Аналіз результатів дослідження

Аналіз мотивів іноземних інвесторів ми почали з розмежування трьох основних стратегічних інтересів інвестування в Україну:

• пошуку ринків збуту;

• пошуку ресурсів;

• підвищення ефективності.

До опитування були залучені ТНК, інвестори-підприємці, інституційні інвестори, МФО.

Відповіді компаній-респондентів свідчать, що основною метою здійснення ПІІ в Україну є отримання доступу до нових ринків (саме такий мотив як визначальний виокремили 93 % опитуваних), а підвищення ефективності та пошук ресурсів визначено як другорядні мотиви.

Результати опитування зведено в табл. 10.

Мотиви фірм було класифіковано за низхідним принципом відповідно до їх важливості для прийняття інвестиційних рішень. Середню відповідь (СВ), що є оцінкою міри вагомості певного чинника, було визначено для всіх розглядуваних мотивів як середнє арифметичне відповідей респондентів. Автори дослідження оцінювали відповіді за трибальною шкалою: 1 — головна причина; 2 — другорядна причина; 3 — не є причиною. Отже, що ближче середній показник важливості до 1, то вагоміше відповідний мотив для респондентів.

Пошук ринків збуту — найпоширеніший стратегічний мотив для інвестицій в Україну (розширення власного ринку на територію Ук-раїни як другорядний мотив визначив лише один з опитуваних). Бажання постачати продукцію на український ринок домінувало серед усіх респондентів (СВ = 1,05, цей чинник є найважливішим для 93 % опитуваних), водночас наступний за важливістю мотив, а саме вихід до нових регіональних ринків (Східної Європи та країн СНД), отримав порівняно невисоку середню оцінку — 1,92. З огляду на низькі середні бали (2,27 та 2,53) пошук ресурсів і підвищення ефективності визнано другорядними мотивами (табл. 11)

Мало того, респонденти досить часто вважали ці чинники такими, що взагалі не мають впливу на прийняття рішення щодо інвестування в Україну.

Пошук ресурсів як другий за вагомістю мотив передбачає доступ до кваліфікованої робочої сили (СВ = 2,15), а також дешевих ресурсів (СВ = 2,27). Проте, як свідчать показники СВ, рівень кваліфікації робочої сили більшість іноземних інвесторів визнали другорядним мотивом (у деяких випадках навіть таким, що не має значення). Лише 17 % респондентів назвали рівень кваліфікації працівників дуже важливим чинником, водночас 42 % цей чинник вважали неважливим. Приблизно так само респонденти оцінили дешеву робочу силу: вагомим мотивом цей чинник вважають тільки 14 % опитуваних. Натомість 66 % респондентів навіть зауважили, що наявність дешевих факторів виробництва не мала жодного впливу на прийняття інвестиційних рішень.

Показник СВ = 2,32, який характеризує міру важливості наявних виробничих потужностей для інвестиційних рішень, дає підстави припускати, що іноземних інвесторів навряд чи можуть заохотити до інвестування в Україну її виробничі потужності. Складається враження, що привабливість навіть тих українських підприємств, які мають більш-менш сучасне виробниче обладнання, зводиться нанівець через недосконалість приватизаційного процесу, внаслідок якої іноземні інвестори опинилися в нерівних умовах з іншими учасниками внутрішнього ринку.

Решту мотивів (підвищення конкурентоспроможності в постачанні на розвинені ринки, податкові стимули, доступ до наукових та технологічних розробок) визнано порівняно мало важливими. Як не дивно, податкові стимули респонденти розцінюють як другорядні, хоча податкову політику країни звичайно вважають ключовим чинником для прийняття рішень іноземних інвесторів. Таку байдужість інвесторів можна пояснити нестабільністю української податкової системи та ненадійністю її правової бази.

Домінування мотиву пошуку ринків збуту: результати дослідження Німецької консультативної групи. На користь тези про переважання в Україні інвестиційної діяльності, спрямованої на пошук ринків збуту, свідчать і результати дослідження Німецької консультативної групи (НКГ), проведеного в 1998 р. Експерти аналізували мотиви входження на ринок України 20 іноземних інвесторів. Респонденти оцінювали важливість для себе певних мотивів за чотирибальною шкалою: від “дуже важливий” (4 бали) до “неважливий” (0 балів).

Результати досліджень НКГ підтверджують висновки нашого опитування. Експерти групи визначили, що для прямих іноземних інвесторів в Україні мотиви, пов’язані зі збільшенням обсягу реалізації, були основними, а решта мотивів — другорядними.

В іншій частині звіту НКГ аналізує шкалу важливості мотивів до інвестування в різні країни. Вагомість чинників, що впливають на інвестиційні рішення, можна визначити за допомогою загального показника значущості (ПЗ), що його обчислюють як середнє арифметичне середніх оцінок 12 мотивів.

Для України цей показник становить (табл. 12)

ПЗ = (3,65 + 3,50 + 2,50 + 1,70 + 1,58 + 1,40 + 1,10 + + 1,20 + 0,68 + 0,55 + 0,54 + 0,33)/12 = 1,56.

Для інших країн загальний показник значущості такий: для Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) — 1,88; Росії — 1,84; Чехії — 1,70.Ці показники є цифровими критеріями для визначення тих чинників, що найбільше сприяють припливу іноземних інвестицій у ту чи іншу країну. Якщо середня оцінка певного фактора перевищує ПЗ, то це означає, що такий чинник є суттєвим для інвестицій. Натомість середній бал, нижчий за ПЗ, свідчить про те, що фактор не є вирішальним для прийняття інвестиційних рішень.

У звіті НКГ міру важливості кожного з 12 чинників щодо різних країн зображено за допомогою матриці (табл. 13). На вертикальній осі матриці перелічено 12 факторів впливу відповідно до оцінок, висловлених під час опитування, а на горизонтальній осі вказано чотири досліджувані країни. У вертикальному напрямі загальний показник значущості для певної країни поділяє матрицю на дві частини: у верхній містяться фактори, що мають суттєвий вплив на інвестиційні рішення, у нижній — малозначущі чинники.

У дослідженні НКГ ця матриця мала наочно показати різницю місцевих переваг за країнами. На думку інвесторів, Україна (і Росія) найпривабливіше виглядає як ринок збуту. Натомість у країнах Центральної та Східної Європи важливу роль відіграє чинник дешевої робочої сили, адже ці країни домоглися більшого успіху у здійсненні ринкових реформ. У Чехії, де реформи просунулися вже досить далеко, основним мотивом іноземних інвесторів стає дешева робоча сила, хоч її вартість і перевищує вартість української робочої сили. Отже, цілком очевидно, що наявні в Україні перешкоди для підвищення продуктивності зменшують вагомість такого чинника, як низька абсолютна вартість робочої сили.

Цю думку підтверджує й такий факт: згідно з дослідженням, щодо Чехії мотив "підвищення конкурентоспроможності завдяки започат-куванню виробництва в іншій країні" вважають приблизно настільки ж важливим, як і мотиви, пов'язані з розширенням ринку. Проте стосовно України і Росії цей аспект визнають другорядним, хоча вартість праці в обох країнах є нижчою, ніж у Чехії.

Аналізуючи результати опитування з точки зору особливостей кожної групи інвесторів, можна помітити разючі відмінності в їхніх позиціях. Наприклад, для інвесторів-підприємців такий чинник, як наявність дешевих факторів виробництва, зокрема робочої сили, є важливішим, ніж для решти груп інвесторів. Інвестори-підприємці визнали дешеві фактори виробництва (СВ = 1,67) другим за важливістю мотивом після місткості ринку та потенціалу його розширення. Цю обставину можна пояснити тим, що підприємці, а це зазвичай дрібні або середні інвестори, дуже чутливо реагують на фактор виробничих витрат. До того ж інвестиції представників цієї групи, концентруючись переважно в межах однієї країни, не є частиною глобальної стратегії. Саме тому підприємці здебільшого не зважають на інші ринкові фактори (наприклад, доступ до регіональних ринків тощо).

Треба також зазначити ще одну особливість. Чинник "підвищення конкурентоспроможності продукції", яку постачають на ринки розвинених країн, але виробляють у тій країні, де вартість ресурсів є нижчою, виявився набагато важливішим для ТНК (1,91), ніж для вибірки загалом (2,53). Цю обставину пояснює практика ТНК підвищувати ефективність своєї діяльності за рахунок виготовлення продукції в тих країнах, де виробничі витрати будуть найменшими, та подальшого експорту на інші ринки.

Дешева робоча сила в Україні: міф чи реальність? Той факт, що наявність дешевої робочої сили в Україні іноземні інвестори не вважають суттєвим мотивом для інвестування, варто розглянути докладніше, оскільки економісти часто наголошують на привабливості України саме в цьому аспекті. Така відмінність позицій свідчить про потребу розрізняти номінальний рівень заробітної платні і загальну вартість робочої сили, де також враховано продуктивність праці, витрати на виконання вимог керівних органів та інші чинники.

Вплив низької продуктивності праці є очевидним фактором. Через брак капіталу, відсутність належної підготовки та недосконалий менеджмент продуктивність праці в Україні часто є настільки низькою, що загальна вартість робочої сили виявляється більшою, ніж в інших країнах Східної Європи. Проте тут потрібно чітко розмежуватися, бо продуктивність праці не буде однаковою за різних обставин. Ідеться про такі два варіанти:

• іноземний інвестор купує вже діюче підприємство, обтяжене надлишковим капіталом та робочою силою;

• інвестор будує нове виробництво, постачає сучасне обладнання і навчає робітників.

Оскільки новий власник не може швидко звільнити або перекваліфікувати декілька тисяч людей одночасно, продуктивність праці ще тривалий час залишиться набагато нижчою в разі купівлі чинного підприємства. Місцева влада, яка намагається втримати рівень зайнятості, зазвичай накладає обмеження на скорочення чисельності працівників, тим самим істотно підвищуючи загальну вартість робочої сили. Крім того, іноземних інвесторів часто зобов’язують утримувати соціальну інфраструктуру великих промислових підприємств: лікарні, дитсадки, літні табори, сільськогосподарські виробництва тощо.Ці перешкоди зводять нанівець усі переваги, які створює низька вартість робочої сили. Проте в тих випадках, коли іноземний інвестор започатковує нове виробництво, українські працівники часто виконують свою роботу не гірше за своїх західних колег.

Ризик і прибутки в Україні. Для будь-якої інвестиції найважливішим чинником є потенційні прибутки. Сподіваний прибуток прямо залежить від можливих ризиків, пов’язаних з інвестиційним проектом: що ризикованіше проект, то більшою має бути винагорода.

Інвестиційний ризик має дві складові: ризик, що пов’язаний з діяльністю в певній країні в певній галузі економіки, і власне ризик конкретного проекту. Найважливішим компонентом є ризикованість країни (рис. 15). На жаль, у більшості останніх досліджень Україну визнано однією з найризикованіших країн Східної Європи. Ця оцінка свідчить про високий ризик здійснення інвестиційного проекту.

Мінімальний рівень прибутковості інвестицій визначає вартість капіталу. Проекти, що мають нижчу за цей рівень прибутковість, впроваджувати недоцільно. Задля максимізацїї вартості своїх акцій інвестор зазвичай працює з такими проектами, прибутковість яких була б вищою за вартість інвестованого капіталу.

До бажаної ставки дохідності треба зараховувати також премію за можливий ризик проекту. Компанії, для яких вартість капіталу є порівняно невеликою, вимагають меншого рівня дохідності інвестицій порівняно з компаніями, що мають вищу вартість капіталу. Оскільки вартість капіталу залежить від спроможності компанії залучати його через позики або продаж акцій, компанії, що мають можливість легко залучати капітал, потребуватимуть нижчої дохідності інвестицій, ніж компанії, для яких процес залучення капіталу складніший. Отже, великі ТНК, що зазвичай добре забезпечені капіталом, погоджуються на нижчу очікувану дохідність інвестицій порівняно з місцевими інвестиційними фондами або інвесторами-підприємцями.

Це припущення підтверджують і результати опитування. В одному з пунктів анкети інвестори мали вказати внутрішню ставку дохідності, на яку вони розраховують, інвестуючи в Україну. Респондентам було запропоновано обрати одну з таких ставок (визначених у доларах): менше 10 %, 10-20, 20-30, понад 30 % (табл. 14).

Як свідчать дані табл. 14, лише ТНК та міжнародні фінансові організації (МФО) можуть інвестувати за умови низької внутрішньої ставки дохідності. Завдяки високій кредитоспроможності такі інвестори здатні втримувати вартість капіталу на рівні, що не перевищує 10 %. Більшість ТНК і МФО розраховують на ВСД = 10-20 %. З огляду на високий рівень ризику в Україні такі вимоги є досить помір-ними. Згідно з припущеннями, висловленими раніше, інвестори-підприємці та інвестиційні фонди вимагають більшої дохідності інвестицій. 75 % інвесторів-підприємців та 40 % інституційних інвесторів погоджуються інвестувати тільки за умови ВСД = 20-30 %. 40 %

Процес прийняття рішень: тривалість і складність. З огляду на відмінності в розмірах та організаційній структурі для різних категорій інвесторів процеси прийняття рішень відбуваються по-різному. Проаналізувавши відповіді респондентів на запитання про середній термін прийняття рішення щодо інвестування (від моменту визначення інвестиційної можливості до моменту прийняття остаточного рішення) та про кількість осіб, що беруть участь у процесі, отримали результати, наведені в табл. 15.

Як свідчать дані табл. 15, навіть для інвесторів-підприємців процес прийняття рішень щодо інвестування в Україну триває понад 6 міс. Прийняти остаточне рішення щодо інвестування впродовж місяця можуть лише деякі інвестори з цієї групи. Загалом близько половини респондентів приймають рішення щодо інвестування протягом 6 міс.

Результати опитування підтвердили наші попередні припущення. Великі ТНК із складною організаційною структурою менш гнучкі, а тому потребують більше часу на визначення, розробку та затвердження інвестиційних проектів. ТНК та інституційні інвестори (зокрема, МФО) переважно не здійснюють інвестицій без ретельного вивчення проекту, яке зазвичай триває від одного до кількох місяців. Натомість приватні підприємці можуть прийняти рішення щодо інвестування, не узгоджуючи його на ієрархічних рівнях і маючи неповну інформацію про інвестиційний проект. Тому для таких інвесторів тривалість процесу прийняття рішення менша, ніж для великих ТНК чи інвестиційних фондів.

Інвестиційні фонди, які здебільшого мають місцеві представництва в Україні, витрачають час лише на вивчення проекту. Такі інвестори не мусять досліджувати внутрішню ситуацію у країні, оскільки вже ознайомилися з нею. Отже, термін прийняття інвестиційних рішень у фондах набагато коротший, ніж у ТНК та інвесторів-підприємців, що тільки починають свою діяльність в Україні. Водночас інституційним інвесторам, які до процесу прийняття рішень залучають більшу кількість осіб, важко прийняти рішення щодо інвестування швидше ніж за 3 міс.Міжнародні фінансові організації потребують найбільше часу для прийняття інвестиційних рішень, оскільки мають зважати не лише на комерційний, а й на політичний бік проекту. Досить часто інвестиційні рішення таких організацій великою мірою залежать від економічної політики, яку провадить місцевий уряд. Якщо ця політика відповідає позиції міжнародних організацій, то рішення про інвестування буде схвалено, в іншому разі виконання інвестиційного проекту буде відкладено на невизначений термін або взагалі скасовано. Міжнародні фінансові організації зазвичай мають складну організаційну структуру та жорсткі бюрократичні процедури, які теж зумовлюють більшу тривалість процесу прийняття інвестиційних рішень.

Список використаної літератури:

1.Крупка Я. Д., Литвин Б. М. Інвестиційний бізнес-план. — К., 1997.

2.Куликов А. Г. Кредиты. Инвестиции. — М., 1995. — 306 с.

3.Лазебник Л. Л. Інвестиційний клімат та економічна мотивація іноземного інвестування в Україні // Фінанси України. — 1997. — № 4. — С 82-88.

4.Международное право в документах. — М.: Юрид. лит., 1982. — 208 с.

5.Менеджер. — 1993. — № 1. —С. 17.

6.Михайлова Е. В. Финансовый рынок в Российской Федерации. — СПб.: Изд-во СПб. ун-та экономики и финансов, 1992. — 176 с.

7.Музиченко А. С. Державне регулювання інвестиційної діяльності. —К.: Наук, світ, 2001. — 345 с.

8.Николаев В. П. Введение в рыночную экономику строительства. — К.: Бу-дивэльнык, 1991.— 152 с.

9.Омелъченко А. В. Іноземні інвестиції в Україні. — К., 1997. — 387 с.

10.Омелъченко А. В. Правове регулювання іноземних інвестицій в Україні. — К: Юрінком, 1996. — 287 с

11.Орлов П. Державне регулювання обновлення основних фондів // Экономка України. — 1994. — № 6. — С 31; 1998. — № 9. — С. 35.

12.Пиндайк Р., Рубинфелъд Д. Микроэкономика: Сокр. пер. с англ. — М.: Экономика; Дело, 1992. — 510 с.

13.Радченко В. Нужно ли нам бояться дефицитного бюджета? // Экономика и жизнь.— 1991. — № 46. — С. 9.

14.Райзберг Б. А. Рыночная экономика // Деловая жизнь. — 1993. —№ 1. — С. 5-93