Культура епохи Відродження
План
1. Особливості культури епохи Відродження та її гуманістичний характер.
2. Художня культура доби Відродження.
3. Архітектура та образотворче мистецтво Ренесансу.
4. Мистецтво Північного Відродження.
5. Розвиток медичних знань епохи Відродження.
1. Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш зна¬менних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітек-тором та істориком мистецтва XVI ст.
Хронологічно європейське Відродження як єдиний куль¬турний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.
Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху при-падає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.
Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбуло¬ся подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення лю¬дей до щасливого життя, а також нова система національ¬них літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками куль¬тури Ренесансу були такі:
1) Світський, нецерковний, характер культури Відро¬дження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус¬пільного життя загалом.
2) Відродження інтересу до античної культурної спад¬щини, яка була майже повністю забута у середні віки.
3) Створення людської естетично-художньої спрямова¬ності культури на противагу релігійній домінанті у куль¬турі середніх віків.
4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря¬мованість філософських вчень Відродження.
5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень се¬редньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього серед¬ньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувало¬ся швидке піднесення економіки і культури міст, з'явили¬ся нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і море¬плавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філо¬софської думки від догматів церкви, з'являються нові знан¬ня і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.
Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного пе¬ревороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.
Другим чинником, який відіграв величезну роль у ста¬новленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли від¬родити античну спадщину і надати їй великого практич¬ного значення.
Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприйма¬лася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше ан¬тичність вплинула на освіту, філософію, образотворче ми¬стецтво і літературу.
На перший план у ренесансному неоплатонізмі висту¬пає його гуманістичний зміст.
Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь¬кий) у філософській літературі вживається у двох значен¬нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Носіями нового світогляду були люди різного соціаль¬ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.Античність позначилася на формуванні провідної ідей¬ної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрас¬ного інтересу до земного життя.
Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістично¬го руху вважається італійський громадський діяч і демок¬рат Колюччо Салютаті (1331—1404).
Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463—1494), за¬значаючи у творі "Промова на гідність людини", що лю¬дина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.
Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433-1499).
2. Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарб¬ниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккач-чо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.
Італійський поет Дайте Аліг'єрі (1265—1321) у знаме¬нитій "Божественній комедії" змалював своє уявне блукан¬ня в потойбічному світі, відтворивши тогочасне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами — від політич¬них чвар партій, від занепаду авторитету враженої коруп¬цією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у своєму житті позбавитися недобрих пристра¬стей та звичок. Творчість Данте справила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури і завершення процесу формування італійської літературної мови.
Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у "Листі до нащадків". Та всесвітню славу принесла йому любовна ліри¬ка "Книга пісень", присвячена Лаурі — жінці, яку він ви¬падково зустрів у церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин ("На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Лаури") обіймає 317 сонетів, 29 кан-цон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали, складаючи своєрід¬ний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їхній суперечливості та мінливості. Любовна лірика Петрарки стала класичним зразком поезії, збагативши її музикальністю, образною витонченістю, стилістикою по¬етичних засобів, зокрема використанням антитез та рито¬ричних запитань, які підкреслюють душевні переживання.
Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників інтимної гуманістичної літератури італійського Відроджен¬ня, автор знаменитого "Декамерона", поем та роману "Філоколо". "Декамерон" — це збірка реалістичних новел, об'єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю; основний зміст їх — розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі середньовіччя, уславлення земних насолод, чуттєвої любові. Новели пройняті духом вільнодумства, добрим гумором.
Франсуа Рабле (1494—1553) — французький письмен¬ник, який відомий у світовій культурі як геній комічного. Його твір "Гаргантюа і Пантагрюель" написаний у фольк¬лорному стилі, сповнений каламбурами, засобами гротес¬ку, гри на подвійній моралі героїв — жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа — це подорожі життєвим морем тогочасної реальності з її радощами і болем, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю. Роман Ф. Рабле, спрямований проти мракобісся і схоластики, став справж¬ньою енциклопедією французької художньої культури епо¬хи Відродження.
Мігельде Сервантес (1547—1616) — великий іспанський письменник, що увійшов у світову культуру, головним чином, як автор роману-пародії "Дон Кіхот". Сюжет тво¬ру має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків — лицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса — вперто намагаються протистояти пасивному со¬ціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрапля¬ють у комічні ситуації. У романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людсь¬кої особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності. "Дон Кіхот" — це сумний сміх над ро¬мантизмом епохи, яка вже відходить у минуле; в іншому плані роман розкриває крах високого благородства по¬мислів людини тоді, коли вона прекраснодушне губить ритми дійсності; у цьому і полягає загальнолюдське зна¬чення змісту "Дон Кіхота".
Карпіо Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драма¬тург, поет і прозаїк. Серед його великої літературної спад¬щини найбільш відомі драматичні твори "Овеча криниця", "Учитель танців", "Собака на сіні", "Дівчина з глечиком", "Закохана витівниця". Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в ко¬ханні та шлюбі.Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається актуальною, реалістично відображаючи життя на театральних сценах.
Вільям Шекспір (1564—1616) — великий англійський драматург і поет, чиї драматичні твори "Ромео і Джульєт-та", "Багато галасу даремно", "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Зимова казка", "Річард III" та інші стали загальновизнаною класикою, неперевершеними зразками трагедійного мистецтва. Ха¬рактерна особливість драматургії Шекспіра полягає у кон¬центрації багатьох суперечностей життя в людських сто¬сунках. Звідси — зображення людини у всій її багатогран¬ності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах умістився цілий світ людських ("шекспірівських") пристрастей, бажань та прагнень. Творча спадщина Шек-спіра справедливо вважається однією з вершин світового мистецтва.
Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема на Україну. Творчу спадщину Ф. Пет¬рарки, Д. Боккаччо, Н. Макіавеллі використовували у сво¬їх доробках 3. Копистенський, І. Галятовський, М. Смо-трицький. Викладачі і студенти Київської академії перекла¬дали староукраїнською мовою твори Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо та ін. Провідниками ідей Відродження в Україні були релігійно-націоналістичні об'єднання-братства.
3. В епоху Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівництва. Якщо середньовічна архітектура базувалася на уніфікованому церковно-схоластичному сві¬тогляді й колективному досвіді майстрів, то в ренесансній на перший план виходить індивідуальна творчість архі¬тектора і художника. Причому, відчутно активне звернення до естетичних засад та принципів античної архітектури.
У Венеції XV ст., яка була центром італійського Відро¬дження, створюються великі архітектурні ансамблі, котрі вражають цілісністю художнього задуму та багатством ком¬позиційних вирішень. У творчості Донато Браманте, Ан-тоніо да Сангало сягає свого апогею досконалість форм архітектурних деталей і образів. Палаци, вілли, громадські будівлі становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци Медічі-Ріккарді (архітектор Мікелоццо), капелла Пацці (архітектор Брунеллескі) у Флоренції, церква Санта Марія делла Граціє в Мілані (архітектор Брамонте) та ін.
В архітектурі італійського Пізнього Відродження спостерігається прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної культури, з'являються елементи бароко та маньєризму (від тапіега — манера) — образо-творчої течії, позначеної штучно ускладненою компози¬цією, деформацією постатей. Прикладом чого можуть слу¬жити Стара бібліотека Сан-Марко у Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє подвір'я палаццо Пітті (архітектор Амманаті) у Віченці.
Відродження у Нідерландах та Німеччині ознаменова¬не розквітом пізньої готики. Архітектурні ансамблі Антвер¬пена, Гейдельберга зберегли свій готичний стиль, але струк¬тура будівель видозмінилася відповідно до нових вимог міського життя, що призвело до виникнення місцевого архітектурного стилю, в якому класичний ордер відігравав лише декоративну роль. Це характерно для рагуші в Ант¬верпені (архітектор Флоріс), палацу в Гейдельберзі (архі¬тектор Сіксденірс). У такому ж архітектурному ключі спо-руджувалися не тільки ратуші, а й будинки цехів та гільдій. Специфічний місцевий стиль, орієнтований на античність та італійську архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.
Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшо¬го розквіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело.
Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для подальшого розвитку світової культури.
Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував (із власти¬вою лише йому майстерністю) прийом накидання таємни¬чості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Візьмімо для прикладу фреску "Таємна вечеря". За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: "Один з вас зрадить мене". Вражені апостоли реагують по-різному — мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спря¬мовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисті задуми. Треба вдуматися у події на картині, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого мо¬менту. Нев'януча слава "Мони Лізи" ("Джоконди") також пояснюється майстерним створенням таємничості: у виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагну¬тиме добачати своє. Ознаки часу на блакитно-зеленому "місячному" тлі картини неясні і майже невідчутні."Сикстинська мадонна" Рафаеля (1483—1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, своє дитя) поєднана з витонченою майстерністю художника у зображенні обличчя й погляду дитини, в якому, як відзначає Н. Дмитрієва, проглядає щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.
Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Вінчі, був універсальною творчою особистістю — скульп¬тором, архітектором, живописцем, поетом. Як архітектор брав участь у будівництві собору Св. Петра в Римі. Найбільш відомі його твори: статуї "Давида", "Мойсея", статуї вми¬раючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сикстинської капели. Характерною рисою художньої твор¬чості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої при¬роди. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття. "Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу ні сказати, ні подумати, що при виді твого обличчя так обтя¬жує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення", — писав на схилі років Мікеланджело.
Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчува¬ється початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.
4. Доба Відродження викликала велике піднесення ми¬стецтва не тільки в Італії, а й у ряді інших країн, розташо¬ваних на північ від неї, за Альпами. Відродження за межа¬ми Італії умовно називають Північним Відродженням. Прин¬ципові зрушення у мистецтві і, насамперед, у живописі, коли художники почали виявляти поглиблений інтерес до люди¬ни й навколишнього світу, намітилися тут пізніше — тільки в XV ст. Боротьба за звільнення розуму від середньовічного світогляду відбувалася в інших країнах Європи уповільне¬но, бо надто стійкою залишалася феодальна система. Дум¬ки й почуття людей перебували в міцних лабетах релігії; художники, спираючися на традиції готичного мистецтва, довго не порушували старої системи відображення світу, а тільки відтворювали поодинокі життєві явища, приділяючи особливу увагу ретельному зображенню деталей.
Значні зміни в мистецтві Північного Відродження зу¬мовлені могутніми народними рухами та соціальними ре¬формами кінця XV—XVI ст. Близько 1500 р. в мистецтві заальпійських країн остаточно перемогли нові тенденції. Певного поширення набули тепер ідеї гуманізму, зацікав¬леності італійським мистецтвом. Вирішальним у творчості багатьох митців став гострий інтерес до індивідуального образу людини та всього її оточення. Поряд з картинами на релігійні теми, осмисленими як життєві ситуації, знач¬ного поширення набув портрет; почали формуватися пей¬зажний і побутовий жанри. Найзначнішими осередками мистецтва Північного Відродження стали Нідерланди, Німеччина та Франція.
У першій половині XV ст. мистецтво Нідерландів пода¬рувало майстра світового значення. Це був Ян ван Ейк — придворний художник бургундських герцогів (тодішніх во¬лодарів цієї країни) — людина освічена й талановита, яка вийшла з бюргерських верств. Незважаючи на ще середньо¬вічне розуміння світу, Ян ван Ейк був закоханий у красу на¬вколишньої природи та звичайних речей, що оточують лю¬дину, глибоко цікавився внутрішнім світом своїх сучасників. У найменших виявах життя, в непомітних на перший по¬гляд предметах він зумів побачити одухотворену красу. У його картинах навіть фарби, чисті й прозорі, сяяли як до¬рогоцінне каміння. Цього враження художник домігся, вдос¬коналивши нову на той час техніку олійного живопису.
Пізніше, у XVI ст., незадовго до буржуазної революції, у Нідерландах розквітла творчість Пітера Брейгеля Стар¬шого на прізвисько "Мужицький" (1525—1569). Глибоко національна, демократична у своїй основі, сповнена філо¬софських роздумів про всесвіт, вона оспівувала естетичну цінність народного життя ("Збирання врожаю", "Мисливці на снігу"). Це було дещо новим для європейської худож¬ньої культури.
Наприкінці XV — початку XVI ст. одним з найвизнач¬ніших центрів Північного Відродження стала Німеччина. В умовах Реформації та Селянської війни мистецтво набу¬ло тут особливо напруженого й драматичного характеру. Саме на цей період припадає творчість Альбрехта Дюрера (1471 — 1528), котрий підніс німецький живопис і графіку на рівень світових досягнень. Сміливий новатор у мистец¬тві, людина, охоплена жадобою наукового пізнання світу, він, подібно до Леонардо, поєднував високий злет творчої думки з найуважнішим вивченням натури. Творчо розви¬ваючи традиції національного мистецтва, Дюрер в той же час озброював сучасних йому німецьких художників знан¬нями про закономірності реального життя і відкрив шлях до глибокого розуміння і засвоєння високих надбань італій¬ського мистецтва.У цей же період, крім Дюрера, в Німеччині в жанрі гу¬манізму працювали і такі значні майстри, як Матіас Нітхарт і Лукас Кранах Старший (1472—1553).
Останнім з великих художників німецького Відродження був Ганс Гольбейн Молодший (1498—1543) — живописець і гравер, що виявив себе, насамперед, як видатний порт¬ретист. Кого б не малював Гольбейн, — уславлених гу¬маністів Еразма Роттердамського і Томаса Мора чи фран¬цузького посла при англійському дворі Моретта, купця Георга Гізе, свою дружину з дітьми чи англійського коро¬ля Генріха VIII, він завжди об'єктивний, сповнений інте¬ресу до внутрішнього життя людини і спостережливий, точний у своїй лаконічній художній мові.
Самобутній, гармонійний і витончений варіант Північного Відродження склався в XV—XVI ст. у Франції. У цей період тут відбувався процес централізації національної держави, а тому осередком нової художньої культури стали не тільки великі міста, як у інших країнах, а й королівський двір.
У другій половині XV ст. на мистецтві країни почав позна¬чатися вплив Італії. Інтерес до культури Ренесансу посилив¬ся в кінці XV і на початку XVI ст. у зв'язку з італійськими військовими походами французьких королів. У Франції в цей час почали вивчати й античну культуру. Тому вже в XVI ст. визначальною особливістю французького мистецтва стало органічне поєднання форм італійської культури, античної спадщини та докорінно переосмислених традиційних для Франції форм готичного мистецтва. Цей мистецький сплав вплинув на архітектуру побудованих легких і чепурних па¬лаців, а також відобразився у монументально-декоративно¬му мистецтві, насамперед скульптурному. З видатних фран¬цузьких скульпторів доби Відродження особливу популярність здобув Жан Гужон (15(10)14—15(64)68). Значного розвитку досяг портретний жанр, зроблений фарбами або олівцем, позначений рідкісною гостротою спостереження, чистотою, точністю і вишуканістю рисунка. Багато таких портретів ство¬рив Франсуа Клуе (бл. 1516—1572), який походив з родини французьких художників доби Відродження.
5. Починаючи приблизно з XII— XIII ст. у країнах За¬хідної Європи в результаті розвитку товарного виробниц¬тва, удосконалення ремесел, розширення торгівлі і міст посилився інтерес до науки, поширилися знання, одержані від античного світу, арабських та інших східних країн, набула широкого розвитку наукова думка. Середньовічні вчені своїми перекладами творів античності ознайомили суспільство з культурою цієї епохи і, відповідно, медични¬ми знаннями.
Першими завданнями науки на цей період стає бороть¬ба зі схоластикою та утвердження нового світогляду. Для культури і науки епохи Відродження характерна пильна увага до людського тіла, а отже — до анатомії. Основним методом для розвитку цієї наукової галузі стає дослід. У кінці XVII ст. голландський лікар Герман Бургав твердив, що основним шляхом, яким медицина досягне успіхів, є досконале спостереження за всім, що відчувається в лю¬дині, — здоровій, хворій, мертвій.
Проти схоластики в медицині одним з перших виступив німецький лікар і природознавець Парацельс (1493—1541), який викладав медицину в Базельському університеті.
На його думку, тільки в результаті досліджень можна встановити істину. Від своїх студентів він вимагав постійної роботи в лабораторії. Саме Парацельс розвинув нове вчення про дозування ліків, рекомендував захищати рани чисти-ми пов'язками, почав використовувати для лікування міне¬ральні води, хімічні речовини (ртуть, свинець, залізо, оло¬во, мідь, миш'як), бо вважав процеси в організмі людини хімічними.
Велику роль у розвитку наукової анатомії відіграв бельгієць Андреас Везалій (1514—1564), який викладав ана¬томію в Падуанському університеті. Суть поглядів Везалія викладена в його праці "Про будову людського тіла", де він описав скелет, м'язи, судини, нерви, органи травлення, ор¬гани дихання, серце, мозок та ін. Наукові погляди Везалія відкрили нову сторінку в медичній науці, а сам він зазнав переслідувань інквізиції.
Поряд з лікарями анатомією цікавилися художники, скульптори тієї доби. Так, великий Леонардо да Вінчі брав участь у розтині трупів і залишив після себе 13 томів (200 листів) анатомічних рисунків, навіть планував напи-сати "Трактат з анатомії".
Ідучи шляхом спостережень, досліджень, англійський лікар Вільям Гарвей (1578—1657) написав працю "Анато¬мічне дослідження про рух серця і крові у тварин", в якій описав кровообіг. Єдине, чого бракувало в системі крово¬обігу за Гарвеєм, — капілярів.
Дослідження Гарвея продовжив італійський лікар Мар-целло Мальпіччі (1628—1694). За допомогою мікроскопа він у 1660р. відкрив будову легень і капілярів у них. Описав еритроцити, здійснив фізіологічні дослідження печінки, селезінки, нирок.У XVI—XVII ст. значного розвитку набули механіка, оптика. Це призвело до винаходу збільшувальних приладів і розвитку мікроскопії. Примітивний мікроскоп сконстру¬ював у 1610 р. видатний вчений, механік і астроном Галі-лео Галілей. А голландський купець і шліфувальник лінз Антоні Левенгук (1632—1723) виготовив більш як 200 мік¬роскопів, які давали збільшення у 270 разів і під якими він уперше спостерігав мікроскопічні організми.
Новий погляд на причину інфекційних захворювань ви¬клав у своїх працях італійський лікар і філософ Джіроламо Фракасторо (1478—1553). На його думку, причиною зараз¬них хвороб є невидимі, дрібні начала — контагнії, які ма¬ють властивість переходити від одного хворого до іншого.
В епоху Відродження змінюється ставлення до хірургії. Якщо в середні віки хірургів не приймали в корпорацію лікарів і хірургічним втручанням часто займалися цируль¬ники і навіть банщики, то в цю епоху хірургію починають викладати в університетах і відкривають хірургічні академії.
Нову методику лікування вогнепальних ран запропону¬вав французький хірург Амбруаз Паре (1510—1590), який відмовився від заливання ран киплячим маслом і припа¬лювання. Паре удосконалив техніку ампутації і операції грижі, відновив операцію на заячій губі і трахеотомію, за¬стосовував перев'язку крупних кровоносних судин у рані, запропонував складні ортопедичні винаходи — штучні кінцівки, суглоби з системою зубчастих коліс тощо. Проте упереджене ставлення до хірургії проявилося у тому, що Паре було відмовлено в отриманні ступеня доктора меди¬цини. Цей приклад ще раз підтверджує роздвоєність і не¬послідовність наукової думки в епоху Відродження. Проте навіть за таких умов медицина, медична наукова думка досягли високого розвитку.
У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила високий злет людської думки у всіх сферах діяльності: науці, мистецтві, літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні відноси¬ни, головним об'єктом яких виступає людина як осо¬бистість з усіма 'й сильними і слабкими сторонами. Це була розвинута культура перехідного періоду між епохою серед¬ньовіччя й епохою Нового часу.