Політична культура в українському суспільстві: стан та перспективи її демократизації на шляху до ЄС
Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань моралі, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Перші знання про політику та їхнє використання на практиці виникли ще в античній Греції, саме їх можна вже розглядати як зародження політичної культури. Сам термін “політична культура” був вперше вжитий ще в XVIII ст. німецьким філософом Іоганом Гердером (1744-1803 рр.). Він не вкладав нинішнього змісту в цей термін і навіть не припускав, що концепція політичної культури може так сильно вплинути на політичну науку та практику. Згодом, особливо в кінці XIX - початку XX ст. дане поняття використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі й радянськими вченими: В.І.Гер’є, В.В.Івановським, М.Я.Острогорським.
У сучасній політичній науці не має загальноприйнятого розуміння політичної культури. Виділяють дві основні концепції політичної культури. Перша була розроблена Г.Алмондом у 1956 р., надрукована у статті “Порівняльні політичні дослідження”, де політична культура розглянута як визначений зразок орієнтирів на політичні дії, що відбиває особливості кожної політичної системи. Американське розуміння цього феномену (яке ґрунтується в основному на принципі “петтернів” - зразків поведінки) пізніше було розвинуто у класичній політологічній праці Г.Алмонда і С.Верби “Громадянська культура” (1963 р). Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури й політичної свідомості. Прибічники так званої всеосяжної інтерпретації включають в політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми поведінки суб’єктів. Цю концепцію пізніше тією чи іншою мірою підтримали у своїх роботах А.Браун, Д.Елазар, Х.Доменігер, Л.Пай, С.Хантінгтон та ін. Навіть у 90-х рр. дослідники часто вдавалися тільки до такого розуміння, що політична культура “це термін, який належить до таких диспозиційних орієнтацій, які настільки поширені серед членів політичної системи, що можуть бути використані для характеристики даної системи як такої. Політична культура складається зі ставлень, вірувань і почуттів, а також знання й інформації про політичні об’єкти” [16, с. 32].
Розглядаючи наступну концепцію політичної культури, можна відзначити, що вона більш широка, ніж перша, це помітно за рахунок того, що тут політична культура включає в своє розуміння ще й діяльнісний аспект, тобто зразки політичної поведінки відповідно до набутого знання, системи оцінок тощо. Наприклад, У.Розенбаум розуміє під політичною культурою концептуальне поєднання почуттів, думок і поведінки. Так само, на думку Е.Баталова, явище політичної культури - це система історично сформованих стійких установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які виявляються в безпосередній діяльності суб’єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі наступництва [2]. Таке бачення теж формується на основі так званих “зразків поведінки”, нібито виключаючи індивідуальний моральнісний аспект. Тобто дослідники виходять з того, що кожна людина живе в суспільстві, проходить етапи соціалізації, тому має оперувати у своїй діяльності вже готовими алгоритмами та правилами. Однак те, що важливо і прийнятно у другій концепції політичної культури, індивід не обов’язково повинен діяти за вивченими правилами - він зазнає впливу інших чинників (знання, релігії, керівництва тощо), тому його політична поведінка часто є певною мірою автономною й не прогнозованою.
Можна поглянути на політичну культуру як на більш загальне явище, яке містить у собі: знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як, наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають як можна і як слід діяти в політичному житті, фінансові зв’язки тощо. Виходячи з цього можна погодитись з М.Фуко, який припускає, що “політична культура”, як і влада, присутня в будь-якому феномені нашого життя, впливаючи (безпосередньо чи опосередковано) на наші дії, думки чи інтенції.
Слід розрізняти політичну культуру особистості та політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо додати усвідомлення її суті та мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства - інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної та наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів як великих, так і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.При вивченні політичної культури відкривається можливість зрозуміти її функції в суспільстві. Однією з важливих є прогностична, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона - найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві.
Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативність включає людину у сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.
Комунікативна функція полягає в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємність у суспільному розвитку.
Важливо відзначити, що політична культура є найбільш циклічним і водночас незмінним елементом політичної системи, тобто реакцію суспільства на ті чи інші речі можна передбачити залежно від обставин. Однак стабiлiзацiя політичного процесу, наприклад в Україні, багато в чому залежатиме від демократизації в полiтико-культурній сфері.
Якщо спробувати структурувати політичну культуру, то можна побачити, що також немає її однозначного розуміння. Наприклад, У. Розенбаум запропонував виокремлювати так звані “компоненти ядра”, тобто ті елементи, які відіграють фундаментальну роль у формуванні політичної культури нації. Такі компоненти він розбив на три основні групи:
• орієнтація щодо урядових структур - ставлення суб’єкта до політичного режиму, основних урядових органів, його символів, офіційних осіб і норм;
• політичні ідентифікації, тобто причетність індивіда до “політичних одиниць” - нації, держави, міста; політична довіра і “правила гри” (уявлення індивіда про те, за якими правилами він має діяти);
• політична орієнтація щодо власної політичної діяльності чи “політична компетентність” і “політична ефективність” (відчуття можливості вплинути на політичний процес) [17].
Існує й інше бачення структури політичної культури. У її рамках дослідники часто виділяють лише два складники: когнітивні орієнтації та афективні орієнтації людей. До когнітивних орієнтацій можна віднести знання про політичну сферу й поінформованість про політичні події. Когнітивний складник політичної культури людини формується як на пасивній основі (у процесі соціалізації), так і на активній (коли людина самостійно, свідомо й цілеспрямовано цікавиться політичним життям). Рівень поінформованості громадян може розглядатися як один із показників ефективної діяльності державних органів, що соціалізують, а також як передумова свідомої активної громадянської позиції.
Що стосується афективних орієнтацій, то тут можна побачити, що вони конструюються на основі почуттів і емоцій, викликаних різними політичними суб’єктами. Люди, як правило, оцінюють те, що відбувається в політиці, із суб’єктивної точки зору (за шкалою “добре - погано для мене особисто”), і на основі цих оцінок формується ставлення до політичної події. Афективний складник політичної культури в сучасному суспільстві, звичайно, часто може займати домінантне становище, тим більше, коли йдеться про культуру електоральну, так звані біфуркації якої відбуваються під час виборчих кампаній, інформаційних сплесків, агітаційної кампанії.
Взагалі політична культура, особливо якщо її розглядати в процесі демократизації, є дуже багатогранним і нечітко відокремлюваним предметом дослідження. Її не можна вважати конкретним явищем, оскільки в результаті можна отримати софістичний парадокс: Україна не може стати демократичною, бо в ній погана політична культура, а політична культура в державі погана, бо відсутня демократія. Саме тому поняття політичної культури і не входить у виборчі законодавства. А головним є те, що не можна до кінця покладатися на світові розробки теорії політичної культури, оскільки їхньою основою стали зовсім інші суспільства.
Щодо українських дослідників, погляди яких орієнтовані на вітчизняну політичну культуру, вони також звертаються до західної класифікації, хоча й виокремлюють деякі інші аспекти. Наприклад, В.Лісовий, кажучи про політичну культуру, зводить її до таких складників: 1) політична свідомість - уявлення, погляди, ідеї про суспільство та державу; 2) політична поведінка - поведінка, пов’язана з використанням влади або з намаганням вплинути на державу; 3) політичні інститути - тобто їх вплив на попередні два елементи (наприклад законодавство сильно коригує і свідомість, і поведінку) [6, с. 117].
При розгляді структури політичної культури слід згадати класичну класифікацію типів політичної культури, виведену згаданими вченими Алмондом і Вербою. Вона й досі панує в науковому середовищі, хоча з часом було виокремлено додаткові типи культури, все ж таки основоположними вважають три таких “чистих” типи політичної культури: патріархальна, підданська й активістська.Патріархальна політична культура зорієнтована на локальні цінності (цінності клану, племені, роду) і може виявлятися у формі місцевого патріотизму, поваги до сім’ї, сюди ж можна віднести явище корупції та появу політичної “клановості”, що є актуальним і для України.
Підданський тип політичної культури передбачає, що індивід, громадянин є пасивним і віддаленим від політичної системи й рішень. Такий тип політичної культури притаманний тоталітарним країнам, де громадяни підкоряються владі, очікуючи від неї різноманітних благ та побоюються її.
Активістська культура (“учасницька”), вже по назві цієї культури можна зрозуміти про те, що громадяни беруть активну участь у політичних рішеннях. Вони прагнуть раціонально впливати на владу, спрямовувати її діяльність за допомогою законних засобів впливу, до яких можна віднести громадянську непокору, вибори, плебісцити [1].
Такі ідеальні типи політичної культури в чистому вигляді в жодній країні світу не зустрічаються. В реальному політичному житті відбувається поєднання цих типів, в результаті чого виникають ще три типи, але вже змішаних політичних культур: патріархально-підданська культура, піддансько-активістська та патріархально-активістська. При цьому оптимальний варіант змішаного типу політичної культури, який більш характерний для демократичних країн Заходу, Алмон і Верба запропонували назвати “громадянська культура, рисою якої є раціонально-активна поведінка громадян. Її зміст можна охарактеризувати в таких твердженнях: загалом позитивна оцінка діяльності уряду, високий рівень інтересу в діяльності уряду, почуття гордості за політичні інститути країни, бажання обговорювати питання політики, відкритий і лояльний прояв опозиційних настроїв, участь у політичних кампаніях, розвинуте почуття політичного обов’язку, віра в необхідність демократії для розвитку країни і т.ін.
Виходячи з розглянутих класифікацій українську політичну культуру скоріше за все можна віднести до підданського або до піддансько-патріархального типу політичної культури. Хоча в Україні і проголошений курс, орієнтований на “активістську” культуру, проте виходячи з відношення громадян до влади, і навпаки, реальних результатів та поступального руху до цього ще не видно. Хоч нині в Україні декларується інтеграційна політична культура, проте насправді має місце функціонування культури фрагментарної, такої, що не відображає цілісної картини політичної дійсності, реальності динамічних змін у всіх сферах суспільного життя, що засвідчують про демократизацію. Можна назвати в даному контексті тільки свободу слова і яскраві гасла до змін, але вони не виконуються.
Розв’язання завдань трансформації українського суспільства неможливе без цілісної, конструктивної роботи у сфері політичної культури. Ігнорування цієї сфери владною елітою може призвести до накопичення проблем, посилення суперечностей, і навіть до загострення проблеми, які уже гальмують процеси інтеграції України до ЄС. Причому подолання такої інерції вимагає чіткого аналізу існуючих труднощів та інтегративного плану дій для ефективних відповідей на виклики часу.
Слід зауважити, що характер і стан політичної культури суттєво впливають на формування політичної системи, яку з березня 2003 р. політики прагнуть реформувати, але “заговорили” її. Якщо ж Україна і далі триматиме курс щодо вступу до Європейського Союзу, важливо розглядати політичну культуру не просто як показник рівня демократії в суспільстві, а й як чинник та детермінанту її становлення, оскільки демократія найбільшою мірою сприяє становленню демократичних норм і принципів політичної культури.
На сьогодні політична культура сучасного українського суспільства має перехідний, фрагментарний характер. У ній співіснують орієнтації на нові та на старі цінності, причому переважають риси авторитарного типу. Як проілюстрували виборчі кампанії 2006-2007 років, громадяни не орієнтуються на політичні програми, а надають підтримку яскравим, харизматичним лідерам, їх обіцянкам, а інколи і “подачкам” (мер м. Києва Л.Черновецький та ін.).
Потрібно зазначити, що в українців переважають більш патерналістські настрої, тобто замість активної громадянської позиції перевага надається шуканню заступництва “зверху”. До того ж можна спостерігати поєднання протилежних цінностей і норм, тобто, з одного боку, - вимога демократичних свобод, а з другого - схвалення недемократичних методів вирішення суспільних проблем. Звучить підтримка ринкових відносин, а на противагу - вимога соціальної рівності. Такі протиріччя свідчать про певну роздвоєність політичної свідомості громадян і про дефіцит політичної культури як у політиків, так і в громадян, а це не зовсім сприяє вступу України до ЄС.Українське суспільство різноманітне у багатьох вимірах: національному, соціальному, регіональному, економічному, ідейно-політичному, мовному тощо. Важливу роль у розмежуванні суспільства також відіграють різні політичні сили, які задля отримання влади розділяють його на Схід та Захід, що теж стоятиме на перешкоді вступу до ЄС.
Відмінності між регіональними політичними культурами продовжують зберігатися у сферах: 1) усвідомлення навчання, спілкування й використання української мови в громадському житті; 2) розуміння патріотизму, заснованому на українському (національному чи етнічному) факторі або важливості соціальних цінностей в Українській державі; 3) геополітичні орієнтації: Америка, Європа, ЄС і НАТО або Росія, ЄЕП, СНД.
Такі ж самі проблеми існують і в українській мовній політиці та культурі, коли до 80% друкованої продукції в Україні видається російською мовою, а ЗМІ російської держави мають вільний доступ до української аудиторії, українська мова, українське культурне середовище і далі перебуває в нерівноцінній конкуренції та змушене змагатися з російським культурним виробництвом, що значно переважає в ресурсах.
Так, Україну можна віднести до плюралістичних, багатоскладових суспільств із “розділеною демократією”. Наявність кількох субкультур у країні ускладнює внутрішньонаціональний діалог. “Біполярність”, тиск на владні структури то однієї, то іншої світоглядної і ціннісної системи породжують дуалізм підходів і, як наслідок, непослідовні дії владних структур.
Історичний виклик для України полягає у кристалізації політичної та національної свідомості, “збудуванні хребта” та подоланні розмитості. Найскладніша проблема української ідентичності - це наявність двох полюсів - східного із тяжінням до Росії і західного - з тяжінням до Європи. Незважаючи на те, що Україна багатонаціональна країна, в її неоднорідності немає нічого поганого. За висновками У.Коннора, зробленими ще на початку 70-х років XIX ст., лише близько 10% держав можуть претендувати на те, що вони таки справді “національні держави” - в тому розумінні, що державні кордони збігаються з межами нації і що все населення держави має спільну етнічну культуру тощо. Тому, враховуючи подібний досвід, говорити про розкол України немає підстав [15].
Українська нація, яка 1991 р. вийшла зі складу Радянського Союзу та намагалася порвати з комуністичною ідеологією і радянською системою, була продуктом цієї системи, мала певні елементи так званої “совєтської ідентичності”. І якщо політичні партії, які перебувають на західній Україні, відкинули її як штучну імперську вигадку, то для партій із східних регіонів вона певним чином співвідносилася з ідеями багатокультурності й позаетнічної політичної концепції громадянства.
Саме ці регіональні особливості зумовили неможливість мобілізувати на підтримку “національної ідеї” частково етнічно нівілійоване населення східної України. Але найімовірніше, що східні українці відкидають не саму “національну ідею”, а її антиросійський зміст. І заважають їм не психологічні комплекси залежності й неповноцінності, а спільна радянська історія, в якій українці були не тільки жертвами нав’язаного їм ззовні режиму, а й активними її діячами.
Висновки. Отже, для перспективи розвиту української політичної культури на шляху до ЄС була б прийнятною державно-громадська модель, принципи якої будуються на засадах демократизації соціально і політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними національними інститутами. Насамперед йдеться про розвиток на основі сутнісних засад політичної культури українського етносу (історичного досвіду, мови, території, політичної символіки), державно-громадської спільноти сучасного типу, тобто української політичної нації. Таку позицію називають ідеєю етнічної серцевини, або більш розповсюдженою назвою, такою як ідеєю “титульної нації”, яка повинна відпрацювати усі політико-економічні стандарти до вступу в ЄС.
Для подальшої консолідації суспільства необхідно виробити чіткі науково-обґрунтовані уявлення про співвідношення між громадською та етнічною українською ідентичностями, а також окремими національними меншинами, що проживають в Україні.
Аналізуючи стан сучасного українського суспільства, на нашу думку, можна виділити такі передумови формування політичної нації та демократизації її політичної культури. Найважливішими з них є:
- загальний соціокультурний тип українського народу;
- рівність політичних і громадянських прав усіх громадян України, незалежно від їхньої етнічної належності;
- відсутність міжетнічних антагонізмів;
- природне прагнення громадян України творити процвітаючу державу;
- усвідомлення більшістю громадян, що тільки в Україні вони можуть розраховувати на повноцінний захист своїх природних і політичних прав.Важливим компонентом творення політичної культури в українському суспільстві може стати уявлення про територіальну спільність як об’єктивну історичну даність для населення України. Ґрунтом для формування цього компонента політичної єдності може стати турбота про екологічний стан спільної території проживання як умову біологічного самозбереження і прогресивного самовідтворення населення.
Отже, на шляху політичного розвитку України першочергового значення набуває формування демократичної політичної свідомості громадян, набуття ними досвіду та навичок активної політичної поведінки, подолання існуючої фрагментарності історичної пам’яті і становлення на цій основі громадянської політичної культури. Ці завдання мають вирішуватись конкретними шляхами загальної політичної соціалізації, політичного виховання та політичної освіти громадян і повинні передбачати:
- розуміння й творче засвоєння цінностей та норм демократії;
- визнання всіма громадянами цивілізованих форм прояву активності та вияву політичного протесту;
- виховання якостей терпимості, лояльності, політичної толерантності, готовності до компромісів і партнерства.
Для формування демократичної політичної свідомості громадян необхідною умовою є створення та розвиток демократичних інститутів за допомогою реалізації політичної реформи в цьому аспекті, яка сприятиме зміненню ставлення людей до своїх обранців і, водночас, підвищить відповідальність останніх за свої дії.
Серед основних механізмів реформування політичної системи потрібно виділити:
• становлення якісно нової політичної системи, демонтаж застарілих політичних інститутів;
• гармонізацію взаємодії всіх складових політичної системи: держави, політичних партій, органів місцевого самоврядування, громад;
• чітке визначення повноважень гілок влади та забезпечення їх взаємодії;
• забезпечення принципу демократизму та прозорості у діяльності всіх органів державної влади і місцевого самоврядування;
• забезпечення політичної та духовної консолідації суспільства;
• розвиток правової і політичної культури населення;
• зміну технологій ділового спілкування, які нині використовуються у відносинах влада - народ, на гуманних, демократичних засадах.
Перспективи подальших досліджень. На шляху України до Європейського Союзу залишається багато невизначених питань: вивчення впливу політичної культури на свідомість сучасного українського суспільства, його відношення до самої інтеграції в ЄС, визначення впливу процесів європейської інтеграції на формування політичної культури українського суспільства, його позитивні на негативні сторони, розроблення механізмів демократизації політичної культури щодо інтеграції в ЄС тощо.
Виходячи з вищевикладеного потрібно відмітити, що об’єднати українське суспільство в єдину політичну націю можна у випадку, якщо буде реалізована давня мрія існування Соборної України та українців як єдиного організму та вступу її в ЄС на основі демократизації політики державотворення.
Список використаних джерел
1. Алмонд А., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. - 1992. - № 2. - С. 25-31.
2. Баталов Э. Советская политическая культура (к исследованию распадающейся парадигмы) // Общественные науки и современность. - 1994. - № 6.
3. Головатий М.Ф. Проблеми формування політичної культури молоді в контексті трансформаційних процесів в українському суспільстві // Політична культура і політичні партії в Україні: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Кер. авт. кол. А.І.Комарова, О.М.Рудакевич. - К., 1997. - Т. 6. - С. 16-19.
4. Деркач Ж.В. Політична культура як інтегральна характеристика процесу формування і розбудови держави: Автореф. дис …. канд. політ. наук. - Х., 1999. - 20 с.
5. Кравченко Ю.І. Політична культура та політична свідомість як детермінанти розвитку демократично-орієнтованої держави // Укр. політ. нація: генеза, стан, перспективи: Монографія / За заг. ред. В.С.Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - С. 323.
6. Лісовий В. Культура - ідеологія - політика. - К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997.
7. Пірен М. Проблеми формування сучасної української еліти // Соц. психологія. - 2004. - № 2 (4). - C. 38-48.
8. Політологія: Підруч. для вищ. навч. закл. / А.Колодій (наук. ред.). - 2-ге вид., перероб. та доп. - К.: Ельга ; Ніка-Центр, 2003. - 664 с.
9. Проскуріна О.О. Формування політичної культури українського суспільства: проблеми та перспективи розвитку: Автореф. дис. … канд. політ. наук. - К., 2001. - 25 с.
10. Ребкало В.А. Политическая культура личности: теоретико-методологические основания исследования и формирования: Автореф. дис. … д-ра филос. наук. - М., 1991. - С. 25.
11. Сміт Е. Національна ідентичність. - К.: Основи, 1994. - С.10-27.
12. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець ХVІ- перша половина ХVІІ ст.) / Міжнар. фонд “Відродження”. - К.: Либідь, 1998. - 296 с.13. Сірук М. Невикористані шанси. Канадський рецепт процвітання, або Чого треба вчитися Україні // День. - 2006. - 9 груд.
14. Про затвердження Стратегiї iнтеграцiї України до Європейського Союзу: Указ Президента України вiд 11 черв. 1998 р. № 615/98 // kmu.gov.ua
15. Connor W. Nation-building or Nation-destroying?//World Politics. - 1972.
16. Lawrence C. Mayer, John H. Burnett, Suzanne Ogden. Comparative Politics. Nations and Theories in a Changing World. - New Jersey, 1993.
17. Rozenbaum W. Political Culture. - New York, 1975.