РЕМЕСЛА ТА РЕМІСНИКИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Ремесла.

Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися по­части завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів. Спочатку найбільше користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від Х в. став переважати вплив Візантії, а від XII в. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини.

Ремесла і промисли на території України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. переважала реміснича промисловість. Найпоширенішими її видами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каменю. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, ювелірне виробництво.

Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо виплавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'язку. масу, яку для надання твердості проковували, варили кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів: знаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо.

Провідними галузями були металургія та обробка заліза.

У багнистих околицях, головно на Поліссі, була у нас залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі. Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха»,— каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання, обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. » Згодом поширилася по Україні також умілість відливати метал. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала,— дерев'яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з церкви Вознесіння. Але у Новгороді Великім дзвони були вже 1066 р., певно, й до нас вони прийшли скорше. Що у нас виливали дзвони — про це оповідає виразно Галицьковолинський літопис 1259 р. Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За наказом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 р. Збереглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування. Перші вироби цього роду — це монети, що появилися в нас за Володимира Великого.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (пе-регородчастої емалі). Широко застосовували техніку позо-лоти, оздоблення срібних виробів черню.

Інтенсивно розвивалося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови.Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нане-сення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.

В деяких околицях знали також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу.

Склоробне виробництво досягло високого рівня. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто скло заварювали.

У буйних пущах, де жили спочатку слов'яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, платники, городники (що ставили городи), мостники. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Були також окремі ізвозники, що звозили дерево до міста.

Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. «Мідяна сокира від сухого дерева сама нищиться»,— наводить приповідку Кирило Турівський

З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне до обстанови хати. Згадуються вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложка, лопата, колибель (колиска), ступа, драбина, врешті корста—домовина. Вироблювали також рогожі, плели великі коші й менші кошниці.

3 дерева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів.

Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісничою діяльністю.

Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена — усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м'яли руками, як це видно з оповідання про Кожум'яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець — означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули — сагайдаки для стріл.

Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських моги­лах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здав­на також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.

Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори, Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Чернігові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мостобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.

Ремісники

Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опіки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика хатина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жител. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і птицю, займалися іншими видами сільськогосподарського виробництва.

За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечисленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачувалися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 р. на князівському з'їзді були присутні представники заможних ремісників.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесел, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV—XV ст. вони відродилися. Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Ка-м'янець-Подільський, Луцьк. У кінці XV ст. в українських містах було понад 150—200 ремісничих спеціальностей. На всій території України добували і плавили руду. Залізо варили 8—10 год у спеціальних печах-домницях. При них були кузні, в яких робили з сирого заліза метал, придатний для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого заліза отримували 8—11 кг якісного металу. Частину його ремісники віддавали державі або феодалам як податок.

Для ливарництва характерним було виникнення і розвиток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжитку. Ювеліри навчилися поєднувати різноманітні матеріали (золото, срібло, коштовне каміння, кістку, дерево, скло тощо).

Зросло значення будівельної справи. Це був період інтен-. сивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, монастирів з каменю і цегли. Великими замками були Київський на Замковій горі, Луцький верхній. Кременецький. Почали споруджувати кам'яні аркові мости.

В українських містах збільшувалася кількість ремісників, які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 р., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром ремісничих цехів 1425 р. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), кушнірів (кожушанників). Наприкінці XV ст. у Львові було 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних в 14 цехах. Протягом XV ст. цехи поширилися по всій Україні. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золотарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець певного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особливістю цехової організації в Україні було те, що вона об’єднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національними чи релігійними ознаками.

Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані партачі, що формувалися з селян-утікачів, сільських ремісників і цехових підмайстрів. Вони були зародком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісниками і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці партачів виступали магнати, які використовували їх для своїх потреб, переховуючи у власних маєтках.

З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування всередині цехової організації. Майстри експлуатували підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майстри і підмайстри. Важке становище цієї категорії ремісників призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї фахової організації — господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки. В 1469 р. у Львові існувала господа підмайстрів ткацького цеху, в 1483 р. у Коростені — підмайстрів шевського цеху.

Національно-релігійний гніт щодо українських ремісників призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрянській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця кате-горія ремісників була невеликою.

Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців.Важливе місце в господарстві займали промисли. Надзвичайно багата різноманітними природними ресурсами Україна стала одним з найважливіших постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи. Одним з найважливіших промислів було виробництво за-ліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні руди, які добували відкритим способом. Залізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі,

на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.

Зростало значення деревообробних промислів, де працювали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс використовували в будівельній справі, для виготовлення транспортних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини отримували також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ — компонент для виготовлення скла, мила, фарб.

Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних прибутків. У XIV—XV ст. землі часто надавалися разом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелювання зерна їх використовували у різних виробництвах — валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної

справи, обробки дерева (тартаки).

Отже, XIV—XV ст. характеризувалися помітними зрушеннями в ремеслі, що виявлялося у формуванні цехів, зростанні числа ремісників та їхніх спеціальностей.

Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. У VI—IX ст. це були "гради" (городища) — невеликі укріплені поселення як центри землеробської округи. Частина з них перетворилася на міста — ремісничо-торгові осередки і адміністративно-політичні центри земель.

Література

1.Давня історія України: У 2 кн./Толочко П.П 1995

2.Ремесло Древней Руси: Рыбаков Б.А. М.; Л., 1966

3.Древний Киев: Толочко П.П. К.,1983