Українська культура початку ХІV - першої половлини ХVII ст
Українська культура початку ХІV - першої половлини ХVII ст
План
1. Умови культурного розвитку України у складі Литовська-Руської та Польської держав.
2. Церковні братства та їхня культурно-просвітня діяльність.
3. Розвиток освіти і науки. Медицина.
4. Книгодрукування та література.
5. Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.
1. Розвиток української культури в XIV - першій по¬ловині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обста¬винами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на україн¬ську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.
Неймовірно тяжкою для українського народу була пер¬ша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступи¬ла руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблен¬ня українського народу, що в свою чергу спричинило від¬критий протест українського населення.
У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і По¬ділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні просто¬ри, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках.
Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви.
Головну колонізаційну акцію повело латинське духовен¬ство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луць¬ку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широ¬ку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропа¬ганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують шко¬ли з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її. Отже, про¬цес колонізації здійснювався одночасно як в економічній, так і в культурній сферах життя українського суспільства.
У найближчі три десятиліття після Люблінської унії процесу колонізації протистояли українські аристократичні роди. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культу¬ру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Так робили такі визначні представники аристократії, як Гри¬горій Хоткевич, що заснував у Заблудові друкарню, або Ко¬стянтин Острозький, заклавши академію в Острозі, чи Василь Загоровський, що фундував у своєму селі школу. Проте патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі служ¬бою державі. Коли Литовської держави не стало, нові по¬коління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значущість і гідність, - до Польщі. Про шлях ренегатства, яким пішли майже всі панські роди, писав Мелетій Смотрицький у своїм "Тре-носі, або ляменті святої східної церкви" (1612 р.).
У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єписко¬пи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед гро¬мадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під цер¬ковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийнят¬тя Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст.Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та куль¬турних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Украї¬нський народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут дер¬жави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток само¬бутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.
2. В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.
Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли пошири¬лася цехова організація, братства запозичили дещо з цехо¬вого устрою. У цей період особливо важливими стають еко¬номічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, заснову¬вали бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочат¬ку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовен¬ство. Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-націо¬нальні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні. Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються...".
Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне. Членів брат¬ства мали небагато: у Львівськім Успенськім братстві їх бу¬вало не більше як 20-30, а в Луцьку доходило до 15. Луцьке братство було засноване в 1617 р. і мало більшість членів із шляхти, а київське, засноване в 1615 р., переважно скла¬далося з духовенства. Для того щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і так узяв цей культурний центр під свій протекторат. У XVII ст. братства стають загальнонаціональними установами, і цей бік своєї діяльності вони підкреслювали свідомо: наприклад, у ста¬туті Львівського братства зазначено, що членом може бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з по¬сполитих людей всякого стану". Виразна всенародність братської організації- особливо помітна риса. Братства стояли у тісних взаємозв'язках, вели жваве листування; братчики посилали одні до одних своїх посланців, повідом¬ляли про свої плани, радились у різних справах. У кінці XVI ст. серед братств виділяється Львівське, яке в цей пе¬ріод поширило свою діяльність на різні сторони життя сус¬пільства і котрому в 1586р. антиохійський патріарх Йоаким доручив нагляд над іншими братствами. Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках. А Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація набула всюди одна¬кових форм. Саме в цей час (1583 р.) Львівське братство купує друкарню Івана Федорова і організовує середню школу. За прикладом Львова інші братства теж почали зас¬новувати свої школи. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.
У Галичині школи засновано в Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарнім, Перемишлі, Ярославлі, на Холмщині - в Холмі, Красноставі, Замості, на Підляшші - у Більську, Бересті та Володаві, на Волині - у Володимирі, Луцьку, Дубні, на Поліссі - в Пінську, на Поділлі - в Межибожі та ін. Дещо пізніше активізувалася Наддніпрян¬щина. Цей буйний розвиток шкільництва становить досить характерне явище для життя України на зламі XVI-XVII ст. Братські друкарні видавали книги, які поширювалися не тільки в Україні, але й в Білорусії, Московщині та на Бал¬канах. Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, ман¬дрували по містах та селах, всюди розносили нові знання і гасла боротьби. Це нове, освічене покоління, що пізнало і власні традиції, і чуже знання, виховане в атмосфері боротьби, визначалося сміливістю й активністю, їхні впливи можна побачити в завзятій національній боротьбі, що охо¬пила міста, і в селянських повстаннях, і в зачатках козач¬чини. Наставала епоха національного відродження.3. Освічені люди того часу шукали різноманітні засоби, щоб стримати польський наступ. Найважливішою була спра¬ва заснування нових шкіл. Недостатній розвиток освіти вва¬жали за головну причину занепаду культурного і національ¬ного життя. Найглибше висвітлив це питання автор "Пере¬стороги" (мабуть, майбутній митрополит Іов Борецький), який писав: "Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прий¬шли б до такого занепаду".
Першочергово на цю потребу відгукнулися братства. Так, перша братська школа була заснована у Львові у 1585 р. і звалася греко-слов'янською школою, або гімназією. На¬вчання в школі велося слов'янською мовою, з давніх мов вивчалася грецька. У якій пошані була грецька мова, мож¬на побачити із заповіту гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі кошти на утримання грецьких учителів.
Навчання носило літературний характер. Після вивчення основ граматики приступали до вивчення поетики та рито¬рики, торкалися основ філософії. Поза літературною освітою учень виносив зі школи деякі знання з математики, астро¬номії, музики. Дуже високі вимоги ставилися до вчителів-дидасколів, останні повинні бути розумними, благочестивими (не п'яницями, розпусниками, хабарниками, зависниками, а являти собою взірець добра і всяких чеснот у всьому). Учні в школі мали рівні права, які визначалися шкільним статутом. Викладали в цій школі молоді вчителі і письменники: Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, Іван (Іов) Борець¬кий та ін. Головне завдання школи було підготувати нових духовників, учителів і письменників, що словом і письмом могли послужити громадянству.
Існувала братська школа й у Луцьку. В ній працювали відомі педагоги Єлисей Ілковський, Павло Босинський, Ав-густин Славинський, видатний художник Йов Кондзеле-вич. Школа мала свій статут "Порядок шкільний" і пра¬вила для учнів "Артикул прав", котрі є пам'ятками прогре¬сивної педагогічної думки того часу. В Луцькій братській школі навчався видатний український поет і громадський діяч Данило Братковський, закатований шляхтою у 1702 р. за участь у національно-визвольному русі. Певну роль у розвитку освіти відіграла Запорозька Січ.
Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була засно¬вана перша школа, в якій навчалися бажаючі - як мало¬літні, так і дорослі. На Чортомлицькій Січі (нижче від Нікополя) в 1650 р. збудували січову військову церкву із центральною головною школою при ній. У цій школі, як свідчать документи, навчалося 80 учнів. Всього на Запо¬рожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковно¬парафіяльні школи. Діяли також, за твердженням істори¬ка О. Апанович, 3 спеціальні школи підвищеного типу.
Головним учителем січової школи був ієромонах. Він тур¬бувався про здоров'я хлопчиків, ховав померлих і про все, що відбувалося в школі, доповідав кошовому отаманові та при¬кордонному лікареві. Навчання в усіх школах Запорожжя велося рідною - "руською" - мовою. Крім рідної, у січових школах вивчали старослов'янську і латинську мови, письмо й лічбу, закон Божий, піїтику, риторику, геометрію, геогра¬фію, астрономію, музику тощо. Учні проходили курс військо¬во-фізичного виховання, мали досить широкі права. Щоро¬ку обирали двох отаманів: одного для учнів старшого, друго¬го - для учнів молодшого віку. Виняткову увагу запорозькі козаки приділяли добору вчителів, стежили за їхніми пове¬дінкою і працею. Проте довгий час залишалася невирішеною справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл.
Створенням вищої школи першим зайнявся князь Кос¬тянтин Острозький, волинський магнат, що займав високі урядові посади і, розуміючи вагу освіти, заснував у своєму маєтку в м. Острозі у 1576 р. школу, відому під назвою Ос¬трозької академії. Щоб забезпечити школі вищий рівень, Острозький запросив викладати в ній видатних українських та іноземних вчених. Очолив Академію Герасим Смотриць¬кий, професорами були греки: Кирило Лукаріс, Протосінгел Никифор, Діонісій Палеолог. Тут викладали ієромонах з Ос¬трога Купріян, котрий свого часу вчився в Падуї та Венеції, математик та астроном Ян Лятос, який був раніше професо¬ром Краківського університету, острозькі священики Дем'ян Наливайко та Василь - автор трактату "О єдиной вірі". Були і світські люди: Клірик Острозький, Христофор Філарет (М. Броневський) - автор "Апокрисису", пізніше - Мелетій Смотрицький. З 1576 р. тут діяла друкарня Івана Федорова, яка видала понад ЗО найменувань книжок, особливим досяг¬ненням було видання Острозької Біблії в 1581 р. В Академії навчалися майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та вчений, письменник Мелетій Смотрицький. Але проісну¬вав навчальний заклад недовго. В 1608 р., коли князь Острозький помер, його син Януш, який був уже католи¬ком, справи батька продовжувати не бажав. А онука князя Острозького, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Ост¬розі єзуїтську колегію.Знову потребу вищої школи в Україні підняв Петро Мо¬гила, об'єднавши в 1632 р. школу Києво-Печерської лаври з братською школою і створивши навчальний заклад, який стали називати Києво-Могилянським колегіумом, а пізні¬ше, з 1694 р., Києво-Могилянською академією. Новий нав¬чальний заклад мав за основу західноєвропейський зразок.
З самого початку колегіум, крім чотирьох нижчих класів (фари, інфіми, граматики, синтаксими), мав класи поети¬ки, риторики, філософії. Лекційні курси читалися переваж¬но латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейсь¬ких колегіумах та університетах. На цьому дуже наполягав сам Петро Могила, хоча проти вивчення латини в Україні стояла значна частина духовенства.
Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р.; в 1639 р. перенесена до Гощі); у Кременці (відкри¬та в 1639 р. за участю фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського).
У цьому навчальному закладі викладалися арифметика, граматика, музика, нотний спів, геометрія, астрономія, грецька, латинська та польська мови. Щорічно в академії навчалося близько тисячі учнів як з України, так і з Біло¬русії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. Вчилося багато росіян, зокрема Михайло Ломоно-сов. У 1698 р. цар Петро наказав патріархові: "Священни¬ки у нас ставятся, грамоти мало умеют ... й для того в обу-чение хотя бьі послать 10 человек в Киев в школы".
У той час, коли в Московії західної науки і культури зав¬жди боялися і втікали від них, в Україні ніколи нічого подіб¬ного не спостерігалося і західний вплив широкою рікою ко¬тився до нас. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалась атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання в ній філософії. Кожен професор філософії по¬винен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього навіть зобов'язував статут академії. Оригінальні курси філосо¬фії залишили після себе професори Христофор Чарнуцький, Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Стефан Кали-новський, Йосип Туробайський, Мануйло Козачинський.
Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639-1640 рр. та Інокентія Гізеля в 1645-1647 рр. ("Підручник логіки" та "Загальний нарис філософії"), не обмежувались лише викладом кон¬цепцій, загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно розробляли проблеми логіки, пси¬хології та інших наук.
Пам'ятками православної полемічної літератури стали "Палінодія" Захарія Копистенського і польськомовний трак¬тат "Літос", який вважають твором Петра Могили. Обидва твори засвідчують ерудицію авторів, їхню обізнаність як з богословською думкою Сходу і Заходу, так і з тогочасною слов'янською та західноєвропейською літературою.
Та основна заслуга цього навчального закладу полягала в тому, що українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демон¬струвала зв'язок української культури із західноєвропейсь¬кою, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і Просвітницт¬ва, стала віддзеркаленням демократизму українського сус¬пільства та здійснила величезний вклад у справу формування української еліти.
Проте спочатку, до відкриття в Україні вищої школи, рівень вітчизняної науки представляли вихованці монастирсь¬ких шкіл, що часто продовжували свої студії в Празькому, Лейпцігському, Болонському, Падуанському та Краківсько¬му університетах. До найбільш знаних належить, наприклад, поет-гуманіст Павло Русин із Кросна (бл. 1470-1517 рр.). Також чималий вплив на розвиток тогочасної гуманістичної думки справив художник Максим Грек, його ревним учнем був князь Андрій Курбський, діяльність якого на Волині (у Миляновичах) сприяла значному культурно-освітньому по¬жвавленню. Протягом 60-80-х років XVI ст. А. Курбський був оборонцем православ'я перед наступом католицизму і полонізації. Його перу належать переклади творів Івана Зла¬тоуста, Івана Дамаскина та інших авторів. А. Курбський ли¬стувався з князем Острозьким, Чарторийською, А. Бокієм.
Першою видатною постаттю в українській медичній на¬уці після Євпраксії був Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494). Справжнє прізвище Котермак, народився в м. Дрогобичі біля Львова. Закінчив Краківський університет і одержав звання магістра. Продовжив навчання в Болонському уні¬верситеті, став професором медицини і філософії, відомим астрономом і згодом ректором цього університету. В 1483 р. в Римі була надрукована його праця "Прогностичне судження". В 1488р. Ю.Дрогобич повернувся до Кракова і очолив кафедру медицини в місцевому університеті.
Вірогідно, Ю. Дрогобич був не єдиним українським вченим-медиком у XV-XVI ст. В архівах Краківського універ¬ситету згадуються студенти з різних населених пунктів України. Професором медицини в Краківському універси¬теті в середині XVI ст. був Йосип Струсь, який написав зна¬мениту працю про пульс.Українцями, на думку дослідників, були професори пер¬шої в Україні медичної школи, заснованої в Замості у 1593 р., Симон Бирковський, Іоан Ірсин. Велику роль у підготовці медиків України в XVII ст. відігравала Києво-Могилянська академія. Вона не була медичною, а загальноосвітньою шко¬лою, та завдяки високому науковому рівню давала дуже добру підготовку для подальшого студіювання медицини в загальноєвропейських університетах.
За далеко неповними даними колишніми учнями Киє-во-Могилянської академії були близько 740 українських лі¬карів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський, Да¬нило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михай¬ло Гамалія та ін.
Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів Захі¬дної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, ме-дико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше - Московщини.
4. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була дуже шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові вважалося справою честі. Книги перекладали з іноземних мов, переважно грецької, потім латини.
За умов чужоземного поневолення, коли український народ був позбавлений власної державності, одним із най¬важливіших факторів розбудови національної свідомості стала рукописна книга. Центром освіти і книгописання в XIV-XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Зимненський. Книгописні май¬стерні функціонували по всій Україні. Професія перепи¬сувача книжок, - а цією справою займалися здебільшого ченці, - була в пошані.
Несприятливі історичні умови призвели до значної втра¬ти культурних і мистецьких цінностей, зокрема й рукопис¬них книг. Серед книг далекої епохи назвемо "Пандекти Антіоха" (1307 р.), переписані у Володимирі-Волинсько-му; "Євангеліє" із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку; "Київський Псалтир" (1397 р.), створений дия¬коном Спиридонієм, - це найвидатніша пам'ятка XIV ст., оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичай¬но майстерно.
Книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, з XVст. пергамент замінив папір. Це полегшило і характер оздоблення, і позитивно вплинуло на поширення самих книжок. До видатних пам'яток середини XVI ст. відно¬сяться: "Служебник", "Холмське Євангеліє", "Загорівський Апостол" (1554 р.), "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1556-1561 рр. у Пересопницькому монастирі на Волині.
Поява багатьох українських рукописних книг на землях Волині - підтвердження того, що цей регіон протягом XIV-XVI ст. залишався в центрі суспільного життя. Ук¬раїнська література в XIV-XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку; в наступні періоди на перший план ви¬ходить перекладна література, що пробуджувало патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської культури.
Наприкінці XV ст. в Кракові з'являються перші дру¬ковані книги, виконані кирилицею. Серед них "Октоїх" (1491 р.); "Часословець" (1491 р.); "Тріодь пісна"; "Тріодь цвітна" (1491 р.). їхній автор - механік за фахом, німець Швайпольт Фіоль (р.н. 1525). За переказами, католицький суд спалив наклади книг, а самого друкаря покарав за те, що в такий спосіб пропагував грецьку, а не латинську віру.
Значний внесок у розвиток кириличного книгодруку¬вання зробив також білоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Скорина (1490-1540). Книги Ф.Скорини, зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні.
У Львові перша друкарня існувала вже в середині XV ст. Збереглися записи, що в 1460р. львівський громадянин Степан Дропан для матеріальної підтримки подарував мо¬настирю свою власну друкарню.
У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров при¬був до Львова і при підтримці свідомих громадян органі¬зував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував "Апостол" і грецький "Буквар", що використовувався навіть болгарсь¬кими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Ост¬рога, де надрукував близько ЗО творів, а саме - Читанку Божого Слова, Буквар, "Хронологію" Андрія Римші; "Ключ Царствія небесного" Герасима Смотрицького та ін. Найцін¬нішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше І. Федоров знову повертається до Львова, де члени Львівського Ставро¬пігійського братства викупляють заставлені у лихваря вер¬стати Івана Федорова і зорганізовують братську друкарню.У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драма¬тичних творів - "Просфонима" (1591 р.), "Лямент" на смерть Григорія Желигорського (1625 р.), "Вірші на Різдво Христове" Памва Беринди (1616 р.), "Розмишлєніє о муці Христа Спасителя" Иоаникія Волковича. Тим самим було зроблено значний внесок у розвиток різножанрової україн¬ської культури. Львівська братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і на Волині. У 1604-1606 рр. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів.
Цікавим явищем культурного життя на західноукраїн¬ських землях були "мандрівні" друкарні. Зокрема, у різних селах і містах випускав книжки мандрівний друкар Павло-Домжив Люткевич-Телиця: в Угорцях, коло Самбора, в с.Четвертні Луцького повіту, а далі в Луцьку і в Чорній біля Рівного. Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр пе¬редав цю друкарню Луцькому братству. У цій друкарні у 1628 р. було видано "Лямент", єдиний примірник цієї книги зберігається у Львівському музеї українського мистецтва, а в 1646 р. було випущено "Апостол і Євангеліє на все дни недели й праздники".
У Кременці діяла друкарня, що випустила в 1638 р. "Гра¬матику" церковнослов'янської мови, автором якої був єпис¬коп Луцький і Острозький Афанасій Пузина. Мандрівну дру¬карню мав Кирило Транквіліон Ставровецький. У 1639- 1667 рр. у Львові, крім братської, діяла друкарня Михайла Сльозки, яка видала 42 книги. Найціннішими серед них були твори українського письменника Іоаникія Галятовського.
З 1615р. розгорнула свою діяльність друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Єлисеєм Пле-тенецьким. За кілька років вона стала найпотужнішою в Ук¬раїні, відзначалася розмаїттям тематики і високохудожнім рівнем друків. Зокрема, тут вийшли "Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича, полемічна "Книга о вірі" Захарії Копистенського та церковно¬слов'янсько-український словник Памва Беринди (1627 р.).
Отже, у першій половині XVII ст. вже працював цілий ряд друкарень, кожна з яких зробила свій внесок у роз¬повсюдження книжкової справи та літератури в цілому.
З середини XVI ст. в розвитку української культури почалося пожвавлення. Підготовка і запровадження унії народили багату полемічну літературу. В кращих творах від¬билися погляди на унію, її організаторів. Це, насамперед, стосується трактатів і послань Івана Вишенського, спрямо¬ваних проти соціального і національно-культурного гніту. Відомо 16 творів полеміста. На межі XVII ст. І. Вишенський частину своїх творів об'єднав у збірку під назвою "Книжка" і мав намір видати її в Острозькій друкарні. Ці твори, писані на чужині, мають форму послань, порад, лис¬тів, адресованих народові або окремим особам. У центрі уваги І. Вишенського перебувало животрепетне для україн¬ського суспільства питання про напрям культурної орієн¬тації, про характер освіти для успішної протидії польсько-католицькій експансії. У плеяді полемістів виділяється автор "Апокрисиса", що виступав під псевдонімом Христо-фор Філарет. Здавна він жив на Волині, мав близькі взає¬мини із князем К. Острозьким і X. Радзивилом - одним із відомих керівників протестанського руху.
"Апокрисис" був відповіддю на твір польського єзуїта Петра Скарги "Синод брестський" (1597 р.). У ньому Філа¬рет обстоював у релігійній формі ідею рівності людей, не¬залежно від місця і становища у житті. Також він виступав проти католицизму, передусім тому, що він був опорою денаціоналізації і поневолення українського народу.
5. Архітектура і будівництво XIV-XVI ст. підпорядко¬вувалися завданням обраної політики. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-архі¬тектурну думку. Другою причиною, що прискорила місто¬будування, було введення Магдебурзького права, яке зміц¬нювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.
У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У XVI ст. набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.
Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам'янець, Збараж). Давні замки органічно впису¬валися в довколишній пейзаж і розташовувалися на вер¬шинах гір, берегах річок та озер. У замках з княжим дво¬ром і службами, пристосованих до оборони, концентрува¬лося тогочасне життя. Відповідно з ними були пов'язані муровані укріплення міста й передмістя. Із середини XVI ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем рене¬сансного палацового будівництва (Бережани, Межибіж).Архітектура монастирів, також обумовлена оборонними функціями, включала укріплення з вежами і храмовими спорудами (Унів, Дермань, Межиріччя). До унікальних пам'яток церковного будівництва початку XIV ст. відно¬сяться церкви-ротонди, наприклад, у Володимирі-Волин-ському церква св. Василія (кінець XIII - початок XIV ст.). Західна архітектура виявила себе у храмових спорудах Льво¬ва, Рогатина, Дрогобича. Багато церков мали компактні си¬луети і були пристосовані до оборони (Успенська церква в Зимно, Богоявленська в Острозі, Покровська в Ситківцях).
Високу інженерну та будівничу культуру принесли із со¬бою пришлі народи (вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток ремісничо-міщанського середовища.
Із становленням міського самоврядування в містах споруджують ратуші, арсенали, ринки; вдосконалюється планування вулиць, міський пейзаж.
Яскрава сторінка національної архітектури - дерев'яне зодчество, що виробило неповторно-самобутні типи цер¬ков, органічно вписувані у навколишню місцевість.
Традиції дерев'яного будівництва пов'язані з декора¬тивним різьбленням. Ці роботи, як правило, виконували ремісники-міщани. Серед елементів дерев'яної різьби ви¬діляється іконостас, що відкрив необмежені можливості для декоративного жанру. Наступне, XVII ст., подає вже кла¬сичні форми іконостаса, якими захоплювався Павло Алепський (іконостаси Софіївського собору в Києві, у Густинському монастирі).
Пам'яток іконописного малярства XIV ст. залишилося мало. Не збереглося жодного твору, який міг би, наприклад, засвідчити високий рівень іконописної школи Києво-Печер¬ського монастиря. Збережені твори представляють лише певні регіони (західногалицькі, волинські, карпатські).
Волинські землі дали одну з найсвоєрідніших шкіл укра¬їнського ікономалювання. Немає точних даних про стиль волинських ікон доби Київської Русі, але в період монго-ло-татарської навали волинські майстри створюють низку богородичних ікон; деякі з них дійшли до нашого часу. На¬приклад, Луцька (або Волинська) чудотворна ікона Бого¬родиці (XIII ст.), Дорогобузька ікона Богородиці (XIII ст.), ікони, приписувані пензлю Петра Ратного (XIVст.).
Видатними пам'ятками цієї доби є ікони "Преображен¬ня" з Бусовиська, "Нерукотворний Спас" з Терла, "Собор Іоакима та Анни", "Страшний суд" з Мшанця, "Микола з житієм" з Горлиць, "Богородиця Одигітрія" з Красова.
У XVI ст. зросла кількість авторських ікон, що засвід¬чує високу цехову організацію малярства.
Ікони львівської школи відносять до "блакитного сти¬лю" ("В'їзд до Єрусалима"). Близькі до львівської стилі¬стики ікони, виконані майстром Федуском з Самбора ("Благовіщення"), ікона луцького художника Андрія Руси¬на "Синє успіння", яка зберігається в Третьяковській кар¬тинній галереї у Москві. Грамотою 1425 р. Ягайло дозво¬ляє українським майстрам розписувати інтер'єри храмів у сандомирській, суразькій та краківській землях.
Для українських майстрів, які розписували інтер'єри Колегіатського костьолу у Вислиці (XIV ст.), каплиці св. Трійці в Любліні (1418 р.), в Сандомирі (1430-ті роки), каплиці св. Христа на Вавелі (1470р.), це доба творчої зрілості, визначення їхнього високого професійного рівня.
Настінне малярство XIV-XV ст. тісно пов'язане з будів¬ництвом, декоративною творчістю. Уявлення про тогочас¬ний український стінопис дають осередки, де концентру¬валася і пульсувала культурна думка. Такими центрами були Львів, Перемишль, Теребовля, Луцьк, Володимир-Волинський, Бузьк, Київ тощо.
Українське образотворче мистецтво розвивалося в склад¬ну епоху заперечення будь-яких національних культурних форм життя.
Українська професійна музика цієї доби представлена церковними творами, довгий час вона стояла на засадах візантійської відправи. Проте поряд з візантійським, вини¬кають болгарський, сербський і київський знаменні розс¬піви. Розспіви фіксувалися відповідною крюковою нота¬цією, що налічувала кількасот знаків-крюків і заступила у
XIV ст. досі не розшифроване кондакарне письмо.
У XVII ст. знаменний розспів поступається місцем ака-пельному співу, сповненому багатоголоссям.
На основі народної інструментальної музики, що мала ужитковий характер як атрибут обряду, побуту, у XIV-XV ст. виділяються чіткі форми цього жанру. В цей час при дворах короля і шляхти з'являються музиканти-професіо-нали. Так, з XV ст. збереглися імена бандуриста Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук'яна, Андрейка, а при дворі Зигмунда Августа зажив слави бандурист Чурило, в Ост¬розі - музика Лаврентій. Існували такі музичні інструмен¬ти: бубон, тулумбаси, сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, бугай, ріг, кобза, бандура, тримба, скрипка, цимбали, ліра. Розвивається одна з ранніх форм музичного теат¬ру - вертепна драма. Вертеп згодом став тим національ¬ним грунтом, на якому зростав театр.Підводячи підсумок розвитку культурного життя в Ук¬раїні наприкінці XIV- початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу І Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впли¬ви знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запек¬лої боротьби за національну державність. Вони дали пре¬красні сходи у вигляді відродження національної культури.