Франція
XVIII столітті у Франції – це перш за все Епоха Відродження. Найважливіша подія у культурі цього часу – видання “Енциклопедії, або Товстого словника наук, мистецтва та ремесел”. Редактором і організатором “Енциклопедії…” був Д. Дідро. У її створенні приймали участь Монтеск’є, Вольтер, Д’Аламбер, Руссо. У літературу включаються наукові роздуми. Перше місце посідає проза у формі філософського роману, новели-казки, повісті-діалогу. Частіше за все філософія тісно перепліталась з сатирою. Поеми XVIII століття культивують також різні жанри “легкої поезії”. Це література еротичного та гедоністичного характеру. Некласична тенденція з’являється наприкінці століття у поезії Шен’є, який намагався оволодіти не тільки античним сюжетом, а і духом античного мистецтва.
Літературі XVIII століття, крім філософського енциклопедизму та раціоналізму, властива також і зосередженість на внутрішньому стані людини. Історію людського серця добре демонструє психологічний роман П. Мариво “Життя Маріанни”. Осво-єнню нових форм зображення духовного життя людини у величезній мірі сприяла творчість Руссо, що впливала на зміну соціальних тематик. Його художні відкриття дозволяють говорити про предромантичний характер французької літератури.
Драматургія відображає нові, буржуазні фігури тогочасної дійсності. Це знаходить своє втілення у комедіях Лесажа, Рен’яра, Бомарше. Але відповідно вимогам кла-сичної поетики трагедія вважається центр. жанром.
Під час Великої французької революції психологічна традиція відходить на другий план; Велике розповсюдження отримує революційна пісня публіцистика.
На початку XIX століття у французької літературі з’являється романтизм. Його образи знаходять своє втілення у філософських трактатах Шотобріана, лір. щоден-никах Сенанкура, автобіографії Констану. У центрі романтичних новел – конфлікт особистості з ворожим їй світом та пошук шляхів досягнення гармонії з самим собою. Романтичний жанр сповнений історизму, що проявляється у історичних романах.
“Сен-Мар” Він’і та “Сповідь сина століття” Мюссе. Епоха романтизму дала образи містико-філософських епопей, присвячених роздумам про долю людства. Зразками громадянської поезії того часу є твори Гюго, Беранже, Барб’є, Моро та Жиля. Але вже у 30-х роках XIX століття у творчості поетів романтиків вбачається криза рома-нтичного жанру.