Суб’єкти політичної аналітики в державному управлінні

Перспектива підвищення ефективності прийняття державно-управлінських рішень в сучасній Україні є настільки актуальною, що для її реалізації необхідно залучити весь доступний світовий досвід, у тому числі політичні технології, вироблені демократичним суспільством у процесі свого історичного розвитку. Однією з таких технологій є політична аналітика як специфічний вид діяльності з наукового супроводу процесів державного управління.

Чимало вітчизняних авторів приділили свою увагу розробленню теоретико–методологічних засад аналізу державної політики. В їх числі: О.Валевський, О.Кілієвич, О.Телешун, В.Тертичка, В.Ребкало та інші. Однак політична аналітика в державному управлінні являє собою відмінну від останньої галузь наукової і прикладної діяльності незаслужено мало досліджену фахівцями з державного управління.

Завдання дослідження, результати якого відображено в цій статті, полягає в тому, щоб на основі аналізу наукових джерел і праць провідних зарубіжних політологів окреслити та охарактеризувати коло суб’єктів політичної аналітики, які спроможні здійснювати політичний науково–аналітичний супровід процесів державного управління.

Маючи на увазі відмінність між політичною аналітикою як видом професійної діяльності та політичним аналізом як процедурою – складовою процесу політичної аналітики, а також відмінність у професійній діяльності науковця, який розробляє теорію політичної аналітики, аналітика, який займається політичною аналітикою для потреб політичної системи і аналітика, який здійснює політико–аналітичний супровід процесів вироблення та реалізації державної політики (державного управління), з метою подальшого розроблення механізмів впровадження політичної аналітики в систему державного управління України, доцільно чіткіше окреслити коло суб’єктів політичної аналітики в державному управлінні.

Якщо з науковцями, які розробляють теорію політичної аналітики все більш–менш зрозуміло – по суті вони належать до іншої професійної категорії, то у двох останніх випадках йдеться про представників конкретної професії – політичних аналітиків. Для того, щоб розрізнити, про який вид політичної аналітики і про якого аналітика йдеться у цих випадках, а також для того, щоб уникнути тавтологій і довгих назв при визначенні суб’єктів політичної аналітики пропонуємо: аналітика, який працює на політичну систему (електорат; ЗМІ; політичні партії; політичних лідерів, незалежно від того чи є вони суб’єктами державної влади, чи тільки прагнуть ними стати) й надалі називати політичним аналітиком. Політичного аналітика, який здійснює аналітичний супровід державної політики та процесів державного управління, скоріше варто називати політичним експертом, адже суть його професійної діяльності власне й полягає в політичній експертизі державних політичних і управлінських рішень.

Поняття “експерт” не належить винятково до сфери політики – у кожній галузі знань є свої фахівці, що є експертами в тій або іншій галузі. Як відзначав Козьма Прутков, “фахівець подібний до флюсу – повнота його однобічна”. Тим часом це іронічне висловлення вказує не на слабке місце експерта, а на його основне достоїнство. Адже однобічність дозволяє акумулювати значні знання в певній галузі, що й робить його унікальним. Водночас експерт – це не просто “резервуар знань”, призначений тільки для їхнього споживання в певний момент. Не менш важливою є і його здатність використати їх для вирішення конкретних завдань. Таким чином, можна виділити дві головні риси експерта – наявність певних унікальних знань і здатність використати їх оптимальним чином для вирішення завдань поточної практики.

Поява протоформ експертного знання належить ще до часів античності, на що вказує й походження слова “експерт” від латинського experto – “досвідчений”. Слова ж римського поета Вергілія “ехрегlосгеаllе” – “вірте досвідченому” – цілком можна використати як девіз сучасного експертного знання.Відзначимо, що саме в античності сформувався деякий парадокс політичної експертизи, пов’язаний з тим, що політика не вважалася настільки складною сферою, що вимагає наявності особливих знань. Водночас в інших галузях знання жителі, наприклад, грецьких полісів уже використовували послуги експертів – це добре показав Платон у діалозі “Протагор”: “Я, подібно й до інших еллінів, визнаю афінян мудрими. І от я бачу, що коли зберемося ми в Народних зборах, то, якщо місту потрібно що–небудь робити по частині будівель, ми призиваємо в радники по справах будівництва зодчих, якщо ж по споживчій частині, то корабельників, і так у всім тім, чому, на думку афінян, можна вчитися й учити. Якщо ж стане їм радити хто–небудь інший, кого вони не вважають майстром, то будь він хоч красень, багатій і знатний, його ради все–таки не слухають, але піднімають сміх і шум, поки або він сам не залишить своїх спроб говорити й не відступиться, приголомшений, або варта не стягне й не виштовхне його геть”. Але зовсім інакше приймаються політичні рішення – адже, на думку греків, мистецтву управління містом не можна навчитися, і з цих питань у зборах могли виступати всі – «будь то тесля, мідник, швець, купець, судновласник, багатий, бідняк, шляхетний, безрідний”. Це відбувається тому, що греки пов’язують управління державою не з якими–небудь спеціальними навичками, а лише із чеснотою, якою у тій або іншій мірі наділені всі люди [6]. Щоправда, сам Платон намагається запропонувати трохи інше тлумачення цієї проблеми, вкладаючи у вуста Сократа слова про те, що чесноті можна навчитися й що вона і з цієї причини є знанням. Отже, на його думку, питання управління полісом було б доцільніше вирішувати тим людям, які мають це знання більшою мірою. Ця ідея розвивається й у більш пізніх роботах Платона, і насамперед у “Державі”, де пропонується надати право прийняття всіх державних рішень особливій групі людей – філософам, які після тривалого виховання й ретельного відбору зможуть самостійно приймати будь–які державні рішення, тобто фактично бути експертами з усіх, а не тільки з політичних питань.

Однак держава Платона залишилася утопією, у той час як на практиці вже в більш пізній історичний період – у середні віки – склався трохи інший порівняно з грецькими полісами механізм прийняття рішень. Право прийняття рішень у сфері державного управління перейшло до монархів і їхнього найближчого оточення. Щоправда, політичні рішення уже не пов’язували з чеснотою, але при цьому парадокс політичної експертизи зберігся – правителі, явно не відповідаючи повною мірою ідеалу платонівських мудреців – філософів, зверталися до послуг носіїв наукових знань у багатьох питаннях, але тільки не в політичній сфері. Заперечуючи дану тезу, можна вказати на наявність у монархів радників, однак це обмежене коло осіб реально виконувало набагато більш широкі функції – по суті, вони самі були активними практикуючими політиками й безпосереднім чином особисто брали участь у політичному житті своїх країн. Так, радник з військових і політичних питань французьких монархів Франциска І й Генріха ІІ Анн де Монморансі був також конетаблем – маршалом Франції, а згодом став головнокомандуючим армією й керуючим королівським будинком.

Початок буржуазного періоду політичної історії не змінив ситуації в проблемі появи політичної експертизи – відбулися деякі трансформації в самій політичній системі, у тому числі й у способах рекрутування політичної еліти, але інститут політичних експертів так і не сформувався. Заміна в ряді країн Західної Європи практики передачі монархічної влади у спадок обранням перших осіб держави частиною населення не призвела до того, що практикуючі політики усвідомили необхідність появи спеціальних політичних консультантів. Відсутність попиту на даний вид послуг обумовила й відсутність пропозиції, у результаті чого фактично до початку XX ст. політичної експертизи просто не існувало.

Подібну точку зору висловлюють і західні дослідники – наприклад, Л.Пал вважає, що до Першої світової війни поняття політичної експертизи практично ототожнювалося з умінням управляти державою. У даного вміння дві складові – мудрість правителя і його досвід, які й дозволяють йому здійснювати політичну експертизу власних управлінських рішень. У результаті аж до середини XX ст. практикуючі політики перебували в упевненості, що вони здатні самостійно здійснювати функції політичної експертизи, не залучаючи до цього якихось фахівців [3].Ситуація кардинально змінюється після Другої світової війни. Цей період по праву можна назвати часом появи й розквіту політичної експертизи. Л.Пал пов’язує це з трьома основними причинами. Перша з них – загальне посилення позицій науки про управління. Йдеться про появу в західному суспільстві впевненості в необхідності розвитку теорії і практики менеджменту, що повинен сприяти більш ефективній організації управління, причому в усіх структурах – від окремого підприємства до всієї держави. Друга – зростання уваги суспільства до гуманітарних наук, у результаті чого прийшло усвідомлення того, що якісний політичний аналіз є не продуктом досвіду й багатої політичної практики, а продуктом наукових технологій. Як третю причину канадський політолог називає успішний розвиток після війни економіки західних країн [3].

Розглядаючи запропоновані причини, у черговий раз доводиться звернути увагу на ту обставину, що в західній політичній традиції прийнято широко тлумачити політичну аналітику, розуміючи її як процес прийняття будь–яких державних рішень. На це вказують і причини розвитку політичної експертизи після Другої світової війни. Наприклад, економічне зростання розглядається Л.Палом як наслідок появи нової пануючої економічної парадигми – кейнсіанства, що припускала активне втручання держави в економічну підсистему суспільства. На думку Л.Пала, посилення втручання держави в економіку призвело до того, що вона змушена була вдатися до послуг експертів у даній сфері, оскільки раніше, керуючись теорією “невидимої руки” Адама Сміта, вона брала не настільки активну участь в економічних процесах. Таким чином, Л.Пал веде мову про експертів в економічній, але не в політичній сфері. Тому ми змушені поки що відкинути запропоновані ним причини, оскільки нас передусім цікавлять детермінанти появи власне політичної експертизи в державному управлінні.

Відзначимо, що перші дві з них цілком можуть бути взяті на озброєння, але на наш погляд, вони вкрай близькі одна одній, у зв’язку з чим було б більш виправданим об’єднати їх в одну передумову виникнення політичної експертизи, а саме – усвідомлення політичною елітою корисності й навіть необхідності використання наукових технологій, які можуть бути запропоновані гуманітарними галузями знання. Поява сциєнтистської парадигми дозволила змінити зневажливе ставлення до наукових технологій, характерне для політиків першої половини XX ст., і залучити до участі у вирішенні актуальних проблем державного управління носіїв даних технологій – експертів.

Водночас ця причина є скоріше вторинною – адже керівники держави могли повірити в могутність наукових технологій тільки в тому випадку, якщо вони самі вже не могли повною мірою впоратися з рішенням поставлених перед ними завдань і якщо стара стратегія “досвіду й мудрості” уже перестала давати ефективні результати. Виникнення політичних технологій стало лише реакцією на нездатність політиків самостійно приймати якісні рішення, у результаті чого в них виникла потреба в зміні існуючої системи політичної аналітики. Нові аналітичні прийоми виявилися пропозицією, яка сформувалася під попит, що утворився в результаті істотного ускладнення політичної системи в XX ст. Саме цей фактор і варто визнати основною причиною появи наукової політичної аналітики з використанням експертного знання, що повинна була замінити стратегію “досвіду й мудрості”, яка дала збій.

Дійсно, в XX ст. на політичній арені з’явилися одразу кілька нових і вкрай важливих політичних суб’єктів, а вже існуючі суттєвим чином змінилися й підвищили рівень свого суспільного впливу. Так, усе більш активно стали втручатися в політику комерційні структури, що раніше перебували за рамками політичного поля, різко зросла роль засобів масової інформації, особливо після появи електронних ЗМІ, у результаті чого ЗМІ одержали навіть назву “четвертої влади”. Активно розвивається виборча система, удосконалюється принцип поділу влади й парламентаризму, внаслідок чого в країнах з демократичною системою право вибору одержує переважна більшість населення, а законодавча й судова влади істотно розширюють свої повноваження. У світі з’являється значне число парламентських республік, де вищий законодавчий орган влади одержує право формувати кабінет міністрів, при цьому останній функціонує тільки на засадах підтримки парламентом. Виникає й інститут парламентського контролю за діяльністю уряду. Як значимі політичні актори заявляють про себе громадські організації, що кидають виклик традиційним політичним партіям. Та й самі партії переживають істотну трансформацію: вони вдосконалюють навички роботи з виборцями, внутрішню організаційну структуру, механізми реагування на зміни ситуації.Ускладнення політичного процесу призводить до того, що політики змушені враховувати у своїй діяльності все нові й нові фактори, стикатися зі зростаючим у геометричній прогресії обсягом інформації, приймати значно більшу кількість рішень. Крім того, політичний процес виявляється настільки динамічним, що поняття досвіду стає все більш і більш розмитим – повторюваних ситуацій стає усе менше, а набутий від участі в певних подіях досвід виявляється в майбутньому малокорисним. Більше того, спроби використати старі напрацювання в нових ситуаціях без урахування умов, що змінилися, все частіше й частіше виявляються досить невдалими.

Дані обставини призводять до того, що політики змушені шукати допоміжні інструменти для оптимізації своєї діяльності й знаходять їх у вигляді носіїв спеціального знання про політичний процес, здатних за допомогою наукових технологій трансформувати його в компетентний аналіз ситуації, політичний прогноз і, що найголовніше, в політичне рішення.

У результаті в країнах розвиненої демократії парадокс політичної експертизи виявляється подоланим, і вона стає рівноправним членом “експертної родини”. Більше того, політичні експерти все частіше працюють у тісному контакті з іншими експертами, що відбувається внаслідок збільшення числа прикладних проблем, які вимагають комплексного підходу. Політичні експерти співробітничають з експертами в галузі економіки, юриспруденції, соціології, демографії та цілої низки інших галузей наукового знання. Наприклад, можливість зміни виборчого законодавства є як політичною, так і юридичною проблемою, що вимагає участі відповідних фахівців. А для вирішення завдання забезпечення перемоги того або іншого кандидата на виборах потрібне підключення не тільки політичних і юридичних експертів, але й фахівців у цілій серії інших наукових дисциплін.

Говорячи про експертну революцію в політиці, слід зазначити й спокусу, що з’являється, замінивши експертами самих політиків – одержати своєрідний експертний реванш за минулі історичні періоди, коли політики не бачили необхідності в політичній експертизі. Але подібна підміна уявляється не зовсім реалістичною. Адже функції сучасних політичних експертів і самих політиків розрізняються. Політик – це насамперед не власник певних професійних і наукових знань, а носій специфічних інтелектуальних і людських якостей. Вони, з одного боку, забезпечують йому легітимність – готовність населення країни передати йому владні повноваження, що досить важливо в сучасних демократичних системах. З другого боку, вони дозволяють йому контролювати й спрямовувати процеси, що протікають у суспільстві. Політик є багато в чому фігурою синтетичною в тому розумінні, що він задає загальні вектори розвитку всієї структури держави й суспільства, при цьому не вимальовуючи окремі деталі. Визначаючи загальний напрям еволюції політичної й інших суспільних систем, він вдається до послуг експертів переважно для вирішення суто управлінських завдань. У результаті відбувається своєрідний поділ праці між політиками й експертами – кожний виконує свою функцію, становлячи в цілому ефективний тандем.

Водночас на даному етапі розвитку політичної системи не варто й переоцінювати роль експертів у процесі прийняття політичних і державно–управлінських рішень – найчастіше їхній голос не буває почутий практикуючими керівниками держави, що призводить до деформацій у процесі прийняття рішень. Особливо це характерно для пострадянського політичного процесу – багато вітчизняних політиків, щойно отримавши черговий диплом доктора чи кандидата наук, на жаль, найчастіше переоцінюють свої сили та як і раніше вважають себе здатними самостійно оцінювати поточну ситуацію, робити прогнози й приймати рішення.Цікавим щодо цього є зауваження А.Вілдавскі про те, що основним супротивником використання політичної аналітики, а отже, і активного застосування експертизи, є бюрократія. Звиклі до функціонування в чітко лімітованому інструкціями й розпорядженнями адміністративному просторі, чиновники здебільшого не відчувають необхідності в політичному аналізі як інструменті, що активізує творчий початок при вирішенні політичних проблем. А.Вілдавскі використовує термін “контрабандне проникнення політичної аналітики у владні структури”, маючи на увазі ту обставину, що технології політичної аналітики можуть поширюватися в інститутах влади, тільки переборюючи твердий опір бюрократичного апарату. Стикаючись із подібною протидією, експерти опиняються перед вибором: або продовжувати спроби впровадження наукових методик у процедуру прийняття управлінських рішень у даній структурі, або самим стати частиною бюрократичної системи, нормалізувавши свої функції й способи їхнього виконання й погодившись із рутинізацією своїх обов’язків. У цьому сенсі політичну аналітику варто розглядати як альтернативу механізму вирішення проблем у стилі твердої регламентації або авторитарного підходу. Політична аналітика, у свою чергу, являє собою науково обґрунтовані механізми форсування творчого процесу при прийнятті політичних та управлінських рішень [8].

Зазначимо, що на сучасному етапі розвитку політичного суспільства політична експертиза перестала бути надбанням лише владних структур. Коло споживачів аналітичної продукції сьогодні вкрай широке – до послуг політичних аналітиків вдаються практично всі суб’єкти політичного процесу. Це добре видно по класифікації аналітичних спільнот, яку можна назвати й класифікацією суб’єктів політичної аналітики.

Одну з таких класифікацій пропонує вже цитований нами Л.Пал. Розглядаючи канадську політичну систему, він розділив усі структури, що працюють у сфері політичної аналітики, на два сектори: державний і недержавний. Кожний з них був розбитий Л.Палом на більш дрібні підгрупи: перший ділиться на урядові й квазіурядові аналітичні підрозділи, а другий – на аналітичні центри (працюючі з метою одержання прибутку; створені на базі університетів; такі, що не вважають фінансовий прибуток основною метою свого функціонування).

Урядові аналітичні структури в класифікації Л.Пала являють собою ті підрозділи, які не просто працюють на органи уряду, але є частиною його організаційної структури. Аналітики у їхньому штаті є державними службовцями і виконують функцію аналітичного супроводу процесу прийняття рішень органами виконавчої влади. За твердженням Л.Пала, такі аналітичні служби існують у канадській політичній системі як в апараті прем’єр–міністра, так і в апаратах окремих міністерств та відомств. Квазіурядові ж структури в систематизації Л.Пала – це ті аналітичні центри, які також працюють винятково на уряд, але не входять безпосередньо в його структуру й не є з цієї причини його частиною.

Більшість у недержавному аналітичному секторі становлять центри, орієнтовані на одержання прибутку, а отже такі, що являють собою комерційні структури, для яких політична аналітика – товар, що має просуватися на ринок. Вони працюють передусім із великими комерційними компаніями, залученими в політичне життя в основному через лобістську діяльність і насамперед стикаються з необхідністю прораховувати політичні ризики; а також з політичними партіями й громадськими організаціями. Але в ряді випадків подібні аналітичні центри виконують роботи й для державних структур, які в подібній ситуації виступають як покупці аналітичних послуг на відкритому ринку. До цієї групи суб’єктів політичної аналітики Л.Пал відносить і центри, що займаються соціологічними опитуваннями.

Центри, які не мають на меті отримання прибутку, існують на спонсорські кошти й гонорари від публікацій власних досліджень. Фактично вони є великими науково–дослідними структурами, що виконують як теоретичні, так і прикладні розробки. Досить часто певну частку витрат на їх функціонування бере на себе держава, що розглядає їх передусім як академічні дослідницькі підрозділи. Подібним чином функціонують й аналітичні центри, створені на базі найбільших університетів [3].Наведена класифікація аналітичних центрів має, на наш погляд, низку суттєвих недоліків. І справа навіть не в тім, що Л.Пал розглядає окремий випадок – канадську політичну систему. У сучасних демократіях структурування експертного знання досить схоже й зазнає принципових розходжень від країни до країни. Так, у Канаді – країні з парламентським політичним режимом – основним органом виконавчої влади є кабінет міністрів. Але це не означає, що експертні структури в органах влади діють тільки при уряді, як про це пише Л.Пал. Існують й аналітичні служби в органах влади законодавчої, які Л.Пал відносить до квазіурядових структур, хоча вони найчастіше є підрозділами, безпосередньо включеними в парламентську структуру. Тут Л.Пал стає заручником власного розподілу на урядові й квазіурядові аналітичні підрозділи, що видається багато в чому умовним. Адже навіть якщо аналітичні центри й не є повністю інкорпорованими в органи влади, але працюють винятково на них, то де–факто вони входять у систему державних інститутів.

Крім того, аналітичні центри, створені на базі найбільших університетів, є скоріше підвидами центрів, що не ставлять за мету одержання прибутку, а не самостійною категорією. При цьому віднесення подібних структур до суб’єктів політичної аналітики також вимагає ряду серйозних застережень. Як ми вже зазначали, аналіз поточної політичної ситуації є лише одним з напрямів використання наявного в їхньому розпорядженні інтелектуального потенціалу, причому, що важливо, далеко не основним. У першу чергу вони займаються теоретичними дослідженнями й конкретні замовлення учасників політичного процесу виконують рідко. Тому тут необхідний селективний підхід до подібного структурування, якого ми торкнемося при аналізі альтернативних класифікацій. Нарешті, видається помилковим віднесення до сфери політичної експертизи фірм, що займаються соціологічними опитуваннями – подібні структури скоріше є постачальниками інформаційного матеріалу для аналізу, але безпосередньо самою політичною аналітикою не займаються.

Недоліки цього розподілу намагаються ліквідувати Д.Веймер й А.Вайнінг, які розглядають американську політичну систему [1]. Говорячи про урядові аналітичні структури, у першій групі суб’єктів політичного аналізу автори виділяють серед них підгрупи відповідно до тих органів державної влади, на які вони працюють. Даний підхід можна визнати таким, що більш точно відображає специфіку державного аналітичного сектора, ніж типологія Л.Пала. Д.Веймер й А.Вайнінг пишуть про: президентські аналітичні служби – компактні аналітичні групи на кшталт Ради з національної безпеки й Ради з внутрішньої політики, які здійснюють аналітичну підтримку рішень, прийнятих президентом США; аналітичні структури, інтегровані у різні федеральні агенції, які виконують у США функції міністерств; служби аналітичного забезпечення діяльності Конгресу США. Подібна градація може розрізнятися залежно від політичної моделі тієї або іншої країни (наприклад, у парламентських республіках відповідно відсутні президентські аналітичні служби), але в цілому розподіл по органах влади, у які інкорпоровані аналітичні підрозділи, видається слушним. Наступну групу суб’єктів політичної аналітики становлять великі дослідницькі інститути, названі американським політологами “резервуарами думки” – це поняття повертає нас до проблеми місця академічних наукових структур у політичній аналітиці. Д.Веймер й А.Вайнінг відносять до резервуарів думки ті структури, які займаються розробкою принципово нових методів аналітики, а потім використовують їх на практиці. Подібні наукові корпорації – дійсно значущі суб’єкти політичної аналітики, однак далеко не всі академічні й університетські структури виконують подібні дослідження. Тому ми солідарні з позицією американських політологів, які віднесли до суб’єктів політичної аналітики тільки ті наукові центри, що фактично перетворилися у великі структури з прикладних політичних досліджень. При цьому наукові структури, зайняті фундаментальними дослідженнями й виконуючі лише разові прикладні роботи, навряд чи можуть бути включені в класифікацію суб’єктів політичної аналітики.

Подібні організації є своєрідною проміжною ланкою між державними аналітичними структурами й комерційними аналітичними центрами. Це пов’язано з великою роллю держави в їхньому функціонуванні – саме держава разом з великим приватними компаніями фінансує здійснювані ними роботи. Із цим твердженням солідарні і ряд інших авторів, що вивчали процес прийняття політичних рішень у США й країнах Західної Європи – аналітичні структури, описані Д.Веймером й АВайнінгом, вони назвали “мозковими центрами” (що по суті схоже з поняттям “резервуари думки”), підкреслюючи, що їхня діяльність сконцентрована переважно або винятково на урядових інстанціях [2; 5; 8].Третю групу суб’єктів політичної аналітики Д.Веймер й А.Вайнінг називають приватними аналітичними центрами – вона відповідає центрам, що мають на меті одержання прибутку, за класифікацією Л.Пала. Водночас ні Л.Пал, ні його американські колеги не ділять її на підвиди, що уявляється доцільним з урахуванням фактору істотного зростання в останній період індустрії політичної аналітики, у якій комерційні аналітичні центри відіграють все більшу роль і розвиваються найбільш динамічно. Подібний розподіл пропонує російський політолог А.Соловйов [4], який виділив центри “прямої підтримки” й центри “широкої підтримки”. Перші з них орієнтовані на одного замовника, який їх фінансує, у той час як інші диверсифікують свою діяльність і не прив’язані до одного джерела фінансування.

Центри прямої підтримки часто функціонують як підрозділи якихось великих комерційних компаній, які активно беруть участь у політичному житті й політичних ризиках, що мають обраховувати; або при політичних партіях. Існують і формально незалежні аналітичні структури, які реально поставляють свою продукцію одному великому клієнтові, що також дозволяє зарахувати їх до даної категорії суб’єктів політичної аналітики. Центри ж широкої підтримки не прив’язані до одного джерела фінансування й здійснюють дослідження із замовлення одразу кількох учасників політичного процесу, в числі яких можуть також бути і державні структури. Діяльність таких центрів більшою мірою диверсифікована, тому що вони працюють із більшим числом клієнтів, запити яких можуть бути досить різноманітними.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити наступні висновки:

1. Насамперед виділити групи суб’єктів політичної аналітики: аналітичні підрозділи владних структур, що залежать від конкретного органу державної влади, на який вони працюють й у який вони інкорпоровані; великі дослідницькі центри, які займаються розробкою нових аналітичних методів й апробацією їх у прикладних політичних дослідженнях; і, нарешті, комерційні аналітичні центри, серед яких виділяються пов’язані з одним суб’єктом політичного процесу або ж працюючі одразу з кількома замовниками.

2. Наведену класифікацію правильно було б доповнити таким суб’єктом політичної аналітики, як засоби масової інформації. Адже найбільш авторитетні з них виступають уже не просто як постачальники інформації, але і як фірми, здатні обробити її й препарувати саме в аналітичному сенсі. Однак, на відміну від усіх вищеназваних суб’єктів політичної аналітики, ЗМІ не виступають безпосередньо виробником продукції політичної аналітики для уряду, урядових структур та інших органів державної влади.

3. Сама роль політичних експертів, чи–то інкорпорованих у державні структури, чи–то недержавних, зростає як у сучасному політичному процесі, так і в процесі державного управління.

Список використаних джерел

1. Веймер Д.Л., Вайнінґ Е.Р. Аналіз політики: концепції, практика / Пер. з англ. І.Дзюби, А.Олійника; Наук. ред. О.Кілієвич. – К.: Основи, 1998. – 654 с.

2. Кілієвич О. Англо–український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки. – К.: Вид–во Соломії Павличко “Основи”, 2003. – 510 с.

3. Пал Л.А. Аналіз державної політики / Пер. з англ. І.Дзюби. – К.: Основи, 1999. – 422 с.

4. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 559 с.

5. Тертичка В.В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні. – К.: Вид–во Соломії Павличко “Основи”, 2002. – 750 с.

6. Філософія політики: Хрестоматія: У 4 т. / Авт.–упоряд.: В.П.Андрущенко та ін.. – К.: Знання України, 2003. – Т. 1. – 364 с.

7. Эффективность государственного управлениия: Пер. с англ. / Общ. ред. С.А. Батчикова и С.Ю. Глазьева. – М.: Фонд “За экономическую грамотность”; Рос. эконом. журн.; Изд–во АО “Консалтбанкир”, 1998. – 848 с.