Українська та зарубіжна культура України у першій половині ХІХ ст

ПЛАН

1.Досягнення суспільних і природних наук у першій половині ХІХ ст.

2.Т.Г.Шевченко і його вплив на боротьбу українського народу за його національне та соціальне відродження, формування української самосвідомості.

1. Досягнення суспільних і природних наук у першій половині ХІХ ст.

Суперечливим і складним був розвиток науки в Україні. Ні Росія, ні Австро-Угорщина не були зацікавлені у проведенні наукових досліджень в Україні, із підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені зробили вагомий внесок у розвиток науки.

Розвиток науки тісно зв’язаний із вищими навчальними закладами, переважно із університетами. Тут формувалися наукові школи. У зв’язку з капіталізацією суспільства, а точніше, потребою в кадрах, царський уряд був змушений надати можливості здобувати освіту майже для всіх соціальних рівнів, не тільки дворянству, чиновникам та духовенству, а й міщанам та селянам.

Майже загальна неписьменність гальмувала розвиток капіталістичних відносин.

Києво-Могилянська Академія була перетворена на духовну. Щоправда, тут поряд із богословськими дисциплінами читалися курси математики, природознавства, фізики, географії, історії, астрономії, давніх і нових мов, це давало частині випускників продовжувати освіту в університетах та інших вищих навчальних закладах. Але з 1814 р. із програм духовних академій були вилучені світські науки, що негативно позначилося на підготовці слухачів, а також істотно зменшилась їхня кількість.

Вимоги часу диктували і вимоги до підготовки кадрів, а потреба в них щоденно зростала. В Україні 1805р. завдяки клопотанням відомого вченого, освітнього діяча В.Карамзіна відкривається перший університет у Харкові. У період з 1805 по 1851 рік його закінчило близько 3 тис. чоловік, з яких близько 500 пішли на викладацьку роботу, а 66 одержали професорське звання, зокрема лікар Ф.Іноземцев, математик М.Остроградський, філолог О.Потебеня та ін.

У 1834 р. відкривається Київський університет св. Володимира. При ньому працювали музей старожитностей, фізичний, мінералогічний, зоологічний кабінети, закладено ботанічний сад, збудовано університетську обсерваторію та анатомічний театр. Було закладено підвалини української історичної школи, школи фольклористики та мовознавства.

У першій половині ХІХ ст.. відбувається становлення нової української літератури, яка виросла на розумінні національних особливостей українського народу, базувалася на реалістичних засадах і народності.

Шлях, розпочатий Г.Сковородою, тобто використання живої української мови в літературному процесі, закріпив І.Котляревський, який у своїх творах вивів її на рівень літературної норми. Почесне місце посідають поет-байкар П.Гулак-Артемовський та прозаїк Г.Квітка-Освнов’яненко, які писали як українською, так і російською мовами. Останній одним із перших увів у свої твори сатиру, щоправда, дещо із сентиментальним присмаком; його повісті „Сватання на Гончарівці”, „Шельменко-денщик”, „Конотопська відьма”, „Пан Халявський” певною мірою за ідеалізовані, але досить виразно передають життя і характер українського села. Вони стали популярними серед українського народу.

Талановитий байкар Є.Гребінка критично висвітлював негативні сторони кріпосницького ладу. Він поділяв прогресивні погляди інтелігенції свого часу, допомагав талановитим митцям, вихідцям із народу, зокрема, він узяв участь у викупі Т.Шевченка з кріпацтва та сприяв у виданні „Кобзаря” 1840 р.

О.Павловський укладає граматику української мови і видає її 1818 р. У Петербурзі; вона стала поштовхом до наукових студій в українському мовознавстві, які розвинули М.Максимович та І.Срезневський.

Театральне мистецтво завжди користувалося популярністю у глядача. Підвалини театралізації свят і обрядів прослідковуються здавна, але це були або любительські, або шкільні театри, а з кінця ХVIII ст.. в Україні починають формуватися перші професійні трупи, а при великих маєтках – кріпосні театри. З останніх найвідомішими були трупи Т.Широя, М.Рєпніна, Д.Трощинського. Професійну російську трупу започатковано 1805р. у Києві. У Полтаві 1810р. починає працювати перша українська трупа, душею якої був І.Котляревський. Г.Квітка-Основ’яненко 1812р. Формує українську трупу в Харкові. Великий внесок у розвиток театрального мистецтва, зокрема України, зробив М.Щепкін.

Наукові студії пробудили наукову думку, завдяки чому було сформовано громадські товариства, які об’єднали навколо себе цвіт української думки – Кирило-Мефодіївське братство, яке виробило першу політичну українську програму – федерацію слов’янських народів; громади Києва, Одеси, Полтави, Чернігова об’єднували українську інтелігенцію.Говорячи про філософію в Україні визначеного періоду ми маємо на увазi, передусiм, - академiчну фiлософiю. Адже саме вона в цей час становить головну частину української фiлософiї в цiлому. I це не дивно, якщо взяти до уваги розвиток вищих учбових закладiв, що вiдбувався в цей час i в яких фiлософiя була обов'язковою дисципліною викладання. Так у 1805 роцi вiдкривається першiй в Українi Харкiвський унiверситет, у 1816 роцi - ліцей в Одесi, у 1820 роцi - гiмназiя вищих наук у Нiжинi, у 1819 роцi - духовне училище, семінарія та академiя реорганiзуються в Київську духовну академiю, а у 1834 роцi вiдкривається Київський унiверситет. Вiдкриття цих закладiв сприяло створенню академiчного середовища, яке було благодатним ґрунтом для сприйняття та поширення рiзних фiлософських iдей. Цi подiї мали i глибший сенс. Не дарма Д.Чижевський зазначав, що "висока школа утворює певну традицiю наукової працi, виховує певнi кола до наукового думання, утримує традицiї духовного життя в несприятливi доби життя народу" . Безумовно, створення цих учбових закладiв вiдiграло значну роль в духовнiй iсторiї українського народу. Що ж стосується викладачiв фiлософських дисциплін, то вони не були прихильниками якогось одного фiлософського напрямку, до того ж бiльшiсть з них переосмислюючи рiзнi фiлософськi концепцiї виробляло свою неординарну фiлософську позицiю. Можна стверджувати, що кращi викладачi вищих учбових закладiв України становили творче й неповторне лице української фiлософiї XIX ст., розвиток якої вiдбувається переважно шляхом творчого осмислення передової європейської фiлософської думки.

В контекстi розгляду фiлософiї в Українi XIX-го ст. постає також питання - кого саме зараховувати до її представникiв? Адже в академічному середовищi, де в цей час переважно розвивалася фiлософська думка, були такi особистостi, як наприклад, Д.М.Кавунник-Велланський, який народився та навчався в Українi (скiнчив Київську академiю), а все своє життя викладав у Петербурзi (у Вiйськово-Медичнiй академiї). П.Редькин з Лубенщини починав навчання у Нiжинському лiцеї, а згодом викладав у Москвi та Петербурзi - обидва як викладачi мали великий успiх в Росії. П.Лодiй походив з Пiдкарпаття, але бiльша частина його викладацької дiяльностi пройшла також у Петербурзi, де вiн надрукував бiльшiсть своїх фiлософських творiв, проте все своє життя вiн не поривав зв'язкiв з Україною, i основнi положення його праць були сформульованi, ще в лекцiях, якi вiн читав у Львiвському унiверситетi i Ставропiгiйському iнститутi. Можна навести й iншi приклади: I.М.Скворцов - вихованець Петербурзької академiї, викладав фiлософськi дисциплини у Київськiй академiї, а з часом i в Київському унiверситетi. Його учнями були таки згодом визначнi дiячi фiлософської культури як О.Новицький, С.Гогоцький, Й.Мiхневич. І.Скворцов зробив також великий внесок у справу поновлення фондiв академiчної та Софiївської бiблiотек. М.Максимович - вихованець Московського унiверситету (проте народився на українськiй землi - хутiр Тимкiвщина Золотонiського району Черкаської областi), починав свою наукову дiяльнiсть у Москвi як професор природознавства, але згодом очолив спочатку весь Київський унiверситет (був його першим ректором з 1834 по 1835рр.), а потiм, зокрема фiлософський факультет (1835-1845) i багато в чому прислужився до розвитку української культури, передусiм, етнографiї та iсторiї. Кожного з наведених вище представникiв академiчної інтелігенції (цей список може бути продовженим) можна розглядати як в контекстi росiйської так i української культур.Одним із видатних представників української філософської школи був математик і філософ Т.Осиповський. Він виступав проти багатьох iдей висунутих представниками нiмецького iдеалiзму, особливо вiн нападав на фiлософську систему Канта. У промовi "Про простір i час", виголошенiй на урочистих зборах Харькiвського унiверситету 30 серпня 1807р., Т.Осиповський рiзко виступає проти кантiвського тлумачення простору та часу як чистих форм чуттєвого споглядання, вiн не приймає також роздiлення явища та речi. На його думку, основна суперечнiсть кантiвського вчення про апрiорнiсть категорiй простору i часу полягає в тому, що кенiгсберзький мисленник позбавляє цi поняття об'єктивностi, розглядаючи їх тiльки як апрiорнi форми нашого розуму водночас протиставляючи людину "хаотичному, невпорядкованому" об'єктивному свiту . У iншiй промовi, виголошенiй у 1813р. -"Про динамiчну систему Канта" - Т.Осиповський знов критикує Канта - за вiдрив, так званих, сил розширення та тяжiння вiд матерiї. На його думку, динамiчна система Канта вiдривала вiд матерiї сам рух, вважаючи його "чистою силою". Цiй системi Осиповський протиставляє власну атомiстично-молекулярну систему, згiдно з якою в основi свiту лежать простi, неподiльнi речовини, якi вiн називав "стихiйними". Вони вiдрiзняються за суттю одна вiд одної, але мають спiльнi властивостi - рух, iнерцiю, непроникнiсть. Звертаючись у промовi до студентства вiн закликає їх випробовувати всi закони природи, передусiм, на основi "суворостi математики", а не сприймати їх на вiру "a priori". Т.Осиповський не визнаючи нiчого, що не можна було б перевiрити математичним методом настiльки захопився критикою фiлософських систем Канта, Фiхте та Шеллiнга, що, мабуть у запалi, взагалi не знайшов в їхніх поглядах нiчого позитивного та продуктивного. Крiм того, своє негативне ставлення до iдей нiмецьких iдеалiстiв вiн перенiс i на тих викладачiв, якi ставилися до них з прихильнiстю та поширювали їхні фiлософськи погляди. Так розглядаючи прочитаний Шадом курс логiки, вiн пише: "Кожний iз нiмецьких фiлософiв нiбито для хвастощiв вiдрiзняється бiльшою чи меншою кiлькiстю химер в думках, але кожний вiдрiзняється тiльки своїми химерами, а наш фiлософ (Й.Б.Шад-I.В.) сприйняв пiд свiй покров химери всiх та додав до них ще стiльки ж своїх". Водночас вiн критикує i рукопис "Посiбника з фiзики" талановитого фiзика, хорвата за походженням, О.I.Стойковича, вважаючи його нiсенiтницею, оскiльки в ньому властивостi матерiї розкладенi вiдповiдно до категорiй Канта. Хоча I.Стойкович загалом позитивно оцiнював динамiчну систему Канта, його не можна вважати справжнiм кантiанцем, i не стiльки тому, що вiн пiддавав критицi деякi iдеї нiмецького фiлософа, скiльки тому, що його поглядам властиві певний еклектизм (в Лодiєвському розумiннi цього термiну). Так бувши обiзнаним як з фiлософськими працями iдеалiстичного напрямку так i з працями матерiалiстiв-метафiзикiв, вiн не був прихильником якоїсь однiєї системи. Теорiя матерiї, запропонована I.Стойковичем, була подiбна до кантiвського динамiзму, але мала матерiалiстичне спрямування, оскiльки визнавала як об'єктивнiсть матерiї так i її рушiйних сил та форм, а сили вiдштовхування та притягання вiдносила до властивостi матерiї (згадаймо, що у Канта вони є зовнішніми щодо матерiї). Визнаючи, що нашi знання про об'єктивний свiт не стiльки об'єктивнi за змiстом, але й суб'єктивнi за формою, вiн по сутi стверджував синтетичнiсть своїх поглядiв. Не дарма, вiн i своє вчення про спiввiдношення об'єкта та суб'єкта назвав "синтетичним". У передмовi до своєї "Системи фiзики" I.Стойкович критикує як представникiв суб'єктивного iдеалiзму за твердження, що всi речi - продукти нашої свiдомостi, так i об'єктивного iдеалiзму - за абсолютизацiю наших понять, якi на їхню думку i є основою всього iснуючого, так i представникiв матерiалiзму за нерозумiння активного характеру пiзнання.

2. Т.Г.Шевченко і його вплив на боротьбу українського народу за його національне та соціальне відродження, формування української самосвідомості.

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.

Ім’я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка „Кобзар”. В історії України автор цього видання був винятковим явищем – він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.

Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М.Погодін, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв’язку і в кінці життя з гордістю писав: „ ... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу”.Природа дуже щедро обдарувала юнака – в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання – поета, мало сказати – новатора, а поета особливо, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті.

Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка – вірш „Нудно мені, що маю робити?”. Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша „Чи не покинуть нам, небого ...” поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за „Кобзарем” з’являється альманах „Ластівка”, де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада „Причина”. (Тепер цією поезією відкривається „Кобзар”). Уже перші проби пера Шевченка зі своєю народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі.

Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки він підкреслював свій зв’язок, спадкоємність із тими, хто перший починав нову українську літературу. Коли 1838р. помер автор безсмертної „Енеїди”, під враженням одержаної звістки Шевченко пише елегію „На вічну пам’ять Котляревському”, в якій навіки визначив вагомість його внеску в культуру українського народу і всього людства. Так само високо оцінював молодий поет і першого прозаїка нової української літератури Г.Квітку – Основ’яненка. Він пише письменникові листа; прочитавши його нарис про А.Гловатого, звертається до автора з віршовим посланням „До Основ’яненка”. ВЖуковському присвячено ранню найкращу поему „Катерина”, а Є.Гребінці – „Перебендю”.

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але впоезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.

Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Проте це вагомо висловився І.Франко у статті про „Перебендю”: „... геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність” – у той сплав, ім’я якому – Шевченко.

Весь „Кобзар” нерозривно зв’язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв’язків не поривав. Один з істориків української літератури ще в дожовтневі часи писав: „З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем”. Якщо про літературу до Шевченка можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став не гостем, а господарем.

Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. Слід нагадати, що це не були часи крайнього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справжнього політичного життя, часи, про які В.Бєлінський писав: „Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед”. У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор „Кобзаря” – передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі („Катерина”, „Причина”, „Тополя”, „Утоплена”, „Перебендя”, ліричні поезії).

Невдоволення поета-патріота гнітючою дійсністю спонукало його звертатися думкою в минуле, до історичних тем.

Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі „Гайдамаки”, що з’явилася через рік після виходу „Кобзаря”. Поема була здійсненням велетенського задуму, про що свідчить філософський віршовий вступ і прозова передмова (фактично – післямова). Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників – борців проти феодально-кріпосницького й національного гніту. Хоча в поемі й змальовані криваві картини покарання шляхти гайдамаками, весь твір проймає глибока людяність, гуманізм:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю ...

У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні слов’янські народи могли б жити в мирі й дружбі – „жити б та брататься”. А в передмові він уперше висловив широку демократичну ідею єднання слов’янських народів: „нехай житом-пшеницею як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря слов’янська земля”.Як і інші історичні твори Шевченка, поема „Гайдамаки” міцно пов’язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, поет раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас, тим, що нащадки не згадують про Гонту й Залізняка:

Тяжко ! Важко ! Кат панує,

А їх не згадають.

Тут спостерігається явний політичний підтекст, спрямований проти самодержавства, Миколи І.

Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі „Маяк” та альманасі „Молодик”, виходять окремим виданнями: „Гамалія”, „Тризна”, „Чигиринський Кобзар”, „Живописная Украина”. Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом.

Шевченко ввібрав у себе усе багатство народних пісень та переказів, і природно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, які створював сам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна, поневолена Україна. кров’ю серця писав він про страждання рідного народу, про муки підневільного життя. Гнівними словами картав поет царство панів і чиновників.

Художник і поет, в розумінні Т. Г. Шевченка, носій світла істини, він мусить бути корисним людям. Саме таким поетом і художником, провісником правди і волі був Тарас Шевченко.

Поезія великого Кобзаря - це гімн любові до людства, гімн боротьби за свободу і світлу долю всіх пригноблених народів.

Героїчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила, непохитлива воля борця, його волелюбна поезія були близькі й дорогі російським революційним демократам. Разом із Герценим і Чернишевським великий Кобзар з глибокою переконливістю проголохує, що треба будити волю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликає до збройного повстання.

...Добра не жди,

Не жди сподіваної волі -

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходиться вже будить.

Поезія Тараса Шевченка була могутньою і грізною зброєю в бойовому арсеналі народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх у ворогів...

...вставайте

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Ці рядки знаменитого Шевченкового "Заповіту" запалювали народ, загартовували його волю до боротьби, зміцнювали віру в краще майбутнє..

У безсмертній поезаї великого Кобзаря, яка то полум’яніла гнівом, то іскрилася бадьорістю, завжди і незмінно звучала віра у світле прийдешнє народу. Шевченко твердо вірив, що пригноблені розірвуть кайдани, в які вони закуті, скинуть ярмо кріпацтва і самодержавства, з’єднаються в єдину вільну й дружню сім’ю і в цьому світі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Чернишевський, Добролюбов та їх бойові соратники - "штурмани бурі", як образно називав їх Герцен, високо цінили полум’яну поезію Шевченка. М. Г. Чернишевський, який очолював революційно-демократичний рух, називав Т. Г. Шевченка "новою невідомою зіркою, та такої величини і блиску, таким світилом, що, мабуть, і Сіріусу, і Актуру носа втре".

Обурення Шевченка соціальною несправеддивістю нероздільно переплітається з його ненавистю до національного гноблення на Україні, на цій «нашій несвоїй землі», як він про неї писав. Непримиренний ворог царського самодержавства, він закликає до самовизначення України задовго до того як цю ідею підтримали його помірковані колеги-інтелігенти. Така спрямованість з усією очевидністю проступає в його тлумаченні історії України, цієї найулюбленішої з його тем. Хмельницький для Шевченка — і «геніальний бунтар», і людина, відповідальна за фатальний союз України з Росією, внаслідок чого Україна втратила своє самоврядування. Його симпатії на боці таких козацьких ватажків, як Полуботок, що повставали проти царів: тих же, хто потурав Москві, він нещадно засуджував. Шевченко не приховує ненависті до Петра I, називаючи його «тираном» і «катом», та й до Катерини II він ставиться не краще. Полемізуючи з найвидатнішим російським поетом Олександром Пушкіним, який вихваляв цих монархів, Шевченко писав:

Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову-сиротину.

Кати, кати! Людоїди!

Але націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим, він вважає прагнення України до свободи складовою всезагальної боротьби за справедливість. Як свідчать поема «Єретик», присвячена знаменитому чеському великомученику Янові

Гусу, та поема «Кавказ», поет симпатизує пригнобленим народам усього світу.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі думки й почуття. Історик Костомаров писав: «Шевченкова муза зірвала покрови, що закривали від нас життя народу, й споглядати його було страшно, солодко, боляче й п'янко».Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним.

Як справедливо зазначається, цитатами з Шевченка, як цитатами з Біблії, можна доводити "все", і кожна "ідеологія" чи "партія" у нас може з тріумфом проголошувати Шевченка своїм, відтворювати вигідний для себе образ, що власне, проявляється у всьому шевченкознавстві, де в потугах пошуків свого образу загалом забувається сам поет, витворюється його культ та бажане для себе його бачення.

В українській новій літературі Тарас Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати у ролі придуркуватих провінціалів чи хитрого малороса, доводив, що самоствердження України має історичні та соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, освічуючи його у дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Тарас Григорович спростував великодержавне твердження про те, що українська мова загалом не існує, так і погляди русифікованого "освіченого" пануючого класу і його прибічників на українську мову як на мужицьке "наречіє". Збагативши рідну мову, розглядав її як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму та лихословлення, закликаючи навчатися чужого і не цуратися свого.

У розумінні Д. Донцова Шевченко виявляється крицевим носієм національності, державної ідеології, незламним лідером-трибуном, котрий закликає до безжалісної розправи не тільки з ворогом-супостатом, а й зі своїми нікчемними й запроданими земляками.

З точки зору народництва (від Костомарова до поетів та публіцистів наших днів) Шевченко сприймається як Пророк та Геній, мислиться лише у призмі народу, з ним ідентифікується Україна, українство, потреби й доля українського народу.

Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Тарас Шевченко був людиною в родовому значенні цього слова; при тому, що він був сином свого часу і свого народу, поділяв їхні вади у дрібному, але у великому, значному, йшов принаймні на сто років попереду. Він знав свій обов’язок перед уселюдською сім’єю народів, але мав мужність у тій сім’ї народів нагадати про її вселюдський обов’язок перед своєю знеславленою нацією, без рівноправного утвердження якої світ буде неповний і несправедливий, отже, і не матиме виправдання перед совістю й розумом.

Для Шевченка в його поезії було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна - мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна "розбещена". Україна "лицарів" і Україна "рабів", "підніжків" і цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну, він і проклинав заради першої - України - матері.

Нерідко поезію Шевченка свідомо чи несвідомо зводили до його ранніх фольклорно-романтичних мотивів, а ще - до антикріпосницьких віршів. А в останні десятиріччя радянщини тільки їх і можна було чути, скажімо, на вечорах пам"яті Шевченка, зі сцени. Національно-політичної поезії Кобзаря прямо таки боялися. Звичайно, і в ранніх творах Шевченко великий. Але великий скоріше для нас, українців, великий для свого часу. Великим же для всього світу і на всі часи він став завдяки своїй політичній і філософській поезії 40-60-х років. "Сон", "Кавказ", "Посланіє", "І мертвим, і живим, і ненародженим...", "Єретик", лірика каземату і часів заслання, "Неофіти", "Осії. Глава ХІV", "Марія" - то найвищі вершини поетичного духу.

Шевченка без перебільшення можна назвати генієм поезії. В слові цього митця відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Те, що він пережив і передумав і для чого знайшов небувало синкретичне вираження, - вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої й неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпне розмаїття людського духу.

Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас - це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, з чого черпають сили і надії.

Особливе місце в його творчості займає "Заповіт" - політичний маніфест, в якому виражено освячену віками боротьбу всіх народів за свою мрію про нове, справедливе суспільство. "Заповіт" - це поетичний заклик до визволення рідного народу від кайданів рабства, якими російський царизм скував Україну.Заклики "Заповіту" вирвалися з поетового серця 25 грудня 1845 р. (за юліанським календарем), коли Шевченко важко захворів і замало не помер. Хвороба змусила поета замислитись над власним життям і життям цілого українського народу. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Тарас Шевченко за своїм творчим діапазоном і глибинною силою художнього слова здобув всесвітню славу, а тому не випадково на всіх континентах, у столицях і містах багатьох держав стоять пам"ятники великому Кобзареві. Його іменем названі вулиці, парки, школи. Священим місцем для кожного українця назавжди стала могила Т.Г.Шевченка на Чернечій (тепер Тарасова) горі понад Дніпром, поблизу Канева. Саме тут 22 травня 1861 р. було перепоховано прах великого сина українського народу.

Список використаної літератури.

1.Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України. Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998.;

2.Історія української культури / за заг.ред. І.Крип’якевича. – К.: „Либідь”, 2000;

3.Українська та зарубіжна культура: Навч.посіб./ М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.; За ред. М.М.Заковича. – К.: „Знання”, 2000.