Еколого-фітоценотичні закономірності просторового розміщення рослинного покриву міста
Прийнятий нами підхід до вивчення закономірності просторового розташування різних угруповань урбоекосистеми побудований за трьома відомими концепціями Р. Уіттекера (1980): а) градієнта угруповань (ценоклина); б) факторів внутрішнього середовиша, які змінюються спільно в просторі і називаються комплексним градієнтом; в) екоклину, під яким розуміють сукупність ценоклину і комплексного градієнта середовища, Іншими словами, концепція градієнта екосистем.
Такий підхід дав змогу спочатку розподілити дерева і чагарники, інтродуковані у міське озеленення, на три біоекологічні групи, рекомен¬довані для насадження в трьох внутрішньоміських екологічних поясах (Кучерявий, 1981, 1983). Критерієм для такого розподілу є рівень життє¬вості у цих групах окремих видів рослин до визначеного ступеня умовно виділених екологічних зон міста. Рослини в основному розглядали як складові визначених ценопопуляцій. Найбільш чітко виявили свої градієнтні якості едифікатори — мезофіти — бук європейський, ялина звичайна, сосни звичайна і Веймутова, модрини, їх можна було знайти з приміських лісах і міських парках. У міських скверах, а тим більше у вуличних посад¬ках вони не ростуть.
Визначаючи угруповання з позиції ценоклину, необхідно більш глибо¬ко дослідити фактор міського середовища, головним чином едафотопу і кліматопу, окремих урбогенних патологій рослин (Kytscherjwyj, 1988). Та¬ким чином, з'явилися комплексні градієнти поясності автотрофного бло¬ку урбоекосистеми — чотири еколого-фітоценотичних пояси: І — приміські, II — великі міські парки і лісопарки, III — невеликі парки і сквери, IV — деревні насадження вулиць і площ, що не створюють фітоценотичного покриву.
Так склався цілісний підхід до вивчення фітоценотичного покриву і ценопопуляцій з позиції екоклину або градієнтного аналізу, який дає змогу встановити напрямок градієнтів видових популяцій і характер зміни параметрів угруповання за градієнтами середовищі. Правда, слід підтримати А.Г. Долуханова (1979), зокрема його незгідність з Р. Уіттекером у тому, що градієнтний аналіз є альтернативою "принципу класифікації угруповань". На нашу думку, ці два напрямки, які розвиваються в сучасній фітоценології, тільки доповнюють один одного, а не є антагоністичними. Виділені у фітоценотичному покриві урбоекосистеми чотири еколого-фітоценотичні пояси — це чотири біогеоценотичні (екосистемні) блоки, або екоклини, які дають можливість вести екосистемні дослідження на різних таксономічних рівнях — від організму до біоценозу.
Вивчення рослинності міст і їх приміських зон дає змогу зробити висновок, що природний фітоценотичний покрив під впливом урбанізації зазнав змін у напрямку його синантропізації. В теперішній період спостерігається формування нової автогенної рослинності, яка подібно до природної відзначається високою стабільністю, але низькими ландшафтностворювальними і естетичними якостями. І все ж майбутнє за культурфітоценозами як елементами культурного ландшафту з його гармонійними зв'язками природного і антропогенного начал.