Історія різних етнічних груп в Україні дедалі більше привертає увагу дослідників, істориків, мовознавців, етнологів. Інтерес науковців викликають не тільки процеси появи і оселення різноманітних груп в анклаві автохтонного українського населення, але і ек

Історія різних етнічних груп в Україні дедалі більше привертає увагу дослідників, істориків, мовознавців, етнологів. Інтерес науковців викликають не тільки процеси появи і оселення різноманітних груп в анклаві автохтонного українського населення, але і економічне та культурне функціонування цих груп в місцях розселення, їх взаємодія із українцями, взаємини та багато інших проблем.

Найрізноманітніші сторони згаданого процесу розглядають сучасні історики, особливо багатими на дослідження з проблем національних меншин стали 80-90-ті роки ХХ століття, коли почали відкриватися нові, невідомі або забуті досьогодні сторінки історії, коли стали більш доступними широкому загалу публікації вчених Польщі, Словаччини, Угорщини, Чехії, Німеччини.

Різноманітний склад населення Волині, що особливо рельєфно став виявлятися у ХІХ столітті, вже тоді був предметом вивчення. З перших десятиліть дев’ятнадцятого століття у Волинській губернії фіксуються чисельні групи німців, поляків, євреїв, чехів, караїмів. Отримуючи статус колоністів, іноземці оселяються, купують нерухомість, утворюють окремі поселення із своїм самоврядуванням, засновують школи. Відчутне зростання імігрантів на території Волині викликало цілий комплекс проблем, які уряд Росії намагався вирішити через попереднє вивчення, збір статистичних даних і т.п. Саме такі завдання ставилися перед державними чиновниками, яких відряджали в губернію уряд та Святійший Синод. Серед них О. Воронін, Є. Крижановський, І. Рудченко, результатами вивчення ними питань про іноземних поселенців та їх побут і звичаї стали опубліковані матеріали [1;4;3].

Царські чиновники нерідко писали свої доповідні записки за певним планом, пункти якого були визначені урядовцями наперед. Такий план обов’язково передбачав стандартний набір відомостей, як то: кількість поселенців (сімей), місце їх попереднього помешкання і місце оселення, кількість придбаної та орендованої землі, віросповідання, кількість заснованих ними поселень і т. ін. До вказаних відомостей додавались власні думки і враження, характеристики способу життя, побуту і звичаїв колоністів. Нерідко містилися висновки у стосунку подальшого влаштування життя іноземних поселян та політики влади щодо них.

В опублікованих записках автори в цілому позитивно оцінювали вплив іноземних поселенців на економічний та культурний розвиток Волині. “…Нельзя не признать огромной пользы и выгоды, – пише О. Воронін, – какой она (колонизация) дает стране, превнося с собой не только капитал рабочей силы, труда и знания, но и значительные сбережения, <…> колонисты разрабатывают обширные пространства земель, лежавшие в запустении, обращая волынские пески и болота в плодоносные нивы, населяя пустоши и внося движение и жизнь там, где до появления колонистов царствовали глушь и дичь. Появление деятельных и энергичных земледельцев, усвоивших приемы высшей культуры, среди нашего крестьянства не может не остаться без влияния на него в культурообразном отношении…” [1, 15].

Однак, поряд із позитивним впливом колонізації О. Воронін, а за ним і І. Рудченко, звертали увагу на політичну сторону процесу. Вбачаючи небезпеку швидкого колонізаційного руху в західні губернії, царський чиновник пише: “…колонизация <…> быстро изменит характер землевладения на Волыни, отдалит поставленную правительством цель – обрусение…” [1, 16]. Тому уряд, щоб привернути на свою сторону колоністів, надавав їм пільги по землеволодінню, самоврядуванню. В особливому становищі з цієї точки зору виявилися чеські переселенці, щодо яких уряд прийняв спеціальну постанову і передбачав, що “…сила этого элемента <…> должна способствовать ославлению полонизма и католицизма в крае…” [3, 160-161].

Не дивлячись на схожість позицій І. Рудченка і О. Вороніна щодо іноземних колоністів, їх дослідження різняться. “Записка” І. Рудченка з’явилась у друці пізніше майже на десять років, у 1882 році, тоді, коли загальна лінія уряду щодо іноземців змінюється: внутрішня реакція 80 – 90-х років викликала до життя цілу низку обмежувальних законів [4]. Тому в дослідженні проглядаються риси саме такої зміни: оцінки більш категоричні, висновки різкіші. Окрім того, необхідно згадати, що Олександр Воронін, представляючи уряд, в той же час, завоював авторитет і у середовищі колоністів, які, покладаючись на його порядність і чесність, обрали Олександра Вороніна своїм уповноваженим.Окреме місце серед досліджень ХІХ ст. займає робота Є. Крижановського “Чехи на Волині” [4]. Є. Крижановський, дійсний статський радник, представляв Святійший Синод і за його завданням був відряджений на Волинь для вивчення релігійних справ чеських колоністів. Після польського повстання 1863 року католикам було заборонено купувати землю, тому чехи, переселяючись в Росію, називали себе гуситами, послідовниками Яна Гуса, а значить мали право купувати землю. Крім того, у відповідності із згаданою постановою їм надавалася свобода совісті і був даний дозвіл на створення чесько-братської церкви. Аналізуючи докладно ці процеси Є. Крижановський зупиняється також і на причинах переселення, і на побуті чехів на Волині. На відміну від досліджень О. Вороніна та І. Рудченка, що в своїй основі мали широкий статистичний матеріал, робота “Чехи на Волині” носить описовий характер, але дає багатий матеріал з історії чеської колонізації.

У другій половині ХІХ ст. з’являються також дослідження з історії національних меншин Росії, що містять цікавий матеріал по західних губерніях, зокрема Волині. Надзвичайно багатим на етнографічний та статистичний матеріал є підсумкове дослідження за результатами експедиції у західні губернії видатного етнографа П. Чубинського [12]. У 1869-1870 роках він очолював три етнографічні експедиції, побував у 54 повітах Південно-Західного краю. Вивчаючи культуру українського народу, дослідник водночас зібрав і систематизував фактологічні і статистичні відомості про життя найчисельніших меншин краю.

В 70-80-х роках увагу дослідників починають привертати проблеми окремих етнічних груп. Прикладом може слугувати робота І.Г. Оршанського “Евреи России. Очерки экономического и общественного быта русских евреев”, що вийшла у Санкт-Петербурзі в 1877 році. І хоча переважаючими в дослідженні є економічні питання, особливої уваги заслуговує розділ “Західний край”, в якому міститься докладна характеристика економічної діяльності єврейства Волині, однак випускаються соціальні, релігійні, політичні проблеми, або подаються стисло, поверхово [6].

Після Першої світової війни значна територія колишньої Волинської губернії увійшла до складу Польщі. Новоутворене Волинське воєводство було багатонаціональним реґіоном. Тому зрозумілою є увага польської історіографії 20-30-х років до проблем національних меншин. Серед досліджень 20-30-х років виділяються роботи З. Ціхоцкої [18; 19; 20]. Роботи авторки є чи не єдиними дослідженнями з історії чеських та німецьких колоній на Волині міжвоєнного періоду.

Дослідження історії чеської іміграції З. Ціхоцка починає з викладу причин переселення, які розглядаються комплексно, як сукупність економічних та політичних чинників. Полемізуючи з Є. Крижановським з приводу причин еміграції чехів у Росію, авторка називає тенденційним виділення ним головними причинами еміграційного руху прихильність чехів до православ’я і російської влади.

З. Ціхоцка використала широкий статистичний матеріал перепису населення 1921 року і анкетні дані, що були зібрані Рільничим товариством у Луцьку в 1926-27 роках. Тому розділи роботи про господарський стан чисельних колоній є досить ґрунтовними. Поряд з цим, авторка обмежується лише поверховою характеристикою громадського та культурно-освітнього життя чеських колоній. Така дуже стисла характеристика міститься у розділі “Асиміляція”, назва якого уже є показовою і традиційною для офіційної польської історіографії міжвоєнного періоду. З. Ціхоцка зазначає, що на противагу іншим меншинам, чеські поселенці зберігають національну культуру та освіту і процеси асиміляції їх не торкаються.

В 30-х роках з’являються ще два дослідження Зоф’ї Ціхоцкої, в яких розкриваються проблеми німецької колонізації [19;20;]. Важливо відмітити, що дослідниця робить спроби порівняти життя німецької і чеської громад, рівень їх економічного розвитку, виділяє характерні риси побуту, звичаї чехів та німців. Наприклад, в економічній діяльності німці переважно зосереджувалися на тваринництві, тоді як чехи мали великі успіхи у рільництві та хмелярстві. Асиміляційна направленість національної політики польських урядів 20-30-х років негативно діяла на німецьке населення, яке легше піддавалося її впливам, ніж чеські поселенці.

У першій третині ХХ ст. з’являються нові публікації з історії чеської еміграції авторів-вихідців із чеських переселенців [21;16;17]. Публікації Владіміра Оліча та Ярослава Ауерхана містять короткі нариси історії чеської еміграції, в яких Волинь визначається як основний регіон оселення чехів в межах Російської імперії. Роботи носять мемуарний характер.Особливо багатими на дослідження з історії національних меншин України стали 80-90-ті роки ХХ століття, коли з’являються як окремі публікації, так і узагальнюючі праці. Поява таких досліджень спонукала багатьох науковців до поглибленого вивчення різноманітних проблем історії різнонаціональних груп населення на території нашого краю. Із узагальнюючих праць слід виділити ґрунтовну роботу С. Макарчука, який розглядає питання національних відносин у міжвоєнний період в Західній Україні [5]. Автор докладно характеризує причини появи різноетнічних груп на Волині, аналізує зростання їх чисельності у другій половині ХІХ століття. Монографія містить характеристику політики російського уряду щодо іноземних поселенців, зокрема німців, чехів, євреїв. Дослідження багате на архівний та статистичний матеріал.

Вивчення питань національних відносин та історії і сьогодення національних груп населення України активно здійснюється в академічних та навчальних закладах. Результатами таких наукових пошуків стали публікації в періодичних виданнях та наукових збірниках. Протягом 80-90-х років зроблені дисертаційні дослідження, що знайомлять широкий загал із новими архівними матеріалами по історії чехів, німців, євреїв, росіян, караїмів, які населяли Волинь протягом ХІХ – ХХ століть, аналізують різноманітні проблеми життя представників меншин, їх взаємостосунків із українським населенням.

Збірник наукових праць “Історико-географічні дослідження в Україні” подає у 1994 році цікаві публікації з історії чеської та німецької еміграції в Україні [9;11]. Стаття О.П. Данильченко хоча і не торкається регіону Волині, однак, дає можливість порівняти становище національних груп в радянській Росії та ситуацію, в якій знаходилися національні меншини в Польщі в 20-30-х роках. Матеріали, які аналізує у своїй публікації Є.П. Степанович, дають змогу прослідкувати вплив політики царського уряду на чеську освіту у Волинській губернії, оскільки стаття базується на матеріалах Волині.

Цікавий досвід вивчення проблем міжетнічних контактів накопичили вчені Дніпропетровського державного університету, які плідно займаються дослідженнями з німецької історії. В університеті періодично виходить з друку науковий збірник “Вопросы германской истории”, в якому знаходять відображення і питання історії німецької національної меншини в Україні. Такі публікації стосуються переважно південних реґіонів України, оскільки саме там фіксуються найчисельніші німецькі громади. У 1998 році у збірнику вміщена стаття науковця Михайла Костюка “Влияние российского законодательства 80-90-х годов ХІХ века на положение немецких колонистов Волыни” [10], яка докладно, з використанням архівних джерел аналізує еволюцію російського законодавства щодо німецьких колоністів від пільгового режиму до обмежень.

Відмітимо появу монографічних видань з історії євреїв України. Група вчених протягом 1992-1995 років здійснила видання короткого історичного нарису “Евреи Украины (Краткий очерк истории)”, що являє собою чи не перше подібного типу дослідження і вже з огляду на це, викликає науковий інтерес [7]. Широкий матеріал використаний в монографії М. Шестопала “Євреї на Україні (Історична довідка)” [8]. Хоча монографія носить характер описовий, однак дає уявлення про стосунки євреїв з українським населенням, на Волині зокрема.

Історія волинських чехів – одна із найцікавіших сторінок історії волинського краю. Товариство волинських чехів, що виникло у 1946 році в Чехословаччині після рееміграції чехів з Волині. Товариство ініціювало дослідження з історії еміграції чехів на Україну. Дослідник Ярослав Вацулік із Брно постійно працює над систематизацією матеріалів зібраних реемігрантами, мемуарами, що містяться у спеціальному фонді “Волинські чехи” Архіву Чеської республіки. Зараз Я. Вацулік працює над тритомним виданням “Історії волинських чехів”, випуск якого присвячений 130-літньому ювілею чеського еміграційного руху в українські землі. У 1997 році вийшов перший том, який охоплює період 1868-1914 років [22]. Автором широко використовуються мемуарні матеріали, документи історичного архіву України. Однак, не використані останні публікації українських дослідників історії чеської еміграції, що обмежує певним чином дослідження.

Отже, проблеми різноетнічних груп викликають стійкий інтерес дослідників як в Україні, так і за її межами. Волинь, як регіон багатонаціональний, особливо цікавить науковців. Проблематика наукових пошуків дуже широка і різноманітна: від етнографічних розвідок до аналізу національної політики держав. Продовження таких досліджень збагатить нашу історію і призведе до порозуміння між представниками різних народів.

Література:

1.Воронин А. Об иностранных поселенцах в Юго-Западном крае. – б.м., б.г. – 23 с.

2.Громачевский С.Г. Ограничительные законы по землевладению в западном крае: с историческим обзором их, законодательными мотивами и разъяснениями. – СПб.,1904. – 173 с.3.Записка о землевладении в Юго-Западном крае. Сост. И. Рудченко. – Киев, 1882. – 180 с.

4.Крыжановский Е. Чехи на Волыни. – СПб.,1887. – 94 с.

5.Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов: Вища школа, 1983. – 255 с.

6.Оршанский И.Г. Евреи в России. Очерки экономического и общественного быта русских евреев. – СПб.,1877. – 440 с.

7.Хонигсман Я.С. и др. Евреи Украины (Краткий очерк истории). Ч.І. – К.,1992. – 158 с.

Горовский С. и др. Евреи Украины (Краткий очерк истории). Ч.ІІ. – К.,1995. – 272 с.

8.Шестопал М. Євреї на Україні (Історична довідка). – К.,1999. – 194 с.

9.Данильченко О.П. Національні меншини півдня України в 20-30-х роках (історично-географічний огляд) // Історико-географічні дослідження в Україні. Збірник географічних праць. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 47-56.

10.Костюк М. Влияние российского законодательства 80-90-х годов ХІХ века на положении немецких колонистов Волыни // Вопросы германской истории. В двух томах. Том І. История. – Днепропетровск: ДДУ, 1998. – С. 36-43.

11.Степановия Є.П. Чеські школи в Україні наприкінці ХІХ ст. // Історико-географічні дослідження в Україні. Збірник географічних праць. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 56-63.

12.Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русской край. Юго-Западный отдел. Материалы и исследования, собранные П.П. Чубинским. – СПб., 1872. – 453 с.

13.Бармак М.В. Міграційні процеси серед німецького, чеського та єврейського населення Волинської губернії (1796-1914 рр.) / Дис…канд. істор. наук. – Тернопіль, 1997. – 225 с.

14.Ковба Ж.И. Чешкая эмиграция на Украине во второй половине ХІХ вв. / Дис…канд. истор. наук. – Львов, 1974. – 193 с.

15.Надоська В. Національні меншини на Волині (середина ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) / Ди… канд. істор. наук. – Луцьк, 1996. – 258 с.

16.Auerhan J. Česke osady na Volyni, na Krymy a na Kavkaze. – Praha, 1920. – 655 s.

17.Auerhan J. Osady českych emigrantu v Prusku, Polsku a Rusku. – Praha, 1920. – 54 s.

18.Cichocka Z. Kolonie Czeskie na Wołyniu. – Warszawa, 1928. – 78 s.

19.Cichocka-Petrażycka Z. Żywioł niemiecki na Wołyniu. – Warszawa, 1933. – 168 s.

20.Cichocka-Petrażycka Z. Niemieckie i czeskie kolonje na Wołyniu // Rocznik źiemiel wschodnich. – 1939.

21.Olič V. Dĕjiny českeho vystehovalectwa na Rus. – Kyjev, 1908. – 38 s.

22.Vaculik J. Dĕjiny volyňských Čechů. T.1.1868-1914. – Praha, 1997. – 211 s.

Шульга Світлана Анатоліївна

кандидат історичних наук,

старший викладач кафедри історії

світових цивілізацій ВДУ імені Лесі Українки

м. Луцьк, пр. Соборності, 30/69, тел. 7-84-95

ВСТУП

Кожна нація , кожен народ , навіть кожна соціальна група має свої звичаї , що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками .

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людь- ми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що

в свою чергу впливає на процес постання народньої

творчості.Саме тому народна творчість нерозрив- но зв`язана з звичаями народу .

Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізна-ється народ не тільки в сучасному , а і в його істо- ричному минулому.

Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональ-них справах . Звичаї , а також мова - це ті найміцніші

елементи ,що об`єднують окремих людей в один на-

род ,в одну націю .Звичаї , як і мова ,виробилися про-

тягом усього довгого життя і розвитку кожного

народу .

В усіх народів світу існує повір`я , що той хто

забув звичаї своїх батьків , карається людьми і Богом . Він блукає по світі , як блудний син , і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу .

Наш великий поет Тарас Шевченко,звертаючись

до України ,як до матері , що вічно страждає питає :

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась ?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

I

Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського пері- оду на Україні . Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру , але саме свою культуру , а не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національна культура , і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної , батьківської культури .Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим ; це була зустріч якщо не рівних , то близьких поту- гою , але різних характером культур . Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі , поєд- нання староукраїнської , дохристиянської культур . Але ми до цього вже так звикли , що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де почина- ється християнське . Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв , і тепер ми собі не уявляє-

мо Різдва без куті , Великодня - без писанки , Святої Троїці - без клечання , навіть називємо це останнє свято «Зеленими Святами» . Всі ми відзначаємо свято Купала , на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік , на «Катерини» кличемо долю , а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила , чи вий-

де заміж цього року ? Нарешті , діти , бавляться весною ,

співають :

«А ми просо сіяли , сіяли ,

Ой , дід-Ладо , сіяли , сіяли ...»

Співають подібне і дівчата , ведучи хоровід :

«Ой , дід , дід і Ладо ...»

Все це - наша дохристиянська культура , наша найстаріша

традиція . Кутя - це символ урожаю , писанка - це символ на-

родження сонця . Зеленим гіллям наші предки охороняли своє

II

житло від нечистих духів ,що прокидаються (так вони вірили)

разом із воскресінням природи - від русалок , мавок , перелес-

ників ...

Купала - це типове дохристиянське свято з усіма старо-

українськими атрибутами . Ладо - це поганський бог кохання

і плодючості .

На час , у який ми тепер святкуємо Різдво Христове , колись ,ще до християнства на Україні прпадало свято зимово-

го повороту сонця . Це був час ворожіння на майбутній рік ; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохрис- тиянських елементів , що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році , багатство і добробут у дім господаря , щасливі лови для мисливця , весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжеча . Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються , щоб не діяли на шкоду людям і худобі .

Про все це співається в колядках , що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється

і у звичайних обрядах , як ось : дванадцять полін , дванадцять святвечерніх страв , закликання на вечерю мороза , вовка , чорної бурі та злих вітрів , дідух на покутті , сіно на столі .

Всі ці рухи , дії і слова , що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини , віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом , який сповнює її могутньою силою.