Культура класичного арабського Сходу

План:

1. Іслам як культурний феномен.

2. Політика, право і мораль арабського Сходу.

3. Арабо-мусульманська філософія.

4. Наука арабського Сходу.

5. Мистецтво арабського Сходу.

Іслам як культурний феномен

На початку VIII ст. нової ери Аравія, яка в ті часи вважалася таким собі ведмежим закутком світової цивілізації несподівано породила лавину, що за кілька десятків років накрила собою велетенський простір від Середньої Азії до Іспанії. Численні народи Ближнього і Середнього Сходу, Північної Африки, Північної Індії та Іспанії були об”єднані в гігантську державу - Арабський халіфат. Після його розпаду виникла ціла низка самостійних держав. Але з моменту арабських завоювань усі ці держави, крім Іспанії, зберегли одну важливу спільну рису, що справила суттєвий вплив на їхній подальший культурний розвиток. Цією рисою стала релігія іслам (з араб. - покірність), яка поширювалась арабськими завойовниками.

Іудаїзм, християнство та іслам виникли в народів, котрі були етнічно і духовно близькими. Справа в тому, що араби і євреї належать до однієї і тієї ж семітської сім”ї народів. Це, до речі, відображено і в Біблії, і в Корані. Обидва народи походять від одного прабатька Ібрахіма (Авраама). Тільки євреї ведуть свій рід від його сина Ісаака, а араби - від Ізмаїла (Ісмаїла).

З давніх-давен в Аравії жили арабські племена. Араби - автохтонне семітомовне населення півдня Аравійського півострова.

Аравія - оточене горами плоскогір”я з дуже посушливим і спекотним кліматом. Населяли її переважно кочівники - бедуїни. Основою їхнього існування було здебільшого розведення верблюдів, скотарство. Осілі араби вели в оазах зрошуване землеробство, займалися посередницькими операціями між різними країнами.

В VI-VII ст. у арабів переважно зберігався родоплемінний устрій. Основою родової організації був намет окремої сім”ї. Група наметів утворювала рід, клан (каум), а кілька кланів об”єднувалось у плем”я (кабілла). На чолі племені стояв сеїд (з араб. - пан), до компетенції якого входило розбиратися з суперечками і позовами, головувати на зборах старійшин (меджлісі), а під час воєнних конфліктів керувати військом. У ті часи в арабів був поширений звичай хлібосольності, існував обов”язок кровної помсти.

Своєрідними лівою і правою руками сеїда були поет, котрий прославляв щедрість і великодушність племінного вождя, мужність і військову доблесть племені, а також жрець (кахин), гадання якого, без сумніву, впливали на прийняття важливих для життя племені рішень.

Як ми бачимо, ще в ті доісламські часи араби цінували мистецтво слова, що пізніше виявить себе у їх цивілізації.

У VI-VII ст. араби соціально розшаровувалися. Виокремилися роди, племена. В містах, які виростали в оазах, деякі види діяльності (караванна торгівля, лихварство) стали привілеєм окремих родів.

В уяві арабів богів було багато, “жили” вони в певній місцевості . Чимало богів Південної Аравії походило з пантеону богів стародавнього Вавилона. Серед північних арабських племен дуже поширеним було шанування так званих бетилів (від араб. - житло бога). Це були вертикально поставлені камені, в яких людська фантазія допомагала впізнавати антропоморфні фігури. Язичницькі уявлення про богів, ідолопоклонство мирно уживалися з вірою у верховного Бога, котрий, на відміну від рядових богів та богинь, не мав власного імені. Можливо, його надто священне ім”я заборонялося промовляти вголос. Через те його просто звали Богом (Аллахом). Верховного бога шанували тільки окремі люди,яких називали ханіфами.

Арабам були відомі релігії народів, з яким вони воювали чи торгували. Християн різних сект і течій називали насара, вони жили по всій Аравії. Араби підтримували тісні зв”язки з Візантією. Південна Аравія здавна перебувала в орбіті грецької, римської, а потім візантійської культури. Значну роль в житті стародавнього Ємену відіграли і общини яхуді. Так араби називали послідовників іудаїзму. Законодавство стародавнього Ємену більше нагадувало іудейське, ніж вавилонське.

Саме на перехресті караванних шляхів з Китаю та Індії через Ємен в Єгипет, на заході Аравійського півострова виникло місто Мекка. Поруч їз Меккою розташовувалися відомі святині арабів, головними з яких були Кааба і джерело Зем-зем, які пізніше стали святинями ісламу. В Каабі зберігається Чорний камінь - головна святиня ісламу. Під час паломництва необхідно сім разів обійти навколо каменя і торкнутися його. За легендою, Чорний камінь - то скам”янілий ангел, котрого послав Аллах на землю. Він почорнів від поцілунків грішників, але в день Страшного Суду знову відновить свою первозданну чистоту.

Там у Мецці, 29 серпня 570 р. н.е. і народився, за арабськими джерелами, Мухаммад, пророк ісламу. Він походив із небагатого, але знаменитого роду Хашим.Завдяки “божественним прозрінням”, які сходили на Мухаммада в сорокарічному віці, він дістав підтвердження обрання його єдиним богом Аллахом своїм посланцем (расулом). Мухаммад почав свою проповідницьку діяльність у рідному місті близько 610 року. Першими прихильниками нової релігії стали найблжчі родичі пророка та їхні раби. Проте невдовзі Мухаммад з невеликою групою прибічників повинен був тікати в сусідню оазу Ясріб. Його учення, що стало відомим жителям оази містило важливу і цікаву для них думку - знищення міжплемінної і внутрішньої ворожнечі. Пророк Аллаха виходив із того, що всі віруючі становлять один народ - єдину умму, яка стала ядром майбутньої мусульманської держави.

Об”єднання усіх арабів під зеленим знаменом ісламу завершили уже перші наступники Мухаммада - “праведні халіфи”.

Незабаром після свого виникнення іслам розділився на два основні напрями: суннізм та шиїзм, а також ряд сект.

Феномен ісламу полягає у тому, що ця релігія за дуже короткий час зуміла згуртувати у єдину цивілізацію багато різних народів, та власне створити цю цивілізацію і велику державу зі свїми законами, культурою, мистецтвом,наукою, що в середньовіччі була набагато попереду європейської. З розрізнених племен єдину і висококультурну націю зробив саме іслам.

Політика, право і мораль арабського Сходу

Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язане з ісламом, його вченням. Відповідно до юридичної енциклопедії: "Шаріат – збірник релігійних і правових норм, укладений на основі Корану і Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкоємного, карного і щлюбно-сімейного права .

Іншими словами, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно зв'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові догми як частину єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, що складають норми шаріату, також приписується божественне значення.

Шаріат поширювався як суто конфесійне право. Особливо на початку шаріат у цілому і його нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. У результаті норми шаріату (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні ("людські") відносини, а з іншого боку - визначали відносини мусульман з Аллахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведіння і релігійно-морального початку знайшло своє відображення у своєрідності правосприйняття, а також у оцінці правомірності поводження. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті п'яти видів дій мусульманина, яким надано рівною мірою правовий і морально-релігійний зміст:

- обов'язкові,

- рекомендовані,

- дозвільні,

- попереджувальні, але такі, які не несуть за собою покарань;

- заборонені і такі, які належать до покарання.

Визнання божественного призначення в шаріаті з неминучістю породило і велику значимість питання про рамки волі мусульманина. Релігійно-філософські школи, що сперечалися з цього приводу, зайняли різну позицію. Так, одна з цих шкіл (джабаріти) узагалі заперечувала вільності людини .

Норми, що містять також обов'язки, визначають усе життя правовірного мусульманина (щоденна молитва, дотримання посту і правил поховання і т.д.). Не випадковою особливістю норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і шаріату були притаманні норми, що були встановлені ще до общинного ладу, вони містять елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення й поняття про безсилля людини перед богом, про споглядальність і покірність. У Корані особливо підкреслювалася необхідність для мусульманина виявляти терпіння і смиренність. Також у шаріаті закріплювався обов'язок мусульманина підкорятися халіфу і державній владі.

Як конфесійне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулював не чітко окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої і всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді країн Азії й Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії.Проте політика арабського Сходу була не цілком підпорядкована законам шаріату. Часті завойовницькі війни, які проголошували священними, щоб заохочувати воїнів (які, загинувши на священній війні, одразу потрапляли до раю) були не тільки і не стільки пов”язаними з релігією, скільки звичайними загарбницькими війнами під релігійними гаслами. Зрештою, це характерно не лише для ісламу. Хоча, повинен зазначити, що іслам був менш агресивним, ніж християнство. Адже Північна та Південна Америки, Австралія, численні острови були завойовані саме європейцями, а не арабами. Виглядає на те, що зовнішня непривабливість ісламу, з точки зору сьогодення, лише оболонка, що приховує цікавий, самобутній та самодостатній світ арабської культури.

Арабо-мусульманська філософія

Арабська філософія як одна з форм суспільної свідомості довгий час була тісно пов”язана з богослов”ям. З розвитком природничих і прикладних наук в ній почали зароджуватись різноманітні течії: матеріалістична і навіть, атеїстична. Першими, хто відходив від традиційного розуміння ісламу, були мутазиліти, які виступали проти догмату про приреченість і прагнули обгрунтувати релігійні догмати з точки зору розуму, виходячи з філософських положень деяких античних авторів. Разом з тим знайомство з творами Арістотеля, Платона та інших сприяло відходу арабської філософії від традиційної догматики богослов”я.

Підкреслюючи важливість точних наук і природознавства, аль-Кінді (800-879рр.) критикував Коран і поклав початок використанню філософії Арістотеля для створення власних філософських систем.

Видатний арабський мислитель Ібн-Рошд (Авероес;1126-1198) розвинув матеріалістичну тенденцію у філософії Арістотеля, відстоював думку про вічність світу, незнищуваність матерії та її руху, про смертність людської душі, заперечував можливість створення богом світу з нічого і т.п.

Ібн-Баджжа (Авенпаце; п.1138) стверджував значення розуму, підкреслюючи, що моральне, духовне вдосконалення проходить через наукове пізнання, і проповідував ідею створення ідеальної держави, в якій людина матиме всі можливості для вільного і всебічного розвитку.

Значний вплив на розвиток арабської філософії справила творчість таджицького мислителя ібні Сіно Абуалі (Авіценна).

У Багдаді протягом тривалого часу жив Абу-ль-Атахія (748-825рр.), поет, котрий винайшов жанр “зухдійят” - філософської лірики, віршів, якими він викривав хиби свого часу, пророкував земним володарям невідворотну відплату за скоєне ними зло.

Середньовічна філософська лірика досягла вершин досконалості у творах сліпого сирійця Абу-ль-Ала аль-Маарі (973-1057 рр.). Будучи універсально на ті часи освіченим, звіряючи власне життя з високими моральними вимогами, аль-Маарі звертається до сенсожиттєвої проблематики, розкриває реальні суперечності людського буття, показує шляхи вдосконалення природи людини в світі, в якому править несправедливість, шануються людські пороки. Мереживо думок майстерно втілено у своєрідній “атомарній” структурі арабомовних поезій, де кожен атом - бейт - мов чудова перлина з іскристого намиста.

Омар Хайям (бл.1048-бл.1123 рр.) один з найвидатніших учених свого часу, філософ, математик, астроном, поліглот. Хайям, автор кількох сотень рубаї - маленьких поем з філософським підтекстом, що лише в чотирьох рядках дають прекрасний синтез сміливої думки і високого почуття. Загадка життя і смерті, сенс земного існування, щастя людське - ось ті проблеми, до яких з гуманістичних позицій звертається Хайям.

Джалаледдін Румі (1207-1273 рр.) і його творчість пов”язані з традицією, що виникла в халіфаті Аббасидів у ІХ ст., - суфізмом. Суфізм - це містична течія ісламу, яка проповідувала аскетичний спосіб життя та інтуїтивне пізнання бога. Доктрина суфіїв грунтувалася на ідеях зороастризму, пантеїзму, неоплатонізму і містиці кабали. Від зороастризму суфізм взяв ідею протиставлення добра і зла як космічних сил, що своєю боротьбою визначають зміст історичного процесу. Від неоплатонізму була запозичена ідея еманації божества. Містична течія кабала дає суфізму віру в можливість за допомогою особливих ритуалів втручатися в пантеїстично потрактований божественно-космічний процес. Суфії розглядали світ як породжений Абсолютом завдяки еманації. Метою життя людини ставало повне розчинення в божестві.

Творчість діячів арабської філософії сприяла розвитку філософської думки народів Європи.

Наука арабського Сходу

Арабська наука на початку своєї історії розвивалась під впливом старогрецької науки і під впливом та взаємодії з сучасною їй високорозвиненою наукою народів Середньої Азії, Закавказзя, Індії, Персії, Єгипту, Сирії. Дальший розвиток арабської науки зумовлювався потребами виробництва і військової справи, якій арабські завойовники надавали великого значення.Арабська наука, як і арабська культура взагалі, зосереджувалася в досить широкій на той час мережі освітніх закладів. Шкільна освіта виникла після арабських завоювань, коли арабська мова поширилась як мова адміністрації і релігії. Початкові школи при мечетях (мектеби або кюттаби) існували вже з VIII ст. З розвитком філологічних і природничих наук у Багдадському халіфаті, а потім і в інших арабських державах виникають науково-навчальні центри: граматичні школи у Басрі, Куфі та Багдаді. В 830 р. у Багдаді було створено академію “Дар аль-улюм” (Дім наук). У 972 р. в Каїрі засновано університет аль-Азгар. Високого розвитку досягла освіта в арабо-піренейських землях. У 10 ст. у самій лише Кордові було 27 медресе, де викладали медицину, математику, астрономію, філософію.

Історичною заслугою арабів є те, що вони, перейнявши досягнення науки античного часу, розвинули її далі і передали народам Заходу, ставши, таким чином, ніби мостом між античністю і сучасною цивілізацією. Твори Евкліда, Архімеда і Птоломея стали відомі Європі завдяки арабам.

Маючи уявлення про кулястість Землі, араби 827 року у Сирійській пустелі виміряли дугу меридіана для визначення розмірів земної кулі, виправили і доповнили астрономічні таблиці, дали назву багатьом зіркам (Вега, Альдебаран, Альтаїр).

Значний вклад зробили арабські вчені у математику. Зокрема від них пішло поняття “алгебра”. Араби розвинули медицину, вивчили лікувальні властивості ряду мінералів і рослин. Медичні знання арабів були зведені в одне ціле хірургом госпіталю у Багдаді Мухаммедом ар-Разі та Авіценною, твір якого “Канон медицини” став настільною книгою європейських лікарів ХІІ-ХVІІ ст.

Арабська наука дала людству десяткову систему числення, початки алгебри, сучасне написання цифр та алхімію. Арабські вчені і купці залишили цікаві описи подорожей майже по цілому світу, в тому числі Україні. На підставі цих відомостей арабські вчені склали карту відомого їм світу. Багато народів, що в той час ще не мали писемності черпають інформацію про свою історію з арабських джерел.

Мистецтво арабського Сходу

Шедеври арабського мистецтва по праву займають одне з чільних місць у художній скарбниці людства. Своєрідністю художньої культури ісламу була відсутність у ній пластики, оскільки релігія забороняла зображати Аллаха і усе, що належало до сфери божественного.

Особливо велике поширення мала поезія. Мусульманські володарі не шкодували коштів, аби наблизити до себе поетичну знаменитість, утримували часто цілу армію придворних поетів. Традиційно вони розглядали слово поета як засіб власного звеличення, адже прекрасні вірші одразу ставали надбанням базару, де вирувало релігійно-культурне і політичне життя того часу.

Ліричні поети займають у літературі арабського Сходу особливе місце. Творчість прославлених арабських поетів формувалась як життєлюбна, суто людська реакція на ісламські аскетичні ідеали з їхньою фанатичною нетерпимістю та обіцянками потойбічного життя. Першим серед арабських поетів-ліриків слід назвати Омара ібн Абі Рабіа (644-712 рр.), котрий був уродженцем Мекки і після прийняття ісламу продовжував любити земне життя та його радощі, оспівував красу і неповторність особистого почуття, силу і чарівність любові, вільної від будь-яких заборон. Пізніше європейські орієнталісти називали його “Дон Жуаном Мекки”, “Овідієм Аравії та Сходу”, його справедливо вважають найвидатнішим арабським майстром любовної лірики.

Значним явищем в арабській поезії Х ст. була творчість Абу-т-Тайїба аль-Мутанаббі (915-965 рр.). Його ліричний герой - вільнолюбна, незалежна і стійка особистість. Дослідники зауважують єдність творчих і життєвих критеріїв Мутанаббі. Арабський філолог Ханна-аль-Фахурі наголошує, що поетові були притаманні бойовитість, рішучість у ризику, безстрашність, нвичерпна енергія... Мутанаббі у поезії залишається вірним собі. Він оспівує ті риси людини, які не визнавалися в тогочасному суспільстві.

В Х-ХІ ст. у Багдаді були складені перші казки всесвітньо відомої збірки казок “Тисяча і одна ніч”. Саме на вістрі класичної епохи була написана “Книга пісень” - одна з найзначніших пам”яток арабської літератури.

Арабська культура не мала пластичного мистецтва - живопису, скульптури в традиційному європейському чи античному розумінні. Тому ці мистецтва представлені орнаментальними та абстрактними мотивами. Можна сказати, що пластичне мистецтво присутнє в ісламській культурі через каліграфію та мініатюрний живопис. Каліграфія перетворилася в одну з форм орнаменту, який відіграв значну роль у мистецтві мусульманського середньовіччя. Писали справа наліво, використовуючи певний графічний стиль. Найпоширенішими були стилі дівані, магріб, талік, насх, куф, насталік, сульс.В ХІV-ХVІ ст. сягає найвищих своїх вершин мистецтво книжкової мініатюри Середнього Сходу. В цей час вирізняються своєрідною манерою живописні школи Ірану, Азербаджану, Афганістану та Середньої Азії. Мистецтво мініатюри було глибоко співзвучним витонченій поезії Сходу. Світ східної мініатюри - це поєднання реальності, вигаданого і символіки. Її образи передають святкову атмосферу, сповнені радощів життя. Жанр пейзажу, започаткований у ХІІІ ст. майстрами багдадської мініатюри, набуває особливого значення в живописі Середнього Сходу. В мініатюрах школи міста Шираза з”являються унікальні зображення рафінованого пейзажу. Широко відомі мініатюри “Антології перської поезії” 1398 р.

В ранніх пам”ятниках арабської архітектури позначився вплив елліністично-римської, візантійської, сасанідської традицій, наприклад, палац ІV-VІІІ ст. у Мшатті (Йорданія), мечеть “Купол скелі” (691 р.) в Єрусалимі. В VІІ-Х ст. створюється своєрідний тип колонної мечеті з прямокутним подвір”ям у центрі, оточеним багатонефними залами і галереями зі стрункими аркадами. До цього типу належить Велика мечеть у Дамаску (705 р.), мечеть Амра в Каїрі (642 р.). З ХІ-ХІІ ст. в арабській архітектурі великого значення набирає орнаментика, що вкриває будівлі зовні і всередині, широко застосовуються стилізовані рослинні, сталактитові, епіграфічні та літерні узори. З ХІІІ ст. поширюються куполи як засіб перекриття будівель і важливий елемент архітектурної композиції.

Відомості про стародавню арабську музику дуже бідні. Крім пісень праці, обрядових, побутових, військових відомі караванні пісні (худа). Арабська музика одноголоса, мелодії багаті на мелізми, побудовані на 17-ступеневому звукоряді. Серед музичних інструментів головний - уд. Видатними представниками стародавньої музичної культури були: Джаміле (співачка), Ібрагім аль-Маусім (композитор і співак), Зер”яб (співак) та інші.

Арабо-мусульманська культура зробила значний внесок до скарбниці світової культури. Вона сама - одне з досягнень людства й тому заслуговує на повагу та розуміння.

Список використаної літератури:

1. УРЕ. т.1/ За ред. М.П.Бажана та ін. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959. -с.274.

2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч.посібник. - К.: Либідь, 2000.- 520 с.

3. Панова В.Ф., Вахтин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда. - М.: Политиздат, 1990. - 495 с.