Культура Стародавнього Єгипту

Цивілізація Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі років. У кінці ІV тисячоліття до н.е. в Південно-Східній Африці, у долині ріки Ніл, сформувалась ранньорабовласницька держава Єгипет, якій випала історична доля стати одним із найбільших центрів світової культури.

Майже двохтисячолітню історію Стародавнього Єгипту прийнято ділити на три періоди: перший - Стародавній (бл. 2800-2250 до н.е.), другий - Середнє царство (бл. 2050-1700 до н.е.), третій - Нове царство (бл. 1580-1070 до н.е.). Відповідно виділяють і три періоди в розвитку його культури.

Вже у Стародавньому та Середньому Царствах були створені унікальні пам'ятки культури - гробниці фараонів Хеопса, Хефрена та Мікерина, сфінкси фараона Хефрена в Гізі і фараона Аменемхета ІІІ, портретний дерев'яний рельєф "Зодчий Хесира" та численні художні скарби з гробниць Хенену і Хені. Напри-клад, піраміда Хеопса за розмірами не має собі рівних серед кам'яних будов усього світу: висота її - 146 метрів, довжина основи кожної з чотирьох граней - 230 метрів, її середина - по суті суцільний масив з кам'яних брил, у яких зробле-но вузькі проходи до усипальниці фараона. Як підрахували дослідники, для то-го, щоб перевезти кам'яні блоки цієї піраміди, потрібно було б 20 тисяч товар-них поїздів по 30 вагонів кожний. Це справді незвичайний пам'ятник необмеже-ної влади фараона і каторжної праці рабів. Понад сорок століть стоять ці витво-ри людини - піраміди Хеопса, Хефрена, Мікерина - на скелястому плоскогір'ї пустелі поблизу Каїра, викликаючи у спостерігачів захоплення величчю людсь-кої праці та роздуми про вічне. До гробниць через піщану пустелю веде єдина дорога зі Сходу, від плодючих долин Нілу , дорога, що символізує шлях від життя до смерті і вічності. На початку пустелі межу її стереже велетенський сфінкс - лев з обличчям фараона Хефрена. Споглядання цього дива на фоні мер-твого спекотливого моря піщаних дюн, гробової тиші й безмежжя сонячного світла викликає трепет душі, благоговіння перед життям.

Стародавні єгиптяни обожнювали природу і земну владу. Тварини вважа-лися священними, їх тримали при храмах, віддавали їм шану, а після смерті ба-льзамували і хоронили в саркофагах. Збереглися цілі кладовища священних би-ків, баранів, кішок, крокодилів. На тотемізмі базується звіроликість єгипетських богів, верховним серед яких уважався бог сонця Ра, якого нерідко зображували соколом або телям. Фараон вважався "сином сонця", з цим пов'язані і почесті, які йому віддавались, і відповідне відтворення: перехідне не цікавило, фараон зображувався величавим, звільненим від влади часу і земної реальності; у ску-льптурних зображеннях він спокійно-холодним, неземним як за поставою, так і за виразом обличчя та поглядом очей, відходив у вічність.

У новому царстві розквітла архітектура храмів. У цей час широко прова-дилось будівництво святилищ, найвідомішими з яких є храми Амона-Ра в Кар-наці і Луксорі поблизу Фів. Характерна особливість цих архітектурних споруд - маса різноманітних колон, які символізували ліс (наприклад, лише в гіпостиль-ному залі храму в Карнаці було зведено 144 колони). Стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими зірками, і складалося враження, ніби людина увечері в лісі спостерігає зоряне небо.

Надзвичайно цікаві розписи гробниць у Фівах, які вражають своєю плас-тикою, художньою оригінальністю. Стародавні єгиптяни ввели традицію зобра-ження фігур у таки спосіб: голова і ноги - в профіль, а торс - розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно, лише в VІІ столітті до н.е. у єгипетському мистецтві зникає традиція такого зображення (рельєф в Мемфіса "Плакальник"), але це було вже на схилі староєгипетської культури, напередодні завоювання Єгипту персами.

Значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні і геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди, палаци, гробниці, потрібні були не тільки знання з математики, але й з геометрії, треба було вміти обчислювати об'єми циліндра, півкулі, піраміди. Стародавні єгиптяни вміли пе-редбачити затемнення Сонця, інші явища природи, особливо періоди розливу Нілу, від яких залежало ведення зрошувальної системи сільського господарства.

Культура МесопотаміїМесопотамська цивілізація виникла на Близькому Сході, на території су-часного Іраку, між ріками Тигр і Євфрат, у IV тисячолітті до н.е. На півдні Ме-сопотамії, де широко провадилось іригаційне сільське господарство, розвинули-ся прадавні міста-держави Ур, Урук, Кіш, Еріду, Ларса, Ніппур, Лагаш, Умма та ін. Розквіт цих міст називають золотим віком стародавньої держави шумерів. Це справедливо і в прямому, і в метафоричному розумінні: тут вироблялися з золо-та предмети найрізноманітнішого побутового призначення та зброя; культура шумерів справила величезний вплив на подальший прогрес не тільки Месопо-тамії, а й усього людства. Шумерам належать важливі відкриття: вони першими навчились виготовляти кольорове скло та бронзу, винайшло колесо і клинопис-не письмо, створили першу професійну армію. Склали перші правові кодекси, винайшли арифметику, в основі якої лежала позиційна система числення.

Світ духовної культури шумерів заснований на міфології. Людина створе-на з глини, замішана на божій крові; її призначення - працювати на богів і їсти ту їжу, яку вони чомусь не споживають. Всесвіт - божественна держава, в якій усе побудоване на слухняності. Тема слухняності в сім'ї, громадській поведінці, вважає дослідник В.Полікарпов, становила суть доброчинства і правильного життя взагалі у стародавній Месопотамії, адже людина створена для рабської повинності й вірного служіння богам. Старанний і слухняний слуга може розра-ховувати на милість господаря. Отже, шлях слухняності, вірної служби та по-шани до старших, правителів і богів - це шлях земного успіху, здоров'я й довго-ліття. Звідси детерміністична концепція життя людини: від самого дня наро-дження воно визначене богом, і нічого в ньому змінити неможливо, так само неможливо відвернути смерть. Смерть - це кульмінація життя, завершення успі-хів і перемог людини у боротьбі за встановлення справедливого і слухняного життя. В культурі шумерів уперше в історії людина зробила спробу морально подолати смерть, зрозуміти її як момент переходу у вічність. У шумерській мі-фології вже існують міфи про золотий вік людства та райське життя, які згодом увійшли до релігійних уявлень народів Передьої Азії, а пізніше - в біблійні сю-жети.

У стародавнім Шумері починається розвиток науки, яка намагається ово-лодіти дійсністю. Жерці міста Ур робили астрономічні спостереження протягом 360 років, на основі чого встановили, що протяжність року - 365 днів, 6 годин, 15 хвилин і 41 секунда. Це відкриття трималося жрецями у глибокій таємниці і використовувалося для зміцнення влади над народом, складання релігійних міс-тичних ритуалів та організації управління державою. Жерці й маги використо-вували знання про рух зірок, Місяця і Сонця, про поведінку тварин, про форми рослин для ворожінь, передбачення подій у країні. Вони були тонкими психоло-гами, вмілими екстрасенсами та гіпнотизерами. У духовній культурі шумерів ще й досі залишається багато нерозгаданого.

Дослідники відзначають досить високу художню культуру шумерів. Вирі-зняються красою й художньою досконалістю їх архітектура та скульптура. В Уруці був зведений комплекс священних споруд - зиккуратів, які стали центром духовної культури. За своєю архітектурою святиня Уру була прототипом Ваві-лонської вежі. У Шумері добре розвинулася скульптура. Статуї царів, жерців, воїнів виконувалися з експресією при мінімум засобів вираження, що свідчить про високу майстерність їхніх творців. Набуло значного розвитку мистецтво пластики в металі: уперше золото використовувалося в комбінації зі сріблом, бронзою і кістю. У словесному мистецтві шумери першими застосували спосіб безперервної розповіді про події, що дало змогу створити перші епічні твори, найвідоміший з яких - епічна легенда "Гільгамеш".

У кінці ІІ тисячоліття до н.е. шумери асимілювалися з вавілонянами. Роз-квітає стародавня рабовласницька держава Вавілон, яка проіснувала до VI ст. до н.е. Вавілонська, халдейська та ассирійська цивілізації дуже багато перейняли з культури шумерів. Найбільших успіхів досягли вавілоняни в астрономії. Однак поступово втрачається незалежність рабовласницьких міст-держав, а з установ-ленням персидського панування Вавілон перестає бути столицею, його палаци й зиккурати перетворюються на руїни. У матеріальній та духовній культурі стали панівними інші звичаї, закони, вірування, ідеологія. Вавілонська цивілізація, по суті, була останньою фазою шумерської цивілізації та культури.

Культура КитаюКитай - країна стародавньої цивілізації: на його території виявлені залиш-ки первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку. Первісно-общинний лад існував тут довго - до ХІV ст. до н.е., коли сформувалась перша рабовласницька держава Інь. Саме в інську епоху зародилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в усій її специфіці та значущості. Був складений в основних рисах місячний календар та винайдене письмо - прообраз сучасної іє-рогліфічної каліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у перших централізованих імперіях - династії Цінь (221-207 до н.е.) та династії Хань (206 до н.е. - 220 н.е.).

Стародавній Китай збагатив світову науку і культуру значними досягнен-нями: він є батьківщиною таких винаходів, як компас (ІІІ ст. до н.е.), спідометр (ІІІ ст. до н.е.), сейсмограф (ІІ ст. н.е.), порох (Х ст. н.е.), книгодрукування (VІ-VIII ст.), фарфор (ІІІ-Vст.). В галузі математики був відкритий метод розв'язан-ня рівнянь першого ступеня з двома і трьома невідомими, вичислене відношен-ня довжини кола до його діаметра - число ?. В галузі астрономії китайці знали, як вираховувати дату затемнення Сонця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостереження за плямами на Сонці та ін.

Досить широкого розвитку набула торгівля, цей важливий фактор культу-ри і прогресу. Китайці вели жваву торгівлю з Індією та країнами Середньої Азії Великим шовковим шляхом, а також з арабськими країнами, Кореєю, Японією - морським шовковим шляхом.

На весь світ славиться китайська медицина, яка має трьохтисячолітню іс-торію. В Стародавньому Китаї вперше було написано "Фармакологію" (Бень цао), вперше стали проводити хірургічні операції з застосуванням наркотичного засобу, вперше описали і застосували метод лікування голковколюванням, при-печенням, масажем.

Китайські будівничі здобули собі славу двома своєрідними пам'ятками. Протягом двох тисяч років, починаючи з VІ ст. до н.е., в Китаї будувався найбі-льший у світі Великий канал, який у ХІІІ ст. з'єднав Пекін з Ханчжоу, - складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими способами перека-чування та очищення води. Друга видатна споруда - Велика китайська стіна.

У духовній культурі стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен буденної свідомості, відомий в історії як "китайської церемонії". Це суворо фік-совані стереотипи етико-ритуальних норм поведінки і мислення, які складались на основі дотримування культу старовини. В.Полікарпов зазначає, що гіпертро-фія цих етико-ритуальних принципів зрештою призвела до того, що вони замі-нили релігійно-міфологічне сприйняття світу. А деміфологізація й до певної мі-ри десакралізація етики та ритуалу спричинились до формування унікальності китайця як носія культури. Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних предків. З другого боку, ті боги, які залишилися в пошані-вку, позбавились найменшого олюднення і стали холодними, абстрактними бо-жествами-символами, як-от Небо, Піднебесна, Дао тощо. Ці поняття не мають аналогій в інших стародавніх культурах, бо, скажімо, китайське Небо - не якийсь бог, а вища загальність, холодна, сувора, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао - це всеохполюючий, всезагальний Закон і Абсолют, безформний і безіменний, небачений і нечуваний, недоступний органам чуттів людини, але всемогутній творець світу. Пізнати Дао, зрозуміти його своїм розумом, спробу-вати злитися з ним - ось ключові принципи та кінцева мета життя стародавнього китайця. Найяскравіше ця концепція пояснення світу втілена у філософських системах конфуціанства та даосизму.

У китайському мистецтві особливе місце посідають каліграфія, поезія та живопис. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя.

Тема 2. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Термін "середні віки", точніше "середній вік" (від лат. medius - середній), виник в Італії у ХV-ХVІ ст. серед гуманістів. На різних етапах розвитку істори-чної науки в це поняття вкладали різний змінст. Гуманісти, просвітителі вважали середні віки періодом глибокого культурного занепаду на противагу високому злетові культури в античному світі і в новий час. Негативно до Середньовіччя ставився також Гегель, називаючи його своєрідним типом варварства. Роман-тики, а також представники християнського персоналізму, досить високо оці-нювали роль Середньовіччя в історії культури, вважаючи цю епоху найбільш плодотворним періодом духовно-культурного піднесення у світовій історії.

Середньовічна культура Візантії

В розвитку світової цивілізації візантійська культура займає видатне місце. Для неї характерні урочиста пишність і внутрішня шляхетність, це своєрідний синтез культурних традицій греко-римського світу і христянства, а також елліністичного Сходу. Візантійський тип культури не подібний ні на західноєп-ропейський, ні на східний.Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох - загибелі пізньої анти-чності та народження середньовічного суспільства. Столицею її став Констан-тинополь, заснований імператором Константином І у 324-330 рр.

За формою державного правління Візантія була самодержавною монархі-єю: в руках імператора (василевса) зосереджувалась законодавча, виконавча, су-дова і військова влада; вона вважалася божественною, а він сам - повелителем усіх християнських народів. І все ж ця влада до певної міри була обмежена та-кими установами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторій) і діми (органі-зації вільних громадян візнатійських міст).

Своєрідність суспільного розвитку Візантії не менш яскраво проявилася в галузі правових відносин. Тут як у сфері цивільного, так і в сфері кримінального права більшою мірою, ніж на Заході мали вплив римські юридичні традиції. На відміну від інших країн того часу, Візантія залишалась державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов'язкове для всього населення імперії діюче право. Зведення цивільного права Юстініана, яке сучасники називали "храмом правової науки", складалося з Кодексу - основних правових положень, запозичених у римських юристів, Інституцій - коротких рекомендацій для юриспруденції і Но-вел - нових законів, виданих самим Юстініаном. Саме завдяки зведенню цивіль-ного права Юстініана досягнення римської юридичної науки стали надбанням юристів Середніх віків і Нового часу.

В ідеологічному і соціально-політичному житті візантійського суспільства значну роль відігравала християнська церква, яка в ІV ст. стала союзником і опорою держави. У Візантії церква не мала тієї адміністративної й економічної влади, що в Західній Європі. Православні ієрархи не претендували на главенство над могутньою світською владою, проповідувалвсь ідея єдності з державою. Римська ж курія неухильно відстоювала доктрину про примат духовної влади над світською. Східну і західну церкву розділяли стійкі соціально-психологични відмінності, що вкоренились у широких колах середньовічного суспільства. За-хідній релігійності була властива глибока емоційна напруженість, що межувала з екзальтацією; віруванням греків - абстрактна філософська розсудливість, при-хильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно спрямо-вувалась до страждань Христа, страшних мук грішників у пеклі; в православній церкві на перший план висувались радісно освітлені моменти життя Сина Божо-го, його воскресіння, піднесення душ віруючих до бежественного світла, до пе-ремоги добра над злом.

Система освіти у Візантії зберегла спадкоємний зв'язок з античністю. Дітей у віці шести-семи років віддавали до початкової школи, де вони протягом двох-трьох років вчились писати, читати і рахувати. Початкові школи були при-ватними, платними, а також могли утримуватись монастирями, церквами або міськими общинами, залишаючись доступними для всіх категорій населення. Для продовження освіти і розвитку шкіл більш високих ступенів існував дуже важливий стимул: в імперії з централізованим управлінням і розгалуженим бю-рократичним апаратом не можна було зайняти високу посаду без достатньої освіти.

Ті, що вирішили присвятити себе науці або готувалися зайняти високі державні посади, продовжували освіту, вивчаючи риторику, філософію та юриспруденцію. В ранній період імперії зберігалися старі центри античної осві-ченості - Афіни, Александрія, Антіохія, Бейрут, Газа. Згодом ці центри занепа-дають: Александрійська бібліотека гине від пожежі, а платонівська Академія за-кривається за наказом імператора Юстініана. Виникають нові наукові і навчальні центри; в Константинополі в ІV ст. створюється Магнаврська вища школа, а в 1045 р. - університет.

З перемогою християнства провідне місце в системі знань зайняло бого-слов'я. Надзвичайний розквіт переживає логіка, як основа побудови богословсь-кої догматичної системи. Візантійська філософія, на відміну від західноєвропей-ської схоластики, базувалась на вивченні й коментуванні античних філософсь-ких вчень усіх шкіл і напрямків, однак в ХІ ст. у ній посилюється вплив ідеаліс-тичної системи Платона, яка використовувалась і для обгрунтування права на критичне ставлення до церковних авторитетів.

Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії підпоряд-ковувався потребам практичного життя - ремесел, мореплавання, торгівлі, вій-ськовій справі. В математиці поряд з коментуванням праць стародавніх авторів розвивалися як фундаментальні, так і прикладні напрямки. Особливо плодотво-рністю відзначився Лев Математик (ІХ ст.), який заклав основи алгебри, вико-ристав буквенні позначення в ролі символів, прославився багатьма винаходами, зокрема світлового телеграфу та хитромудрими механізмами, що вражали іно-земців в імператорському палаці.У космографії й астрономії точилася гостра боротьба між захисниками ан-тичних систем та прихильниками християнського світогляду. В VІ ст. Косьма Індикоплав у "Християнській топографії" намагався переглянути систему Пто-лемея. Його космогонія базується на біблійних уявленннях про те, що Земля має форму плоского чотирикутника, оточеного океаном і покритого небесним куполом.

Значними були досягнення візантійців у галузі медицини і хімії. Вони не тільки коментували праці Галена і Гіпократа, але й узагальнили практичний до-свід, удосконалили діагностику. В VІІ ст. у Візантії був винайдений "грецький вогонь" - суміш нафти, гашеного вапна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських битвах і особливо в боротьбі з арабами.

В мистецтві Візантії панували узагальнено-спіритуалістичні принципи, які грунтуються на відриві від реальності і перенесенні у сферу вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт, який перебуває в духовній сфері, описується за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. У художній творчості переважали традиціоналізм, канонічність.

Візантійські майстри, з одного боку, зберегли складну техніку образотво-рчого мистецтва, з другого - наповнили її новим символічним змістом. Стиль їх живопису характеризується поєднанням плоских силуетів з плавною ритмікою ліній та благородною гамою фарб, де переважали пурпурні, лілові, сині, оливко-во-зелені й золоті тони. В IV-VI ст. у візнатійському живописі ще панували ан-тичні традиції, що знайшло відображення в мозаїці Великого імператоського палацу в Константинополі; згодом, у ІХ-Х ст., формується строгий іконографіч-ний канон, складається цілісна система декору храму, певний порядок розташу-вання біблійних сцен на його стінах і куполах. Одна з верших мистецтва цього часу - мозаїка храму св.Софії у Константинополі.

На кінець ХІІІ й середину ХІV cт. припадає ще один період розквіту віза-нтійського живопису, зв'язаний з поширенням гуманістичних тенденцій у куль-турі. Живописці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного мистецтва, звертаються до зображення не абстрактної, а живої людини. Прекра-сними пам'ятками цього часу є мозаїка і фрески монастиря Хори. Однак візан-тійське мистецтво не змогло піднятися до реалізму італійського Ренесансу і на-далі залишалось у формах старої канонізованої іконографії.

Значний вклад Візантії в розвиток середньовічної архітектури. Візантійські зодчі створюють нови принципи забудови міст: у центрі розташовується го-ловна площа з собором, від неї, довільно переплітаючись, розходяться вулиці. Прекрасним зразком церковного будівництва є храм св.Софії в Константинопо-лі, споруджений у 532-537 рр. за наказом Юстініана.

Середньовічна культура Західної Європи

У період Середньовіччя закладаються основи європейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Європи у розумінні культурно-історичної спільноти. Позитивний вклад Середньовіччя в історію культури людства вели-чезний, проявився він в усіх її галузях - в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурного процесу Серед-ньовіччя необхідно з'ясувати особливості історичних обставин цього періоду.

Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи - серед-ніх віків, основним змістом яких було формування феодальних відносин, насам-перед у сфері землеволодіння. Розвинута форма феодальної власності являла собою спадкоємну земельну власність представника панівної верхівки, за яку він мусив відбувати військову чи іншу службу у сеньйора. Політична система фео-дального суспільства відзначалася перш за все тим, що влада була безпосеред-ньо зв'язана з земельною власністю, виступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи Середньовіччя набрали реальності перші форми демократії в ширшому за-стосування, ніж, наприклад, в античному рабовласницькому суспільстві.

В ХІ-ХІІІ ст. стало утверджуватись міське самоврядування. Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус ко-муни. Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили монету. Такий тип самов-рядування набув поширення в італійських містах Венеції, Флоренції, Генуї. На чолі комуни стояла міська рада, яка здійснювала керівництво адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов'язкові розпорядження. Радою керували виборні особи: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), консул (Італія). Міська община була неоднорідною за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове населення об'єднувалось у гільдії, а ремісники - в цехи. Цех також був політично спрямованою організацією, очолюваною вибо-рним магістром.В ХV ст. феодальна держава сягає найвищого ступеня централізації через абсолютну монархію, позитивне значення якої полягало в тому, що, зміцнюючи економічну і культурну єдність народів, вона сприяла формуванню європейської нації. Однак вона ж створила і величезний апарат насильства, який, наче велитенський спрут, душив суспільство.

В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католиць-кої церкви, могутність якої постійно зростала. Вже у ХІІ-ХІІІ ст. римські папи видавали загальнообов'язкові акти (булли), володіли виключним правом склика-ти собори і санкціонувати їх постанови. Папа був вищою судовою інстанцією як у церковних справах, так і в справах світської влади. При Інокентії ІІІ (1160-1216) багато європейських монархів визнали себе його васалами. В боротьбі з непокірними папи використовували інтердикт - заборону відправ усіх богослу-жінь і релігійних обрядів на території тієї чи іншої держави, а також відлучення монархів від церкви, звільнення підданих від присяги королю.

В епоху Середньовіччя досягла високого рівня шкільна і університетська освіта. Для навчання кліриків використовувались єпископські й монастриські школи, у яких Боецієм і Ф.Кассідором (487-578) було введено поділ "семи віль-них мистецтв" на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика) та квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астроно-мія і музика). У ХІІ-ХІІІ ст. на базі таких шкіл виникли університети. В 1200 р. у Франції засновано Паризький університет; в Італії були такі відомі школи, як Болонська юридична та Солернська медична. Паризький університет мав чотири факультети: "молодший", або артистичний, на якому вивчалися "сім вільних мистецтв", і три "старших" - медичний, юридичний та богословський, де можна було навчатися після закінчення артистичного.

У ХІІІ ст. з'явились й інші університети: Оксфордський та Кембріджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному століття засновані Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський. Наприкінці ХV ст. в Західній Європі налічувалося 65 університетів, у переваж-ній більшості заснованих з санкції римської курії.

Наука в середні віки була в основному книжною справою. Вона опиралась головним чином на абстрактне мислення і лиш незначною мірою на експери-мент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втручалась у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяли чотири напрямки. Перший - фізико-космологічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму; він об'єднував сукуп-ність фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготували грунт для розвитку математичної фізики Нового часу. Другий - вчення про світло; оптика у вузькому розумінні була частиною загальної доктрини - "метафізики світла", що випливало із засад неоплатонізму. Третій - наука про живе; цей напрямок охоплював комплекс питань про душу, як джерело рослинного, тваринного і людського життя, в дусі арістотелізму. Четвертий напрямок стосувався астроло-го-медичних знань, у тому числі алхімії. Своєрідність алхімії полягала в тому, що вона об'єднувала в певну цілісну систему наукові узагальнення і фантазію, раціональну логіку і міфологію, будучи найбільше пов'язана з особливостями середньовічного мислення.

Література ХІІ-ХІІІ ст. мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від нім. vagants - бродячі люди), які з'явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була ві-льнодумна, бешкетна, дуже далека від аскетичних ідеалів Середньовіччя - вона оспівувала безтурботні веселощі, вільне життя, викривала зажерливість католи-цького духовенства.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, треба підкресли-ти його стильові особливості, які найбільше проявились у церковній архітектурі і скульптурі. З часів Карла Великого виробляється так званий романський стиль: монастирські церкви нагадують фортеці з малими і вузькими вікнами, призем-леними колонами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджено на головному фасаді і в середині вівтаря, який розташований на пі-двищенні. Все це, разом узяте, демонструвало церковну могутність, велич духо-вного кліру і породжувало в людині усвідомлення власного безсилля.

В другій половнині ХІІ ст. на Заході, перш за все у північній Франції, з'яв-ляється інший архітектурний стиль - готичний. Для нього характерне устрем-ління споруди вгору за рахунок гострих стрілчатих шпилів. У стінах появляють-ся величезні вікна з кольоровим, мальовничорозписаним склом. Численні гост-роконусні арки, багатство скульптур, оздоб - усе це надавало готичним соборам динамічності, пробуджувало релігійно-містичні почуття. Готичний стиль вико-ристовувався і в світських будовах.Таким чином, у надрах Середньовіччя була нагромаджена величезна ду-ховно-культурна енергія, яка сприяла яскравому спалахові людського генія в часи Відродження і Реформації.