Культурний процес за радянської влади

Культурний процес за радянської влади

План

1. Суспільно-політичні умови розвитку української культури.

2. Розвиток літератури, освіти та науки.

3. Новаторське сценічне мистецтво.

4. Оновлення образотворчого мистецтва.

5. Утвердження тотального партійного диктату над культурою. Українське "роз¬стріляне відродження".

6. Українська культура в період правління Хрущова

7. Епохи шестидесятників

1. Українська революція 1917 р., утворення Централь¬ної Ради, проголошення Української Народної Республі¬ки, боротьба за збереження української державності в 1917-1920 рр. привели до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства.

Російська революційна соціал-демократія впродовж 1917-1920 р., здійснюючи суспільно-політичні перетворен¬ня, виявила себе спадкоємницею імперського мислення, внаслідок чого Україна здобула статус, фактично рівно¬значний культурній автономії в "єдиному і неподільному" просторі Радянської Федерації. Війна і революція не стали для України часом об'єднання українського народу, він залишився роз'єднаним у межах двох держав.

Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збере¬женням політичної гегемонії комуністична партія ще не під¬порядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж украї¬номовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. біль¬шовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення.

Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українсь¬кими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання неза¬лежної державності, то багато хто з них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження націо¬нальної самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчут¬тям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям влас¬ної місії та зростаючою аудиторією, письменники, худож¬ники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літе¬ратурі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минуло¬го необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призве¬ла до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарсь¬ку культуру можна створити, відкинувши традиції й зраз¬ки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою ро¬сійського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літера¬турних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій - "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літе¬ратуру, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів органі¬зації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання на¬шого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб призем¬лити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зроби¬ти його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієн¬ко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Ти¬чина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виника¬ли також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.У період українізації особливо виділяється київська літе¬ратурна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блис¬куче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мо¬вами, створювали численні переклади світової класики, ак¬тивно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і дос¬віду світової та європейської літератури.

Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літера¬турі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літе¬ратурного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утвори¬ли елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністич¬не керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпе¬ку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуніс¬тичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори ви¬сокого гатунку - П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у та¬ких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сум¬ніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в роз¬витку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філо¬софськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосю¬ра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки ре¬волюції та громадянської війни в житті людини і суспіль¬ства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Ми¬кола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче по¬чуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Гри¬горій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у бо¬ротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містич¬ний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдя¬ки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер са¬тири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гумо¬рески якого читали мільйони людей.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Мико¬ла Куліш. Три його п'єси - "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" - викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуван¬ням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.

У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть га¬лицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20-30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Гала-на, Степана Тудора, Петра Козланкжа, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів.

Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації". Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.2. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поставивши за мету збудувати новий соціально-економіч¬ний устрій, радянський уряд сприяв створенню нових ти¬пів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив із "буржуазним минулим". Радянські педагоги обстоюва¬ли необхідність пов'язувати освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому згодом у шко¬лах було запроваджено програми, в яких особливе значен¬ня надавалося поєднанню праці й навчання, колективно¬му навчанню і технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборонено вивчення основ релігії.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути по¬ставлена під сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, стало очевидним. Зав¬дяки цьому вже між 1923 і 1927 рр. чисельність школярів в Україні підскочила з 1,4 млн до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності за ці ж роки виріс із 24 до 57 %.

Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрипник - голова комісаріату освіти з 1927 по 1933рр. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і ЗО % вищих навчальних зак¬ладів вели навчання винятково українською мовою. 97 % українських дітей навчалися рідною мовою.

Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба підштовхнула М. Скрипника до спроби запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Мос¬кви - можливо, лякала висока національна свідомість га¬личан і стала фатальною для самого ініціатора.

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано в численні інститути народної освіти медич¬ного, фізичного, технічного, педагогічного профілю, які готу¬вали спеціалістів для керівництва робітничою силою. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було платити, дітей робітників і селян від оплати звільняли. З 30-40 тис. студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці 1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % - росіяни і 22 % - євреї.

1920-ті роки стали періодом відродження науки і особ¬ливо українознавства, який за масштабами можна порівня¬ти з літературним Ренесансом. Прагнучи продемонструва¬ти свою прогресивність, більшовики сприяли розвитку науки. У 1919 р. вони не тільки кооптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголо¬сили її своїм дітищем. Протягом наступних років Акаде¬мія з її філіями збагатилася новими дослідницькими осе¬редками. Вчені дістали відносну свободу для проведення досліджень, публікації своїх поглядів і підтримання кон¬тактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої загрози радянському ладові.

Незважаючи на те, що більшість видатних вчених Ук¬раїни не належали до більшовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український націоналізм, радянський уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них серцевину Ака¬демії.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський. Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним зусиллям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря Агатангела Кримського. До 1924р. в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів-кореспондентів. Із трьох її секцій - історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної - найдинамічнішою була перша секція, в якій провідна роль належала Михайлу Грушевському. Ця секція видавала часопис "Україна", що став справжнім рупором українознавчих студій. До видатних членів цієї секції належали, крім Грушевського, історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблін, Йосип Гермайзе, літературознавці Сергій Єфремов та Во¬лодимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, мистецтвозна¬вець Олексій Новицький і східнознавець Агатангел Кримсь¬кий.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права написав Микола Василенко і першим дослідником економічної географії України став Костян¬тин Воблий.

Фізико-математична секція була представлена вченими із світовими іменами. Серед них - математик Дмитро Гра¬ве, фізик Микола Крилов, хіміки Лев Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим, проте не єдиним осередком науки в Україні. Два її члени-історики - Багалій і Слабченко - заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі ж центри було відкрито й у менших містах, зокрема Полтаві, Чернігові та Дніпропет¬ровську.

3. На розвитку театрального мистецтва 20-30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закін¬чився "розстріляним відродженням".

Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний дра¬матичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривець-кий, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка.Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Лю¬бов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з по¬бутової, історичної й класичної тематики.

У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання - модерний український театр "Бе¬резіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.

Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модер¬ну до класичного західноєвропейського й українського ре¬пертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал.

Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), пси¬хологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпре¬сіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у твор¬чості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка.

У 1926-1933 рр. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модер¬нізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.

У 1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася тра¬гічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.

У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематогра¬фу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

4. Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут - митці різних шкіл.

Авангардне мистецтво представляли Олександр Богома-зов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богома-зов - художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мис¬тецтва. К. Малевич - один із основоположників супрема¬тизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних дже¬релах. Цікаво, що свій "Чорний квадрат" він характеризу¬вав як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з на¬родним мистецтвом.

Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодно¬го, який послідовно розробляв принципи сучасного україн¬ського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давноруського іконопису.

Новий напрям монументального мистецтва XX ст. запо¬чаткував М. Бойчук. Цей напрям - так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольсь-кого періоду). В його творах присутня іконописна тради¬ція ("Плач Ярославни"). Пізніше, коли його стали тавру¬вати в пресі за "ухили", дорікати за "живопис на фанері", М. Бойчук на сторінках "Вечірнього Києва" (1929 р.) нага¬дував: "Я ніколи не приховував своєї праці і демонстрував її в тих мистецьких творах, які виконувалися саме для мас української соціалістичної культури від усіх ... націона¬лістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що лише Наркомісаріат освіти ми очистили від 2 тис. людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників".

5. Чистки П. Постишева спрямувалися не тільки проти дія¬чів культури, а й проти політичної верхівки України. Так, 7 липня 1933р. накладає на себе руки комісар освіти М. Скрипник, звинувачений у націонал-комунізмі. Ідеолог українського націонал-комунізму О. Я. Шумський помер на засланні. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чи¬сток стали 15 тис. відповідальних працівників. П. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали.

Навіть Л.Троцький визнавав, що "ніде репресії, чист¬ки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хулі¬ганство не набрали таких страхітливих розмірів, як в Ук¬раїні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності".Репресивний орган планував знищити цілі верстви на¬селення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників ан¬тибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості гро¬мадяни гинули у диявольському більшовицькому полум'ї у величезній кількості.

До кінця 30-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці, зійшло майже нанівець.

Сталін і його оточення справили на політичне і куль¬турне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських репресій зазнали інтелігенція і се¬лянство - дві верстви, що становили соціальну базу ук¬раїнського національного відродження. В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь ук¬раїнської інтелігенції - тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будів¬ництва нації, й саме вони були винищені сталінщиною. Знекровлюючі наслідки страшних втрат 30-х років допо¬магають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці.

Культурне життя в радянській Україні в 20-30-х роках було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР унаслідок "велико¬го перелому" кінця 20-х років. Воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті - проти власного народу.

Так, незважаючи на жорстокий утиск тоталітарно-бюро¬кратичної системи, сталінізму, в культурному житті респуб¬ліки ще певний час зберігалася інерція позитивних про¬цесів, започаткованих у попередні роки.

6. Українська культура в період правління Хрущова

1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Завдяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партійні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що виникла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва, Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шевченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був

опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загальнолюдські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано), а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Денисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентраційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібералізації в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олександр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитисяаналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, критиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, найкраще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому одночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того жнова літературна когорта користувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.

7. Епоха шестидесятниківУ 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриттястрахітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» - нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Cписок використаної літератури

Українська та зарубіжна культура. Підручник. - К., 2000.

Субтельний О. Історія України. - К., 1996.

Українознавство. В 4-х книгах. - К., 1994-1996.