Державне регулювання господарської діяльності
Вступ
Два слова “підприємництво” і “ринок” пов'язані з нерозривними узами. Саме стисле і ємне визначення ринкової економіки звучить просто : ”Економіка вільного підприємництва” . Ринкова, капіталістична економіка завжди характеризувалися як світ бізнесу. А бізнес і підприємництво - по суті те саме. Перехід української як і будь-якої іншої економіки до ринкових відносин неминуче пов'язаний із становленням і розвитком підприємництва. Так що, говорячи об економіці взагалі і про ринкову економіку зокрема, необхідно зосереджувати увагу на підприємництві, як невід'ємній складовій частині економічної діяльності.
Державне регулювання економіки в умовах ринкового господарства являє собою систему типових мір законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними закладами і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально - економічної системи до умов , що змінюються. Якими є ці міри? Спробі відшукати відповідь на означене питання присвячена дана робота.
Теоретично поняття державної економічної політики ширше поняття державного регулювання економіки, тому що перша може засновуватися і на принципі невтручання держави в господарське життя (відомий принцип економічного лібералізму laisser faire - laisser passer). У сучасних умовах невтручання держави в соціально - економічні процеси немислимо. Вже давно ведуться спори не про необхідність державного регулювання економіки, а про його масштаби, форми і інтенсивність. Тому терміни “державне регулювання економіки” і “державна економічна політика” у наш час ідентичні. Об'єктивна можливість державного регулювання з'являється з досягненням визначеного рівня економічного розвитку, концентрації виробництва і капіталу.
1. Поняття, мета, завдання, методи, форми державного впливу на розвиток господарських відносин
Державний вплив на розвиток господарських выдносин має довгу історію і практика тут випереджає теорію. У період раннього капіталізму в Європі існував централізований контроль над цінами, якістю товарів і послуг, процентними ставками і зовнішньою торгівлею. Меркантилісти 17 сторіччя - піонери нормативної економічної теорії - писали про те, що тільки детальне керівництво з боку уряду здатне забезпечити порядок у господарській сфері. Вони бачили в державному керівництві засіб, що забезпечує соціальну справедливість. З переходом до капіталізму, вільної конкуренції багато заповедій меркантилістів канули в Лету.
Підхід основоположників класичної економіки (18 сторіччя), що лімітували державне втручання в господарське життя, має історичне пояснення. Адже на той час вершителями доль в економіці стали ринок і свобода вибору. У економічному змісті свобода припускає дві головних складових: захищене закони право приватної власності і самостійність прийняття рішень. У 18 - 19 сторіччях економічна роль держави зводилася, в основному, до охорони цих первинних прав. 20 сторіччя було ознаменовано майже повсюдним зміцненням економічної присутності держави.
З другої половини 19 сторіччя національне виробництво досягло небачених раніше масштабів. Кінець сторіччя пов'язаний із вибухом, стрибком у науково - технічному розвитку і появою ряду нових галузей, тобто поглибленням суспільного поділу праці. Всі ці обставини породжували потребу в координації, у підтримці пропорцій на макрорівні, в антициклічному регулюванні. Почался наступ на ринок із боку монопольних структур: картелів, синдикатів, олигополій. У цих умовах для забезпечення конкуренції була життєво необхідна виробітка антимонопольного законодавства і його застосування органами держави. Посилення державного регулювання диктувалося цілями підготування до війн, їх ведення, підтримки обороноздатності. Розроблялася ціла система мір, що включали примусове картелювання (Німеччина), протекціонізм (Японія). Формувалися військово - промислові комплекси, тісно пов'язані з урядом.
Державне регулювання економіки стало необхідним для здійснення соціальної політики, взагалі стратегії соціалізації в широкому змісті. Колективне споживання або задоволення суспільних потреб (охорона здоров'я, освіта, підтримка незаможних і ін.) неможливі без використання державних важелів і організацій. І, нарешті, хотілося б особо підкреслити, маючи на меті день сьогоднішній, потреба в державній підтримці і часом організації фундаментальних наукових досліджень, а також захисту навколишнього середовища.
Таким чином, державний вплив на розвиток екоеноміки обумовлений появою нових економічних потреб, із якими ринок по своїй природі не може справитися. І, хоча подібне регулювання в сучасній ринковій економіці здійснюється в набагато менших масштабах, чим в адміністративно - командній системі, усе ж тут економічна роль держави велика, особливо в порівнянні із системою вільної конкуренції.Як зазначається в ст. 42 Конституції України, держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.
У свою чергу, статтею 10 Господарського кодексу України регламентовані основні форми та методи державного впливу на розвиток господарських відносин . З-поміж, варто зупинитися на наступних.
1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:
структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення.
Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;
інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;
амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;
політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;
цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;
антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;
бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;
податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;
валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;
зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.
Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.
2. Економічні методи державного регулювання розвитку господарських відносин і правові форми реалізації даних методівСеред означених заходів державного регулювання на особливу увагу заслуговують такі, як податкова політика, грошово-кредитна політика, цінова та митна політика держави. При цьому, окреслення лише названих напрямків державної “участі” в розвитку економіки України не варто сприймати як остаточне. Йдеться тільки про те, що їх аналіз дозволяє найбільш “рельєфно” репрезентувати сутність, специфіку та значення державної політики в економічній сфері.
Отож, податкова політика держави у справі регулювання розвитку господарських процесів на загал регламентована статтею 17 Господарського кодексу України, у якій визначено, що система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.
З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати:
оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування;
стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;
усунення подвійного оподаткування;
узгодженість з податковими системами інших країн.
Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.
Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.
Говорячи про цінову політику, варто розглядати дві форми можливого впливу на цінову динаміку, а саме ринкову саморегуляцію, що реалізується на основі досягнення рівноваги між платоспроможним попитом і пропозицією товару чи послуги та суб’єктивне регулювання цін, що відбувається у вигляді як свідомих цілеспрямованих заходів з боку державних органів, так і стихійних дій окремих представників законодавчої й виконавчої влади, спрямованих на захист інтересів окремих соціальних груп або галузей економіки (окремих підприємств).
Державне регулювання цін реалізується у формах:
адміністративного (прямого) регулювання;
опосередкованого (непрямого) регулювання через вплив на попит і пропозицію.
Різним формам цінового регулювання властиве використання відповідних регулюючих методів. Наприклад, покриття дефіциту державного бюджету можливо у відповідності з різними шляхами: емісійним, за рахунок зовнішніх або внутрішніх позик, шляхом обмеження державних витрат, за рахунок стимулювання вітчизняного товарного виробництва, що призводить до зростання податкових надходжень.
Адміністративне регулювання є наступною формою державного регулювання цін, що використовувалася в Україні за часів існування СРСР. Слід зазначити, що ця форма, попри всі її недоліки, забезпечувала відносно стабільний рівень цін на протязі багатьох десятиліть. Чи не єдиним негативним наслідком її використання був хронічний дефіцит окремих споживчих товарів, що обумовлювався як вадами планування, так і, в першу чергу, пріоритетами держави на капітальне будівництво, оборону і виробництво в першу чергу засобів виробництва за рахунок предметів споживання. Криза на споживчому ринку на початку 90-х років обумовила відмову від подальшого використання цієї форми державного цінового регулювання.
Домінуюча в сучасній Україні форма цінового регулювання має умовну назву “захист інтересів окремих соціальних груп”, що зумовлено, в першу чергу, відсутністю цілеспрямованого і поміркованого механізму державного регулювання цін і наявністю окремих невпорядкованих і суперечливих заходів, спрямованих на досягнення певних результатів під впливом зацікавлених соціальних груп.
Так, під впливом МВФ і підприємств - імпортерів в останні роки проводиться політика, спрямована на стабілізацію курсу національної грошової одиниці. Реалізація цієї політики відбувається за рахунок уповільнення зростання грошової маси, скорочення бюджетних витрат і, зокрема, обмеження грошових доходів населення.
Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи.
Об'єктами грошово-кредитної політики є такі змінні грошового ринку:
пропозиція (маса) грошей;
ставка процента;
валютний курс;
швидкість обігу грошей та ін.В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки - Міністерство фінансів, міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.
Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.
Цільова спрямованість монетарної політики. Для з'ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні й тактичні.
Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їх частину. Держава в цілому має у своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв'язання таких завдань. Проте з допомогою заходів лише монетарної політики одночасно досягти всіх указаних цілей неможливо через обмеженість та специфіку її інструментарію. Тому в межах монетарної політики зазначені стратегічні цілі виявляються несумісними. Зокрема, стабілізація цін вимагає застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення кон'юнктури, спаду виробництва та зайнятості. І навпаки, для зростання виробництва необхідно вживати заходи, які забезпечать пожвавлення кон'юнктури і можуть спричинити зростання цін.
Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін (чи погашення інфляції), оскільки якраз вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку - підтримувати стабільність національних грошей. І через розв'язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню інших стратегічних цілей.
Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стратегічних цілей монетарної та загальноекономічної політики. Потрібно, щоб у загальноекономічній політиці стабілізація цін була визнана пріоритетною чи важливою, а монетарна політика мала орієнтацію на забезпечення економічного зростання. Якщо ж такого збігу немає, то центральному банку доводиться або змінювати свою стратегічну ціль, або відстоювати її ціною загострення відносин зі структурами виконавчої, а то й законодавчої влади.
Про важливість правильного узгодження стратегічних цілей переконливо свідчить досвід України, У 1991-1993 pp. пріоритетними цілями загальноекономічної політики, в тому числі монетарної, визнавалося стримування темпів падіння виробництва, їй була підпорядкована і монетарна політика НБУ, що перетворилася в політику емісійного підтримування економіки. Неминучим наслідком стала гіперінфляція, рівень якої досяг апогею в 1993 р.
Що стосується митної політики держави, то вона загальним чином визначена у статті 384 Господарського кодексу України. Так, зазначено, що держава здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, яке здійснюється відповідно до Митного кодексу України, закону про зовнішньоекономічну діяльність, інших законів, Єдиного митного тарифу та чинних міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Митний контроль на території спеціальних (вільних) економічних зон регулюється окремими законами та чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, що встановлюють спеціальний правовий режим зазначених зон відповідно до розділу VIII цього Кодексу.
3. Організаційно-правові методи державного впливу на розвиток господарських відносин та методи їх реалізації
Розглядаючи дане питання, передусім слід зазначити, що держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, відповідно до П.1 ст. 8 Господарського кодексу України, не є суб'єктами господарювання.Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.
Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Важливою формою державної політики у сфері регулювання економіки є державне замовлення. Відповідно до статті 13 Господарського кодексу, Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.
Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.
Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.
У випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.
Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.
Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.
Одним із завдань держави у сфері регулювання економіки є контроль за діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності, основні засади якого обумовлені статтею 19 Господарського кодексу. Визначається, що суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до умов Господарського Кодексу та закону.
Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:
збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;
фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;
монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;
земельних відносин - за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;
виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;
споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;
зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.
В сучасних умовах розвитку суспільства та його економічної складової винятково важливою видається антимонопольна та конкурентна політика держави. Загальні засади державної політики обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції регламентовані у статтях 25-7 Господарського кодексу.
В цілому, держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.Уповноважені органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.
При цьому, монопольним, виходячи з умов п. 1 ст. 27 Господарського кодексу, визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).
Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом.
Монопольним може бути визнано також становище суб'єктів господарювання на ринку товару за наявності інших умов, визначених законом.
У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій.
Органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів господарювання-монополістів та утворення без достатніх підстав нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів.
Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.
Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої статті 32 Господарського кодексу.
Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну відповідальність осіб, якщо їх дії мають негативний вплив на конкуренцію на території України, незалежно від того, де вчинено такі дії.
4. Організаційно-правові форми підтримки підприємництва в Україні
Основні форми та способи підтримки підприємництва в Україні визначаються статтею 16 Господарського кодексу України, у якому визначено, зокрема, що держава може надавати дотації суб'єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.
Крім того, держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі. Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.
Гаранти прав суб'єктів підприємницької діяльності поділяються на загальні та майнові. Загальні гарантії полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.
У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, який працює у підприємця за наймом, може бути залучений до виконання в робочий час державних обов'язків. Орган, що приймає таке рішення, відшкодовує підприємцю відповідні збитки.
Гарантії майнових прав підприємця полягають у тому, що держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права власності підприємця. Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.
Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.Державна підтримка підприємництва є важливим чинником його активізації в умовах побудови ринкової економіки. З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежитлові приміщення, законсервовані й недобудовані об'єкти та споруди, невикористовуване устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності. За допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) держава стимулює модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг. Вона надає підприємцям цільові кредити та подає їм інші види допомоги.
Висновки
Система реальних ринкових відносин в Україні тільки починає формуватися. Варто врахувати, що ринок виступає не кінцевою ціллю радикальної перебудови економічної системи суспільства, а тільки засобом вирішення його кардинальних соціально-економічних проблем із метою реального підвищення рівня добробуту народу. Тобто, мова йде про формування соціально орієнтованого ринку. Більшість закордонних авторів концепції соціального ринкового господарства негативно оцінюють макроекономічне регулювання і навіть ототожнюють його з державним економічним інтервенціонізмом. У наших же умовах економіка України ще досить довго буде залишатися постсоціалістичною і напівринковою. А це означає існування протягом відносно тривалого часу поряд з приватним сектором, що зароджується, потужного державного, що передбачає необхідність достатньо жорсткого макроекономічного регулювання. Говорячи про те, які істотні сторони соціально орієнтованої економіки необхідно буде адаптувати на Україні, потрібно виходити з подібності (нехай і віддаленої) між сучасною економічною ситуацією в Україні й у тих країнах, що першими стали сповідати принципи кейнсіанства і неолібералізма.
Вийшовши із Союзу, Україна успадкувала монополізовану, мілітаризовану, централізовано керовану економіку. Серед найважливіших задач на сьогоднішній момент є відмова від жорсткого адміністративного регулювання і демілітаризація економіки, її структурна перебудова на засадах пріоритетності виробництва соціально значимої продукції. Соціальне ринкове господарство в обов'язковому порядку передбачає дійові заходи державного регулювання підприємництва. І хоча про ефективність цих мір, ступеня втручання держави в економіку і про його необхідність узагалі продовжують сперечатися економісти, на практиці це питання однозначно позитивно вирішене в більшості країн цивілізованого ринку.
Задача 1
Умова
Вінницьке обласне господарське об'єднання м'ясо-молочної промисловості об'єднало а своєму складі 23 підприємства, що займаються переробкою м'ясо-молочної продукції. До об'єднання увійшли всі віднос¬но потужні підприємства зазначеної галузі. Поза об'єднанням залишились кілька підприємств, створених окремими КСП на базі своєї власності.
Господарське об'єднання систематично штучно стримує надходження вершкового масла в торгову мережу, що зумовлює дефіцит цієї продукції і дає можливість встановлювати невиправдано високу ціну на продукцію.
Завдання
Як можна юридично кваліфікувати згадані тут дії господарського об'єднання
Під положення яких нормативних актів попадають ці дії? Як можна припинити такі дії ? Хто і в якій правовій формі може виступити ініціатором щодо їх припинення?
Виходячи з умови задачі, можна стверджувати, що дії Вінницького обласного господарського об'єднання м'ясо-молочної підпадають під кваліфікацію ст. 5 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, у якій зазначено, що такими є, зокрема “укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.”
Окрім того, дії Вінницького обласного господарського об'єднання м'ясо-молочної промисловості можуть бути кваліфіковані і як “узгоджені дії стосовно постачання та використання товарів” (Ст. 8 Закону України “Про захист економічної конкуренції”), котрі розуміються як такі, що:
“призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині, у тому числі монополізації відповідних ринків;
обмежують доступ на ринок інших суб'єктів господарювання;
призводять до економічно необґрунтованого підвищення цін або дефіциту товарів.”
Вказані дії Вінницького обласного господарського об'єднання м'ясо-молочної промисловості попадають під положення таких нормативних актів, як Конституція України, Закону України «Про захист економічної конкуренції», законів України "Про Антимонопольний комітет України" "Про захист від недобросовісної конкуренції", інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.Що стосується припинення (ініціатора припинення) таких дій, то на разі потрібно звернутися до статі 40 Господарського кодексу України, а також – до Законів України "Про Антимонопольний комітет України" та “Про захист економічної конкуренції”. Зокрема, керуючись положеннями ст. 40 Господарського кодексу, можна говорити, що ініціатором відповідних дій держави є Антимонопольний комітет України.
Останній, відповідно до ст. 7 Закону України “Про Антимонопольний комітет”, може здійснювати наступні заходи в даному випадку:
розглядати заяви і справи про надання дозволу, надання висновків, попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, проводити дослідження за цими заявами і справами;
приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію, надавати висновки, попередні висновки стосовно узгоджених дій, концентрації, висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;
переглядати, перевіряти рішення, прийняті органами Антимонопольного комітету України в межах компетенції;
дозволяти або забороняти узгоджені дії, концентрацію;
при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом.
Задача 2
Умова
Громадянин С. зареєстрований у належному порядку як підпри¬ємець. Предмет його діяльності - надання медичних послуг населенню. Органи, що видали ліцензію на заняття підприємницькою діяльністю, зго¬дом виявили, що фактичні умови діяльності С. не відповідають визначеним правилам видачі ліцензії. Повторна перевірка показала, до попередні вказівки відносно забезпечення належних техніко-санітарних умов для лі¬кування хворих підприємцем С. виконані не були.
Завдання
Під дію яких нормативних актів підпадають розглянуті тут відно¬сини?
Якими у даному випадку мають бути дії органів, що здійснюють кон¬троль за відповідністю умов підприємницької діяльності тим, що вимагаються при видачі ліцензії на її здійснення?
Означені в умові задачі відносини підпадають під дію передовсім таких актів, як Господарський кодекс України, а також - Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1.06.2000.
У даному випадку дії органу, що здійснює кон¬троль за відповідністю умов підприємницької діяльності тим, що вимагаються при видачі ліцензії на її здійснення мають бути наступними.
Керуючись положеннями ст. 20 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування здійснює позапланові перевірки додержання органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування лише на підставі надходження до нього в письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення вимогзаконодавства у сфері ліцензування, або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень органом ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування.
Орган ліцензування під час перевірки надає спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування рішення та інші документи з питань ліцензування та забезпечує умови для проведення перевірки.
За результатами перевірки спеціально уповноважений орган з питань ліцензування складає акт у двох примірниках. Один примірник акта видається керівнику органу ліцензування, діяльність якого перевірялася, другий - зберігається спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.
У разі виявлення порушень органом ліцензування законодавства у сфері ліцензування спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше ніж за десять робочих днів з дати складання акта перевірки видає розпорядження про усунення органом ліцензування порушень законодавства у сфері ліцензування.
Орган ліцензування, який одержав розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування інформацію про усунення виявлених порушень.
Контроль за наявністю ліцензії у суб'єктів господарювання здійснюють спеціально уповноважений орган з питань ліцензування та інші органи виконавчої влади в межах їх повноважень шляхом проведення планових та позапланових перевірок.
Контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов здійснюють органи ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування в межах своїх повноважень шляхом проведення планових і позапланових перевірок.
Планові перевірки дотримання ліцензіатом ліцензійних умов проводяться не частіше одного разу на рік.Позапланові перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування лише на підставі надходження до них у письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення ліцензіатом ліцензійних умов або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов.
Ліцензіат під час перевірки дотримання ним ліцензійних умов надає всі необхідні для проведення перевірки документи та забезпечує умови для її проведення.
Орган, що здійснює перевірку, за результатами перевірки складає акт у двох примірниках. Один примірник акта видається керівнику суб'єкта, який перевірявся, другий - зберігається органом, який здійснив перевірку.
Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складання акта перевірки порушень ліцензійних умов видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов або орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії.
Ліцензіат, який одержав розпорядження про усунення ним порушень ліцензійних умов, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати органу, який видав це розпорядження, інформацію про усунення порушень.
Державні контролюючі органи та органи місцевого самоврядування у разі виявлення порушень ліцензійних умов зобов'язані повідомити про ці порушення орган ліцензування.
Окрім того, на підставі ст. 21 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, у випадку неусунення підприємцем С. вказівок відносно забезпечення належних техніко-санітарних умов для лі¬кування хворих, його ліцензія може бути анульована.