Особливості культури Візантії

План

1. Історичні передумови становлення культу¬ри Середньовіччя.

2. Наука і освіта в епоху Середньовіччя. Роз¬виток медичних знань.

3. Література й образотворче мистецтво середньовічної Європи.

1. Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.

У культурному житті розмаїта візантійська культуроло¬гія розмежовується на такі основні періоди:

1) відмирання античності і встановлення нової середньо¬вічної культури в дусі християнського віровчення (IV— VII ст.); 2) культурний спад у зв'язку з економічним зане¬падом та аграризацією міст (кінець VII— початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення Константинополя та інших провінційних міст (середина IX—X ст.); 4) найвищий роз¬виток візантійської культури, зумовлений розквітом місь¬кого життя (XI—XII ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним ослабленням Візантії (кінець XII—XIII ст.); 6) зародження обмеженого візантійського гуманізму, харак¬терною ознакою якого було відновлення античної освіче¬ності (XIV — початок XV ст.).

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхньо¬го синтезу, зумовленого географічним положенням і багато¬національним характером Візантійської держави. Пере-плетення європейських та азіатських впливів, греко-римських і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване насе¬лення областей, де панували грецька мова й античні зви¬чаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була ла-тина, а з VII ст. — грецька мова. В духовному житті візан¬тійського суспільства панувало християнство, антична куль¬турна спадщина тут була піддана відчутному впливу його греко-православного різновиду.

Відмінності православ'я від католицизму відбились у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецько¬го Сходу, в догматиці, літургії та обрядовості православної церкви, системі християнських етичних та естетичних цін¬ностей Візантії.

Оскільки візантійська культура, на відміну від середньо¬вічної західноєвропейської, спиралася не лише на христи¬янство, але й на античну спадщину, це проявилося не тільки в мистецтві, але й в науці, зокрема медичній. Лікарі Візантії були добре знайомі з творами медиків Греції і Риму.

Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326—403 рр. н.е.) зібрав грецьку медичну літера¬туру і створив численну медичну енциклопедію "Синопсис" у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних авторів, Орибазій включив у книгу власні висновки і узагальнення.

Подібно до Орибазія, енциклопедистами у Візантійській імперії були Олександир Тральський, Аецій Амідійський (VI ст.), Павел Егінський (VII ст.). Створення таких енци¬клопедій стало значним вкладом візантійських вчених у збереження наукових знань стародавнього світу.

У середині IX ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася також медицина.

Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати допо¬могу хворим, які зупинялися в заїзних дворах. Утриман¬ня лікарень у Візантії знаходилось у віданні церкви. В статутах візантійських монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.

Завдяки постійним зв'язкам з Візантією Київська Русь раніше, ніж народи Західної Європи, ознайомилася з культурними досягненнями античного світу.

Після занепаду Римської імперії та поділу її на дві частини центром Східної Римської імперії стає Константинополь, заснований у 330 р. на місці давньогрецького поселення Візантій. Звідси й походить назва величезної наддержави — Візантії, до якої входили в різні часи Македонія, Сирія, Мала Азія, Єгипет. Природно, що на мистецтво Візантії, яке роз¬вивалося майже протягом тисячоліття (395—1453), вплива¬ли не тільки греко-елліністичні традиції, а й художня куль¬тура Передньго Сходу, а також варварських держав, у тому числі сусідів-слов'ян.За епохи Середньовіччя християнська ідеологія проникає в усі сфери Суспільного життя, підкорюючи собі філософію, науку, мистецтво. Світська і духовна влади взаємно допов¬нюють одна одну: могутні феодали були водночас і всесиль¬ними церковниками. Мистецтво цього періоду мало вираз¬но релігійний характер. Фізично й духовно досконала лю¬дина провідний мотив античного мистецтва — більше не привертає уваги художників. Відтепер проповідуються аске¬тичні ідеали, віра у потойбічний світ стає могутнім знаряд-дям у руках церкви, диктує мистецтву основну тематику.

Мистецтво Візантії було підпорядковане догмам хрис¬тиянства. Художник повністю залежав від вироблених раз і назавжди, встановлених православною церквою канонів. Значні досягнення мистецтва Візантії пов'язані із храмо¬вим будівництвом. Шедевром ранньовізантійської архітек¬тури є собор св. Софії в Константинополі (532—537 рр.). Це величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції — тринефна базиліка — видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння увінчувалося гігантським куполом (його діаметр — 31м), оточеним з обох боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі центрального ку¬пола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки чому конструкція здається легкою і просторою.

Пізніше, у IX ст., панівним в архітектурі стає так зва¬ний хрестово-купольний тип церковних споруд. Ці храми увінчувалися банями-куполами. Прикладом пам'ятників такого типу є храм Феодора в Афінах.

До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми, побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і центральнокупольна церква Сан Вітале (526—547 рр.), оздоблені розкішними мозаїками.

На Візантійський живопис, який, на жаль, погано збе¬рігся до наших часів, помітно вплинули елліністичні тра¬диції. Мозаїка в церквах Нікеї, Равенни та Фессалонік, фрески в Кастельсепріо зображують сцени, пов'язані з життям Христа.

Уявлення про ранній період живопису Візантії дають мозаїки Равенни, зокрема церкви Сан Вітале. Серед кра¬щих — композиції "Імператор Юстиніан з почтом" та "Імператриця Феодора з почтом". Кольорова гама мозаїк насичена яскравими золотистими, білими, блакитними, червоними барвами, що мерехтять і переливаються.

Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX—X ст. До цього періоду належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних персонажів та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа, імператор Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об'ємне моделювання, портретна схожість, благородні про¬порції фігур, контрастна, багатокольорова гама характери¬зують ці мозаїки.

Зразки пізніших мозаїк збереглися в церквах Успіння в Нікеї та Дафні (біля Афін). Мозаїки тут складають орга¬нічну єдність з конструкцією храмів. Вони розміщені у верхній частині будівель і добре узгоджені із загальними архітектурними формами.

Нищівного удару Візантійській імперії на початку XIII ст. завдали хрестові походи. Храми і палаци були погра¬бовані, художні цінності — вивезені, майстри, які залиши¬лися живими, емігрували. Проте вже на межі XIII і XIV ст. у візантійській культурі почалося своєрідне відродження мистецтва.

Повернення до традицій античності сприймалось як утвердження свого національного стилю. У живописі в цей час розширюється сама тематика, у композиціях переважа¬ють розповідні елементи, зростає роль пейзажу. Стіни хра¬мів вкривають багатошаровими фресками, більше викори¬стовується декор. Відомими пам'ятками цього часу є моза¬їки монастиря Хора в Константинополі. Сцени на біблійні, сюжети пройняті життєвою вірогідністю та емоційністю.

Значного розвитку досягає у Візантії іконописне мис¬тецтво. У багатьох музеях світу зберігаються чудові зразки візантійських ікон. Третьяковську галерею прикрашає зна¬менита ікона Володимирської богоматері, привезена з Візантії до Київської Русі ще в VII ст. Вона втілює благо¬родство, ніжність, материнську красу. До жіночого лиця горнеться дитя. Мати ніби передчуває трагічну долю сина. В її очах застиг смуток. Один із шедеврів живопису — ікона "Дванадцяти апостолів" — знаходиться в Музеї образотвор¬чого мистецтва у Москві. Роботі властиві чіткий компози¬ційний ритм, тематично-смислова спорідненість, благород¬ство барв.

Значне місце у візантійській художній культурі займала мініатюра. Вона значною мірою відбивала реальну дійс¬ність, подекуди наслідуючи античну традицію. До кращих творів слід віднести Паризький псалтир (X ст.). У мініа-тюрі "Давид, що грає на лютні" образ музиканта приваб¬лює реалізмом, значне місце в композиції посідає пейзаж.

Зберігаючи античні традиції, візантійське мистецтво ви¬робило власний урочисто-репрезентативний стиль, пов'я¬заний головним чином з церковними догмами. Майстри Візантії зуміли надихнути канонічні форми реалістичністю, живими ознаками часу, емоційно наситити зображення.У 1453 р. внаслідок турецького завоювання Візантійсь¬ка імперія припинила своє існування. Проте вплив її куль¬тури яскраво позначився на мистецтві Західної Європи, південних слов'ян, Київської Русі, Закавказзя.

2. У період середньовіччя закладаються основи євро¬пейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Єв¬ропи у сучасному розумінні культурно-історичної спільно¬ти. Позитивний вклад середньовіччя в історію культури людства величезний, він дістав прояв в усіх її галузях — в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурно¬го прогресу середньовіччя необхідно з'ясувати особливості історичних обставин даного періоду.

Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи — епохи Середніх віків, основним змістом якої була трансформація феодальних відносин, насамперед землеволодіння. Розвинута форма феодальної власності являла собою спадкоємну земельну власність представни¬ка панівної верхівки, за яку він мусив відбувати військову чи іншу службу в сеньйора. Політична система феодаль¬ного суспільства відзначалася, перш за все, тим, що влада була безпосередньо пов'язана з земельною власністю, ви¬ступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи середньовіч¬чя набрали реальності перші форми демократії в ширшо¬му застосуванні, ніж, наприклад, в античному рабовлас¬ницькому суспільстві.

В XI—XIII ст. стало утверджуватися міське самоврядуван¬ня. Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус комуни. Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили монету. Такий тип самоврядування набув поширення в італійських містах — Венеції, Флоренції, Генуї. На чолі комуни стояла міська рада, яка здійснювала керів-ництво адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов'язкові розпорядження. Радою керували виборні особи: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), кон¬сул (Італія). Міська община, неоднорідна за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове насе¬лення об'єднувалось у гільдії, а ремісники — в цехи. Цех також був політичне спрямованою організацією, очолюва¬ною виборним магістром.

У XV ст. феодальна держава сягає найвищого ступеня централізації через посередництво абсолютної монархії, позитивне значення якої полягало в тому, що, зміцнюючи економічну і культурну єдність народів, остання сприяла формуванню європейських націй. Однак вона ж створила і величезний апарат насильства, який, наче велетенський спрут, душив суспільство.

В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католицької церкви, могутність якої постійно зро¬стала. Вже у XII—XIII ст. римські папи видавали загально¬обов'язкові акти (булли), володіли виключним правом скли¬кати собори і санкціонувати їх постанови. Папа був вищою судовою інстанцією як у церковних справах, так і в справах світської влади. За Інокентія III (1160 — 1216) багато євро¬пейських монархів визнали себе його васалами. В боротьбі з непокірними папи використовували інтердикт — заборо¬ну відправ усіх богослужінь і релігійних обрядів на території тієї чи іншої держави, а також відлучення монархів від цер¬кви, звільнення підданих від присяги королю.

На ниві духовного життя панувала папська курія, яка включала колегію кардиналів, канцелярію і судові устано¬ви. Це була справжня "духовна імперія", котра для боротьби з єретицтвом створила репресивний апарат — інквізицію; згідно з постановами IV Латеранського (1215 р.) і Тулузь¬кого (1229р.) соборів церква повинна була виявляти єре¬тиків, засуджувати їх і передавати світській владі для по¬карання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусили негайно виконувати вироки, очищати свої землі від єресі.

Для боротьби з Реформацією і зміцнення папської вла¬ди католицька церква у 1534 р. створила чернечий орден єзуїтів, який також контролював у Європі майже всю осві¬ту. Церква розробила своє правництво, основні норми якого іменувалися канонами. Джерелом канонічного права були Святе письмо, постанови церковних соборів, нормативні акти пап — конституції, булли, енцикліки. Це право регулю¬вало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім'ю, підробку гро¬шей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що такі проступки безпосередньо пов'язані з гріхопадінням.

Католицька церква була своєрідною папською теокра¬тією, заснованою на взаємовиключних принципах — ас¬кетизмі та всесвітній владі. Поборники цих принципів вели вперту і жорстку боротьбу за те, щоб встановити у світі панування теократії й підкорити релігійному (католицько¬му) світогляду всі сфери людського життя — державу, еко¬номіку, право, літературу, мистецтво, науку.Тому-то культура Західної Європи набрала виразного теологічного забарвлення. Антична філософія була замінена католицьким богослов'ям, у надрах якого зародилися ори¬гінальні естетичні, етичні і логіко-філософські течії. Так, С. Боецій (480—525) — римський філософ-неоплатонік, автор праць з математики, теорії музики — своїми тракта¬тами і коментарями до творів Арістотеля і Порфірія з ло¬гіки справив великий вплив на середньовічну схоластичну філософію. Зокрема, він чітко розмежував поняття буття (існування) і сутності. За Боецієм, сутність і існування як поняття співпадають тільки в Богові, який є простою суб¬станцією; що ж стосується створених речей, то вони за своєю природою не прості, а складні; щоб сутність отри¬мала існування, вона повинна стати актом творіння Божої волі. Широкою популярністю користувався трактат Боеція "Про музику" в п'яти книгах, який містив виклад музич¬но-теоретичних вчень стародавніх греків — від Піфагора і Арістоксена до Птолемея. Цей трактат став головним дже¬релом пізнання античної музичної теорії.

Видатними схоластами були Альберт Великий (1193— 1280) і монах-домініканець Фома Аквінський (1225—1274). Завдяки коментарям Альберта праці Арістотеля стали над¬банням середньовічної культури. Він не тільки системати¬зував знання античних і арабських вчених у галузі природо¬знавства й етики, але й провів також власні дослідження на основі спостережень і досвіду. Фома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я "Сума теології", в якій усі питання пізнання природи і суспіль¬ства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії віри і розуму, він намагається підкорити науку богослов'ю, а тому розрізняє істини ро¬зуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступни¬ми розуму, підвладними лише душі (вірі).

Природничо-раціоналістична тенденція знайшла яскра¬вий вияв у працях англійського вченого, монаха францис¬канського ордену Роджера Бекона (1214—1292). Він одним із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. У своїх працях він висуває ряд цікавих ідей про літальні апарати, підйомні крани, про способи добування багатьох хімічних речовин, утому числі пороху. Церква виголосила його тво¬рам анафему, а самого автора запроторила у в'язницю на 14 років.

Поряд з раціоналістичним богослов'ям існувало і містич¬не. Містики виступали проти вивчення творів Арістотеля і використання логічних доказів віри, стверджуючи, що релігійні істини пізнаються не за допомогою розуму і на¬уки, а шляхом інтуїції, осяяння, або "споглядання".

3. В епоху середньовіччя високого рівня досягла шкільна й університетська освіта. Для навчання кліриків викори¬стовувались єпископські й монастирські школи, у яких С. Боецієм і Ф. Кассідором (487—578) було введено поділ "семи вільних мистецтв" на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика ) та квадріум (чо¬тири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). У XII — XIII ст. саме на базі таких шкіл виникли університети. В 1200 р. у Франції засновано Паризький уні¬верситет; в Італії набули популярності Болонська юридична та Солернська медична школи. Паризький університет мав чотири факультети: "молодший", або артистичний, на яко¬му вивчалися "сім вільних мистецтв", і три "старші" — медичний, юридичний та богословський, де можна було навчатися після закінчення артистичного.

У XIII ст. з'явилися й інші європейські університети: Оксфордський та Кембріджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному столітті зас¬новані (у переважній більшості з санкції римської курії) Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський. Наприкінці XV ст. в Західній Європі вже налічувалося 65 університетів. Студенти (від лат. зШсію, зШсІеге — ретельно займатися) об'єднувалися в організації ("земляцтва", "провінції" і "науки"). На чолі "науки" сто¬яли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лекцій: влаштовувалися публічні виступи з проблем філософії і богослов'я, у яких брали участь про-фесори і студенти. Іноді такі диспути переростали у повчальні мистецькі дійства. Наприклад, оксфордський магістр Дуне Скотт (1266—1309) в одному диспуті вислу¬хав і запам'ятав двісті тез, тут же послідовно їх заперечив¬ши. Навчання провадилося латинською мовою, було дуже складним для засвоєння, і тому не дивно, що лише трети¬на студентів отримувала ступінь бакалавра і тільки кожний шістнадцятий — ступінь магістра.Наука в середні віки була в основному книжною спра¬вою. Вона спиралась, головним чином, на абстрактне мис¬лення і лише незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втруча¬лася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяли чотири напрямки. Перший — фізико-космологічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму; він об'єдну¬вав сукупність фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготували Грунт для розвитку математичної фізики Нового часу. Другий — вчення про світло: оптика у вузькому розумінні була частиною загальної доктрини — "метафізики світла", що випливало із засад неоплатоніз¬му. Третій — наука про живе: цей напрямок охоплював комплекс питань про душу як джерело рослинного, тварин¬ного і людського життя, в дусі філософії Арістотеля. Чет¬вертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, у тому числі алхімії.

Центрами середньовічної медицини були університети. Лікарі, які викладали в них, часто належали до монаших орденів. Догматичними в медицині вважалися твори лікарів античності Гіппократа та Галена, основні думки яких вив¬чалися напам'ять і під час диспутів коментувалися. В уні-верситетах Західної Європи розвивалася схоластична ме¬дицина, істиною в науці загалом було те, що написане, а не досліджене. Через це в західноєвропейській медицині по¬ряд із засобами, здобутими практикою, часто використо¬вувались і такі, застосування яких випливало із вказівок алхімії чи астрології.

Для медицини середніх віків характерні складні лікарські прописи. Фармакологія була безпосередньо зв'язана з алхі¬мією. Число інгредієнтів в одному рецепті доходило до де¬кількох десятків. Особливе місце серед ліків займали про-тиотруйні засоби: так званий теріак (в основному — зміїне м'ясо), а також мітридат (опал). Теріак вважався також за¬собом проти всіх внутрішніх захворювань. Ці засоби були дуже дорогими, їх виготовлення відбувалося публічно, з великою урочистістю і в присутності представників влади.

Розтин трупів, який міг сприяти розширенню медичних знань, суворо заборонявся. Лише час від часу окремим уні¬верситетам дозволялося робити такі розтини, але це регу¬лювалося законом і траплялося так, що протягом року роз¬тинали лише один труп (або й навіть один за п'ять років). Так, у Віденському університеті за 94 роки (з 1404 по 1498 рр.) було препаровано лише 9 трупів. У 1316р. Мон-діно де Луччі склав підручник з анатомії, проте обмежені можливості анатомічних досліджень призвели до того, що книга являла в основному не зовсім досконалий переклад твору Галена. Та ця обставина не перешкодила викорис¬товувати підручник при вивченні анатомії протягом двох століть.

Середні віки на Заході і Сході характеризуються таким явищем, яке не було відоме стародавньому світові, як епі¬демії. Середньовічні пандемії часто називали загальним терміном — мор (дослівно "чума"). Проте, судячи з описів, які збереглися, мором називали різні захворювання: чуму, тиф, віспу, дизентерію та ін.

Широке розповсюдження прокази (під цією назвою розумілася низка шкірних захворювань, зокрема і сифіліс) спонукало до створення ордена св. Лазаря. Звідси і назва закладів для прокажених — лазарети. Для боротьби з про¬казою були прийняті й інші заходи, зокрема: хворі носили роги, дзвінки, які служили сигналом для здорових, також біля міських воріт вартові перевіряли перехожих, затриму¬ючи підозрілих на ці хвороби. Для боротьби з епідеміями в торгових містах створюються карантини (дослівно — со-рокаденки), де проходили ізоляцію екіпажі суден, а також вводяться посади міських лікарів, які виконували головним чином наглядацькі протиепідемічні функції. Стаціонарні лікувальні заклади виникають у VI—VII ст. здебільшого при монастирях (богодільні). Монахи лікували в основному травами і молитвами, хоча траплялись серед них і талано¬виті лікарі.

Серед галузей практичної медицини в зв'язку із багато-численними війнами розвиток одержала хірургія, якою займалися не стільки вчені-лікарі, як костоправи і ци¬рульники.

Найвідомішим хірургом XVI ст. був француз Амбруаз Паре, який також вийшов із військових цирульників.

Незважаючи на різноманітні заборони і перешкоди, які існували на шляху розвитку науки в середні віки, медици¬на досягла певного рівня, що було зумовлено потребами суспільного розвитку.

4. Література XII—XIII ст. мала переважно викриваль¬не спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від німецького — бродячі люди), які вперше з'явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, бешкетною, а отже дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духовенства.У XI—XII ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала "Пісня про Роланда", у якій підступній зраді протиставляється патріо¬тична вірність. Задля свого сеньйора головний герой гото¬вий витерпіти великі страждання і, навіть, віддати своє життя. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є "Пісня про Нібелунгів", у якій розповідається про заги¬бель Бургундського королівства під ударами гунів у 437 р., звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст. Мораль¬но-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, — лицар повинен молитись, уникати гріха, пихатості та не¬гідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння "прекрасній дамі". Цей культ займав центральне місце у творчості тру¬бадурів — провансальських поетів, серед яких були і ли¬царі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, треба підкреслити його стильові особливості, які дістали найбільший прояв у церковній архітектурі і скульптурі. З часів Карла Великого виробляється так званий романський стиль: монастирські церкви нагадують фортеці з малими і вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджено на головному фасаді і в середині вівтаря, розташованого на узвишші. Все, разом узяте, повинно демонструвати цер¬ковну могутність, велич духовного кліру і породжувати в людині усвідомлення власного безсилля і нікчемності.

У другій половині XII ст. на Заході, перш за все у пів¬нічній Франції, народжується інший архітектурний стиль — готичний. Для готики характерне устремління споруди вго¬ру за рахунок гострих стрілчастих шпилів, у стінах — ве¬личезні вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом (вітражами). Численні гостроконусні арки, багатство скуль¬птур, пишних оздоб — усе це надавало готичним соборам (Кафедральний у Львові, собори в Ам'єні, Парижі, Кельні) динамічності, пробуджувало релігійно-містичні почуття. Готичний стиль використовувався і в світських будовах.

Таким чином, у надрах середньовіччя була нагромаджена величезна духовно-культурна енергія, яка сприяла яскра¬вому спалахові людського генія в часи Відродження і Ре¬формації.