Регулювання відносин власності
Методологічні аспекти дослідження власності.
В Конституції України, програмах політичних партій лівого, правого та центристського напрямку декларується рівність різних форм власності.
В ряді випадків робляться спроби кількісно визначити їх частку у виробництві продукції і послуг. Чому вона повинна бути такою, а не іншою - це звичайно не обгрунтовується.
Практично не досліджується питання про нове у формах власності в сучасній економіці. Власність не є чимось незмінним. Ті юридичні форми власності, які існують сьогодні (приватна, суспільна) виникли ще віки тому при іншому, ніж зараз, рівні розвитку продуктивних сил. Сучасний рівень розвитку продуктивних сил повинен внести в ці відносини щось нове. Але в чому полягає це нове?
Для відповіді на це питання треба проаналізувати досвід вдосконалення виробничих відносин в країнах з більш розвиненими продуктивними силами, враховуючи, що більш розвинені країни показують менш розвиненій лише картину її власного майбутнього.
Щоб визначитись відносно співвідношення різних форм власності в економіці, треба теоретично прояснити, які умови покликали у свій час ту чи іншу форму власності до життя, чи існують ці умови і в яких масштабах у сучасній економіці.
Такий аналіз дозволить дати оцінку сучасному курсу на реформування власності. Крім того, щоб дати об' єктивну оцінку курсу на приватизацію, реставрацію приватної власності, треба прояснити, при яких умовах виникла приватна власність і в чому проявлявся її стимулюючий вплив на розвиток продуктивних сил. Потім треба проаналізувати, які зміни виникли в продуктивних силах з часу виникнення приватної власності і як ці зміни вплинули на присвоєння (форму власності).
Власність як юридична категорія. Право власності - сукупність правових норм, які закріплюють стан належності речей - засобів виробництва і наслідків праці - за особами чи колективами, та заснована на цьому правомочність володіння, користування і розпорядження ними вказаними речами.
Володіння - фактичне посідання речі.
Користування - право виробничого чи особистого споживання речі для задоволення власних потреб і інтересів в залежності від її призначення (експлуатація власності, одержання плодів та прибутків та ін.).
Розпорядження здійснюється скоріше за все шляхом укладання різних угод: купівлі-продажу, даріння, обміну тощо.
Власність як економічна категорія - суспільні відносини, що історично розвиваються, котрі характеризують розподіл (привласнення) речей - (елементів багатства суспільства) між різними особами (окремими особами, суспільними групами, класами, державами). На поверхні явищ власність виглядає як предмети, що належать певним особам. Але поняття власності не можна зводити до речового змісту чи відношення людини до речі. Відносини власності - відносини між людьми по присвоєнню матеріальних благ складаються у процесі виробництва. “Всякое производство есть присвоение индивидуумом предметов природы в пределах определенной общественной формы и посредством ее. В этом смысле будет тавтологией сказать, что собственность (присвоение) есть условие производства” [ Маркс К., Энгельс Ф.Соч.2-е изд.Т.12.С.713].(Далі за формою: МЭ .Т.12.С.713).
Власність, як кожна економічна категорія, є абстракція тих дійсних відносин, котрі виникають між людьми в процесі розвитку продуктивних сил. Ці відносини історично швидкоплинні. Тому власність так мало є вічною категорією, як і ті суспільні відносини, які разом створюють те, що називають власністю.
Власність здійснюється через саме виробництво, визначається ним.
Громадська власність - історично перша форма власності.
Нерозвинутість знарядь виробництва, низький рівень продуктивності праці обумовлювали необхідність колективної праці і колективного присвоєння наслідків праці. Загальних зусиль членів громади потребувало полювання, рибальство, будівництво житла, човнів. Тому продукт праці належав усій громаді.
Внаслідок цього визначальною формою прояву виробничих відносин у цей період були відносини громадської власності. Вони поширювалися перш за все на ділянки землі (тварин, рослин, сировину для виготовлення знарядь виробництва та ін.), а також на житло, сумісне використання знарядь праці (човнів, рибальських сіток та ін.).
В громаді існувала і особиста власність. Вона поширювалася на знаряддя виробництва особистого користування: найбільш ефективно знаряддя праці можна було використовувати в тому випадку, якщо вони відповідали індивідуальним особливостям людини, робітника і знаходилися в його користуванні, в особистій власності. Хоча у ряді випадків у цей час існувала також індивідуальна праця ( збирання плодів, ягід, індивідуальне полювання та ін.), наслідок праці окремого члена громади надходив в загальне користування.Добувати їжу було важко, не завжди той чи інший член громади мав можливість забезпечити себе харчами. Щоб вижити, усі добуті продукти повинні були надходити у загальний розподіл. Це забезпечувало збереження життєдіяльності громади. У первісній громаді можна було вижити завдяки сумісній праці членів громади, зрівнялівці в розподілі. Все це обумовлювало існування громадської власності.
Приватна власність виникає внаслідок довгого історичного процесу розвитку продуктивних сил: виникнення землеробства, тваринництва, ремісництва, торгівлі. Більш досконалі засоби виробництва, нові його методи значно підвищували продуктивність праці і давали можливість окремим сім’ям відмовитися від колективної праці. В землеробстві обробляти землю при наявності тяглової худоби могли одна-дві людини. Якщо для проведення полювання раніше були потрібні загальні зусилля багатьох мисливців, то тепер, щоб доглядати худобу, отримувати від неї м’ясо, молоко, хутро та шкіри, могла окрема сім’я.
Громадська праця перестала бути необхідністю. Оскільки індивідуальна праця, парцелярне (дрібне, особисте) господарювання створювали кращу заінтересованість у результатах праці, вони стали переважною формою організації виробництва. Громадський поділ праці, підвищення її продуктивності сприяли розвитку обміну, товарного виробництва, грошей. Це створювало грунт для накопичення майна в натуральній формі й у вигляді скарбів.
Майно родини вже не піддавалося контролю громади, воно ставало об’єктом індивідуального обміну та збагачення приватних власників.
Роздріблення праці по окремих родинах врешті решт привело до виникнення приватної власності. Вона підривала громадську власність на земельні ділянки, з часом приватна власність утверджується і на землю. Полемізуючи з Дюрінгом, який вважав, що приватна власність виникає внаслідок насильства, захоплення власності, Ф.Енгельс писав: “Частная собственность образуется в результате изменившихся условий производства и обмена, в интересах повышения производства и развития обмена, - следовательно, по экономическим причинам” [ Маркс К., Энгельс Ф. Соч.2-е изд.Т.20 С.166 ] .
У цей час “Средства труда - земля, земледельческие орудия, мастерские, ремесленные инструменты - были средствами труда отдельных лиц, рассчитанными лишь на единоличное употребление, и, следовательно, по необходимости оставались карликовыми, ог p аниченными. Но поэтому-то они, как правило, и принадлежали самому производителю” [МЭ .Т.20.С. 279].
Індивідуальний характер виробництва закономірно продовжував приватну власність: “При той форме товарного производства, которая развивалась в средние века, вопрос о том, кому должен принадлежать продукт труда, не мог даже и возникнуть. Он изготовлялся отдельным производителем из собственного сырья, часто им самим же произведенного, при помощи собственных средств труда и собственными руками или руками семьи. Такому производителю незачем было присваивать себе этот продукт, он принадлежал ему по самому существу дела. Следовательно, право собственности на продукты покоилось на собственном труде” [МЭ .Т.20.С. 281].
Приватна власність при індивідуальному характері виробництва стимулює розвиток продуктивних сил. Значно підвищується зацікавленісь робітників у збільшенні робочого часу, підвищенні інтенсивності праці, кваліфікації, у створенні нових засобів праці, технологій. Зростання багатства окремих родин сприяє розвитку потреб, появі все нових споживних вартостей. Багатшими і різноманітнішими стають продукти харчування, одяг, житло та ін.
Приватна власність сприяє розвитку людської особистості: “Парцеллярное хозяйство и частное присвоение его плодов способствовали развитию личности, несовместимому с организмом более древних общин” [ Маркс К., Энгельс Ф.Соч.2- изд. Т.19.С.418-419 ].
Приватна власність мала ще одну підставу для свого існування: вона сприяла виникненню класового суспільства, виникненню і розвитку розумової праці.
Ф.Енгельс пояснює це таким чином: “Пока совокупный общественный продукт дает продукцию, едва превышающую самые необходимые средства существования всех, пока, следовательно, труд отнимает все или почти все время огромного большинства членов общества, до тех пор это общество неизбежно делится на классы. Рядом с этим огромным большинством, исключительно занятым подневольным трудом, образуется класс, освобожденный от непосредственно производительного труда и ведающий такими общими делами общества, как управление трудом, государственные дела, правосудие, науки, искусства и т. п.”[МЭ .T.20.С.293].Існування класів “...обуславливалось недостаточностью производства и будет уничтожено полным развитием современных производительных сил” [МЭ .T.20.С.293].“...Упразднение классов предполагает такую высокую ступень развития производства, на которой присвоение особым общественным классом средств производства и продуктов, - а с ними и политического господства, монополии образования и духовного руководства, - не только становится излишним, но и является препятствием для экономического, политического и интеллектуального развития. Эта ступень теперь достигнута” [МЭ .T.20.С.293].
В контексті вище наведеного Ф.Енгельс робить висновок: “Для мануфактуры и для первой стадии развития крупной промышленности не была возможна никакая другая форма собственности, кроме частной собственности, не был возможен никакой другой общественный строй, кроме строя, основанного на частной собственности. Пока нельзя производить в таких размерах, чтобы не только хватало на всех, но чтобы оставался избыток продуктов для увеличения общественного капитала и дальнейшего развития производительных сил, до тех пор должен всегда оставаться господствующий класс, распоряжающийся производительными силами, и другой класс - бедный и угнетенный” [МЭ .T.4.С.330].
Характер виробництва з розвитком капіталізму постійно змінювався: “Вместо самопрялки, ручного ткацкого станка, кузнечного молота появилась прядильная машина, механический ткацкий станок, паровой молот; вместо отдельной мастерской - фабрика, требующая совместного труда сотен и тысяч рабочих. Подобно средствам производства, и само производство превратилось из ряда разрозненных действий в ряд общественных действий, а продукты - из продуктов отдельных лиц в продукты общественные. Пряжа, ткани, металлические товары, выходящие теперь из фабрик и заводов, представляют собой продукт множества рабочих, через руки которых они должны последовательно пройти, прежде чем стали готовыми. Никто в отдельности не может сказать о них: “Это сделал я, это мой продукт” [МЭ .T.20.С.280].
“Если до сих пор собственник средств труда присваивал продукт потому, что это был, как правило, его собственный продукт, а чужой вспомогательный труд был исключением, то теперь собственник средств труда продолжал присваивать себе продукт, хотя последний являлся уже не его продуктом, а исключительно продуктом чужого труда. <...> Средства производства и производство по существу стали общественными. Но они остаются подчиненными той форме присвоения, которая своей предпосылкой имеет частное производство отдельных производителей, когда каждый, следовательно, является владельцем своего продукта и выносит его на рынок” [МЭ .T.20.С.281].
В цих умовах приватна власність себе зживає.
П.Самуельсон і Н.Нордхауз констатують: “...Частная собственность становится все менее частной, а свободные предприятия все менее свободными”.
Суспільство обмежує розпорядження приватною власністю. Її вже не можна так вільно продати, купити, ліквідувати виробництво, як це було 100-150 років тому. Держава підпорядковує підприємства антимонопольному, антикризовому регулюванню, плануванню, в ряді випадків націоналізує підприємства чи цілі галузі.
Змінюється право успадкування. При індивідуальному характері виробництва син, як правило, успадковує фах батька. Тому перехід до нього у спадок зособів виробництва сприяв збереженню виробництва, виробничих навичок, і тим був виправданий. Але це право все більше втрачає значення у сучасних умовах.
Перехід великих підприємств і засобів спілкування в руки акціонерних товариств, трестів і в державну власність доводить, що буржуазія вже непотрібна для керування сучасними продуктивними силами: ці функції капіталіста тепер виконують наймані службовці. Буржуазія, як дворянство у Франції в 1789 році, стає не тільки все більш соціально зайвою, а і прямою соціальною перешкодою.
В наш час виробництво організує, як правило, фахівець-менеджер: директор, керуючий і т.п. На Заході вже кілька десятиріч пропагується теорія " управлінської революції" , згідно з якою старий капіталізм зник, колишні господарі-капіталісти вже не керують виробництвом, їх місце зайняли фахівці-менеджери.
У післявоєнні роки там, де застосовуються високі технології, де потрібна вища освіта, господарем на виробництві поступово стає робітник, який безпосередньо зайнятий у виробничому процесі. Зміни в процесі виробництва і в змісті праці робітника примушують перекладати на його плечі прийняття багатьох управлінських рішень, зокрема по вдосконаленню виробництва.Відносини приватної власності трансформуються у зв’язку з необхідністю забезпечувати всебічний розвиток усіх громадян. Розвинуті країни намагаються створити умови, за яких усі бажаючі змогли би отримати вищу освіту. Приблизно 90% фермерів США мають сьогодні вищу освіту. Суспільство створює умови для розкриття здібностей і хисту його громадян: системи різноманітних конкурсів, спецшкіл, стипендій дозволяють виявляти найбільш талановитих і організувати їх спеціальну підготовку. Воно зацікавлене у тому, щоб таланти служили суспільству: це все більше стає умовою його розвитку, а також умовою підтримання конкурентоздатності товарів даної країни на світовому ринку.
Відповідно змінюється розподіл. Тепер він повинен забезпечити не тільки отримання певної (вищої чи середньої) освіти, але й підготувати дитину до отримання такої освіти. У родині дитина повинна отримати не тільки їжу, одяг, житло і т.п, але й певний розвиток. Це вимагає підвищення зарплати, перш за все мінімальної, розвиток системи соціального захисту.
Витрати на соціальні потреби з 1965 р. по 1983 р. підвищилися (у відсотках до національного доходу чи кінцевого суспільного продукту у деяких країнах): в СРСР-з 11,8 до 13,9; США- з 7,0 до 13,8; Великобританії- з 11,7 до 20,5; Франції- з 15,8 до 29,4; ФРН- з 16,7 до 24,3; Швеції- з 13,8 до 33,3.
Для таких змін в розподілі потрібно було обмежити привілеї і пільги, котрі виникали із володіння приватною власністю. Як правило, в розвинутих країнах світу діє прогресивний податок на дохід і власність. У ФРН власник дорогоцінностей повинен вказати їх вартість у податковій декларації і сплатити податок за користування предметами розкошу. Податок на спадщину і даріння сягає 90%. Система оподаткування зводить різницю між максимальними і мінімальними доходами до співвідношення 1:5, 1:7. У Швеції співвідношення доходів після сплати податків між будь-якими категоріями населення не перевищує 1:2.
Потреби розвитку продуктивних сил примушують брати курс на всебічний розвиток усіх громадян. Рівень розвитку продуктивних сил дозволяє забезпечити це. Тим самим втрачається ще одна підвалина існування приватної власності і класового суспільства: відпадає необхідність у класі багатих як умові існування розумової праці. Більше того, існування класу багатих, які споживають те, що могло би сприяти розвитку інших громадян, стає прямою перешкодою для розвитку продуктивних сил.