Духовна культура епохи просвітництва

Духовна культура епохи просвітництва

ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

Соціально-економічні умови розвитку західноєвропей¬ської духовної культури доби Просвітництва.

Раціоналістична філософія. Енциклопедизм.

Зростання ролі літератури в житті суспільства.

Особливості розвитку мистецтва доби Просвітництва (архітектура, живопис, музика).

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Просвітництво - прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя суспіль¬ства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва.

Хронологічно - це приблизно друга половина XVII-XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміц¬ненням національних держав Європи, докорінними еконо¬мічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.

Із становленням у Західній Європі буржуазного сус¬пільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Анг¬лії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають з самої природи, з невід'ємних «природних прав» людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просві¬тителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в лю¬дину, її розум і високе покликання. В цьому вони продов¬жували гуманістичні традиції доби Відродження.

Просвітництво в різних країнах мало й специфічні від¬мінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвро¬пейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причи¬ною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі за¬хідноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

2. РАЦІОНАЛІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ. ЕНЦИКЛОПЕДИЗМ

Панівною філософською ідеєю культури XVIII ст. став Розум. Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована «розумно», тому може бути пізнана раціона¬лістичними засобами. Водночас заперечувалися інші «зна¬ряддя» пізнання світу, зокрема релігійний досвід, традицій¬на мудрість тощо. Успіхи природничих наук сприяли поши¬ренню думки, що науково-емпіричними методами можна вивчати не лише природу, але й людину та суспільство. Склалося уявлення, що всі прояви людської діяльності - економічні й політичні, духовні та моральні, естетичні та релігійні, - підлягають дії універсального закону природи, отже, є складовою частиною природного порядку. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму з його провідною тезою «Закон природи є закон Божий».

Визначним представником англійського Просвітництва був філософ Джон Локк (1632-1704 рр.). У своїй філософ¬ській праці «Дослід про людський розум» він доводив, що весь духовний світ людини, почуття, поняття, наукові та морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об'єктивної дійсності. До досвіду («від народження») людська душа, на думку Джона Локка, схожа на «чисту дошку» і лише у процесі чут¬тєвого споглядання та роботи мислення людина набуває певних знань про зовнішній світ.

В економічних працях Джон Локк досліджував головним чином питання грошей і грошового обігу, цікаві ідеї він висунув у галузях мовознавства, педагогіки. У політичній діяльності брав активну участь як прихильник буржуазної конституційної монархії.

Від деїзму до матеріалізму еволюціонували філософські погляди англійського науковця Джона Толанда (1670- 1722 рр.). У своїй праці «Християнство без таємниць» він визнає християнські істини одкровенням Бога, однак дово¬дить, що вони не можуть бути ні надрозумними, ні протирозумними. В іншому творі «Листи до Серени» вчений стверджує, що світ як ціле є вічним, однак постійно зміню¬ється. Він одним з перших сформулював положення про те, що рух є суттєвого властивістю матерії. Матерія ж ле¬жить і в основі мислення.

У XVIII ст. особливо поширилася філософська та сус¬пільно-політична думка французьких просвітителів. До найвидатніших діячів французького Просвітництва. Відносяться філософи, письменники, суспільні діячі Жан Мельє (1664- 1729 рр.), Вольтер (справжнє прізвище та ім'я Арус Марі-Франсуа, 1694-1778 рр.), Шарль Луї Монтеск'є (1689- 1755 рр.), Дені Дідро (1713-1784 рр.), Жан Жак Руссо (1712- 1778 рр.), Клод Андріан Гельвецій (1715-1771 рр.).Важливу роль у формуванні нових уявлень і розповсюдженні ідей французького Просвітництва відіграло видання багатотомної «Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», яка виходила у 1751-1780 рр. Засновниками цього видання були Дені Дідро, Жан Лерон д'Аламбер (1717-1783 рр.). Мета, яку прагнули досягти автори «Енциклопедії» - науковці, митці, військовослужбовці, церковні служителі - полягала в тому, щоб не просто зв'язати у єдине ціле існуючі знання, але й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні від¬носини.

Для свого часу «Енциклопедія...», що охопила у двох десятках томів увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання сприяло тому, що усі французи і навіть всі європейці, за словами Вольтера, зробилися енциклопедистами.

Енциклопедистів називали також просвітителями, бо вони ставили за мету дати народу освіту і «просвітити» монархів відносно смислу «істинного» людського суспіль¬ства. Враховуючи вимоги часу, просвітителі замінюють старі уявлення про людину, вважають її істотою природ¬ною, а почуття і розум проголошують продуктами тілесної організації. Те, що люди - природні істоти, робить їх рів¬ними. Звідси - будь-які кастові привілеї повинні бути скасовані. На їх думку, необхідно допомогти людям зрозу¬міти істину і перебудувати суспільство відповідно з люд¬ською природою. Саме таке розуміння людини і людських відносин бони вважали розумними. З погляду просвітителів розумним проголошується відповідність між індивідуаль¬ною і суспільною природою. Таким чином, природний егоїзм замінюється «розумним егоїзмом». Отже, Їх погляди постійно коливаються між індивідуальним і суспільним. Тут міс¬титься суперечливість просвітительської концепції, яка зго¬дом приведе до переосмислення поняття людини - вона ніколи не буває просто природною, а завжди є суспільною істотою.

Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. Ні¬мецьке просвітництво вело боротьбу за права людини і фі¬лософію, що спирається на розум, прагнуло вирішити конфлікт між вірою і розумом на користь розуму. Харак¬терна риса Просвітництва - компроміс між знанням і вірою, між наукою і релігією.

Найяскравішим представником німецького Просвітни¬цтва слід вважати Годгольда Ефраїма Лессінга (1729-1781 рр.) - ви¬датного письменника, драматурга, критика, філософа. Він наполегливо боровся проти сил реакції, феодальної ідео¬логії, мракобісся та релігійної нетерпимості. Так, в драмі «Натан Мудрий» Г.-Е. Лессінг відстоює право людей на вільнодумство, у філософському творі «Виховання люд¬ського роду» обґрунтовує думку, що з часом релігія посту¬питься місцем просвітницькому розумові. Вершина творчості Г.Е. Лессінга - трагедія «Емілія Галотті», спрямована проти князівського деспотизму.

Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва ві¬діграли видатний поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749- 1832 рр.), великий поет Йоган Фрідрік Шіллер (1759-1805 рр.), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744-1803 рр.), револю¬ційні демократи Г. Форстер (1754-1794 рр.) та К. Шубарт (1739-1791 рр.). Всі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим понят¬тям ідеал громадянської пристрасті. Йоган Готфрід Гердер, зокрема, зробив установку на емоційне начало в мистецтві наріж¬ним каменем естетичної теорії. Німецькі просвітителі впер¬ше протиставили літературу, театр, музику традиційно па¬нівному. образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як. жанри мистецтва динамічного. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

В Італії одним з провідних представників Просвітництва був Чезаре Беккарія (1738-1794 рр.). У трактаті «Про злочин і покарання» він виступав виразником правових поглядів буржуазії періоду її боротьби з феодалізмом, як против¬ник тортур, формальної системи доказів інквізиційного процесу. Пристрасно викривав моральний занепад італій¬ської аристократії сатирик Дж. Паріні (1729-1799 рр.), який виступав у своїх трагедіях проти будь-яких проявів тиранії.

Раціоналістична філософія західноєвропейського Просвітництва відіграла значну роль у розвитку прогресивної суспільної думки, та духовної культури багатьох інших країн світу.

3. ЗРОСТАННЯ РОЛІ ЛІТЕРАТУРИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Соціально-економічні перетворення доби Просвітництва вплинули на духовний світ людей, змінили їх духовні за¬пити та ідеали. Велике значення мало втілення нових сус¬пільних ідей в літературі.Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості. Найбільш радикальні автори висували ідеї рівності людей в правах, піднімалися вище верствової обмеженості та не¬рідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах. Одним з найбільш відомих англійських письменників цієї доби був Даніель Дефо (1660-1731 рр.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися передсуди та пихатість англійської аристо¬кратії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо». Неперехідна цінність цього твору полягає у прослав¬ленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвели¬ченні мужності, наполегливості, людської праці та винахід¬ливості, відважної боротьби з небезпекою.

Чимало передових, близьких народові ідей висловив у своїх творах великий англійський письменник-сатирик Джонатан Свіфт (1667-1745 рр.). Його широковідомим романом є «Мандри Гуллівера». Під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправед¬ливість, інтриги. Дж. Свіфт висловив свою думку про нік¬чемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людського благородства на коней. Його роман - глибокий і складний філософсько-сатиричний твір.

Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не згадати шотландського поета Роберта Бернса (1759-1796 рр.). У своїх поезіях він змальовував образи селян («Був бідний фермер батько мій»), виступав проти соціального й національного гніту («Веселі жебраки»). Революційними настроями пройняті його твори періоду французької буржуазної революції 1789 р. - «Дерево сво¬боди», «Чесна бідність».

Глибоким соціальним змістом сповнені твори французь¬кого драматурга і публіциста П'єра Огюста Коранде Бомарше (1732- 1799 рр.). Найбільш відомі серед них - комедії «Севіль¬ський цирульник» та «Весілля Фігаро», де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітли¬вого і розумного слуги Фігаро. Він не лише весела людина і майстер хитрої інтриги, але й людина величезного розуму та енергії. П'єси містили чимало гострих випадів проти зловживання владою, спадкових привілеїв, якими так хи¬зувалися аристократи. Сюжети комедій Бомарше викори¬стали великі композитори Моцарт і Россіні для створення опер.

Демократичні настрої знайшли відображення і в твор¬чості ряду німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух «Буря й натиск». Представники цього напряму Йоган Вольфганг Гете, Йоган Фрідрік Шіллер, Готфрід-Август Бюргер, Я. Ленц та ін. виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі по¬чуття. Саме такі риси характеру властиві героям творів великого поета і драматурга Йогана Фрідріха Шіллера (1759- 1805 рр.). У драмі «Вільгельм Телль» звеличено швейцар¬ського народного героя, борця за незалежність і свободу країни з-під австрійського гніту; драма «Орлеанська діва» присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д'Арк.

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII -початку XIX ст. був поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749-1832 рр.), що став одним з найбільш ос¬вічених людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насильства, бо був переконаний, що біль¬ше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можли¬вості людини, що знайшло яскраве відображення у все¬світньо відомій драматичній поемі «Фауст». Над цим тво¬ром він працював майже усе життя. У середньовічну ле¬генду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав можливість реалізувати усі свої бажання, Гете вклав новий філософсько-моральний зміст. Його героя му¬чать питання: у чому полягає сенс життя? І що таке щастя? І тільки в кінці трагедії, вже гинучи, Фауст доходить висновку: сенс життя полягає у праці, діяльності та бо¬ротьбі. На сюжет гетевського «Фауста» французький ком¬позитор Шарль-Франсуа Гуно (18І8-1893 рр.) створив однойменну оперу, яка користується величезною популярністю.

Творчість багатьох талановитих письменників, драма¬тургів, поетів, публіцистів доби Просвітництва залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торже¬ство загальнолюдських духовних цінностей.

4. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА ДОБИ

ПРОСВІТНИЦТВА (архітектура, живопис, музика)

У добу Просвітництва зріс соціальний статус мистецтва як зосередження духовного життя, що зробило його одним з ведучих факторів розвитку суспільства. Мистецтво набли¬зилося до науки, соціально-філософської думки, політики, активно включилося в процес формування суспільних ідеа¬лів.Для XVIII ст. характерна наявність ряду художніх на¬прямів, які нерідко взаємоперетиналися: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і романтизм. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Слід зауважити, що характерною особливістю розвитку архітектури в XVIII ст. було спорудження великих будівель державного і громадського значення. Розповсюджується витончений «галантний» стиль у зовнішньому і внутріш¬ньому оздобленні палаців, замків, церков, застосовуються багато дрібних, примхливих ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками, делікатних, однак вигадливих та манірних. Цей стиль увійшов в історію під назвою «рококо» (від франц. «rococoо»-подібний на черепашку).

Напередодні та під час французької революції XVIII ст. архітектура у Франції знов повертається до класицизму - „ наслідуванню архітектури стародавніх Греції і Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Бу¬дівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки спо¬руджувалися в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити, римських орлів, бойові коліс¬ниці. У такому ж дусі оформлювалися й численні площі, парки, фасади та інтер'єри багатьох великих громадських будівель. Все це підкреслювало військову та політичну могутність наполеонівської імперії. Стиль французької ар¬хітектури, пов'язаний з часом імперії Наполеона І, прийня¬то називати ампіром (імперія).

Одним з шедеврів французького класицизму другої по¬ловини XVIII ст. є Площа Згоди (Пляс де ля Конкорд) у Парижі, створена за проектом видатного архітектора Ж.А. Габріеля (1698-1782 рр.).

Класицизм як основний напрям архітектури широко ви¬користовувався і в Англії. У його становленні визначну роль відіграв у XVII ст. великий англійський архітектор Ініго Джонс (1573-1652 рр.), а найвищого розвитку класи¬цизм досяг наприкінці XVII-початку XVIII ст., що пов'я¬зано з творчістю архітектора Крістофера Рена (1632-1723 рр.). Під час великої пожежі 1666 р. в Лондоні згоріло 13200 будин¬ків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. Під керівництвом Крістофера Рена була проведена велика робота по плануванню лондонського центру, збудовано без¬ліч споруд. Однак найбільшим його досягненням був собор св. Павла, який споруджувався з 1675 по 1710 рр. і вважається шедевром світової архітектури. Напис на могиль¬ній плиті Крістофера Рена, похованого в соборі, закликає: «Якщо ти шукаєш пам'ятник будівничому, то оглянься дов¬кола!».

При дворах абсолютних монархів XVIII ст. розквітав пишний офіційний придворний живопис. У ньому було мен¬ше релігійних мотивів, ніж у середні віки, переважали сю¬жети з історії Стародавнього Риму і міфології, портрети королів, полководців, сцени битв. Особливо модним став так званий «галантний живопис», який змальовував світ¬ських дам і кавалерів, пікніки на лоні природи. Картини на міфологічні сюжети також набували «галантного» харак¬теру.

Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба фран¬цузької буржуазії проти дворянства відбилася і в живопи¬сі. Замість міфологічних сюжетів, розваг дворян і «галант¬них» сцен художники почали зображати героїв Стародав¬нього Риму і Греції, які боролися за республіку. Художни¬ки створювали картини з образами реальних людей з «третьої верстви», відходили від манірності, властивій «галантному» живопису, писали портрети видатних просві¬тителів XVIII ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж. Б. Грез (1725-1805 рр.), який написав пор¬трет Дені Дідро.

Найбільш видатним представником класицизму став Ж.Л. Давід (1748-1825 рр.). Ще до Великої французької революції він написав картину «Клятва Гораціїв», на якій зображений батько, який благословляє синів на бій з воро¬гами республіки у Стародавньому Римі. Під час революції митець голосував за страту короля і вніс у Конвент пропо¬зицію про перетворення королівського зібрання картин і статуй в Луврі у національний музей. Загальновідома його картина «Смерть Марата» була в історії живопису кроком до реалізму. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л. Давід став писати пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували Наполеона і створену ним нову знать.

На останню чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо суперечливого духовного руху, який отримав назву романтизм. Найбільш яскраве вираження романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу лю¬дини, знайшов у філософії та в мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійс¬ності. Культ особистості і культ мистецтва як сфери свобо¬ди творчості пояснюють особливості мистецтва роман¬тизму.Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби є характерними для творчості великого іспанського художника Ф. Гойї (1746-1828 рр.). Широко відомий гру¬повий портрет королівської сім'ї, в якому він не побоявся реалістично зобразити обличчя короля з ознаками виро¬дження, відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви. В той же час картини, присвячені простим людям Іспанії, Ф. Гойя писав з величезною любов'ю до народу. Револю¬ційним пафосом овіяні його офорти, зокрема картина «Роз¬стріл повстанців».

На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив пануючі у той час художні стилі - барок¬о і класицизм. Слід вказати на таку особливість, як збіль¬шення потреби у світській музиці, посилення її значення. Церковна хорова й органна музика, як і раніше, була до¬сить поширеною, однак вона іноді наповнювалась світ¬ським життєстверджуючим змістом. Велика кількість му¬зичних п'єс створювалася для виконання в будинках і па¬лацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у вели¬ких містах оперних театрів і концертних залів.

Зростання техніки сприяло удосконаленню музичних ін¬струментів, передусім, органу, скрипки, клавесину. Орган був обов'язковою приналежністю всіх великих католицьких та протестантських церков. Широкого розповсюдження на¬був клавесин, з'явилося нове сучасне фортепіано, що збага¬тило можливості музичної творчості і виконавської май¬стерності. Ноти музичних творів стали друкуватись у дру¬карнях.

Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б. Люллі (1632-1687 рр.), автор 15 опер, серед яких «Альцеста», «Тесей», «Арміда». Відо¬мим представником цього напряму був композитор і му¬зичний теоретик Ж. Ф. Рамо (1683-1764 рр.), автор п'єс для клавесину, опер, балетів. Вони виступали за наближен¬ня мистецтва до життя, за простоту і природність, висува¬ли вимогу відповідності музики смисловому та емоційному рухові мови, характерам й психології персонажів. При цьо¬му французькі просвітителі зверталися до італійської ко¬мічної опери-буфф. Автором цілого ряду такого роду опер був італійський композитор Д.Б. Перголезі (1710- 1736 рр.). Гастролі італійської опери-буфф в Парижі у 1752-1754 рр. поклали початок жвавій полеміці між табо¬ром енциклопедистів та захисниками музичного класициз¬му (так звана «війна буффонів»).

У цей час бурхливо розвивалися народна пісенна творчість, а також, музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути й бачити на вулицях і площах, особливо в дні свят. В роки революцій складалися революційні пісні, особливо багато їх було створено в роки французької ре¬волюції, зокрема, знаменита «Марсельєза» Р. де Лілля та антимонархічна пісня «Карманьйола».

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слід назвати творчість великого німецького композитора і орга¬ніста Йогана Себастьяна Баха (1685-1750 рр.). Він створив сотні музич¬них творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс для органа, скрипки, флейти, клавесину. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки «Добре темперований клавір» відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої твори у багатьох випадках він наповнював світським, могутнім, оптимістич¬ним звучанням. Йоган Себастьян Бах широко використовував у своїй творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кіль¬кох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори відрізняються глибиною і силою почуттів, без¬перервним і цілеспрямованим рухом вперед.

Видатним музикантом доби Просвітництва був великий австрійський композитор, представник віденської класичної школи Вольфанг Амадей. Моцарт (1756-1791 рр.). Його геніальний талант розвинувся дуже рано. Цьому сприяли рідкісні при¬родні дані, а також сімейне середовище - батько був ви¬датним музикантом. Його твори життєрадісні, прозорість і ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми. Опери Вольфанга Амадея Моцарта «Дон Жуан», «Чарівна флейта», «Весілля Фігаро» й досі виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії та інші твори.

Говорити про музичне мистецтво доби Просвітництва неможливо, не згадавши ім'я геніального композитора, но¬ватора в музиці Й. Гайдна (1732-1809 рр.). Його спра¬ведливо вважають «Батьком» симфоній і квартетів, заснов¬ником класичної інструментальної музики, родоначальни¬ком сучасного оркестру. Петро Ілліч Чайковський писав про нього: «Він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його - не було б ні Моцарта, ні Бетховена». Найбільш знаменитими тво¬рами Й. Гайдна є опера «Несподівана зустріч», симфонії «Ранок», «Полудень», «Вечір», «Ля пассіона», «Паризькі» та «Лондонські симфонії», ораторії «Створення світу» та «Пори року» тощо.Таким чином, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері ду¬ховної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, митців людство отримало прин¬ципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Барг М. А. Эпохи и идеи. Становление историзма. М., 1987.

Всеобщая история искусств: В 4 т./Под ред. Ю. Д. Колпинского, Е. Й. Ротенберга. М., 1963. Т. 4. Искусство 17-18 веков.

Кертман Л. Е. История культуры стран Европы и Америки. М.,1987.

Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века. М., 1974.

Шашкевич Д. П. Эмпиризм и рационализм в философии Нового времени. М., 1976.