А вони невмирущі, як фенікси
Зміст
сторінка
1. Передмова ………………………………………….…. 5
2. Молитва з прологом ………………….……………. 7
3. А вони невмирущі, як фенікси ……….……10
4. Про моє село …………………………...…………………..12
5. Смерека ………………………………………….……………. 19
6. Фашист - молодший брат комуніста…..24
6. Кривава рапсодія …………………………….………....26
7. Стогін тортурної симфонії почуто…….…30
9. Рукавичка …………………………………………..………. 34
10. Дівчинка з криївки …………………………………. 36
11. "Мой паровоз, в Сібірє астановка"……. 41
12. Дитинство ……………………………………………..……. 44
13. Словник ………………………………………………………. 52
14. Життєпис ...................................................................................54
Передмова
Збірка п. Ольги Юрчишин "А вони невмирущі, як фенікси" - це "Душі Героїв, знищених катами, з небесних висот витають над нами". Це мемуарні факти розсекречення операцій чекістів, що чинять дивер-сії під марку борців УПА, це факти, як здійснювалась пропаганда серед населення, щоб всилити зневіру у перемогу визвольної боротьби проти комуно-фашистського терору. Висвітлено грані тих, кому судилось вижити в репресіях, перемогти в боях, а публіцистичні роздуми закликають до почуття людяності - поваги в ставленні до загиблих борців за волю.
Заклик до нащадків: засвідчити і затаврувати судом криваві дії комуно-більшовицьких злочинів.
Репрезентація опису про подвиги героїв визвольної боротьби ОУН-УПА, про події на засланні, в гулагах, на Соловках, широка багатог-ранна і рельєфна. Та автор мав на меті і зумів показаати той народ, який у всіх конфліктах і конфронтаціях був оберегом Центру - Прово-ду; ні на мить не вагався, а діяв безстрашно і упереджено. Ця тема та-кож має бути заслужено популярною серед підростаючого покоління поряд із основною місією визвольної боротьби ОУН-УПА і набути на-лежного розголосу.
Незважаючи на вікові особливості автора, у відповідності до відліку часу нового, спалах творчої наснаги, зафіксований в пам’яті життєвих перипетій, в стилі мемуарному - вилився у певній послідов-ності: від історичних подій сучасності - до років минулих, часу "Ди-тинства". Щоб і юний читач звернув увагу: як починається прозріння, формується світогляд, світосприймання, на скільки є важливим для нашої незалежної України виховання в християнській вірі і це переко-нливо доведено через всі твори від першого до останнього.
Дуже вдало закомпоновано початок збірки. Це посвята скульп-турного зображення Матері Божої Діви Марії на колишній території Коломийської тюрми. За словами авторки - "катівнями стогнала". На фоні сивочолих ветеранів, що повернулись з війни і заслання, "як сим-вол свободи", були і ті, хто сидів у цій тюрмі і бачив скляні очі тюре-мних надзирателів. В лаконічній формі подана загальна характеристи-ка теперішнього буття, молитовне горіння душевного прагнення пок-ращити долю сучасної незалежної України.
Правдиво і емоційно змальовано картину життя села в після-воєнний період "Про моє село". Тільки очевидець може так детально показати час облав, час маскування під повстанців, щоб виявити учас-ників опору, їх організацію і плани боротьби з ворожою в той час Росі-єю. Правдиво зображено знущання облавників над нашими людьми. Різниці не було в знущанні ні для дорослих, ні для дітей. Дика азіатсь-ка сваволя - і нічого святого.
Символічний образ смереки - краси природи, і вірне служіння загальній справі, а в Шепарівському лісі - про тисячі розстріляних фа-шистами.
Читач із захопленням познайомиться із спогадами п.Олі Юр-чишин. ЇЇ творіння, наче дороговказ, в теперішній боротьбі за утвер-дження незалежності нашої багатостраждальної України, що гармо-нійно пов’язується лейтмотивом "Бог і Україна".
Михайло Мендзат, педагог, член Фонду художників України, політв'я-зень Івдільських і Мордовських лаге-рів, проживає в с.Корнич, Коломий-ського р-ну.
Примітка: Читачу, якщо в творах знайдуться незрозумілі слова, пояс-нення слів подаються на стор.52-53
Хай святиться ім’я твоєєе
Пройшли роки,
дощами змилися сліди
Борців за волю України,
та душі Героїв,
знищених катами,
з небесних висот
витають над нами.
Пунктів пересильного,
призивного уже давно нема,
а там, де фабрика гардинна,
катівнями стогнала,
по-сатанинському обладнана, тюрма.
Сьогодні на святі урочистім
з'явилась на п'єдесталі
Матір Божа Пречиста...
Ця статуя Діви Марії -
посвята від тих,
що повернулись з війни,
із заслання як Символ Свободи,
віри, любові, надії.
Щирою молитвою
у Пречистої Богородиці
просімо кращої долі,
єдності, миру, благодаті,
доброї волі.
Хоч Україна незалежна,
та радості ще дуже мало,
бо нехристи й охвістя
безбожників-комуністів
Верховну Раду осідлало.
Недарма в неволі
Шевченко Тарас
слова пророчі
залишив для нас,
Боже, як не даєш доброї долі,
то дай злої-злої.
А доля і воля як слова-побратими.
Із словами оцими
розсіялось нашого цвіту по цілому світу...
А ті, що безсмертні,в кайданах з рідним краєм прощались, - співали:
"Хай нас по тюрмах саджають,
хай нас катують вогнем,
хай нас в Сибір засилають,
ми всі тортури знесем". (А як нам...)
Нескорені мужньо витримували
лиху свою долю,
та завзято боролись
за святую волю.
Матінко Божа,
Царице Небесна,
Свята, Єдина,
заступись за нашу поневолену,
але нескорену Україну,
візьми її під Свій Покров,
щоб лихоліття не повторилось знов.
Молись за кращу долю народу,
щоб Господь гріхи наші простив,
нас Силою Духа Святого скріпив.
Нам хрест на Голгофу з честю знести,
Господи, провини наші прости.
Щоб віра Христова запанувала над цілим світом,
Пречиста Богородице, допоможи нам нині,
щоб Благословлена Господом Дорога
повела до спасіння Україну
через Воздвиження Патріархату
з'єднаної Української Християнської Церкви
навіки вічні безповоротно, неповторно
в Церкву одну святу апостольську соборну.
Амінь.
4.12.1998 р.
Пам’яті Івана Майданського присвячено.
50 річчю від дня страти.
А ВОНИ НЕВМИРУЩІ, ЯК ФЕНІКСИ
Зима... А центром Коломиї
кати червоні (через повішання)
ведуть на страту
Борця за волю України,
скрученого колючим дротом,
ще й посміхаються пихато.
В його очах ясних, як небо,
у погляді несхибному, міцному,
в думках останніх передсмертних
уявлялося майбутнє
Незалежної Вкраїни,
рідний Печеніжин,
гніздо родинне свого дому.
Вороги неньки - України
Петра Калнишевського -
Отамана Січі Запорізької
чвертьстоліття в підземеллі
Соловецьких казематів морили...
Тараса Бульбу – (персонаж)
на тесаний кіл настромили,
Олексу Довбуша - четвертували...
Сталінські канібали -
"освободітєлі червоні
западніков-бендєровцев, бандітов"
в особі Івана Майданського -
не залякали, не зламали!
Невмирущих, як фенікси,
не опановує страх,
Вони в серцях і в пам'яті народу
живуть і житимуть в віках!
20 січня 1995 р.
Тіло Олекси Довбуша на вулицях Коломиї
25 серпня 1745 року.
Художник Ігор Деркач
ПРО МОЄ СЕЛО.
Хоч давненько то було,
розкажу вам щиру правду
про моє село.
Шукають бандерівців,
відозви роздають,
шоб хлопці здавались,
на поруки візьмуть.
Таких в нас не було,
щоб вірили псам,
убивцям страшним,
заклятим катам...
Що нічка віщує -
- не знаємо ми...
Мороз... Місяць світить,
та ждуть всі весни.
Щоб стежки - доріжки
були без слідів,
щоб ворог усівся,
скирти не палив...
Не спало, тривожилось,
Дятьківці - село,
та тієї ночі
страшне щось було...
Стук, грюкіт у вікна,
парольні сигнали,
та з Божої волі
сестри не злякались:
таких, як ці були -
не чули, не знали.
- Гей, Нуся, відкрий...
Свої, свої ми...
Ми хочемо їсти,
ти нам поможи!
Найближчі сусіди
і ті сумнівались,
що ми ані з цими,
ні з тими не знались...
Та цих ми не знаємо,
хоч що там кричіть.
Як прийшли по душі -
самі двері ломіть..
Досить грабувати-
урвався терпець,
цей раз, душогуби,
вам буде кінець...
Ще хату не встигли
обкружити кати,
ще стукають у двері,
і рвуться сюди.
Відкрила сестра
від городу вікно.
Мороз аж тріщить,
а їй все одно.
Щоб не видно на снігу
сестрицю рідненьку,
накинула тільки
верету біленьку
на косу русяву,
на плечі дівочі
і ніженьки босі,
щоб без стуку проскочить...
А в хаті... А в хаті
лишилась сама
її малолітня молодша сестра.
Закрила віконце і молиться Богу:
- Охороняй, Боже,
сестричці дорогу,
щоб чорная хмара
місяць в небі сховала,
щоб мою сестричку
страшна смерть не догнала.
Най краще в цю нічку
загину вже я,
щоб тільки добігла сестриця моя.
Вона ж таки старша
і краща як я...
Та й скоро весілля,
їй йти до вінця.
Враз зграя бандитів
двері розломила,
удерлася в хату,
лампу засвітила.
Кругом провіряла,
усе протрясала...
На теплому ліжку
дівоча одежа їх зір притягла.
- Хто звідси утік?
почали питати,
та треба... та треба
було помовчати...
Якось вже на себе
цей допит візьму,
щоб куля мою
не догнала сестру.
Менший чорний взяв
за груди мене і трясе:
- Хто змився із хати,
ти скажеш усе!
Дивиться на мене
в погонах главар,
високий білявий
у кучмі кримковій,
а погляд лукавий,
з ескімоським обличчям...
А очі?
Очі сині іскрились,
мені в саму душу
пекучо дивились.
Закралася думка
й незбагненний подив:
невже ця людина
з північних народів?
Стиснуло щось в горлі...
Якщо жити буду,
то постать оцю
вже повік не забуду.
Молодший по чину
пістолет перед себе поклав,
із стола взяв будильник,
оглянув і десь заховав.
Та враз задзвонив,
ніби кликав в педшколу,
почувши таке,
я почала розмову:
- Хіба ви - бандити,
що берете чуже?
Пустіть, ой, пустіть
в стару хату мене...
Там матінки голос
так сильно дзвенить,
чого Ірка плаче,і ще хтось кричить?
В цей час по селі
рознеслися сирени,
трубить лісопилка,
папірня гудить...
Душа вспокоїлась,
а серце щемить...
Сестричка добігла,
стало легше мені…
Не боюсь вже зовсім,
хоч які ви страшні!
Нарешті скінчиться
в народу терпець,
сьогодні усьому настане кінець.
Кремезний позволив
мені вийти надвір.
Облава загнала людей
у наш хлів.
З-під хати нової — в стару
бандит діда завів,
зв’язаного шнуром
від колін до шиї.
Так мали вести
його, як собаку,
аж до Коломиї,
оцього старого малого
зрадника Яцька,
щоб він показав:
хто хлопцям із лісу
давав одежу, лікарство,
печеного хліба і молока.
Затягли його у сіни
з енкаведе гади,
важко стогнав у зашморгу,
не просив пощади.
А мама не знала,
що то за Яць,
звідки він взявся,
це потвора якась.
Плюнула йому між очі,
ще й заприсяглась…
На цей час сестра Нуся
вже добігла до Кокоша-вуйка…
Там жив на квартирі
армійський майор,
телефоном в казармах
підняв батальйон,
а ті окружили
зловісних “бандер”…
Нехай буде ясно:
Хто ворог тепер?
Ракети пускають,
стрілянина зробилась,
щоб скінчились тривоги
і правда відкрилась!
Сестра на матері
клич сповістила:
- Солдат я веду із казармів,
їх сила!
Отака то Содома і Гоморра -
страшна западня -
під марку бандерівців
чинилася щодня.
Не тільки зимою
чи серед ночі,
сприймали по-різному
те, що бачили очі.
Так була зірвана
лжебандерівська акція,
у цьому ж суть
подій отих —
розкрита конспірація.
У ніч оту страшну
не спало все село.
Хоч залишилось старожилів мало,
які ще пам’ятають
про такі події,
розпитати б у сусідок:
Анни, Параски, Марії.
Те, що в душі наболіло, —
не про все згадала,
в кінці стане зрозуміло,
чому так писала.
Весна…
В санаторії “Немирів”,
у їдальні, призначили
мені сісти за стіл №7.
Сиджу три дні зовсім одна,
(Чуюсь якось не по собі)
збоку видно всім.
На четвертий день приходить
за цей стіл мужчина…
Моє серце стривожилось:
у чому причина?
Мужчина — орел,
в сивій кучмі,
високий білявий,
уже не в погонах,
лиш погляд лукавий…
А в душу мою закрався
незбагненний подив:
Людина ця нагадує мені
племена північних народів.
І загадкові очі сині
в чоловіка цього…
та це ж… лжебандера…
Колись я бачила такого.
Цікаво було чути
від цього мужчини,
що постійно тут лікується,
щовесни приїжджає,
що хороший і ввічливий
весь медичний персонал.
Щорічно безплатні
він путівки має,
тут вспокоюються нерви,
здоров’я кращає.
Знає в Галичині
всі села і міста,
об’їздив гори, долини,
а прадід його - виходець
з козацької старшини
переселився із Січі на Харківщину
ще за цариці Катерини.
Батька вивезли на Сибір
за погляди більшовицькі,
діяльність, ідеї.
Народився
Сергій Харитонович
в Алтайському краї.
Як про ніч ту розказала,
про годинник — той будильник,
що задзвонив у кишені,
йому нагадала…
Він не відпирався,
лиш сказав, що їде звідси,
бо курорт не вдався.
В час обіду, на день п’ятий,
цей засліплений орел
не зміг їсти,
про щось думав,
переважно вже мовчав.
—Щоб про все це Ви почули, —
Вас Господь мені послав.
На слова, сказані мною,
лиш головою покивав.
Вся сваволя комунії
ніким і ніколи не буде забута
і на всіх тих,
хто отакі гріхи має,
ще прийде спокута.
Березень, 1991
Санаторій “Немирів”,
Яворів, Львівська обл..
Неньці рідненькій
присвячую в День
100 річниці її народження
СМЕРЕКА
Росла смерека в мами на подвір’ї,
а скільки літ тому було,
як хтось її там посадив —
ніхто не знав.
Про неї батькові
ще дід розповідав.
Здавна-предавна
пишалося смерекою село.
Була вона як сторож біля хати,
така висока, пишна та весела,
дивилася на гори і ліси
та й бачили її
всі навколишні села.
Від вітру часом шумно,
часом стиха
журливу пісню розносила,
а у безвітряну погоду
гордо стояла,
цілющі пахощі
із хвої роздавала.
Стовбур у неї був
грубезний від самої землі
до рівня хати,
а щоб її обняти,
людей із троє
кругом смереки мали б стати…
Жив під смерекою Сірко:
—Гав-гав, гав-гав!
Своїх по нюху пізнавав,
ластився і мовчав.
Та недруга пес відчував здалека,
невже навчила так його смерека?
Оця смерека бачила
і пережила не одних собак:
австрійців і поляк,
солдат Росії і фашистів.
З життям прийшлось їй розпрощатись
в час другого приходу “освободітєлєй” —
енкаведистів і чекістів.
Фронт наближався.
Біля смереки в хаті днів чотири
квартирував німецький штаб,
підсолював нашу смереку
вже не один сатрап.
Фашисти як прийшли,
так і пішли.
Фабрики й заводи
не зазнали ні руйнувань ні шкоди,
та й стрілянини було мало.
За всю війну на Коломию
німецьких чотири бомби впало.Фронт у Товмачику,
у Черемхові і за Прутом.
Із тих фронтів
як день так ніч
нам було чути
і гул, і стрілянину,
неначе всі чорти гуляли
в пеклі без упину.
А главлюципер весну
й ціле літо в котлі варився…
Сніг не зійшов ще із землі,
як в хаті біля смереки
штаб “наших” розмістився,
а на подвір’я була завезена
кухня солдатська,
смачненько пахла пшоняна каша —
їжа козацька.
Через дві доби бійці-солдати
мінялись з фронту,
втомлені, кволі,
щоб відпочити, набратись сили,
спали в стодолі.
Всі офіцери, що були в штабі,
вночі не спали;
радились-думали,
карту околиць бойових дій
в планшеті мали.
На карті цій — наша смерека,
як орієнтир, помітна
зблизька й здалека.
Від неї з півночі
позначена дорога,
з півдня — Млинівка,
чуть дальше ріки — Прут і Сопівка.
На заході Княждвірські тисові ліси,
все добре видно,
все можна розпізнати,
все знайти.
То тут, то там
рясненьким прочерком,
неначе змійки, простягнулися
фронти, фронти, фронти…
А в хаті штаб не знав спокою
зночі — до ранку.
Так телефон видзвонював без перестанку.
Під осінь
фронт нарешті відступив,
та радості нам було мало:
комуністично-московське
охвістя пило-гуляло,
на неугодних їм, нескорених,
охотитись почало.
Сірко із буди, що під смерекою,
гарчав та завивав,
він так “освободітєлєй” вітав,
сигнали мамі Марії подавав.
Смерека наша
вже не співала й не шуміла,
а час від часу плакала дощем
і стовбуром скрипіла,
неначе відчувала свою долю,
та справно ще виконувала
братчикам-повстанцям їхню волю.
Як на смереці
в передостанньому ряду
пригнені дві гілляки —
“прохід безпечний”.
Це означало — пощезали
гончії собаки.
А як із сторони подвір’я на смереці
вверх нижня гілляка припіднята,
це знак:
“Не підходити близько,
бо кулеметна пастка
і в небезпеці хата”.
Так програвала
енкаведистська засідка завжди,
спіймати тут когось —
і не надійся і не жди.
На цьому терені
біди не трапилось ні разу…
Простоював між хатою й смерекою
на тринозі кулемет…
Було домовлено й сплановано
все чітко: тет-а-тет
Отак справлявся непомітно,
вчасно, точно, тато..
У чому річ “освободітєлі”
й так не збагнули…
Неньку мою рідненьку
тричі в тюрму тягнули.
А як лежала хвора,
отруйними таблетками
“сердечно” полічили…
На другий день прийшли, —
своїм очам не йняли віри.
—А ти єщо жива? — рішили:
—Ілі, Пєтровна, нє обайдьошса
без Сібірі, ілі єль ету
дня за два, чтоби спілілі…
Гудів мотор,
тривожилась пила
і каркали ворони,
стинали, різали,
гілки рубали
без перешкод,
без заборони…
Красу Карпат — смереку,
як Статую Свободи,
в центрі села,
за що карали?
В хаті мами Марії
підлогу зняли,
шомполами землю
раз-по-раз пробивали,
Бандерівців шукали.
На пні смереки, як на подіумі,
чечотку й кабардінку танцювали,
пили, їли, співали.
(Це було 19.08.1947р.)
Нічого енкаведистська зграя
не збагнула, не узнала…
Мама Марія тризуб з могили
“Борцям за волю України”
в стріху своєї стодоли сховала.
Весною 1980 року Мартинюк Василь
стодолу шифером перекривав —
тризуб знайшов,
в руки мамі Марії віддав.
За героїчну витримку,
за любов до України,
за все, що знав і пережив,
за пройдені в тривозі роки —
низький уклін і шана
йому, його родині
Господнє Благословенство на віки!
Нема смереки на топографічній карті,
та є в нас Незалежна Україна,
є Тризуб, Синьо-жовтий прапор
і невмируща пам’ять
про Борців за волю України.
Ми в Бога того варті.
7 квітня 1994р.
P.S. Смереку стинали робітники паперової фабрики (в лютому 1946 року - однодумці нескорених, повстанців: Мартинюк Василь, Бакай Йосип,
Гальчук Олекса із села Шепарівців.
ФАШИСТ — МОЛОДШИЙ
БРАТ КОМУНІСТА.
Фашист не вибирав,
усіх підряд і вішав, і палив,
розстрілював і катував.
Оунівця і жида, і злодія, і комуніста
в одну могилу клав
зараз осіб по триста.
Дзержинець — комуніст
вже діяв по-другому:
перевертня, злодія, бандита
в провокатори завербувавши,
відпускав додому.
А цей криваву справу
робити сам старався,
аж поки на гачок,
як щука, не попався.
Товариш люмпен — комуніст
у чорній шкірянці-плащі
пив, їв, гуляв,
над нами панував
й прилюдно з нас сміявся.
Крім світлого і доброго,
що зроблено по нині,
чимало шкодять
бувші прислужники-“шестьори”
й міжконфесійні чвари
у незалежній Україні.
В Шепарівському лісі,
у день призначений,
на могилі розстріляних фашистами
Отці Духовні молебень відправляють,
а Душі оунівців, повстанців,
закатованих комуністами,
саме в цей час усіх присутніх
сльозами-дощем поливають…
Наче питають:
—За чиїм велінням,
кому в догоду пошуки
їхнього праху призупиняють?
Щоб нечисті у нас не стало,
залишеної імперією в спадок,має пройти часу ще немало,
поки встановиться цивілізований порядок.
11. VIII. 1994р.
P.S. роздуми після панахиди, в Шепарівському лісі, біля могили-розстріляним, знищеним в час фашистської окупації.
У Страстний четвер
у П’ятницю Великодну
за Христа-Спасителя,
розіп’ятого на Голгофі,
молимось, вболіваємо…
В цей день щорічно,
поки живемо,
спом’янімо молитвою,
закатованих Борців
за волю України!
Живі, — про мертвих, -
уклінно благаємо…
КРИВАВА РАПСОДІЯ
Дивишся — за лісом поле,
там плугатар стерню оре.
Ти в думках землю копаєш,
на твердь натрапляєш…
Земля, як струна, дрижить,
стривожено душа болить.
Ти слухаєш — вслухаєшся,
як світанкова рапсодія звучить,
як біль із спогадами перекликаються,
як давня істина розкривається.
Зелень землі
не перлами-росами,
а сльозами-краплями
щоранку вмивається.
Ти землю в думках
перекопуєш-копаєш
на твердь натрапляєш:
чи правду трагізму
до кінця узнаєш?
Бувші канібали-можновладці
знають, де цвинтар їх імені,
держать пальці на “кнопках”
у порохових бочках,
спокійно ходять понині у Коломиї
в криваво-коричневих сорочках…
Смоліних, Краснікових
велять не ображати,
у вічі правди не казати…
А щоб їм доти не сконати,
поки Борців, замучених
за волю України,
не перезахоронимо,
за християнським звичаєм
і почестями поховаємо.
Про закатованих тільки тоді “вболівають”,
як про них в людей дані випрошують,
в архіви ховають…
Давно матеріали зібрано,
в музей відправлено.
А прах мучеників
ще й досі не знайдено…
Дрижать тлінні останки
полеглих повстанців,
закатованих, побитих, розстріляних…
Невідомо одне:
коли буде піднято їх прах?
Вони не спалені, не розпорошені:
чи знайдуться вони?
Чи зійдуться до них на свято
газетою запрошені?
На Волині, на Львівщині
перші літописи книг
про Борців “Нескореної України”
почали видавати.
Тільки Коломия
місця “Саду Гетсиманського”
ще й досі не знайшла,
не хоче розшукати.
Розмова про видавництво книги
дороговизною мотивується.
Йде якась незугарна
нетактична профанація:
ніби видавцям за таку книгу
2 том “Літопису Нескореної України”
буде присвоєно вчений ступінь,
а описи кураторів —
комусь готова дисертація.
Деякі члени “Меморіалу”
до інших партій стали залучені,
уже й забули, що в Коломиї
стогне земля,
дрожить від крові й праху
нескорених повстанців замучених.
Прийдеш, розпитуєш, —
вдають, що дуже працюють,
повсідались у м’які крісла,
Україну “будують”…
На криваву рапсодію
рукою махнули,
наче отупіли, оглухли, не чують.
Репресовані чим раз більше
слабнуть-слабнуть, помирають,
а в тих, що доживають віку,
сум і сльози на обличчі,
більшість мовчать,
в скорботі великій.
Дем’янів Лаз, Яблунів,
Гвіздець, Печеніжин
знайшли своїх,
а Душі закатованих у Коломиї
до живих звертаються:
Променем Сонця,
ранніми росами,
шелестом листя,
весняним громом,
дощем мелодії,
церковним дзвоном
чудо-рапсодії,
щоб Борців проти
комуни й фашизму
мемуарною книгою
Скорботи України
увіковічнити.
Їхні тлінні останки розшукати,
по-Божому шану віддати.
Хто не згубив совісті,
той відчуває стогін
тортурної симфонії…
Ні, то не реквієм,
то живим тривожить душу
чуття заритої катами,
Кривавої рапсодії.
Квітень 1995р.
Стогін тортурної симфонії почуто
ПРО УТВОРЕННЯ КОМІСІЇ
З ПІДГОТОВКИ "КНИГИ СКОРБОТИ УКРАЇНИ"
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
На виконання Указу Президента України від 11.05.99 р.
№ 499/99 "Про додаткові заходи щодо забезпечення випуску іс-торико-меморіального серіалу 'Книги Пам'яті України" та забез-печення випуску в 2000 р. 1-го тому "Книги Скорботи України" Івано-Франківської області:
1. Утворити комісію міськвиконкому з підготовки облас-ної "Книги Скорботи України" для забезпечення збору мартиро-логічного матеріалу про загиблих цивільних осіб від воєнних дій окупаційних режимів.
2. Відділові культури, музеєві міста, відділові освіти про-вести методологічні семінари щодо підготовки обласної "Книги Скорботи України" для випуску в 2000 р. 1-го тому.
3. Комісії вжити заходів для залучення широкого активу громадськості — вчителів і учнів шкіл та профтехзакладів, ви-кладачів і студентів вузів, серед колективів військкоматів та вій-ськових частин, підприємств і установ з метою організації пок-вартирних і дворових обходів для збору мартирологічного мате-ріалу про загиблих цивільних осіб від воєнних окупаційних дій окупаційними режимами.
4. Контроль за виконанням розпорядження покласти на заступника міського голови Я. Якубовського.
В. КОРЧИНСЬКИЙ,
міський голова.
ТЕМАТИЧНИЙ ЗМІСТ
збору інформації про мешканців Івано-Франківської області
та осіб з інших теренів, які загинули
від дій окупаційних режимів
1.У період Першої світової війни 1914-1917 рр.:а)полеглі Українські Січові Стрільці в боях з російськими та італійськими військами;
б)загиблі мирні особи під час воєнних дій російського та авст-рійського режимів (від репресій, хвороб, голоду тощо).
2.У період боротьби 1918-1920 рр.:
а)полеглі Українські Січові Стрільці, вояки Української Галиць-кої Армії (УГА), Січові Стрільці (під командою полковника Є. Коновальця);
б)загиблі мирні особи під час воєнного лихоліття (від репресій, хвороб, голоду тощо).
3.У період польської окупації 1919-1939 рр.:
а)загиблі мирні особи і члени ОУН від репресій і польського окупаційного режиму (розстріляні, замордовані у в'язницях, по-мерлі від ран тощо);
б) загиблі члени ОУН і добровольці в боях за Карпатську Укра-їну;
в) загиблі члени КПЗУ.
4.У період першої більшовицької окупації 1939-1941 рр.:
а) загиблі мирні особи, священики і члени ОУН від репресій більшовицького режиму (розстріляні, замордовані у в'язницях,
померлі від ран тощо), б)загиблі члени КПЗУ.
5. У період німецько-фашистської окупації 1941-1944 р.:
а) загиблі члени ОУН, вояки УПА в боротьбі з окупаційним фашистським режимом за Українську Самостійну Соборну Дер-жаву;
б)загиблі добровольці військових частин Української Націона-льної Армії;
в) заги6лі мирні особи від репресій фашистського режиму (роз-стріляні, замордовані у в’язницях, померлі від ран тощо).
6.У період другої більшовицької окупаціі 1944;-1991 рр.:
а) загиблі члени ОУН, вояки УПА в боротьбі з окупаційним більшовицьким режимом за Українську Самостійну Соборну Державу;
б)загиблі мирні особи (родичі, знайомі членів ОУН і вояків УПА) від репресій за сприяння визвольному рухові;
в)загиблі мирні особи від репресій більшовицького режиму, під час колективізації, каральних акцій НКВС.НКДБ. винищувальних загонів, провокаційних банд-боївок НКВС і НКДБ під виглядом ОУН-УПА, у в'язницях, концтаборах, на засланнях;
г)загиблі священики УГКЦ;
д) загиблі від голоду в 1946-1947 рр.;
е) загиблі від репресій за політичні й релігійні переконання;
є)загиблі краяни, яких радянська влада заслала в місця військових конфліктів (В'єтнам, Угорщина, Ангола, Афганістан, інші країни);
ж)загиблі від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Роман СТРУТИНСЬКИЙ, заступник голови обласної державної адміністрації.
СКЛАД комісії міськвиконкому з підготовки "Книги
Скорботи України" Івано-Франківської області
Я.Якубовський — заступник міського голови, голова комісії.
Т.Гінчицький — завідувач відділу культури, заступник голови комісії.
Г.Ганцях — редактор телерадіомовної компанії "Коломия", секретар комісії.
Члени комісії:
С.Андріїшин — коломийський краєзнавець.
М.Арсак — директор музею історії міста.
В.Вінтоняк — начальник служби в справах неповнолітніх.
М.Герило — в.о. завідувача міськво.
В.Нагірний — кореспондент ґазети "Коломийський вісник".
Я.Полатайчук — голова культурно-просвітницького товариства "Пос-туп".
В.Чехічін — заступник з виховної роботи командира військового гарнізону.
А. ГРИЦАН, керуючий
справами виконкому.
Присвячую нескореній поетесі
п. Ірині Сеник.
Я ВІРЮ
О, нелюди, ненажерливі і ситі,
вам дошкуляє правда
про ОУН, УПА,
що визнана у всьому світі.
Негідні ви признати тих,
хто віддавав життя
за України волю.
Зачерствіла, зчорніла
у вас душа, бо збайдужіла
до людських страждань і болю.
Невже не знаєте,
що вам прийде кінець,
не ймете цьому віри…
Ви з жиру біситесь,
як бісились колись,
вилазячи з диявольської шкіри,
опікаючи в обіймах Україну
комуно-сатанинським фашизмом,
смакуючи соціологічні факти,
засіяні ще у роки тридцяті
штучно створеного канібалізму.
Та в пам’яті прийдешніх поколінь,
як і в серцях сучасників,
історія ознаменує все належне.
Ні, не забудемо про те,
як наш знедолений народ
у перші роки незалежності
від нечестивих, від лукавих
витримував все протилежне.
За знищені мільйони люду
в Гулагах, по Сибіру,
за сльози, за обман, за чвари,
за ставлення до незалежності вороже,
я вірю, над комуністами
ще буде суд, лукаві пропадуть,
Господь нам в цьому допоможе!
11 лютого 1997 р.
РУКАВИЧКА
Я згадую собі не раз,
як мати застерігала повсякчас
протоптаною стежкою ходити,
щоб на снігу своїх слідочків не робити.
Тепер над тим роздумую,
в цьому дивного нема нічого…
Просто мій Ангел-хоронитель
оберігав мене від всього злого.
Приходилось мені зимою
до Пруту підбігати, стою-постою,
сміливості наберусь і спитаю:
—Діду Грицю, чи це не ваша рукавиця?
—Моя, не бачиш, що моя,
я ополонку на ріці робив,
із поспіху її на снігу загубив.
А іншим разом
від перевізника вуйка Горецького
йдучи, наздоганяю
білолицю красиву молодицю,
яка прошепотіла:
—Може ти підняла мою рукавицю?
Дивись, у мене до цієї рукавиці пара,
узор такий самий,
а на долоні, щоб не рвалась,
пришила латку…
О, дякую, що не загубилась.(значить усе в порядку).
Більше ні з ким
не сміла розмовляти,
Цю рукавицю від мами з дому
несла і знала:
коли, кому і “щось” я маю передати.
Ну, а весною, восени
за Прут в олійницю
любила я ходити,
щоб з конопляного насіння
пахучої зеленої олії збити.
Хоч як було тепло,
дід Гриць під капелюхом
заплетену довгу косу ховав.
Вернувшись із війни австрійської,
волосся більше не втинав.
А як Господь йому в роботі помагав.
Сам змайстрував олійницю і млин,
а в полі орав і сіяв
єдиний в діда Гриця
статечний господарський син.
Та в п’ятдесяті роки
усе перемінилось…
В селі за Прутом
немало хат згоріло.
Повстанці полягли в боях,
криївки в горах спорожніли,
а дехто за Проводу наказом -
розформувались, до тепер живуть
по чужих державах і краях.
Та залишилась хвилююча
приємна згадка назавжди:
про діда Гриця,
про білолицю Параску-молодичку,
про шерстяну, плетену
з узором рукавичку.
Грудень 1996р
ДІВЧИНКА З КРИЇВКИ
Весна вступила у свої права,
вже й березень минає…
А в школі Ганнусі Григорчук
з кінця лютого чомусь немає.
Хтось із хлопчиків сказав,
чому немає Нусі:
—Дідусь мій бачив дівчинку таку
у тисовому лісі.
Дівчатко в школу не ходило, —
та то й не дивно.
Батько її Василь,
що псевдо “Смілий” мав,
на пивзаводі працював,
потім в УПА пішов…
Маму в тюрму забрали.
Учням здавалося:
школярочка Ганнуся
назавжди пропала.
—Де ж воно тепер
моє одне-єдине, —
побивався з горя батько, —
улюблене рожевощоке
синьооке янголятко?
Повстанець Зенко, —
юнак відважний,
переодягся за недолугу
жебрачку-дівку,
забрав дитя з села
за Прут з собою
у Тисові ліси, в криївку.
Уже воно не знало
материнської любові,
ходило з болем в серці,
та й з батьком бачилось нечасто,
з раненими повстанцями жило в криївці.
Від жалю кров стигне у жилах,
жага пекуча рветься із грудей.
Згадати тільки:
скільки таких тинялося дітей.
Чи може ще щось бути гірше,
як знати, що дівча
без матері, уже й без батька,
в село прийти боїться до людей.
Восени лісом, зі школи йдучи,
опеньки я збирала,
побачила Нусю здаля,
не підійшла до неї,
щоб не злякалась…
Щоби не сталося якого лиха…
Може не запримітить
і пройде стиха…
Та ні, підходить ближче,
привіталась… заплакала…
може тому, що я її поцілувала.
Тоді я їй сказала:
—Ти підросла і дуже гарна стала.
—Та я себе не бачу,
хіба тільки тоді,
як із джерельця водиці набираю,
на своє обличчя приглядаюсь…
А чи я виросла? — Не знаю.
Ви чули, що матінки моєї
тут уже немає,
бо вислані в Сибір,
щоби там ліс рубали.
Діда мого Островського
у Львівській тюрмі закатували.
Батько мене забрав у криївку,
навчив у приціл стріляти,
гранатою кидати,
у бінокль дивитись
та естафети розносити.
А ще наказував мене,
як він загине, —
катам “у руки” не даватись…
Та більше так
я вже не можу жити.
Ганнусі я тоді
книжку-граматику,
олівець, зошит,
маленьке дзеркальце подарувала.
Закінчилась війна.
Спокою людям як не було,
так і нема.
Як літо так зима,
як ніч так день,
як осінь так весна,
енкаведистська розвідка
засідки — пастки розставляла,
поки Ганнусю не впіймала!
Тільки у засідці дев’ятій
дівчинка з криївки
в руки катам попала.
Та час минав.
Післявоєнні школярі батьками стали
і, очевидно, своїм дітям
про дівчинку з криївки розказали.
В школах пішло у моду
учнів до туризму привчати,
в походи водити,
костри розкладати.
Хто чув про дівчинку з криївки,
охоче збирався в похід,
бо знали —
живе вона десь у Сибірі,
та винищений весь її рід.
В Тисовому заповіднику
Бандерівську криївку розбиту впізнали…
Учні-туристи Героям УПА
мовчки шану віддали.
(Це було в червні 1970р.)
Приїхала із заслання
привітна посивіла пані Нуся,
сказала: “Про свою долю
думками-спогадами поділюся.
(12.08.1992р.)
Довелось змалечку пережити
немало злиднів і тривог,
допомагали мені в горі
Пречиста Мати і Милосердний Бог.
Найважче було в тюрмі “у боксі”,
це така кругла бочка,
а з неї заганяли
у камеру-одиночку.
Спати не давали,
так мучили і били,
аж поки сім років
“мнє пріпаялі” — присудили.
Та ще п’ять років висилки
мені раєм здавались…
Хоч була я звичайна дівчина
і невисока, неструнка,
та встигла вийти заміж
за хлопця-гімназиста
Мирослава Микитюка.
В Сибірі двох синочків дочекалась,
а над моїм супругом
довго-довго невиліковна хвороба
(інсульт, параліч, оніміння) знущалась.
Мамі моїй минуло років п’ятдесят,
як я її у Вельському районі
на цвинтарі в Зяблусі поховала.
Відколи себе пам’ятаю,
молилась щиро до Святої Тройці,
до Сина Божого Ісуса,
завжди носила Хрестик оцей
від матінки своєї,
і твердо вірила, що я спасуся.
На рідну землю повернулась,із двоюрідними щасливо поріднилась.
Тривожну біль серце моє відчуває
таку, як була колись “у боксі”,
якщо почую, що хтось
на незалежність України нарікає…
Це той, хто не знає,
як велась за незалежність
віковічна боротьба на Україні.
Нехай виїздить чим швидше
й поживе без Батьківщини
в Сибірі, в Мордовії, на Сахаліні!”
9.09.1999р.
Ганна Григорчук – Микитюк, “Дівчинка з криївки”, Роман Захарчук - скульптор статуї Матері Божої, що на буль-варі Л.Українки, Ольга Юрчишин.
22 серпня 1999 року
"МОЙ ПАРАВОЗ, В СІБІРЄ АСТАНОВКА"
На зборах комсомольських
у райцентрі Коршів
записали в протокол:
Чотирнадцятирічних учнів
з цілого району залучити в комсомол.
Повідомлення письмове
Шепарівська школа
з райцентру дістала.
Своїх підопічних
класна керівничка
статуту навчала.
А вищі районні партійці
конкретну вказівку
рішили додати:
щоб з групою учнів
класовода третього класу
на пленум післати.
Раненько-вранці
запрягли в колгоспі щонайкращі коні,
між драбини наложили сіна;
учні всілись уздовж воза,
поспускали ноги, що видно коліна.
Де діти - там радість,
там пісні лунають,
що пішли у моду,
їх швидко сприймають:
- "Мой паровоз, вперьод лєті,
в камунє астановка!..."
"Вихаділа на берег Катюша", -
на весь ліс співають.
Хоч приїхали першими,
та рацпропозицію ми мовчки сприйняли,
щоби Шепарівці за списком алфавіту
своєї черги ждали.
Потім, щоб квитки, значки комсомольські
урочисто вручити,
рішили нас серед ночі
додому не пустити.
Вдосвіта вертались,
здавалось, все буде щасливо,
по дорозі ніхто нас не зупиняв...
А як залишилось півкілометра до школи -
зчинилося диво.
З лісу справа й зліва
на дорогу вийшли
люди незнайомі...
Фіру з нами зупинили
й почали питати:
- Що ви були в Коршеві,
в комсомолі на прийомі? -
Не лякають, не стріляють, а кажуть:
- Як додому вернете,
то з батьками у Сибірі будете!
Краще ходіть з нами і не пропадете...
Та ми не слухали фальшивої ради,
а збагнули, що це пастка,
провокація і зрада.
Довелось піти на ризик
та ще й схитрувати,
щоб цих лиходіїв - лжебандер
також налякати:
- Пропускайте нас чимшвидше...
- Діти, їдьте разом із батьками!
Я попереджаю, що зійде на вас
прокляття, нещасна заразо!
Починаймо такий вереск,
такий писк -
ваші вуха не видержать,
оглухнете зразу !!!
То чому на цих,
що нас втікати з ними заставляли,-
енкаведисти ні засідку, ні пастку
не порозставляли?
В заздалегідь спланованій акції
лжебандерівці поразки зазнали.
Очевидно, в честь жовтневих свят
не буде їм ні нагород,
ні премій, ні похвали...
А батьки своїх дітей
з комсомольськими квитками
у Сибір забрали.
Отака-то чудасія сталась:
комсомольська організація
Шепарівської школи
в 33-ю річницю
жовтневої революції
повністю розпалась.
Хіба райком, партком нічого не знає,
коли енкаведе акцію - переселення
неблагонадійних в Сибір починає.
Щоб "розукраїнити" Україну,
комуноімперія народ голодом морила,
вбивала, вішала, палила,
в Сибір вивозила.
Ославська
Марія Іванівна
1936 - 1966 Боднарук Ярослав Петрович
Українчук
Марія Петрівна Стефанюк
Роман Миклайович
Кругом розглядаюсь,
про своє дитинство думаю:
то сяду, то стою...
Поки те, про що
згадую - не запишу,
не маю спокою.
Земне життя - не вічність.
Моя ненька рідненька
прожила довгий вік.
Хвороби, недомагання
роботою гоїла.
Не знала смаку алкоголю,
пісненьке їла.
Із нас ніхто невзмозі
взнати про кінець свого життя -
хвилюючу пору.
То ж про особливе,
у своєму дитинстві пережите,
з внуками, правнуками
розмову поведу.
ДИТИНСТВО.
Надіялись на хлопчика батьки,
а вечором негадано й неждано
з’явилась бабка-повитуха,
мама всміхнулася: “Ще зарано”...
Таки вродилася у перший день
зелених свят - Святого Духа.
Без болю матері дівчаточко
прийшло на Божий світ,
не закричало навіть...
- Невже німе дитя це має бути,-
залилася сльозами мати,-
- Боже, Ти мою долю знаєш,
за що мене дівчинкою четвертою караєш?
Піднялася якось, взяла відерце,
пішла корівоньку здоїти,
бо на сніданок схочуть їсти діти.
Заплакана зайшла до хати,
прилягла засмучена й заснула.
І голос через сон почула,
слова такі виразні та благі:
- Твоїй старшенькій і оцій
не буде треба твого поля,
доню цю маєш охрестити Оля.
Не плач, Маріє,
ця найщиріша тобі дитина буде,
за діточок своїх молись щодня,
в опіці Господній буде твоя сім’я.
Від здивування матінка очі відкрила,
у сяйві постать Богородиці впізнала.
І до кінця свого життя
слова Матері Божої
і сон цей мені повторяла.
От і росло собі мале дівча,
Це я - мамина Олюся;
про те, що чула із уст мами,
на старості своїх літ
із радістю й одухотвореннямзгадую, записую, признаюся.
А те, що прийшлось пережити пізніше,
сама вже добре пам’ятаю,
не сфантазую, не схитру,
опишу по порядку,
і в рядочки поскладаю.
Як було мені років чотири,
членкині “Союзу українок”
грали п’єсу “Пещена дитина”.
Я із аматорами восени й зимою
їздила по селах,
бо виконувала роль хлопчика Мартина.
В першій дії вистави
мамі за спідницю трималась,
притупуючи ніжкою,
викрикувала на весь зал:
- Буду їсти цією великою ложкою!
На закінчення п’єси виходила
з аматорами на сцену й говорила:
- Ой, мати, мати, не пести так сина,
бо бідна на світі пещена дитина!
Чи від інфекції, чи від простуди
мене надовго хвороба скрутила:
можливо грип, можливо скарлатина.
Стало весніти,
світило сонечко,
а мати шиє синю-синю
в білі сніжиночки мені суконочку.
Гарно мене зодягла,
на велику подушку
лежати положила,
свічечку засвітила...
Хіба я могла зрозуміти,
що Сила Господня
сяйвом свічечки мене оживила?
Оглянула свої долоньки,
а шкірочка від них відстала,
Чомусь на моєму тілі
темних плямочок багато...
Чогось у мами капає сльоза,
і усміхається до мене крізь вуса тато.
Настав Великдень,
вийшла молодь на толоку
перепілки гратись.
Поставали в пари хлопці і дівчата,
почали співати:
“Ходить жук по жуках,
а дівчина по руках”.
В синій суконочці,
в біленьких панчошках
по руках ходжу,
за голови дівочі держуся,
нехотячи на суконочку стала,
а спідничка розпоролась,
на травичку впала.
Плачу й кажу мамі:
- Ходила по руках з гонором -
суконочка попоролась,
йду додому з соромом.
Як років п’ять мені було,
а дівчинці Рузі - тільки чотири,
(пізніше це мого брата
Миколи - дружина)
Ми з Рузею за руки взялись,
замість напрямку міста йти
назустріч моїй мамі -
в Шепарівському лісі зробились...
Чужих дітей побачили люди,
про все розпитали, зупинили.
Впізнав нас Михайло Григорчук,
(в УПА мав псевдо “Шрам”)
привів до свого дому,
ми повечеряли там.
Донечка “Шрама” Ярослава
братчика Зенка
в колисочку спати вкладала.
батьки навіть не встигли збагнути,
що могли пропасти у лісі діти.
Михайло Григорчук привіз
вечером на ровері дівчаток обох.
Оберігав нас Ангел-хоронитель
і милосердний Бог.
В цьому ж році, у липні,
в день святого Петра
мати мене через Прут, у брід,
на храм в Печеніжин повела.
Там кругом церкви
Хресну Дорогу вперше побачила.
Від образа до образа навколішки
пересувались люди,
за ними проходжу й думаю:
невже кінця стражданням цим не буде?
Дивилася на Ісуса тяжкі муки,
і що людей багато всюди - всюди.
Священик закінчив сповідати,
підійшов і почав питати:
- Чого плачеш, від мами згубилась?
- Від мами не згубилась,
плачу, бо розіп’ятого на хресті
Ісуса Христа бачу.
Священик мене поблагословив
і в руки мамі передав.
А після храму, як вже було по всьому,
вперше їхала у поїзді
“Печеніжин - Коломия”.
Під вечір повернулись додому.
У Дятьківську двокомплектну школу
зрідка ходила,
мої старші брат, сестра
в гімназії вчились.
Не були ми з тих багатих,
але й не бідні,
нас троє дівчаток:
Нуся, Ірка, Оля
вчились в “Школі рідній”.
На честь Княжої Доби
пані вчителька Вітольда Проців
виставу “Данило Галицький” написала.
Ролі старшим учням роздала,
десятьох дівчаток
із молодших класів в Сміхунчики записала.
Ми сміялись, танцювали
на сцені, у лісі із Мавкою,
та підглядали за Князівною і Русалкою.
П’єсу “Данило Галицький”
в Галичі, в Крилосі грали,
а на розкопках церкви і замку
гімн “Ще не вмерла Україна” співали.
У червні 1939 року,
Як закінчила клас третій,
сталися зі мною
чудні перипетії.
Вивели всіх учнів
на шкільне подвір’я
під синьо-жовтий прапор
фотографувати.
Враз мені так стало
і слізно, і гірко,
може тому, що не бачу
сестрички Ірки.
Щоби приховати сльози й гіркоту,
лице своє долоньками прикрила,
підбігла до дверей школи "Шевченка"
й голову в куточок склонила.
Так хвилинку постояла,
уже й не плачу,
бо якесь червоне видження бачу.
На червоному - чорні серпи,
серпи й молоти,
а звізди кружляють, наче ворони,
у голові шумить - шумить
і гуркочуть довгі чорні вагони.
Та враз хтось до плеча
мені легенько руку притуляє
і на фотографію йти заставляє.
Від дотику цього здригнулась,
неначе від сну проснулась.
Побачила директора школи Олійника,
стала говорити:
Більше не буде “Рідної школи”,
а будуть звізди, серпи і жиди.
Будемо в школі Тейхмана вчитись... (Тепер ЗОШ №7)
Хоч сама собі дивуюсь:
чому так говорю,
звідки я це знаю.
На фотографію вчителі
мене вже поміж себе взяли.
Цю фотографію донині зберігаю.
Чи дивувались, чи сміялись
священик, вчителі, директор школи -
цього не збагнула, не пам’ятаю.
І, дійсно, у жовтнідиректором став Олійник Данило
у бувшій жидівській Тейхмана школі,
йому ще й добре пощастило.
Позвав мене до канцелярії,
питає: чи пам’ятаю,
що про “Рідну школу” говорила.
Тоді таке згадала,
- моя матуся віщі сни бачить:
- Церква наша Святомихайлівська
без свічок, в ній темно,
а Матір Божа плаче.
В 1939 році, в час жовтневих свят,
в школі мене зодягнули за україночку,
Слободяна Василя - за козачка...
Учні йшли під комуністичним кривавим прапо-ром,
Впорядчик вганявся з рупором.
Несла піднятий серп, Василько - молот,
не плакала, не співала,
тільки високо над головою
притулений серп до молота держала.
Під марш парадний
сама до себе стиха промовляла:
- Серп і молот, смерть і голод,
- серп і молот, смерть і голод,
- серп і молот, смерть і голод…
Господь мені допоміг
залишити потомкам
із свого життя
отакі трактати.
Пам’ятайте свій родовід,
Поважайте маму й тата!
19 червня 1999 р.
Словник
Акція - дія, вчинена з певною політичною метою.
Верета - саморобна простинь, зроблена з волокон коно-пель, льону.
Енкаведисти - НКВД "Народный комиссариат внутренних дел" народний комісаріат внутрішніх справ. Ен-каведисти - ті, хто в цій установі працює.
Ескімоське обличя - люди, що живуть як корінне насе-лення на Чукотському півострові, мають прип-лющені вії, очі типу азіатів.
Естафети - повідомлення, переважно письмове. В даному реченні "естафети розносити" - класти в призна-чені місця.
Кнопка - включатель, вмикач, кнопка.
Комсомол - комуністична спілка молоді, яка закликала до протиборства релігії, національному, всьому святому.
Конспірація - суворе збереження та додержання таємниці своєї діяльності.
Лейтмотив - основна думка, яка проходить через увесь твір, підкреслюючи його ідею.
Лжебандери - щоб виявити прихильників людей до УПА переодягались, вдаючи із себе борців за волю, щоб мати підставу до арешту.
Мемуарна книга - записки, спогади очевидців-сучасників.
Перипетії - неурядиці, непорозуміння.
Пленум - збори, засідання членів керівного органу.
Подіум - поміст, підвищення.
Провокація - таємні підступи, дії агентів, зрадників, щоб виявити діяльність тих, кого переслідують.
Рапсодія - в даному реченні - це вільна форма звучання, де мелодія йде від природних явищ.
Репресовані - приборкані, покарані згідно державного примусу.
Рупор - труба, якою користувалась людина, щоб посилити свій голос для наведення порядку під час пара-ду.
Сад Гетсеманський - в даному реченні місце, де закатова-них, повішених, розстріляних вивозили вночі і ховали безслідно.
Сатрапи- безконтрольне свавільне керівництво.
Сирени - апарати для подання сильних і різких звукових сигналів. Сигнальний гудок, який подавався, щоб робітник з'явився на роботу.
Тет-а -тет - віч-на -віч
Трактат – докладний розгляд проблемного питання.
Фашисти - виникли під час диктатури Гітлера в Німеччині (1933 - 1945 рр.). Свої погляди, ідеологію став-лять вище ідеологій всіх інших народів, так як і комуністи.
Фенікс - у давній міфології єгиптян птах, що проживши кількасот років, спалював себе, а потім воскресав, відроджувався з попелу.
Чекісти - Надзвичайна комісія, ті, хто в цій установі пра-цює.
Шестьори - донощики, що таємно залучені до співпраці з енкаведистами, чекістами.
Штаб - в даному реченні - керований орган управління
Ольга Харабарук - Юрчишин -
донька Олекси і Марії народилась 19 червня 1929 р. в с.Дятьківці (тепер Коломия) Івано-Франківської області.
Освіту здобувала в "Рідній Школі" м.Коломиї, Коломийській гімназії, Коломийському педагогічному училищі, Станіславівському учительському, потім педагогічному інститутах.
Працювала в школах сіл Шепарівці, Космач, Стопчатів, вчителем української мови, літератури. З 1957 р. - завпед Кийданецької школи, з 1965 р.- заступник директора Шепарівської школи.
Член Народного Руху України, Голова УХДП до 1997 року, членкиня проводу товариства "Союз Українок" ім.Олени Кисілевської, член редакційного комітету літопису "Видатні жінки Коломийщини", член Ради обласного ВОВ.
За святий обов'язок вважаю вкласти свою часточку у справу зміцнення незалежної України. Рівень праці залежить від рівня нашої свідомості. Виливається на папір те, що три-вожить душу.
Мотиви творчості: релігійна, історично-політична й особиста. І кожен з нас повинен пам'ятати :
Тільки щирою молитвою з вірою в Бога
не пройме душу зневіри трепет.
І Господом відкриється для нас дорога
у Тисячоліття Третє.
О. Юрчишин