. Однак усi вони пiдкреслюють тiсний зв’язок економiки з виробництвом та ринком.

Об’єктом вивчення всiх економiчних наук є економiка в цiлому. Якщо об’єкт вивчення для них є спiльним, то предмети вивчення є рiзними. <Сiм’я> економiчних наук безперервно збiльшується. В її структурi, якщо мати на увазi вивчення не окремих функцiональних сторiн чи галузей суспiльного виробництва, чим займаються конкретнi економiчнi науки, а економiчну систему в цiлому, то економiчна теорiя, безумовно, займає основне мiсце.

Економiчна iсторiя та iсторiя економiчних учень також вивчають економiчну систему в цiлому, але в рiзних аспектах. Перша дослiджує конкретнi форми функцiонування та розвиток економiчних систем у рiзнi iсторичнi епохи з урахуванням нацiональних, природних, полiтичних та iнших особливостей конкретних країн (або їх груп). Друга аналiзує вiдбиття у свiдомостi рiзних суспiльних верств тих економiчних вiдносин, якi iснують у певному вiдрiзку часу. Iсторiя економiчних учень розкриває також об’єктивнi витоки виникнення рiзноманiтних шкiл та напрямiв в економiчнiй науцi.

Окрему групу утворюють спецiальнi (функцiональнi) пiдроздiли економiчної науки - економiчна статистика, економiка працi, фiнанси, кредит i грошовий обiг, бухгалтерський облiк та iн.

Найбiльшу групу складають галузевi економiчнi науки, якi вивчають специфiку виявлення виробничих вiдносин, їх законiв та функцiональних систем (управлiння виробництвом, грошово-фiнансовий механiзм їй iн.) в рiзних сферах суспiльного виробництва. Найбiльш загальною галузевою наукою є економiка промисловостi. Однак i вона подiляється на економiку хiмiчної, металургiйної, нафтодобувної чи iншої промисловостi, оскiльки постiйно розвивається суспiльний подiл працi, вiдокремлюються вiдносно самостiйнi талузi виробництва i, як наслiдок, все бiльш конкретизуються економiчнi дисциплiни.У зв’язку з тим що нематерiальна сфера (наука, освiта, охорона здоров’я та iн.) тiсно зв’язана з галузями матерiального виробництва, бере участь у розподiлi, обмiнi та споживаннi суспiльного продукту, економiчну сторону має як матерiальна, так i нематерiальна виробнича дiяльнiсть людей. Видiляються новi галузевi економiчнi дисциплiни - економiка сфери послуг, економiка освiти, економiка туризму тощо.

Оскiльки об’єктом вивчення всiх економiчних наук поряд iз специфiчним предметом кожної з них є вiдносини i зв’язки мiж людьми в процесi їх економiчної дiяльностi, то взаємодiють i науки через обмiн iнформацiєю, використання результатiв сумiжних дослiджень тощо. Методологiчною основою системи економiчних наук є економiчна теорiя.

У минулому люди, які починали вивчати економічну теорію,майже завжди вимагали короткого,чіткого визначення цього предмета. Цьому попитові не бракувало пропозицій.Наведемо деякі з таких визначень.

1)Економічна теорія - це наука про види діяльності, пов’язані з обміном і грошовими угодами між людьми.

2)Економічна теорія - це наука про використання людьми якісних чи обмежених продуктивних ресурсів (земля, праця, товари виробничого призначення, наприклад машини, і технічні знання ) для виробництва різних товарів (таких, як пшениця, яловичина, пальто, концерти, шляхи, яхти) і роз¬ділу їх між членами суспільства з метою споживання.

3)Економічна теорія - це наука про щоденну ділову життєдіяльність людей, досягнення ними засобів до існування і користання цих засобів.

4)Економічна теорія - наука про те, як людство розв’язує її завдання у галузі споживання і виробництва.

5)Економічна теорія - це наука про багатство.

Цей перелік досить великий, однак якщо провести годину у відповідному віділі доброї бібліотеки, освічена людина зможе продовжити його. Втиснути у декілька рядків точний опис певного предмета, що чітко відокремив би його від суміжних дисциплин і дав уявлення початківцю про всі питання, які охоплює цей предмет, - справа нелегка. Економічна теорія, безперечно, включає всі елементи, наведені як у цих визначеннях, так і тих, що могли увійти до довшого переліку.

Якщо примусити спеціаліста обрати зі всіх наведених дефініцій лише одну, то у наш час він, очевидно, зупинився б на другій. Йому відомо, яке значення мають гроші, і якби Китай починаючи з наступного року відмовився від використання грошей взагалі, то перед ним постала би величезна кількість про¬блем, які покликана вивчати економічна теорія. Дії Робінзона Крузо і самостійних поселенців, хоч вони й не займались обміном товарів чи бартерною торгівлею, також належать до компетенції економічної теорії.

Якщо говорити про звичайний перебіг життя, то економічна теорія не може описувати почуття людини під час недільної обідні, смак гусячого м'яса, яке вона їсть, слухаючи як Еліот читає свої вірші чи як співає Сінатра про страждання кохання : про муки смерті. Найбільш значне у житті не можна придбати задарма, але його не можна купити і на ринку. Отже, жодне визначення предмета економічної теорії не може бути точним, оскільки у цьому, по суті, і немає потреби. Для ознайомлення з предметом можна було б навести таку його коротку характери¬стику: «Економічна теорія - це наука про те, які з рідкісних продуктивних ресурсів люди і суспільство протягом часу, за до¬помогою грошей і без їхньої участі, обирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і у май¬бутньому між різними людьми і групами суспільства».

Об’єктом економiчної теорiї є економiка в цiлому (на мiкро-, макро- i глобальному рiвнях). Мiкрорiвень економiки починається з сiм’ї; фiрма (пiдприємство) є його основною ланкою. Макрорiвень охоплює господарство цiлої країни, а глобальний - мiждержавнi економiчнi об’єднання та всесвiтнє господарство.

Багатоаспектнiсть змiсту економiки зумовлює рiзноманiтнiсть напрямiв вивчення економiчного життя суспiльства: в центрi уваги постають виробничi вiдносини, проблеми ефективностi економiчної системи, особливостi рiзних систем господарювання та iн. Важливим є вивчення свiтового досвiду розвитку економiчної теорiї та вiдповiдних навчальних дисциплiн.Так, розглядаючи предмет економiки, П. Самуельсон i Р. Нордхаус наголошують на тому, що люди вибирають спосiб використання обмежених виробничих ресурсiв для вироблення рiзних продуктiв та розподiлу їх мiж членами суспiльства.

У рамках економiчної теорiї дослiджується не тiльки оптимiзацiя виробництва при обмежених ресурсах, а й економiчнi форми та закономiрностi, в яких здiйснюється суспiльне вiдтворення в цiлому. В той же час вченi _не вiдмовляються i вiд полiтико-економiчного аналiзу вiдносин власностi, оскiльки не можна звести економiчну науку лише до конкретно-економiчного знання.Термiн <полiтична економiя> щодо економiчної теорiї був застосований ще французьким меркантилiстом А. Монкретьєном у працi <Трактат полiтичної економiї>, написанiй в 1615 р. З грецької <полiтикос> перекладається як державний, суспiльний. Отже, цей термiн означає науку про ведення господарства в державi, суспiльствi.

Сьогоднi школа економiстiв Чiкагського унiверситету (США) пiд керiвництвом вiдомого вченого М. Фрiдмана видає , присвячений проблемам полiтичної економiї.

У пiдручнику <Есоnоmiса>, який неодноразово перевидавався в Лондонi, Нью-Йорку, Мехiко, Москвi, його автори К. Р. Макконнелл та Л. С. Брiо зазначають, що полiтеконом тепер входить як неодмiнний член у вищi урядовi ради (М., переклад з англ., 1992.-Т. 1.- С. 19). Подiбних прикладiв можна навести дуже багато.

Сьогоднi вивчення полiтекономiчного аспекту економiчної теорiї означає дослiдження розвитку економiчних явищ та процесiв через пiзнання виробничих вiдносин.Функцiєю економiчної теорiї є характеристика основ економiчних систем, яка подається через аналiз виробничих вiдносин: органiзацiйно-економiчних та соцiально-економiчних (рис. 2). .

У процесi органiзацiї виробництва виникають органiзацiйно-економiчнi вiдносини, якi вiдбивають певний иого рiвень. Вони вiдображаються такими абстрактно-загальними категорiями, як <праця>, <засоби виробництва>, <розподiл працi> тощо, i виражають систему вiдносин <людина - виробництво>.

Органiзацiйно-економiчнi вiдносини безпосередньо зв’язанi з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової дiяльностi, кооперацiї працi, обмiну засобами виробництва тощо. В цiлому цi вiдносини зображенi господарською системою органiзацiї та управлiння економiкою на рiзних рiвнях.

Конкретнi органiзацiйно-економiчнi вiдносини вiдображенi у господарських системах окремих галузей суспiльного виробництва - економiка промисловостi, сiльського господарства, торгiвлi, охорони здоров’я та iн. їх специфiку вивчають конкретнi економiчнi науки. До загальних органiзацiйно-економiчних вiдносин належать форми i методи господарювання, характернi для всiх галузей економiки. Серед останнiх сьогоднi видiляються, по-перше, ринкова система, в центрi якої - товарно-грошовi вiдносини; по-друге, пiдприємництво, в центрi якого-ефективне ведення господарства. Загальнi органiзацiйно-господарськi вiдносини - це вiдносини у сферi грошового обiгу, цiноутворення, фiнансiв та кредиту, маркетингу, менеджменту, бiржової справи тощо. Саме вони, оскiльки не охоплюються конкретними економiчними науками, належать до загальної економiчної теорiї.

Соцiально-економiчнi вiдносини зумовлюють систему зв’язкiв <людина - людина>. До них належать закономiрностi розвитку вiдносин власностi (передусiм на засоби виробництва), тiсно пов’язаних з ними розподiлу i вiдтворення суспiльного виробництва в цiлому як економiчного кругообiгу, який вiдбувається через виробництво, розподiл, обмiн i споживання продуктiв та послуг.

Дослiдження соцiально-економiчних вiдносин розкриває соцiальнi можливостi iнтеграцiйних процесiв в сучасному суспiльствi та управлiннi господарством. Це дозволяє також визначити рiвень вiдповiдностi економiчної дiяльностi вимогам зростання суспiльного багатства i пов’язаним з ним iнтересам переважної бiльшостi членiв суспiльства.

Специфiчнi закони розкривають ступiнь розвитку органiзацiйно- та соцiально-економiчних виробничих вiдносин (наприклад, закони додаткової вартостi, середнього або монопольного прибутку та iн.). Так, вiдносини <товар - товар> на певному етапi трансформуються у <товар - грошi - товар> i згодом - у <грошi - товар - грошi>, залежно вiд ступеня розвитку суспiльства. Специфiчнi економiчнi закони, з одного боку, характеризують певну економiчну систему в процесi її розвитку, з другого - окремi її сфери.

Загальною основою дiї економiчних законiв є об’єктивна, суперечлива бiосоцiальна сутнiсть людської iстоти. Бiологiчна сутнiсть людини вiдображує її об’єктивнi природнi характеристики. Щодо соцiальної сутностi, то вона є породженням об’єктивного процесу розвитку людського суспiльства. Звiдси економiчнi закони породжуються об’єктивною реальнiстю, яка створює саму людину.

Розрiзняються сутнiсть економiчного закону, механiзми його дiї та використання. Щодо економiчних законiв застосовуються такi категорiї дiалектики, як кiлькiсть i якiсть, змiст i форма, цiле i часткове, суперечнiсть тощо.

За певних умов людина спроможна використовувати економiчнi закони в своїх iнтересах. Свiдоме, узгоджене господарювання неможливе без пiзнання економiчних законiв.Першi спроби вивчення економiчних процесiв та явищ були ще в працях Ксенофонта, Платона, Арiстотеля, Се-неки, Цезаря, мислителiв Давнього Єгипту, Китаю, Iндiї тощо. Формування економiчної науки належить до тих часiв нової iсторiї людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру. Сьогоднi воно охоплює сферу як матерiального виробництва (промисловiсть, сiльське господарство, будiвництво, транспорт, торгiвлю, комунальне господарство, побутове обслуговування), так i нематерiального (охорону здоров’я, освiту, наукове консультування тощо).

Оскiльки товарнi вiдносини охопили передусiм сферу торгiвлi, то й першою в новi часи (XV-XVII ст.) склалася школа меркантилiстiв (вiд iталiйського гпегсапiе - торговець, купець). Вона ототожнювала багатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той перiод вiдбувалося через торгiвлю. Тому меркантилiсти виходили з того, що джерелом багатства суспiльства є торгiвля.

У XVIII ст. виникла цiкола фiзiократiв, її представники Ф. Кене та /7. Буагiльбер перенесли питання про походження багатства iз сфери обiгу в сферу виробництва. Але вони вважали, що багатство створюється лише в сiльському господарствi. А вже в працях таких видатних представникiв класичної полiтекономiї, як У. Петтi, А. Смiт, Д. Рiкардо, С. Сiсмондi, основним об’єктом дослiдження стало саме виробництво, незважаючи на його галузевi особливостi. Велике значення мали працi А. Смiта <Дослiдження про природу та причини багатства народiв> (1776) та Д. Рiкардо <Начала полiтичної економiї та оподаткування> (1817). А. Смiт та Д. Рiкардо виявили, що прибуток пiдприємця втiлює неоплачену працю найманих робiтникiв. Д. Рiкардо вiдкрив закономiрнiсть, яка виражає спiввiдношення мiж оплаченою працею (заробiтною платою робiтникiв) та неоплаченою (прибуток пiдприємця), i довiв, що прибуток буде високим або низьким у тiй самiй пропорцiї, в якiй буде низька або висока заробiтна плата. Таким чином, класичною полiтекономiєю було започатковано трудову теорiю вартостi.

Подальша розробка економiчної теорiї здiйснювалась за двома основними напрямами. Марксистський аналiз завершив створення розпочатої класиками трудової теорiї вартостi.

На основi вiдкриття К. Марксом двоїстого характеру працi, що мiститься в товарi, та всебiчного обгрунтування поняття додаткової вартостi, яке набуло прiоритетного значення в ‘дослiдженнях його численних послiдовникiв в усьому свiтi, було розкрито економiчну суть експлуатацiї людини людиною. Головна праця К. Маркса <Капiтал> (т. I, 1867) стала вiхою в iсторiї.

Iншим шляхом розробки економiчної теорiї, що знайшов свiй концентрований вираз у роботах А. Маршалла та його послiдовникiв, стало прiоритетне дослiдження проблеми економiчної ефективностi з використанням теорiї граничної корисностi. Основна праця А. Маршалла - <Принципи економiки (економiко)>, яка була видана в 1890 р. .

Важливу роль у розробцi економiчної теорiї вiдiграла праця Дж. Кейнса <Загальна теорiя зайнятостi, процента та грошей> (1936), у якiй значне мiсце вiдведено дослiдженню державного регулювання економiки. В цей же час значнi суттєвi доробки в економiчну теорiю внесли радянськi економiсти з дослiдження проблем економiчного планування та соцiального захисту трудящих. У другiй половинi XX ст. в країнах розвинутої ринкової економiки поряд з марксистською економiчною думкою одержали подальший розвиток такi концепцiї економiчної теорiї, як iнституцiоналiзм, неоконсерватизм, неокласицизм, неолiбералiзм, новий лiвий радикалiзм тощо. Водночас у колишнiх колонiальних та залежних країнах, виходячи з потреб їхнього розвитку, набули значного поширення теоретичнi концепцiї, спрямованi на вироблення практичних рекомендацiй щодо досягнення економiчної незалежностi. Серед них концепцiї колективного самозабезпечення, спирання на власнi сили, експортної, iмпортозамiнюючої економiки тощо.

З кiнця 70-х рокiв у Китаї, а з початку 90-х рокiв у країнах Схiдної Європи та державах, що утворилися на територiї колишнього СРСР, почався активний перехiд вiд адмiнiстративно-командної економiки до ринкових вiдносин. У цих країнах також розвиваються ринковi концепцiї. Серед них є такi, що проголошують необхiднiсть використання загальнолюдських цiнностей з урахуванням мiсцевих особливостей, i такi, що механiчно запозичують досвiд захiдних країн.

Основна частина послiдовникiв економiчного вчення К. Маркса, якi назвали себе марксистами, головну увагу сконцентрували на розкриттi сутностi експлуатацiї та на створеннi умов переходу до безринкового господарства в пiсляреволюцiйний час. Головний шлях розвитку суспiльства вони вбачали у швидкому переходi до нового устрою, що має всiляко пiдштовхуватися державним насильством. Iсторичний же досвiд свiдчить, що перехiд до нового суспiльного ладу вiдбувається не через полiтичне насильство, а через виникнення нових економiчних вiдносин на основi розвитку продуктивних сил та еволюцiю органiзацiйно-економiчних i соцiально-економiчних вiдносин.Науковi послiдовники К. Маркса не вiдкидали i значення дослiдження та розкриття поряд з соцiально-економiчними й органiзацiйно-економiчних проблем зростання багатства суспiльства, особливо за пiсляреволюцiйних умов.

Представники iншого напряму, виходячи з концепцiї обмеженостi факторiв виробництва (передусiм землi, працi, капiталу), головну увагу зосередили на питаннях використання останнiх для одержання прибутку, економiчного зростання в iнтересах пiдприємцiв - власникiв засобiв виробництва. Але iсторичний розвиток довiв важливу роль соцiальних питань, тому вченi змушенi були все частiше вдаватися до розгляду в економiчнiй теорiї питань соцiально-економiчних вiдносин, хоча й оцiнювали їх здебiльшого як похiднi вiд органiзацiйно-економiчних..

Межею, що подiляє означенi двi течiї у полiтичнiй економiї, є проблема форм власностi. Якщо перша вiдстоює та обгрунтовує суспiльну власнiсть як потребу економiчного розвитку, то друга - приватну. Iсторичний же досвiд свiдчить, що обидвi форми у своїй багатогранностi можуть сприяти соцiально-економiчному прогресу, а разом з ним i загальному розвитку суспiльства в цiлому та кожної окремої людини. Проблема полягає не у самих формах власностi, а в тому, як вони спiвiснують вiдповiдно до конкретних умов та ступеня розвитку суспiльства, зокрема його продуктивних сил.

Слiд зазначити, що проблема розвитку товарного виробництва, його ролi та значення, яка тiсно пов’язана з проблемою форм власностi, також займає важливе мiсце у розмежуваннi двох сторiн, розвитку економiчної теорiї.

На сучасному етапi державне регулювання економiки, як свiдчить практика, має поєднуватися з ринковим через рiзнi форми суспiльної та приватної власностi.

Сьогоднi не можна ставити в центр уваги лише питання трудового походження вартостi чи органiзацiї ефективного функцiонування господарства. Тiльки їх дiалектичне поєднання дає можливiсть розкрити економiчну теорiю в усiй її багатогранностi. Одвiчним суттєвим питанням є те, як вирiшити проблему зростання суспiльного багатства водночас з його використанням в iнтересах тих, хто його створює.

Отже, предметом економiчної теорiї в її полiтеконо-мiчному аспектi е вивчення виробничих вiдносин в їх взаємодiї з продуктивними силами та органiзацiєю управлiння господарським процесом i системи ефективного ведення господарства як чинникiв суспiльного багатства.

Специфiчнi закони розкривають ступiнь розвитку органiзацiйно- та соцiально-економiчних виробничих вiдносин (наприклад, закони додаткової вартостi, середнього або монопольного прибутку та iн.). Так, вiдносини <товар - товар> на певному етапi трансформуються в <товар - грошi - товар> i згодом - у <грошi - товар - грошi>, залежно вiд щабель розвитку суспiльства. Специфiчнi економiчнi закони, з одному бокові, характеризують певну економiчну систему в процесi її розвитку, з іншого - окремi її сфери.

Загальною основою дiї економiчних законiв є об'єктивна, суперечлива бiосоцiальна сутнiсть людської iстоти. Бiологiчна сутнiсть людини вiдображує її об'єктивнi природнi характеристики. Щодо соцiальної сутностi, те смердота є породженням об'єктивного процесу розвитку людського суспiльства. Звiдси економiчнi закони породжуються об'єктивною реальнiстю, яка створює самому людину.

Розрiзняються сутнiсть економiчного закону, механiзми його дiї та використання. Щодо економiчних законiв застосовуються такi категорiї дiалектики, як кiлькiсть i якiсть, змiст i форма, цiле i часткове, суперечнiсть тощо.

За певних розуми людина спроможна використовувати економiчнi закони у своїх iнтересах. Свiдоме, узгоджене господарювання неможливе без пiзнання економiчних законiв.

Першi спроби вивчення економiчних процесiв та явищ були ще в працях Ксенофонта, Платона, Арiстотеля, Се-неки, Цезаря, мислителiв Давнього Єгипту, Китаю, Iндiї тощо. Формування економiчної науки належить до тихий часiв нової iсторiї людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру. Сьогоднi воно охоплює сферу як матерiального виробництва (промисловiсть, сiльське господарство, будiвництво, транспорт, торгiвлю, комунальне господарство, побутове обслуговування), так i нематерiального (охорону здоров'я, освiту, наукове консультування тощо).

Оскiльки товарнi вiдносини охопили передусiм сферу торгiвлi, те й першою в новi часи (XV-XVII ст.) склалася школа меркантилiстiв (вiд iталiйського гпегсапiе - торговець, купець). Смердота ототожнювала багатство з грошима, золотому, нагромадження яких у тієї перiод вiдбувалося через торгiвлю. Тому меркантилiсти виходили з того, що джерелом багатства суспiльства є торгiвля.У XVIII ст. виникла цiкола фiзiократiв, її представники Ф. Кене та /7. Буагiльбер перенесли питання про походження багатства iз сфери обiгу в сферу виробництва. Але смердоти вважали, що багатство створюється лише в сiльському господарствi. А вже в працях таких видатних представникiв класичної полiтекономiї, як У. Петтi, А. Смiт, Д. Рiкардо, С. Сiсмондi, основним об'єктом дослiдження стало саме виробництво, незважаючи на його галузевi особливостi. Велике значення мали працi А. Смiта <Дослiдження про природу та заподій багатства народiв> (1776) та Д. Рiкардо <Початку полiтичної економiї та оподаткування> (1817). А. Смiт та Д. Рiкардо виявили, що прибуток пiдприємця втiлює неоплачену працю найманих робiтникiв. Д. Рiкардо вiдкрив закономiрнiсть, яка виражає спiввiдношення мiж оплаченою працею (заробiтною платою робiтникiв) та неоплаченою (прибуток пiдприємця), i довiв, що прибуток буде високим або низьким у тiй самiй пропорцiї, у якiй буде низька або скроні заробiтна плата. Таким чином, класичною полiтекономiєю було започатковано трудову теорiю вартостi.

Подальша розробка економiчної теорiї здiйснювалась за двома основними напрямами. Марксистський аналiз завершивши створення розпочатої класиками трудової теорiї вартостi.

На основi вiдкриття К. Марксом двоїстого характеру працi, що мiститься в товарi, та всебiчного обгрунтування поняття додаткової вартостi, яку набуло прiоритетного значення в ‘дослiдженнях його чисельних послiдовникiв в усьому свiтi, було розкрито економiчну суть експлуатацiї людини людиною. Головна праця К. Маркса <Капiтал> (т. I, 1867) стала вiхою в iсторiї.

Iншим шляхом розробки економiчної теорiї, що знайшов свiй концентрований вираз у роботах А. Маршалла та його послiдовникiв, стало прiоритетне дослiдження проблеми економiчної ефективностi з використанням теорiї граничної корисностi. Основна праця А. Маршалла - <Принципи економiки (економiко)>, яка була бачена в 1890 р. .

Важливу роль у розробцi економiчної теорiї вiдiграла праця Дж. Кейнса <Загальна теорiя зайнятостi, відсотка та грошів> (1936), у якiй значне мiсце вiдведено дослiдженню державного регулювання економiки. У цей же час значнi суттєвi доробки в економiчну теорiю внесли радянськi економiсти з дослiдження проблем економiчного планування та соцiального захисту що трудят. У другiй половинi XX ст. у країнах розвинутої ринкової економiки поряд з марксистською економiчною думкою одержали подальший розвиток такi концепцiї економiчної теорiї, як iнституцiоналiзм, неоконсерватизм, неокласицизм, неолiбералiзм, новий лiвий радикалiзм тощо. Водночас у колишнiх колонiальних та перелогових країнах, виходячи з потреб їхнього розвитку, набули значного поширення теоретичнi концепцiї, спрямованi на вироблення практичних рекомендацiй щодо досягнення економiчної незалежностi. Серед них концепцiї колективного самозабезпечення, спирання на власнi сили, експортної, iмпортозамiнюючої економiки тощо.

З кiнця 70-х рокiв у Китаї, а з початку 90-х рокiв у країнах Схiдної Європи та державах, що утворилися на територiї колишнього СРСР, почався активний перехiд вiд адмiнiстративно-командної економiки до ринкових вiдносин. У цих країнах також розвиваються ринковi концепцiї. Серед них є такi, що проголошують необхiднiсть використання загальнолюдських цiнностей з урахуванням мiсцевих особливостей, i такi, що механiчно запозичують досвiд захiдних країн.

Основна частина послiдовникiв економiчного вчення К. Маркса, якi назвали собі марксистами, головну увагу сконцентрували на розкриттi сутностi експлуатацiї та на створеннi розумів переходові до безринкового господарства в пiсляреволюцiйний час. Головний шлях розвитку суспiльства смердоти вбачали у швидкому переходi до нового улаштую, що має всiляко пiдштовхуватися державним насильством. Iсторичний же досвiд свiдчить, що перехiд до нового суспiльного ладу вiдбувається не через полiтичне насильство, а через виникнення нових економiчних вiдносин на основi розвитку продуктивних сил та еволюцiю органiзацiйно-економiчних i соцiально-економiчних вiдносин.

Науковi послiдовники К. Маркса не вiдкидали i значення дослiдження та розкриття поряд з соцiально-економiчними й органiзацiйно-економiчних проблем зростання багатства суспiльства, особливо за пiсляреволюцiйних розумів.

Представники iншого напряму, виходячи з концепцiї обмеженостi факторiв виробництва (передусiм землi, працi, капiталу), головну увагу зосередили на питаннях використання останнiх для одержання прибутку, економiчного зростання в iнтересах пiдприємцiв - власникiв засобiв виробництва. Але iсторичний розвиток довiв важливу роль соцiальних питань, тому вченi змушенi були усе частiше вдаватися до розгляду в економiчнiй теорiї питань соцiально-економiчних вiдносин, хоча й оцiнювали їх здебiльшого як похiднi вiд органiзацiйно-економiчних..Межею, що подiляє означенi двi течiї в полiтичнiй економiї, є проблема форм власностi. Якщо перша вiдстоює та обгрунтовує суспiльну власнiсть як потребу економiчного розвитку, то друга - приватну. Iсторичний же досвiд свiдчить, що обидвi форми у своїй багатогранностi можуть сприяти соцiально-економiчному прогресу, а разом з ним i загальному розвитку суспiльства в цiлому та кожної окремої людини. Проблема полягає не в самих формах власностi, а в тому, як смердоти спiвiснують вiдповiдно до конкретних розумів той щабель розвитку суспiльства, зокрема його продуктивних сил.

Слiд зазначити, що проблема розвитку товарного виробництва, його ролi та значення, яка тiсно пов'язана з проблемою форм власностi, також займає важливе мiсце в розмежуваннi двох сторiн, розвитку економiчної теорiї.

На сучасному етапi державне регулювання економiки, як свiдчить практика, має поєднуватися з ринковим через рiзнi форми суспiльної та приватної власностi.

Сьогоднi не можна ставити в центр уваги лише питання трудового походження вартостi чи органiзацiї ефективного функцiонування господарства. Тiльки їх дiалектичне поєднання дає можливiсть розкрити економiчну теорiю в усiй її багатогранностi. Одвiчним суттєвим питанням є ті, як вирiшити проблему зростання суспiльного багатства водночас з його використанням у iнтересах тихий, хто його створює.

Отже, предметом економiчної теорiї в її полiтеконо-мiчному аспектi е вивчення виробничих вiдносин у їх взаємодiї з продуктивними силами та органiзацiєю управлiння господарським процесом i системи ефективного ведення господарства як чинникiв суспiльного багатства.

З різних областей громадського життя К.Маpкс виділив економічну, а з усіх суспільних відносин - виробничі. Це дало йому можливість обгрунтувати свою основну ідею в історичному матеріалізмі - ідею про природничоісторичний розвиток товариства. У передмові до «критики політичної економії» К.Маpкс писав: «Загальний результат, до якого я прийшов і який послужив потім керівної нитью в моїх подальших дослідженнях, може бути коротко сформульований у такий спосіб. У суспільному виробництві свого життя люди вступають у визначені, необхідні, від їхньої волі відношення, що не залежать - виробничі відношення, що відповідають визначеного щабля розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відношень складає економічну структуру товариства, реальний базис, на якому піднімаються юридична і політична надбудова і якому відповідають визначені форми суспільної свідомості. Засіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхня свідомість».

Єдність продуктивних сил і відповідних їм виробничих відношень складає засіб виробництва матеріальних благ - основу суспільно-економічної формації. К.Маpкс і Ф.Энгельс нараховували п'ять суспільно-економічних формацій в історії людства: первіснообщинний будуй, рабовладельчество, феодалізм, капіталізм, що вже мали або мають місце на Землі, і комунізм, що складається з двох фаз, - соціалізму і власне комунізму - майбутнє людства. Рушійною силою товариства є протиріччя, насамперед, між продуктивними силами і виробничими відношеннями, що зримо виступають як класова боротьба між експлуатованими масами й експлуататорами, що еволюційний шлях розвитку товариства перериває революціями. Скачки-революции є рубежами переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Людство як би по сходинках піднімається до усе більшої свободи, що повною мірою восторжествує в комунізмі зі скасуванням приватної власності на засоби виробництва, установленням суспільної власності і принципу «Від кожного - по спроможностях і кожному - по потребах».

Спроба втілити марксистську філософію історії як революційну теорію в життя вперше була почата в СРСР, Китаї, на Кубі, у деяких інших країнах Європи й Азії. Проте марксизм, пристосований В.И.Леніним для недостатньо просунутих у капіталістичному відношенні країн, насамперед, для СРСР і деяких інших країн Європи, так називаних країн народної демократії, виявився нежиттєздатним. Проте, побудова соціалізму в СРСР і в країнах народної демократії Європи було єдиним суспільним експериментом світового масштабу, заснованим на теоретичних філолофсько-історичних узагальненнях, що уніс величезні перерви в історичний розвиток людства.Людина була і завжди залишиться головним чинником виробництва. Економічна теорія у вивченні людського товариства виходить із того, що людина є одночасно і виробником і споживачем економічних благ. Він створює, пускає в хід і визначає засоби використання техніки і технології, що, у свою чергу, пред'являють нові вимоги до фізичних і інтелектуальних можливостей людини. Коли прогресивні засоби праці і технології одержують широке поширення, вони починають пред'являти підвищені вимоги до робітника, "підтягати" його до свого рівня. Ручні знаряддя праці припускають один тип робітника, машини - інший, верстат із програмним забезпеченням і керування складними автоматизованими системами - третій. Світовий досвід останніх десятиліть свідчить, - більш двох третин великих і понад сімдесятьох відсотки всіх інших катастроф, пов'язаних із господарською діяльністю відбуваються з вини людини, із його недостатньою підготовленістю для взаємодії зі складними технічними системами.

Вимоги, запропоновані до робочої сили з боку засобів виробництва й основних технологій пов'язані з підготуванням високо кваліфікованих, професійно орієнтованих робітників, із рівнем витрати робочої сили, із розміром витрат на її відтворення. Історії відомі приклади, коли технічне нововведення сторіччями чекало нового суспільного устрою і нового типу робітника.

Нині в індустріально розвитих країнах, поряд із безробіттям, виробництво відчуває найгострішу потребу у високоосвічених професіоналах. Ріст вимоги до якості робітника - це загальноекономічна умова розвитку суспільного виробництва.

У обстановці примітивної ручної праці ця залежність протягом сторіч майже себе не виявляла і виявлялася через дуже повільні, мало помітні зміни. З переходом до машинного виробництва відбулося прискорення суспільного прогресу і зазначеної тенденції стала виявлятися з наростанням. З особливою інтенсивністю вона діє в умовах науково-технічної революції. Основним двигуном науково-технічного прогресу стає інформаційна техніка. Вона перетворюється в базу для всіх новітніх технологій. перетворить усі види виробництва, грає головну роль у підвищенні продуктивності праці, зниженні вартості продукції. Починаються спроби створення "штучного інтелекту", виникає питання: чи не втрачає людський чинник свого значення в міру удосконалювання ЕОМ і комп'ютерної техніки?

Проте не варто забувати, що корінні зміни у виробництві, супроводжуючись рухами в кваліфікаційній і фаховій структурі населення, не знищують до кінця потреби в малоквалифікованій праці. Більш того, у ряді випадків така потреба воспроизводится безпосередньо в самому науково-технічному і суспільному прогресі.

Характерна риса особистого чинника виробництва складається в тому, що людина не просто елемент виробництва, а головна продуктивна сила товариства. Робітник одночасно є і носієм робочої сили (і тим самим чинником виробництва) і суб'єктом виробничих відношень. Воздействуя на виробництво, змінюючи його, він тим самим змінює всю систему економічних відношень, змінює своє власне економічне поводження. Його роль у виробництві ніколи не можна зрозуміти поза визначеною системою суспільних відносин. У товаристві, як і у виробництві, усе виходить від людини й усе зводиться до нього.

Науково-технічний прогрес стає реальністю не самий по собі, а завдяки робітникам, що знаходяться у визначених суспільних умовах. Ці умови, а точніше суспільні економічні відношення завжди в більшій або меншій мірі орієнтують на прогрес, а можуть і взагалі не створювати до нього належних стимулів. В другому випадку товариство зштовхується з необхідністю перебудови системи виробничих відношень. Останні визначають спрямованість у відтворенні робочої сили.

З позицій виробництва людина не тільки його суб'єкт, але і його кінцева ціль. Суспільний продукт, пройшовши через розподіл і обмін, завершує свій шлях у споживанні. Задоволення потреб людини, його розвиток є природним кінцевим призначенням суспільного виробництва. Будь-який підприємець у своїй господарській діяльності має на меті одержати вигоду, але ця ціль буде реалізована лише тоді, коли на продукцію його фірми знайдеться покупець (споживач).

3. Еволюція розвитку продуктивних сил в у різних суспільних формаціях.

У процесі тривалої еволюції у всіх країнах світу затвердилося панування ринкової економіки як основної і найбільше ефективної форми ведення господарства. Її основу складає товарне виробництво. Під ним розуміється виробництво продуктів окремими, приватними, відособленими виробниками, кожний із який спеціалізується на виробітку одного якогось продукту, тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж продуктів на ринку, їхній обмін.

Історія розвитку товариства від нижчих щаблів до вищого свідчить, що суспільне господарство на різних етапах розвитки продуктивних сил і виробничих відношень змінювало свої економічні форми.Первинною, вихідною формою було натуральне господарство. Історичний досвід його розвитки дає підстави припускати про величезне різноманіття моделей натуральної форми господарювання: первісна община, азіатська община, німецька, слов'янська й ін. При спільності основних ознак кожна з моделей мала свої особливості, обумовлені специфікою середовища обитания.

Натуральна форма господарства історично грунтувалася на земельній власності, що була фундаментом усіх соціально-економічних відношень. Ця форма господарювання була характерна для всіх докапіталістичних засобів виробництва. Вона виникнула як слідство неразвиненості суспільного поділу праці і примітивності матеріальних умов господарювання.

Натуральне виробництво це така форма господарства, при котрої матеріальні блага і послуги створюються для власного споживання, для споживання усередині окремої господарської одиниці. Зовнішні зв'язки тут не розвиті. Натуральна форма панувала в замкнутій первісній общині. Тут кожна господарська одиниця робить усі види робіт, починаючи від добування різних видів сировини і закінчуючи повним підготуванням продуктів праці до споживання. У основному натуральними були патріархальне селянське господарство, феодальні маєтки. Обмежені примітивні потреби збігалися з настільки ж примітивним виробництвом.

У рамках такого замкнутого господарства воспроизводилось для власних потреб практично усе: предмети їжа, одяг, робочий і продуктивна худоба, добрива, примітивний інвентар. Виробничі відношення при такій формі господарювання виступали у своєму безпосередньому виді, як відношення між людьми (рабовласник і раб, поміщик і селянин), а не як відношення через продукти їхньої праці. Натуральна форма виробництва жорстко замикає всі економічні процеси в рамки локальних одиниць, не припускає відкриття каналів для зв'язків у поза. Робоча сила настільки ж жорстко закріплюється за даним господарським цілим і позбавлена мобільності. Звідси і консерватизм натурального господарства. Його елементи збереглися і донині, а в слаборозвинених країнах існують у масових масштабах.

Товарна форма господарства зароджувалася як протилежність натуральному господарству, спочатку у відношеннях між общинами, а потім проникнула й усередину їх, поступово перетворюючи натуральне господарство в підпорядкований і елемент економічного життя, що відмирає, товариства.

Товарне виробництво являє собою визначену організацію суспільного виробництва, при котрої економічні відношення між людьми виявляються через ринок, через купівлю-продаж продуктів їхньої праці.

Для розвитку товарного господарства необхідні були дві умови: 1. Суспільний поділ праці, при котрому кожний виробник спеціалізується на виробітку визначеного виду продукції. Спеціалізація явилася основною умовою для росту продуктивності праці, а в последствии і для технологічних революцій. Це явилося передумовою для створення деяких надлишків продукції понад потрібний для споживання усередині общини.

2. Економічне відокремлення виробників друг від друга як власників, у силу чого виникнула необхідність в обміні результатами праці. Суспільний поділ праці скоріше є умовою виникнення товарного виробництва, а економічне відокремлення товаровиробників - причиною. Необхідно розрізняти два види товарного господарства: просте і розвите капіталістичне. Просте товарне виробництво - це господарство ремісників і селян. Воно засновано на особистій праці, а зв'язок із ринком підтримується через продаж надлишків (понад своє споживання) виробленої продукції. Капіталістичне товарне виробництво засноване на найоманій праці й у повному обсязі пов'язано з ринком. Об'єднує їхня приватна власність на матеріальні умови господарської діяльності.

У тривалій економічній еволюції "створення" ринку відбулося внаслідок пошуку людьми рішення споконвічної економічної дилеми: "рідкісні, обмежені ресурси - необмежені потреби людини в різноманітних благах". Напевно точніше було б сказати, що вихід на ринок був визначений самим економічним середовищем. Обмеженість ресурсів виступила однієї з причин суспільного поділу праці, спеціалізації галузей і видів людської діяльності. Сама сучасна економічна система є своєрідним продуктом усе зростаючих масштабів поділу праці і поглиблення спеціалізації. Проте успіхів у пошуках рішення проблеми "потреби-можливості" удалося домогтися далеко не усім.

Світовий досвід свідчить, що не завжди зародження і функціонування товарних відношень автоматично породжувало прогресивний розвиток товариства. Протягом тисячоріч процвітала торгівля в багатьох містах Середньої Азії, Ближнього Сходу, але більшість держав нині розташованих тут продовжують залишатися слаборозвиненими.У докапіталістичних засобах виробництва товарні відношення грали підпорядкована роль - сприяли встановленню зв'язків між раніше ізольованими виробничими осередками (общинами, рабовласницькими латифундиями, феодальними маєтками і т.д.). Вони відчиняли додаткові можливості для розвитку виробництва і товариства в цілому. З розвитком торгівлі були пов'язані досягнення в мореплаванні, найбільші географічні відкриття.

Товарна економіка - це постійне прямування товарних мас у тому напрямку, де в них потребувають. Назустріч друг другу переміщаються споживчі продукти і капітальні товари виробничого призначення. Ці потоки стали швидко розширюватися в період розкладання феодального товариства. Можна підтверджувати, що капіталізм як особливий соціально-економічний устрій товариства виростив із товарного виробництва. Передумови для нього формувалися в процесі розвитки простого товарного господарства. Продукт приватної праці з конкретними витратами на його створення дорівнювався до суспільної праці через ринок і тим самим знаходив суспільне визнання. Той, кому вдавалося знизити індивідуальну вартість своєї продукції надавався у вигідному положенні й у порівнянні з іншими одержував додатковий прибуток. Інший, менше митецький, менше розторопний надавався в гіршому положенні й у кінцевому рахунку розорявся. Процес розшарування товаровиробників є об'єктивною реальністю, він закономірний. І ця закономірність опукло виявляється в наших сьогоднішніх буднях.

У ході розвитку товарно-грошових відношень йшло первісне нагромадження капіталу, що по образному визначенню К. Маркса уписані в історію людства полум'яніючою мовою вогню і меча. З однієї сторони накопичується капітал у руках визначених груп людей, з іншого боку - в особі знедолених формувався клас людей, що працюють по найманню. Основу капіталізму і складають приватна власність на засоби виробництва і праця юридично незалежних, вільних робітників, що не маючи у своєму распо-ряжении засобів виробництва, змушені продавати на ринку праці єдиний товар - свою спроможність до праці.

Товарне господарство при капіталізмі в такий спосіб розширюється, стає основною формою економічного життя. Товарні відношення тут пронизують усі сфери і функції суспільного господарства, а товар перетворюється, як писав К. Маркс, у його елементарну "клітинку". Властиві натуральному господарству прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням: "виробництво - розподіл - споживання" заміняється при капіталізмі загальним опосередкованим зв'язком: "виробництво - обмін - споживання".

Висновки.

Вивчення соцiально-економiчних вiдносин дає змогу побачити, хто реально володiє засобами виробництва та фiнансами, привласнює їх, тобто в чиїх iнтересах вiдбувається розподiл вироблених продуктiв та послуг, i, нарештi, як i скiльки трудiвник працює на себе та iнших членiв суспiльства.

Виробничi вiдносини вiдповiдають iсторично певнiй формi власностi на засоби виробництва та дiалектичне взаємодiють з продуктивними силами.

Поняття <власнiсть> - одне з. центральних у курсi економiчної теорiї. Власнiсть iснує на трьох рiвнях. Перший з них матерiально-натуральний (заводи, ферми, лiкарнi, навчальнi та науковi заклади тощо), другий- юридичний, коли йдеться про правове оформлення володiння, розпорядження ним та його використання, i третiй - полiтекономiчний, який вiдображає реальне, а не юридичне присвоєння результатiв економiчної дiяльностi. До органiзацiйно-економiчних форм власностi належать iндивiдуальна, колективна, державна тощо; до соцiально-економiчних - приватна, суспiльна (остання може бути мiсцевого, загальнодержавного i навiть загальносвiтового рiвня), змiшана. Кожна з них має свою сферу оптимального застосування. Загальним критерiєм ефективностi тiєї чи iншої форми власностi виступає мiра вiдчуження виробника вiд засобiв виробництва та його результатiв. У певному суспiльствi одна з форм власностi є панiвною. Вiдповiдно до неї складаються соцiально-економiчнi вiдносини.

Полiтекономiчний аспект економiчної теорiї охоплює також аналiз економiчних законiв та їх взаємодiї.

Органiзацiйно-економiчнi та соцiально-економiчнi виробничi вiдносини вiдтворюються постiйно в найрiзноманiтнiших формах i поєднаннях. Поняття, якi вiдображають в узагальненому виглядi умови економiчного життя суспiльства, називаються економiчними категорiями (наприклад, <товар>, <вартiсть>, <прибуток>, <нацiональний доход> тощо). Економiчнi категорiї вiдбивають суть економiчних явищ i процесiв.

Економiчнi закони виявляють об’єктивнi, стiйкi при-чинно-наслiдковi зв’язки як усерединi виробничих вiдносин, економiчних процесiв i явищ, так i мiж ними самими, розкривають сутнiсть цих зв’язкiв (наприклад, закони вартостi, середнього або монопольного прибутку, спiввiдношення мiж складовими нацiонального доходу та iн.). Економiчнi закони не можуть бути незмiнними, оскiльки економiчнi процеси не є чимось застиглим.Економiчнi закони є всезагальнi, загальнi та специфiчнi. Всезагальнi закони вiдбивають спiввiдношення мiж продуктивними силами i виробничими вiдносинами, їх взаємодiю. Це закони вiдповiдностi виробничих вiдносин характеру i рiвню продуктивних сил, економiї часу, пiдвищення потреб тощо. Суспiльному виробництву завжди притаманнi риси виробничого процесу як такого, незалежно вiд його соцiально-економiчної структури. Пiзнання всезагальних економiчних законiв допомагає осягнути фундаментальнi основи та послiдовнiсть розвитку людського суспiльства.

Загальнi закони вiдображають взаємозв’язок мiж продуктивними силами та органiзацiйно-економiчними вiдносинами (наприклад, закони товарного виробництва).