Культура і природа
Культура і природа
План
Поняття культури.
Перші взаємозв'язки культури і природи.
Культура і природа в сьогоденні
1. Поняття "культура" складне і багатогранне. Чима¬ло філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура" латин¬ського походження і означає "обробіток", "догляд".
Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетво¬ренню природи на благо людини, а з іншого, - засіб удос¬коналення духовних сил людини, її розуму.
Пізніше слово "культура" все частіше починає вжива¬тися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьо¬му розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура" асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з доско¬налістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово "культура" на¬буває самостійного наукового значення.
2. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши¬ми народами.
У своїй багатогранних проявах культура так чи інакше торкається природи, її відображення, її розуміння.
Серед ранніх форм релігії існував атотемізм (від слова "ототем", що означає "його рід") - фатальна віра в надприродний зв'язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і входили до скла¬ду тієї культури, яка відповідала даній стадії розвитку.
У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали сили природи. Після розливу Нілу зміна засухи розквітом рослинності сприймалася як воскресіння бога рослинного світу Осіріса.
У античні часи погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм, - перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у виг¬ляді людей - безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило непересічне значення античної доби для людства, його культурного поступу.
Значною є роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі слов'ян. У східнослов'янській релігії яскраво відбиті дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різно¬манітних формах та культ роду.
У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися на¬родна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили - боги - мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з по¬зитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють пер¬ших, відтіняючи їхні найкращі риси.
Пантеон язичницьких богів формується на ґрунті мате¬ріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседер¬житель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Вла¬дика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сон¬це було життєдайною силою всього сущого на Землі.
Особливо вшанованим був бог грому, блискавок Перун, ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", з грецької - "вогонь". Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною - Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший - пітьмою; перший будував, другий руйнував.
Глибоку шану складали жіночим божествам. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були вельми попу¬лярні у віруваннях і відображали материнську першість усього, що живе на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, ви¬ноград або яблуко.
Основний пантеон супроводила ціла низка малих бо¬жеств: Лель, Диванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кож¬ний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї.
Поряд з віруванням в істот обожнювалися всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива увага приділялась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося. Перше місце займав дуб, особливо старий - символ мудрості; ясен присвячувався Перуну; клен і липа - символи подружжя; береза - символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято "Зеленої неділі", коли прак¬тично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом життя, чистоти, сили духу, єднання з природою.Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як провісниця майбутнього; голуб - символ кохання; ластівка - доля людини; сова - символ смерті і пітьми. Серед тварин священними були віл і кінь, а серед комах - бджола і "сонечко". Асоціативний ряд зро¬зумілий людям і сьогодні.
3. Найбільш тісно можна простежити взаємостосунки сучасної культури і природи у такій культурній течії як натуралізм.
Натуралізм (від французької та латинської - при¬рода) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реаль¬ності, людського характеру. Особлива увага зверталася на навколишнє середовище, що в більшості випадків розумі¬лось як безпосереднє побутове оточення людини.
Натуралізм зародився і програмне оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема в галузі фізіології.
У філософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрун¬тувався на позитивізмі О. Конта (1798-1857), його заснов¬ника, та позитивістській естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена (1828-1893), який ввів до естетики принцип "природного детермінізму". Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французь¬ким письменником Емілем Золя (1840-1902) у працях "Експериментальний роман", "Романісти-натуралісти" та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості.
Всередині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа - Гіде Мопассан (1850-1893), Едмон Гонкур (1822-1896), Альфонс Доде (1840-1897), яка проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ.
Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство подібно до природознавця. Предметом спостереження проголошувалася "вся людина", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядався як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переваж¬ний інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, не¬довіра до будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обме¬ження можливостей натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки життєвої правди зумо¬вило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму. Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні супереч¬ності, мав свої вразливі місця.
Використана література:
Зарубіжна та українська культура. - К., 2000.
Історія культури. - Харків, 1999.