Утвердження суспільної власності та його наслідки
Утвердження після революції 1917 року суспільної власності на засоби виробництва створило кращі передумови для розвитку народного господарства. З’явилась можливість планомірного розвитку народного господарства. Це дозволило запобігати економічним кризам, які властиві капіталістичній економіці, уникнути обумовлених ними збитків від недовикористання виробничих потужностей, робочої сили тощо. У стислі строки, планомірно концентруючи ресурси, вдалося провести індустріалізацію країни, механізувати сільське господарство, створити унікальний оборонний потенціал, розвинути систему народної освіти і медицини.
У роки Великої Вітчизняної війни завдяки суспільній власності на засоби виробництва і планомірній його організації, СРСР, маючи менший виробничий потенціал, ніж Німеччина і окуповані нею країни, зміг дати зброї більше і кращої якості, ніж Німеччина.
Утвердився загальний характер праці: кожний, здібний до праці, повинен був займатися суспільно корисною працею.Це дозволило збільшити прикладання праці у народному господарстві за рахунок тих, хто раніше не працював і тих, хто обслуговував пануючий клас. Прискорився процес концентрації виробництва: йому тепер не перешкоджало існування різних власників. Так, у сільському господарстві швидко пройшло укрупнення колгоспів і радгоспів, що дозволило застосувати більш потужні трактори і машини, забезпечувати їх високе завантаження.
Було ліквідовано паразитичне споживання пануючих класів (за підрахунками, у царській Росії споживання тільки міської буржуазії складало 20% національного доходу). Це дозволило майже вдвічі дбільшити фонд нагромадження і провести індустріалізацію країни за рахунок власних коштів.
Кращі умови були створені для всебічного розвитку громадян - головної виробничої сили. Були знайдені засоби для розвитку народної освіти, культури, науки і мистецтва. Це дозволило включити в активне життя масу талановитих людей і забезпечити прорив у науці і техніці, подолати відсталість країни. Збільшився вільний час усіх громадян. Восьмигодинний робочий день в СРСР був встановлений після революції 1917 року, в той час, як в розвинених країнах Заходу до нього переходили до початку другої світової війни.
Утвердився новий основний економічний закон: виробництво тепер велося не заради прибутку, а заради повного добробуту і вільного, всебічного розвитку усіх громадян. Відповідно змінився критерій економічної ефективності: почали обиратись ті варіанти розвитку економіки, які забезпечують не максимальне зростання прибутку, а максимальне задоволення суспільних потреб. Це змінило стратегію економічного розвитку і дозволило запобігти тих втрат, котрих не можна було б уникнути, якби відбір варіантів проводити по критерію максимізації прибутку. Розширилися межі застосування машин. Так, витрати на механізацію сільського господарства, деяких вантажно-розвантажувальних земляних робіт у 30-і роки не приносили прибутку: робітники, які вивільнялися машинами, чи взагалі не отримували зарплати (що траплялося при напівнатуральному характері виробництва в сільському господарстві), чи отримували невелику зарплату, економія якої не окуповувала витрат на машини. Але саме первинна механізація сільського господарства дозволяла вивільняти робочу силу при мінімальних витратах на вивільнення і забезпечувати за рахунок цього максимально можливі темпи економічного зростання.
Як свідчить досвід країн, що розвиваються, максимальні темпи економічного зростання й висока зайнятість населення при нестачі капітальних вкладень і надлишку робочої сили можуть бути забезпечені у тому випадку, якщо будуть обиратись менш капіталоємні варіанти розвитку економіки. Для вибору таких варіантів треба відмовитися від прибутку, як критерію економічної ефективності. Саме такий підхід у 30-і роки, коли вибір варіантів орієнтувався на гасло " Більше сталі, вугілля, машин, верстатів" , а не на норму прибутку, забезпечив високі темпи економічного зростання.
Прибуток можна отримати, якщо вивільнити при допомозі машин певну кількість робітників. З суспільної точки зору ці витрати неефективні до тих пір, поки звільнені робітники не будуть забезпечені новими робочими місцями і не почнуть нові процеси праці. Орієнтація економіки не на прибуток, а на зростання об’єму виробництва разом з планомірним розвитком економіки дозволить уникнути безробіття, не мати втрат від бездіяльності вивільненої машинами робочої сили.
Крім того, показник норми прибутку неточно орієнтує при виборі варіантів розвитку економіки. Він дозволяє відбирати ті варіанти розвитку економіки, які в найбільшому ступені сприяють зростанню багатства (прибутку) приватного власника. Але він неточно характеризує ефективність цих варіантів для суспільства, їх внесок в збільшення ефективності суспільної праці.Наведемо деякі ілюстративні приклади. Припустимо, що при переході від обслуговування одного верстата даного типу до обслуговування двох, загальний вирибіток робітника збільшується з 1,00 до 1,92. В розрахунку на той об’єм виробництва, який при одноверстатному обслуговуванні забезпечували 192 робітника, при двоверстатному обслуговуванні потрібно 100 робітників і 200 верстатів. Таким чином, перехід до двоверстатного обслуговування звільняє 92 робітника ціною збільшення кількості верстатів на 8 одиниць. Приведені затрати С+ЕнК при Ен=0,15, зарплаті одного робітника в рік 2,5 тис. крб., вартості верстата 5 тис. крб., умовно-постійних витратах по верстату - 500 крб. у рік на даний об’єм виробництва при двоверстатному обслуговуванні в порівнянні з одноверстатним будуть на 200 тис. крб. менші. Якщо ж буде використана відрядна оплата праці, то витрати на той же об’єм виробництва при двоверстатному обслуговуванні зростуть на 10 тис. крб. Якщо відрядна розцінка за додаткову продукцію складе 70%, приведені витрати при двоверстатному обслуговуванні будуть менші на 59 тис. крб.
Однак ті можливості розвитку матеріального виробництва, невиробничої сфери, зростання вільного часу та тривалості освіти громадян, котрі з’являються при переході від одноверстатного обслуговування до двоверстатного, не залежать від форм і розміру матеріального заохочення, від змін у розподілі. Вони визначаються економією часу, а остання - змінами у виробництві, у витратах засобів виробництва і робочої сили. При будь-якому розмірі надбавки до зарплати, вони незмінно полягають у потенційному чи реальному звільненні 92 робітників ціною витрат на застосування 8-ми додаткових верстатів даного типу.
Зміни у розподілі, обумовлені гіперінфляцією, взагалі роблять недостатніми розрахунки по визначенню економічної ефективності при допомозі вартісних категорій, особливо коли мова йдеться про віддалену перспективу.
Наведемо другий приклад. Припустимо, що в трьох випадках економиться по 60 тис. крб. ціною додаткових капітальних вкладень по 300 тис. крб. Таким чином, у всіх випадках коефіцієнт порівняної ефективності Е (норма прибутку на додатково інвестований капітал) складає 0,20. Якщо рішення буде прийматися, виходячи із значення Е, варіанти треба визнати рівноефективними. Але можна припустити, що економія в 60 тис. крб. в першому випадку являє собою результат збереження матеріалів (в рік на одного робітника виготовляється даних матеріалів на 6 тис. крб.), в другому випадку - звільняються із заробітною платою 3 тис.крб. за рік на одного, в третьому - із заробітною платою 1,2 тис. крб. за рік на одного. Таким чином, реалізація першого варіанту приведе до реального чи потенційного звільнення 10, другого-20, третього-50 працівників. Очевидно, вплив цих варіантів на підвищення ефективності суспільної праці не однаковий: при інших рівних умовах звільнення 50 працівників обумовлює значно більшу економію часу, ніж 20 і тим більше 10 чоловік.
Припустимо, що капітальні вкладення у 300 тис. крб. становлять результат річної праці: в першому випадку-120, в другому- 60, в третьому- 40 робітників. Чим менше робітників відволікається для отримання даного ефекту, тим вища ефективність суспільної праці. Має значення також строк служби засобів праці, які складають дані капітальні вкладення. Якщо засоби праці являють собою результат річної праці 120 робітників, для створення даного ефекту у рік потрібно зайняти при строку їх служби 10 роікв 12 робітників, 6 років- 20 робітників. В першому випадку забезпечується більш висока ефективність суспільної праці.
При наведених вище умовах можливий варіант, коли звільнення 10 робітників буде досягнуте ціною щорічної затрати праці 20 робітників. В цьому випадку ефективність суспільної праці зменьшиться. Можливий варіант, коли звільнення 50 робітників буде досягнуте за рахунок щорічної затрати праці 10 робітників. Кожен робітник, зайнятий створенням машин і інших засобів заміщення робочої сили, звільнить 5 робітників. Вибір варіантів економії часу доцільно було б вести за таким показником - коефіцієнтом ефективності витрат по економії часу Ез, який являє собою відношення кількості звільнених робітників Э з до кількості робітників Рз, зайнятих створенням для цього машин чи інших засобів економії часу.Процес все більшої ідеалізації товарно-грошових відносин, який відбувався в СРСР з 50-60-х років, все більш широке використання показника прибутку (рентабельності) для оцінки ефективності проектних варіантів і результатів діяльності підприємств загальмували дослідження процесу економії часу і обумовлюваного нею економічного зростання. Не виявлені головні взаємозв’язки даного процесу, показники, що їх характеризують, адекватна процесу одиниця виміру ефекту і витрат, нез’ясоване питання про ефективність витрат по економії часу. Внаслідок цього в переломний момент розвитку нашої економіки, після закінчення первинної механізації, планові установи лишилися без опису того процесу, яким треба було ефективно керувати - процесу економії часу і економічного зростання. Це одна з причин того, що не вдалося в повному обсязі реалізувати переваги планового регулювання економіки.
Суспільна власність на засоби виробництва створювала надійні соціальні гарантії: планомірний характер виробництва дозволяв уникнути безробіття, соціальний захист, народна освіта, охорона здоров’я спиралися на централізовані фонди суспільного споживання, які при безкризовому розвитку економіки весь час зростали.
Була знята проблема дискримінації в оплаті праці за статтю, расовою та національною ознаками. Якщо в капіталістичному суспільстві така дискримінація може служити джерелом додаткових прибутків деяких капіталістів, то у суспільстві, яке базується на суспільній власності і ставить метою не зиск, а зростання суспільного добробуту, всебічний розвиток усіх громадян, така дискримінація не може існувати. Ліквідація її знімає можливість соціальних конфліктів, соціальної напруги.
Суспільство з відносно невеликою диференціацією доходів громадян відносно більш стабільніше, у ньому менша соціальна напруга. Тут обмежена влада грошей, менші можливості для виникнення злочинів.
Народи СРСР разом володіли власністю - засобами виробництва і виробленою продукцією. Це було одним з факторів, які відвертали руйнівні міжнаціональні конфлікти і створювали сприятливі умови для розвитку всіх народів.
Та форма суспільної власності на засоби виробництва, яка існувала в СРСР, дозволила успішно провести індустріалізацію країни, забезпечити високі темпи економічного зростання, розв’язати задачі, які виникли під час екстремальних обставин (війна, забезпечення самодостатнього оборонного потенціалу, освоєння космосу тощо).
Але після завершення первинної механізації виявилися недоліки цієї форми суспільної власності. Робітники недостатньо були зацікавлені у вдосконаленні виробництва, пошуках нової техніки і технології, створенні нових товарів і технологій. Високий рівень централізації у прийнятті економічних рішень обмежував ініціативу і підприємливість працівників. Недостатньою була економічна відповідальність за наслідки господарських рішень, що створювало умови для волюнтаризму.
Недоліки даної форми власності поглиблювались недосконалістю господарського механізму. Диктат виробника, тверді стабільні ціни, які встановлювала держава, використання у якості оціночного фондоутворювального показника валової продукції і його модифікацій і ряд інших обставин породжували затратний характер економіки.В цілому господарський механізм слабо орієнтував підприємства на підвищення економічної ефективності, не забезпечував перерозподілу коштів туди, де вони могли принести максимальний економічний ефект.