Зарубіжна й українська культура в другій половині 60-80-х років

Період 60—80-х років — один із суперечливих в історії зарубіжної культури, адже в цей час її розви¬ток відбувався у надзвичайно складних умовах подальшого поглиблення протистояння двох непримиренних між собою соціально-економічних систем, загострення їх протиборства, що створювало значні перешкоди на шляху соціально-економічного і культурного процесу.

Проте, долаючи ці та інші труднощі, широко використовуючи новітні досягнення науково-технічної революції (НТР), передові країни за¬рубіжжя в зазначений період зробили вагомий внесок у створення за¬гальнолюдських духовних цінностей, розвиток світової цивілізації та культури.

На другу половину 60—80-х років припадає далеко не кращий період і в розвитку української культури. Не маючи своєї державності, пере¬буваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко і репресії. Це притупляло творчий потенціал українського народу, гасило Ініціативу, змагання різних ідей і напрямів у культурі, виснажувало духов¬ні сили народу, що не могло негативно не позначитися на рівні, якості і темпах розвитку культури в цілому та кожної з її складових зокрема. Однак і в цих важких умовах український народ не втратив свій духов¬ний, моральний і багато у чому зберіг свій культурний потенціал, особли¬во його фундаментальні засади.

Зарубіжна культура та особливості її розвитку

У другій половині 60—80-х років продовжувала розвиватися науко¬во-технічна революція, яка мала дедалі більший вплив не лише на науку, техніку, виробництво, а й на всі сторони життя, матеріальної і духовної Діяльності людини. Важливою ланкою, через яку НТР впливає на всі сфери людської діяльності, виступає культура, що відбиває аксиологічний аспект будь-якої людської діяльності та її результатів. НТР має культурно-цивілізаторську функцію саме тому, що наукове знання є одним із істотних компонентів духовної культури, а його матеріалізація й новій, більш удосконаленій техніці — цінність матеріальної культури.

Завдяки досягненням науково-технічної революції народжуються нові види і жанри мистецтва, нові засоби відображення й вираження, які впли¬вають на характер образного сприйняття світу. Так, нові матеріали в архітектурі, монументальному живопису, нові технічні можливості в музиці, кіно істотно змінили їх характер. Внаслідок цього культурні процеси стали більш досконалими, доступними народним масам, посилилась їх гуманістична спрямованість.

Науково-технічний прогрес значно підвищує вимоги до культури виробництва, спеціальної і загальноосвітньої підготовки людей, їх культурно-технічного рівня. Він не тільки якісно змінює працю в галузі виробництва, а й участь особистості в управлінні суспільством, вихованні, науково-технічній творчості, художній самодіяльності.

На основі широкого використання новітніх досягнень НТР знач¬ного розвитку набула наука, яка дедалі більше інтегрується з ви¬робництвом, перетворюючись у безпосередньо продуктивну силу. Її видатними досягненнями стали дослідження космосу, створення но¬вих прогресивних технологій, синтетичних матеріалів із заздалегідь зада¬ними властивостями тощо. Зарубіжні вчені чимало зробили для розвит¬ку атомної електроенергетики, кібернетики, генної інженерії, таких но¬вих наукових напрямів, як кваліметрія, радіоелектроніка, біохімія, матема¬тична лінгвістика, космічна медицина.

Вимогам НТР підпорядковується і система освіти, з якої вихо-дять і ті, хто рухає науку, і ті, що на різних рівнях праці й управління реалізують її досягнення заради поступу цивілізації. У другій половині 60—80-х років в США, Японії та в країнах Західної Європи суттєво змінюється організація освіти в напрямі зближення її з наукою і виробництвом. Розроблено концепції безперервної освіти, що дає можливість змінювати професію і фах упродовж всього життя. Інтенсивний обмін досвідом зблизив системи вищої освіти і виробив світовий стандарт якості підготовки студентів. Сфера освіти у цих кра¬їнах пріоритетна і для неї виділяються значні кошти. Так, витрати на вищу освіту в США за останні ЗО років зросли в 20 разів, тоді як в колишньому Союзі всього в 4,3 раза.Вища школа у розвинених країнах пріоритет надає не вузькоспеці¬альній, а загальнонауковій і загальногуманітарній підготовці фахівців, здат¬них не тільки до виконавчих функцій, а й насамперед до організації та управління, вміння охопити весь процес виробництва, вивчити всі його аспекти. Така підготовка сприяє також вихованню індивіда як актив¬ного і вольового суб'єкта, здатного до самостійних зусиль у навчанні. Вона більше відповідає майбутньому розвиткові, ніж просто підготовка висококваліфікованих фахівців. Гуманітарне орієнтована освіта навчає студентів мислити творчо, мати свою думку, а не запам'ятовувати і від¬творювати інформацію. В ряді зарубіжних країн студентам не читають лекцій так, як у наших вузах; лекції проводять у формі запитань-відповідей, розігрування конфліктних ситуацій. Найпрестижніші університети Япо¬нії — Токійський і Кіотський — відомі власне фундаментальністю й універсальністю, широкою загальноосвітньою підготовкою випускників. Саме такі університети і формують інтелектуальну еліту. Тому не випад¬ково, що в наш час у Японії на одну людину, яка працює руками, припа-дає понад десять осіб розумової праці.

Науково-технічна революція створює додаткові можливості не лише для підготовки високоосвічених фахівців, а й вдосконалення самої людини. Однак у суспільстві можуть існувати чинники як об'єктивні, так і суб'єктивні, що стримують процес перетворення уєї можливості в дійсність. Для такого перетворення великого значення набувають такі чинники, як історична доля народу, панівний політичний режим, геополітичне становище, наявність свободи і державного суверенітету.

Згадаємо муссолінівську Італію, гітлерівську Німеччину, колишній СРСР, деякі країни Азії й Африки, де в першій половині XX ст. виник¬ли тоталітарні режими. Панування у них диктатури призвело до відчу¬ження людини від власності, влади, духовно-культурних цінностей, су¬проводилось трагедією зламаних доль, нездійсненних задумів, спустоше¬них душ. Трагічною стала і доля культури, яка перетворилася в засіб ідеологічно-духовного маніпулювання людиною.

Намаганню тоталітарних режимів нівелювати своїх громадян, перет¬ворити їх на «масу», «натовп» підпорядковується система масової про¬паганди, яка спрямовується на тотальну морально-психологічну обробку всієї нації. Саме бурхливий розвиток засобів масової комунікації (га¬зети, журнали, радіо, грамзапису, кіно), якому значною мірою сприяло використання новітніх досягнень науково-технічної революції, зумовив значне поширення у другій половині 60—80-х років у ряді зарубіжних країн «масової культури».

На відміну від офіційної культури, підпорядкованої державі, «масова культура» свідомо і вільно пропагує нейтральність, розважальність, на¬туральне насильство, секс, вивільняючи при цьому людину від витрат розумової енергії, почуттів та волі. Важливим для неї є створення Іміджу, ілюзій, вимислів, міфів, які не потребують зусиль для свого спри¬йняття і компенсують їх світом вигаданих мрій і фантазій. Тому міфоло¬гічними героями ряду зарубіжних детективних романів, вестерну, мюзик¬лу, фільмів-жахів стали супермен, Кінг-Конг, вампір, Спай-дермен — людина-паук, Бетмен — людина-кажан та ін.

У другій половині 60—80-х років «масова культура» значно по¬ширила свій вплив на всю зарубіжну культуру. І в тому, що вона відкрила широкій аудиторії доступ до культурних надбань, культивує видовищність і розважальність, немає нічого поганого, адже впродовж останніх десятиріч змінилася соціальна мораль людини. Переживши найжорстокішу світову війну, масові терори фашистських і комуністичних режимів, вона не дуже бажає сприймати ті важкі життєві проблеми, які ставило колись справжнє мистецтво, не хоче вже нести відповідальності навіть у переживанні. Чим легше, бездумніше, нарешті — примітивніше мистецтво (тільки не народне), тим краще глядачеві, слухачеві. А якщо ще й врахувати доступність, дешевизну і досконалість, які дають можли-вість з мистецтва робити шоу, тоді цілком зрозуміло, чому воно викликає тотальне захоплення передусім найбідніших і середніх верств населення.

Значний вплив на культуру, особливо на літературу і мистец-тво, в ці роки продовжував справляти модернізм, зокрема його різ-новидність екзистенціалізм (від лат. — існування, філософія існування). Характерними його рисами є суб'єктивне тлума¬чення свободи, утвердження інтуїтивного сприйняття реальності. Од¬ним з основних тверджень екзистенціалізму є теза про існування «дійс-ного» і «недійсного». «Дійсне» існування людини може бути лише тоді, коли вона не скута стандартами виробництва, державними правилами і розпорядженнями, коли має змогу виявити свою індивідуальність. Екзи¬стенціалізм сприяє і таким явищам, як противага особи суспільству, ро¬зуміння свободи як зосередження на своєму «Я». Найбільш відомими його представниками, як уже зазначалося, були французькі письменники і філософи А. Камо та Ж.П.Сартр.Модернізм у мистецтві, особливо в образотворчому, пропагує «нетря¬ний стиль», монтажні «відеоефекти», «фотоарт», гіперреалізм. В ар¬хітектурі він утверджує так званий «міжнародний стиль», поп-архітектуру, декоративні гаражі, а в музиці — панків і нову хвилю року. У 60—80-ті роки з'явилося чимало музикальних митців, які тяжіють до індивідуа¬лізму. Для їх творів характерним є розрив з класичною музикою, над¬мірне захоплення технічними новинами, що часто руйнує норми і гармо¬нії в музиці.

Згодом на зміну модернізмові прийшов постмодернізм, який орієнтується більше на комерцію, бізнес. Масова комерційна кінопродукція (вестерни, детективи, фільми-жахи з кривавими сценами) дедалі більше завойовує позиції в зарубіжному кіно. На кіно- і телеек¬рани виходять фільми «Джеймс Бонд...», «Клас — 1984», «Знищення по-техаськи» тощо, в яких пропагуються насильство, вбивство, жорсто¬кість. Значного поширення набули фільми про космічні пригоди та інопланетян, різні катастрофи («Пожежа», «Щелепи», «Землетрус»).

У зарубіжній літературі поширився і такий напрям, як детектив. Не маючи художньої цінності, він значно впливав на масового читача. Тому поряд з кращими зразками зарубіжного детективу англійської пись¬менниці А. Крісті і французького письменника Ж. Сіменона поширилась і примітивна серія романів англійського письменника І. Флемінга про «Агента 007».

У мистецтві країн Заходу одним з провідних різновидів модернізму став неоавангардизм, який поєднує в собі і абстрактний живо¬пис, і сучасний сюрреалізм, і структуралізм.

Помітний вплив на зарубіжну культуру справила і така досить модерністська художня течія, як «поп-арт». Відмовляючись від звичних методів живопису й архітектури, логічних і образних закономір¬ностей, «поп-арт» культивувала випадкове поєднання готових побуто¬вих предметів, механічних копій (фотографій, муляжів, репродукцій), уривків масових друкованих видань (реклама, промислова графіка, комікси та ін.), в ранг мистецтва зводила культ речей, любов до сенсації і «ма¬сову культуру». «Поп-арт» розпочалася як течія в елітарному мистецтві, потім її адресували молоді як доступну сучасну культуру, в творах якої все дозволено. Поступово вона стала масовим явищем, проникнувши в літературу, театр, кіно, музику і побут, стиль поведінки, образ думок.

Значного поширення в театрі, музиці, цирку Заходу набув такий різ¬новид «поп-арта», як «хеппенінги» — пряме перенесення на сцену того, що відбувається в певний момент: актори чи музиканти виходять на сцену і без сценарію розпочинають імпровізувати. Інколи в таких діях бере участь і сама публіка.

Водночас з цими течіями в зарубіжній культурі у другій полови¬ні 60—80-х років розвивалось реалістичне мистецтво. Видатними представниками реалізму в зарубіжній літературі стали французькі пись¬менники Є.Тріоле, Р.Мерль, М.Дрюон, поет Ж.Превер, італійські письменники К.Кассола, А.Моравіа, письменник ФРН Г.Белль. Представниками англійського реалізму були письменники Дж.Олдрідж, Ч.Сноу, А.Мердок, американського — Т. Уїльямс, Д.Апдайк, К.Воннегут.

Подальшого розвитку набула реалістична література в молодих краї¬нах Азії й Африки, що розвиваються. У ній гучно звучить тема бороть¬би за незалежність, любові до своєї Батьківщини. Широко відомою стала творчість таких письменників, як Яшпал (Індія), Катеб, Ясин (Ал¬жир), К. Лей (Гвінея), Нгугі (Кенія). Глибокий патріотизм пронизує поезію А.Нето (Ангола), П. Неруди (Чилі).

Характерною для реалістичної зарубіжної літератури у другій по¬ловині 60—80-х років була тенденція до посилення уваги до витоків людської самосвідомості, культурної пам'яті, масштабного охоплення проблем життя, долі сучасного світу. В цей час актуалізуються також проблеми співвідношення особистості з космічним і людським універсумом.

Значних творчих здобутків досягнуто і в театральному мистецтві. Саме в цей період подальшого розвитку набули й епічний театр, нові жанри — трагікомедія, політична і документальна драма, а також езотеричний театр Китаю, Японії, Індії та інших країн Азії й Африки. Значних висот у цей час досяг американський театр, що дав світу гран¬діозну помпезність мюзиклів та різних шоу. Зарубіжний театр — різний і мінливий, ліричний і жорстокий, здоровий і хворий, перебував у постійному пошуку сенсу життя і вічної істини. Саме це було і є надзав¬данням сучасного театру.Тема боротьби за утвердження миру і соціальної справедливості живить творчість і художників-реалістів. Яскраво реалістична те¬чія виявилася, зокрема, в творчості французького карикатуриста і полі¬тичного графіка Ж. Еффеля, американського художника Р. Кента, дат¬ського політичного карикатуриста Г.Бідструпа. Серед визначних май¬стрів живопису слід відзначити мексиканського художника А. Сікейроса, який працював над розробкою нових засобів зображення і технічних методів живопису. Ці художники не були байдужими, фальшивими. Во¬ни ніколи не висували перед собою концепцію, а приглядаючись до життя, намагалися зрозуміти або людей, які їх оточують, або самих себе. А згодом, під кінець життя, у них з'являлись концепції. Митець здатен самореалізуватися, коли він проник у життя, прагне зрозуміти людину і щось про неї чи для неї сказати.

У другій половині 60—80-х років розширило можливості худож¬нього сприйняття дійсності зарубіжне кіно. Прогресивний гуманіс¬тичний і демократичний зміст притаманний фільмам кінорежисерів М. Антоніоні (Італія), А. Пенна, Ф. Коппола (США), Р. Атенборо (Англія), М. Тротта (ФРН) та ін. В їх кінострічках розкривається проблема прав людини, її буття, значення великої любові. Цій темі присвячений і фільм кінорежисера В. Вендерса «Париж-Техас», який у 1984 р. на Каннському кінофестивалі одержав головний приз — «Зо¬лоту пальмову гілку». Тенденцію до добра, злагоди і справедливості ви¬явили і кінофестивалі у Венеції (1986) і Західному Берліні (1987).

Бурхливий розвиток у цей час відеоіндустрії, зумовлений зростанням темпів науково-технічного прогресу, значно послабив монополію кіне¬матографа і поширив можливості для зростання аудиторії масового гля¬дача, особливо молодіжного, в інших видах мистецтва, зокрема музичного.

Прогресивні тенденції відбивало і реалістичне музичне мистец¬тво Заходу. Гідне місце у скарбниці світової культури зайняли твори таких композиторів, як Б. Бріттен (Англія), І.Стравінський (США) та ін. Характерним у їх творчості є поєднання національно-музичних тра¬дицій минулого з сучасними музичними засобами.

У зарубіжній естраді широкої популярності в любителів музики на¬була творчість англійського квартету «Бітлз»*, ансамблів і дуетів «Рол-лінг стоунз», «Карз», «Лед Зеппелін», оркестру К. Сантани, у складі якого успішно виступав один з кращих джаз-гітаристів світу П. Метені. Широке визнання отримали і такі творчі колективи, як «АББА», «Мо¬дерн Токінг» тощо.

Відомими світу стали імена естрадних музикантів і виконавців М. Матьє (Франція), Л. Армстронга (США), А. Челентано (Італія), К. Готта (Чехословаччина), А. Герман (Польща) та ін.

Так можна коротко охарактеризувати стан зарубіжної культури у другій половині 60 — 80-х років. Роблячи вагомий внесок у створення загальнолюдських духовних цінностей, вона впливала на культурні про¬цеси, що відбувалися у різних країнах світу в ті роки.

Українська культура в другій половині 60 — 80-х років

В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі ви¬пало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики, що творилася за вказівками «керівної і спрямовую¬чої». Така політика завдала як життю народу, так і його культуротворенню свої далеко не оптимальні ритми, точніше — аритмію. Звівши постулат світогляду «буття визнає свідомість» у ранг державної ідеоло¬гії, радянська влада закріпила в суспільній практиці пріоритети за мате¬ріальною, виробничою сферою, відсунувши на другий план нематеріальну сферу — освіту, охорону здоров'я, мистецтво, культуру та ін. Звідси і коріння залишкового принципу фінансування цих сфер, які впродовж багатьох десятиріч визначали формування державного бюджету в ко¬лишньому СРСР, а отже, і в Україні. Тому цілком зрозуміло, чому за всю свою історію радянська влада не збудувала в Києві жодного художньо¬го театру.

При цьому праця розумова, праця інтелігенції протиставлялася праці робітників і селян. Інтелігентну людину вважали за представника «про¬шарку суспільства». В результаті цього втрачено орієнтири до загаль¬нолюдських духовних цінностей, цінностей наших національних культур, до розуму і свідомості людини.

Приниження ролі інтелектуалів, яке панувало в колишньому СРСР, низький професійний і творчий рівень значної частини фа-хівців призвели до відставання «соціалізму» у багатьох сферах ді-яльності. Це ще один із переконливих доказів того, що ні економічний, ні науково-технічний розвиток не повинні здійснюватися за рахунок культури, що ігнорування проблем культурного поступу обертається еко¬номічною стагнацією. Саме це і сталося в 70—80-х роках. У цей час в економіці, соціальній і духовній сферах накопичуються невирішені проблеми, з являються застійні явища, утворюється свого роду механізм галь¬мування. На початку 80-х років ця тенденція стає визначальною. Та¬ким був головний підсумок тривалого панування тоталітарного режиму в країні.Однак, незважаючи на істотні недоліки, що мали місце у другій половині 60-80-х років, культурне життя не переривалося та мало певні здобутки. Це стосується насамперед народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. Внаслідок цього тривало вдосконалення її системи, було завершено перехід до загальної середньої освіти, внесено зміни до шкільної структури. У початковій школі замість чотирирічного навчан¬ня було введено трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до шко¬ли здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. У республіці на кінець 80-х років функціонувало понад ЗО тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

Постійну увагу держава приділяла і розширенню підготовки фа¬хівців для народного господарства та культури у системі вищої і середньої спеціальної освіти. З цією метою було об'єднано малі вищі навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд но¬вих вузів, збільшено прийом до вузів, особливо інженерних спеціальнос¬тей, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984/85 навчаль¬ному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеці¬альних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеці¬альностей. Впродовж 60—70-х років Україна одержала майже 4 млн фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн — з ви¬щою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заоч-ного та вечірнього навчання, а також забезпечення державою права громадян на освіту, яке гарантувалося безоплатністю всіх видів освіти, виплатою державних стипендій та іншими пільгами, що надавалися учням і студентам, сприяли зростанню високого освіт-нього рівня населення України. На початок 1982 р. чисельність насе¬лення у республіці з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чол., або 84 % зайнятого населення, що свідчило про могутній науковий та культурний потенціал країни.

Поряд з незаперечними здобутками в галузі освіти впродовж 60-80-х років мали місце і негативні явища. В умовах тоталітарно-бюрократичної системи освіти й виховання орієнтувалися не на озна¬йомлення молоді із загальнолюдськими цінностями, щоб розвивати ду¬ховність та інтелект, а на підготовку для існуючого політичного режиму слухняних радянських людей, які абсолютно вірили в те, що промовля¬лось з кафедри або трибуни. Право на сумнів кваліфікувалось як інако¬мислення. Цим закладалася загроза інтелектуальної безпеки радянського суспільства, бо, як зазначав Гегель: «Коли мислять усі однаково, отже, ніхто не мислить».

Формалізм та заідеологізованість, догматизм стали вихідною точкою у навчанні, яке загалом набуло не гуманістичного, а праг-матичного спрямування. Соціальне замовлення школі практично зву¬чало однозначно: знання, знання і ще раз знання. А того, кого навчали, розглядали як «посудину, яку треба було заповнити». В цьому одна з причин формування численного прошарку фахівців-технократів, здатних розв'язувати інженерно-технічні завдання, але не здатних мислити за¬гальнолюдськими категоріями. Щороку, випускаючи з вузів найбільшу в світі кількість дипломованих інженерів, ми водночас здобули значних «досягнень» у знищенні як екології природи (забруднення землі, лісів, озер, річок, моря), так і екології душі (руйнування культури, моралі).

Освіта дедалі більше втрачала свою самоцінність і як виховний процес духовного збагачення, становлення і вдосконалення особис¬тості, вироблення її моральних засад, розвитку суто людських якостей. Це сприяло виробленню споживацького ставлення молоді до життя, розщепленню моральної та естетичної свідомості, розриву між розумом і почуттям. І як наслідок цього переставала бути цінністю людина розумна, освічена, думаюча.

В умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національ¬ної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі куль¬турні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Викривлене тлумачення інтернаціоналізму, надуманість та абсолюти¬зування категорій «радянський народ», «злиття націй», гаслом яких бу¬ло «відмирання національних мов», на практиці виявилося в республіці у посиленні русифікації освітніх закладів. У травні 1983 р. Політбюро ЦК КПРС розглянуло питання про додаткові заходи щодо вивчення російської мови. У схвалених ЦК КПРС 10 квітня 1984 р. і Верхов¬ною Радою СРСР 12 квітня 1984 р. «Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійно-технічної школи» зазначалося, що «вільне володіння російською мовою повинно стати нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади». Поряд з цим у республіці в ці роки не було прийнято жодної постанови щодо поліпшення вивчення рідної мови.Внаслідок цього у першій половині 80-х років в обласних центрах і в Києві українські та мішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а російські — 72%. В інших великих містах республіки їх було відповідно 16 і 84 %. У Донецьку не було жодної української школи.

Таке саме становище склалося і в дошкільних закладах. Повністю були ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мова¬ми навчання, а вищі та середні спеціальні заклади освіти майже повсюдно перейшли на російську мову. Майбутнім фахівцям з української мови було відведено в Україні територію села, а саму мову великого народу стали називати сільською. Набір студентів на українське відділення був меншим, ніж на російське. Та й зарплата вчителям російської мови була значно вищою, ніж учителям української. Звичайним явищем ста¬ло виключення із вищих закладів освіти студентів-українців за «націо-налізм». Російською мовою виходили найцікавіші і найважливіші публі¬кації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так, лише впродовж 60—70-х років частка книжок, що виходили українською мовою, знизилась майже втроє.

Починаючи з 1972 р., коли першим секретарем ЦК Компартії України став В. Щербицький, який обіцяв головному ідеологу КПРС М. Сус¬лову протягом п'яти років покінчити з українською мовою, посилюється русифікація, різні відтінки українознавства обмежено до мінімуму, біль¬шості українських наукових журналів довелося переходити на російську мову. Видавництво Академії наук УРСР «Наукова думка» фактично стає російським.

Політика русифікації України викликала протести деяких пред¬ставників української інтелігенції, насамперед письменників. У сво¬їй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» літературний критик І. Дзюба доводив, що русифікація — продовження політики російського шовініз¬му і колоніалізму. «Колоніалізм, — писав він, — може виступати не лише в формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Ця праця принесла поневі¬ряння авторові. Під ударами тоталітаризму пішли з життя і лише за те, що любили Україну, мову, культуру свого народу, поети В. Симоненко І Я.Кисельов, прозаїк Г.Тютюнник. Це були справжні лицарі боротьби за високі Ідеали свободи, людяності, добра. В. Симоненко писав, що спокій на рідну землю прийде тільки тоді, коли впаде в роззявлену могилу останній на планеті шовініст.

Суперечливі процеси відбувалися і в розвитку науки. У другій половині 60—80-х років у республіці зростала і вдосконалювалась мере¬жа науково-дослідних установ, розгорталися нові напрями й форми їх діяльності, збільшувалась чисельність наукових кадрів. Центром науко¬вих досліджень у республіці залишалась Академія наук УРСР. На 1 січня 1985 р. у її складі було 78 наукових установ і 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. В них працювало понад 85 тис. наукових співробітників, у тому числі 1330 докторів і 8549 кан¬дидатів наук, 130 академіків і член-кореспондентів АН УРСР.

Працюючи у творчій співдружності з вченими інших республік, науков¬ці України здійснили ряд важливих відкриттів і винаходів, які збагатили українську науку. Так, фізики Харкова й Києва успішно працювали в

галузі фізики атомного ядра і ядерних реакцій, їх зусиллями було ство¬рено один з найбільших у світі ізохронний циклотрон

У-240 і ядерний реактор ВВР-10г. В Інституті кібернетики АН УРСР під керівницт¬вом академіка В. Глушкова, який багато зробив для утвердження його як всесвітньо відомого наукового центру, здійснена розробка першої в світі системи «Проект» — системи автоматизації проектування схем¬ного і програмного обладнання ЕОМ методом формалізованих техніч¬них завдань. Створена В. Глушковим київська школа кібернетики за деякими напрямами посідала гідне місце не лише в колишньому Союзі, а й у світі. Численні нові напрями досліджень ефективно розвивались у математиці, матеріалознавстві, порошковій металургії, електрозварюванні, хімії, медицині. Важливе теоретичне і практичне значення мають дослі¬дження академіків О. Антонова, М. Амосова, В.Глушкова, Є.Патона. Значним був внесок у науку вчених вищої школи республіки, в тому числі й Київського університету, — математиків М.Богомолова і Ю. Митропольського, хіміків А.Купріянова і А.Пилипенка, біологів П.Богача і О.Маркевича.У науці цього періоду було чимало труднощів і недоліків. Так, вважа¬лося аксіомою, що соціалістичний лад сам по собі відкриває необмеже¬ний простір для науково-технічного прогресу, для використання його досягнень в Інтересах трудящих мас. Соціалізму приписувалася ніби назавжди дана здатність органічно поєднувати свої переваги з наукою, раціональним веденням господарства, будь-якими прогресивними фор¬мами організації виробництва. Ця теорія безконфліктного і тріумфаль¬ного сходження соціалізму призвела до ряду серйозних помилок, що мали місце в науково-технічній політиці того часу. Серед них — недо¬оцінка досягнень науково-технічної революції, орієнтири в багатьох га¬лузях економіки на середній технічний рівень, закупівля нової техніки і технології за кордоном замість розвитку вітчизняного машинобудуван¬ня, відсутність необхідних стимулів для розвитку новітніх технічних роз¬робок і впровадження їх у виробництво.

Так, на підприємствах республіки вони впроваджувалися лише на 15-20%. Це гальмувало технічне переозброєння промислового вироб¬ництва. Значна кількість розробок, що виконувалися відомчими науко¬во-технічними інститутами, не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економіч¬ним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому одна з важливих причин відставання колишнього СРСР від держав Заходу. Ось лише один приклад цьому. Якщо в Радянському Союзі на кінець 1990 р. налічувалося 300 тис. електронно-обчислювальних машин, то в США — 40 млн, тобто один комп'ютер припадав на 900 жителів, тоді як у Сполучених Штатах цей показник становив один до семи.

За тотального одержавлення суспільних відносин творча особис¬тість заганялася у ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, несприйняття чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Такі негативні явища, як догматизм, схематизм, певний відступ від історичної правди, утруднювали також розвиток суспільних наук. Ке¬рівні партійні органи ставили за мету ще більше зміцнити монополію своїх генсеків та їх однодумців на інтерпретацію марксизму-ленінізму, завдань усіх наук. І як наслідок цього посилився диктат у суспільних науках, а нетерпимість щодо інакомислення набула дедалі більш автори¬тарних форм.

Тому ряд праць істориків, філософів, економістів несли на собі відби¬ток того часу, були поверховими, містили помилки у трактуванні окремих подій, фактів, явищ. У радянській історіографії мали місце значні викрив¬лення української історії, було створено навіть особливу професію кри¬тиків «совєтологів».

Повністю підконтрольними в умовах тоталітарного режиму виявля¬ються література та мистецтво. У другій половині 60—80-х років ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літератури, в яких партійні організації зобов'язувалися посилити непри¬миренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного на¬ціоналізму, національної обмеженості і місництва. Постанови ЦК КПРС з питань літератури і мистецтва, прийняті в 1946—1948 рр., в яких різко і несправедливо засуджувалась творча діяльність ряду митців, були ска¬совані лише в 1990 р. Керуючись ними, «стражі» партійності, класовості та інтернаціоналізму «викривали» носіїв «бацил» націоналізму і сепара¬тизму, цькували видатних діячів української творчої інтелігенції.

На зламі 60—70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистец¬тва. Проявом цього стала заборона художніх творів, пов’язаних зі сто¬рінками боротьби за національну незалежність.

Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовиць¬кого терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час «суслівської» русифікації.

24 травня 1964 р. у рік 150-літнього ювілею Т. Шевченка була «організована» пожежа в Центральній бібліотеці Академії наук УРСР. З семи поверхів бібліотеки згорів «чомусь» саме той, де була україніс¬тика — 600 тис. томів цінних творів, рідкісних видань дореволюційно¬го періоду, унікальні архіви. Згоріли також спеціальні фонди україністи¬ки, які до 1932 р. збиралися за вказівкою М. Скрипника.

Однак на цьому злочини проти української культури не закінчили¬ся. В тому ж 1964 р., мабуть «випадково», загорівся Видубецький монастир, в якому згоріла бібліотека Київської академії, скарби євро¬пейської літератури VII—VIII ст. На початку 70-х років у бібліотеці Київського університету було розформовано Кабінет рідкісної книги, створений професором О. Масловим. Літературу звезли в підвали студентського гуртожитку, де вона була затоплена водою. Наприкінці 1974 р. згорів відділ давньої української літератури в Інституті літе¬ратури АН УРСР, пропали багато книжок і велика наукова картотека.І навіть тоді, коли український народ 1 грудня 1991 р. на повний голос заявив про відродження України як самостійної держави, шові¬ністичні кола у своїй злобі не мали меж. Була спалена вщент святиня українського народу — Кобзарева хата, а також викрадена у Переяс¬лав-Хмельницькому музеї особиста зброя Богдана Хмельницького.

Восени 1964 р. по-варварськи було знищено знаменитий 6-метровий вітраж у вестибюлі червоного корпусу Київського університету. Цей високохудожній монументальний твір, виконаний художниками А. Гор¬ською, Л. Семикіною, Г. Севрук, П. Заливахою, був присвячений Т. Шевченку. Однак партійно-комуністичний режим не міг допустити, щоб німі раби, оспівані генієм гнівного Кобзаря, своїми образами щось нагадували таким же глухим і сліпим рабам 60-х років. Пізніше А. Горська, Г. Севрук були виключені із Спілки художників України, а П. Заливаху засуджено на п'ять років ув'язнення «за антирадянську діяльність». У листопаді 1970 р. А. Горської не стало, її знайшли зарубаною в будинку свекра у Василькові.

Гнів і обурення партійної верхівки викликала і творчість видатного скульптора, живописця, науковця, етнографа, збирача народних скарбів, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Державної премії України ім. Т.Шевченка І.Гончара. За 35 років подвижницьких мандрів він зібрав унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фото¬графій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів жи¬вопису, козацьких обладунків, ікон, якій може позаздрити будь-який державний музей. Іван Макарович своєю творчістю, своїм мистецтвом, зібраними скарбами формував національну свідомість, гартував борців за незалежність, наближав Соборну Україну. Тому колекція і її творець не раз піддавалися репресіям, постійно перебували під недремним оком колишньої держбезпеки, і лише після його смерті вже незалежна Укра¬їна по праву визнала велич цього митця і відкрила музей Івана Гончара, на який він так довго плекав надію.

Не уник звинувачень навіть перший секретар ЦК Компартії Укра¬їни П. Шелест, якому закидали недостатню боротьбу з українськими націоналістичними проявами, деякий місницький патріотизм. Його книж¬ка «Україно наша Радянська», в якій, мовляв, було ідеалізовано україн¬ську історію, запорозьке козацтво, була фактично знищена. Петро Юхи¬мович був усунутий з посади першого секретаря і висланий з України.

На початку 70-х років по всій Україні прокотилася нова хвиля обшу¬ків й арештів, що була справжнім погромом опозиційної інтелігенції. Були звинувачені в «антирадянській пропаганді» й заарештовані І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Осадчий, І. Гель, І. Калинець. У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снігірьова, який в кінці 1978 р. помер від тортур. У 1979 р. загадково загинув під Львовом популярний компози¬тор В. Івасюк.

Арешти й переслідування українських патріотів продовжувались у наступні роки. У 1980 р. заарештовані й ув'язнені 3. Красівський, О. Гейко-Матусевич, В. Стус, О. Мешко, В. Чорновіл, О. Шевченко, В. Калиниченко; у 1981 р. — І. Кандиба, В. Січко; У 1982 р. — М. Горинь та ін. Внаслідок тяжких табірних умов у 1984—1985 рр. померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. Усі вони боролися за правду в літературі і в житті, сповідували чесні погляди, послідовно їх відстоювали, намагаючись бути просто українцями. На¬віть у тяжких тюремних умовах вони не втрачали присутності духу, вірили у кращу долю України. В листі до друзів В. Стус писав:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Піп жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

І лише з 1987 р. розпочалось деяке послаблення у репресивній систе¬мі. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає випускати «дисидентів» на волю, розтягнувши їхнє звільнення до черв¬ня 1989 р., четвертого року горбачовської перебудови.

Повернулися до активної творчості у цей же час реабілітовані пись¬менники Л. Костенко, І. Драч, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл, живописець О. Заливаха. Загартовані в боротьбі з тоталітарним режимом, вони відіграють гід¬ну роль у процесі відродження й оновлення національної літератури і культури.

В обстановці беззаконня, підозри і страху, що насаджувались у сус¬пільстві тоталітарно-бюрократичною системою, значною мірою деформувалися письменницькі таланти. Поряд з творами, в яких порушувалися серйозні соціальне-моральні проблеми, виходило чимало посередніх, що прославляли досягнення «зрілого соціалізму», комуністичну партію та її лідерів.Література. Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, некомпетентне втручання партії у творчу діяльність, відсутність належ¬них свобод, в Україні жила правдолюбна література, з'явилися високоху¬дожні твори, що поповнили скарбницю світової літератури.

Серед них передусім «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Перекоп», «Таврія», «Тронка», «Собор» О. Гончара, які неодно¬разово перевидавалися у багатьох країнах світу. В творчості цього ви¬датного письменника значне місце займають проблеми національного відродження, почуття національної гордості за свою історію, любові до рідної мови, культури, народних традицій тощо.

Новим підходом у висвітленні різних сторін життя сучасного села пройняті романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж». Ознайомленню нового покоління з справжньою історією та культурою українського народу присвятили свої романи і повісті «Диво», «Роксолана», «Я, Бог¬дан» П. Загребельний, «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю» Р. Іваничук, «Гайдамаки» і «Яса» Ю. Мушкетик, «Гнів Перуна» Р. Іванченко. Захисту українських національних надбань присвятив свою книжку про видатного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького «В пошуках скарбів» М. Шаповал. З новими історико-біографічними творами виступили О. Іваненко, С. Плачинда.

Вільну нецензурну українську поезію не можна уявити без творчості таких здібних молодих поетів, як В. Симоненко і В. Стус, геніальних співців національного визволення. Палкою любов'ю до рідної землі пройняті слова В. Симоненка — поета, який з величезним запізненням став лауреатом Шевченківської премії:

Рідна земле! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподівання і мрії

У життя вриваються моє.

І живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я силу молоду.

Помітним явищем у національно-культурному відродженні стали нові збірки віршів Л. Костенко, І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка, молодих поетів П. Осадчука, І. Римарука. Головний зміст їхніх тво¬рів — це палка любов до України, вболівання за долю її народу, оспівування людських почуттів, праці, природи, рідного краю. Для них служити своєму народу було вже не епізодом, а фахом, високим покли¬канням, честю і прямим моральним обов'язком. Тому не випадково їх філософська поезія проймає душу, хвилює своїм ліризмом і щирістю, захоплює багатогранністю тематики і знаннями історії.

Головні тенденції української драматургії — потяг до сучасної тематики, утвердження боротьби за мир і творчу працю — чітко відби¬ваються в п'єсах «Планета сподівань», «Дикий Ангел», «Фараони» О. Коломійця, «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза» М. Зарудного, «У золотій рамі», «Дівоча доля» Л. Дмитерка. Багато з цих життєлюбних творів стали окрасою театрального репертуару не лише України, а й ряду зарубіжних держав.

Велике значення в утворенні національної культури має видання й наукове опрацювання літературної спадщини В. Блакитного, В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового.

Усе це є конкретним свідченням того, що українські письменники, поети, драматурги, незважаючи на труднощі, своїми творчими здобутка¬ми зробили вагомий внесок у світовий літературний процес, сприяли вихованню національної свідомості українського народу.

Театр. У другій половині 60-80-х років, долаючи штучні перепони, й надалі розвивалося театральне життя. У республіці у цей час діяло 87 професійних театрів, об'єднання «Укрконцерт», 25 філармоній, у складі яких було понад 220 художніх колективів, а також 286 народних само¬діяльних театрів, їхній репертуар значно поповнився новими творами, оригінальними і переробленими.

Так, великий успіх у глядачів завоювали п'єси «Фауст і смерть» О. Левади, «Планета надій» О. Коломійця, «Хто за? Хто проти?» М. Стельмаха. За участь у цих та інших спектаклях лауреатами Дер¬жавної премії стали актори О. Голобородько, В. Івченко, Б. Ступка, лауреатами Державної премії України ім. Т. Шевченка — М. За¬дніпровський, В. Заклунна, Ю. Мажуга, А. Роговцева, М. Рушківський. Це актори широкого творчого діапазону, які наслідували у своїй творчо¬сті найвищі досягнення української театральної культури, органічно по¬єднуючи яскраву театральність з винятковою природністю.

Отже, у творчих здобутках українських театральних митців було чимало позитивного. Проте народжувалося воно не завдяки, а всупереч змісту епохи, в трагедійній боротьбі художника з тоталітаризмом. Борю¬чись насамперед за мистецтво Великого Стилю, очищення від усього випадкового, український театр звертався до культурної спадщини ми¬нулого, кращих зразків зарубіжного мистецтва, здійснював пошуки ви¬сокохудожніх засобів їх відтворення. І це сприяло примноженню таких характерних його рис, як народність, демократизм, музичність.Музика. Невід'ємною складовою театру, що доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому дворові національного колориту, було українське музичне мистецтво. Його розвиток у другій половині 60—80-х років характеризується вдо¬сконаленням усіх жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфо¬ній та пісень.

Значної популярності у глядачів набули опери «Милана» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Заграва» А. Кос-Анатольського, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, балети «Чіпполіно» К. Хачатуряна, «Ольга» Є. Станковича, «Либідь» В. Гомоляки.

Справжнього розквіту досягла українська виконавча культура. Видатними майстрами оперного співу стали Д. Гнатюк, Є. Мірошни¬ченко, А. Солов'яненко, М. Стеф'юк; балету — В. Калиновджа, В. Ковтун, Т. Таякіна; диригентського мистецтва — С. Турчак. Його по праву називали яскравою зіркою в історії українського виконав¬ського мистецтва. Саме він вперше вивів українську оперу на європей¬ський рівень. За його наполяганням у 1982 р. на фестивалі у німецькому місті Вісбаден прозвучала наша національна перлина «Тарас Бульба» М. Лисенка. І це був справжній тріумф — насамперед тріумф Турчака-диригента, а також творчого колективу Київського театру опери та балету, нині Національного академічного театру опери та балету України Імені Т.Г.Шевченка, всього українського мистецтва. Диригентська май¬стерність Маестро високо оцінена в Англії, Японії, Франції, Угорщині, Болгарії та в інших країнах. Не випадково світова критика порівнювала його з К. Аббадо та Г. фон Караяном.

Створення в 60-х роках ряду камерних оркестрів стимулювало роботу композиторів над камерно-інструментальними творами. З'являються нові цікаві симфонії для камерного оркестру В. Губаренка, Л. Дичко, Ю. Гщенка, шість п'єс В. Бібика, чотири паотити М. Скорика, мелодійні оперети В. Лукашова, О. Сандлера та ін. Твори А. Штогаренка, Г. Майбороди, М. Скорика, В. Кирейка, Г. Ляшенка увійшли до репертуарів художніх колективів Франції, Англії, США, Канади та ін¬ших країн. Серед виконавців-інструменталістів високою майстерністю й Індивідуальністю, самобутністю виділяються піаністи М. Крушельницька, Р. Лисенко, М. Сук; скрипалі Б. Которович, О. Криса, О. Пархоменко; віолончелісти М. Чайковська, В. Червов; баяніст М. Ризоль.

До мистецьких здобутків цього часу належать українські пісня й танок, їх на професійному рівні доносили до людей Український народний хор імені Г. Верьовки, Заслужений академічний ансамбль тан¬цю України, Капела бандуристів України, Черкаський український на¬родний хор, Закарпатський народний хор, Буковинський ансамбль пісні і танцю, Подільський ансамбль пісні і танцю «Льонок» та ін. Для них характерними стали постійне вдосконалення жанрів, новизна, емоцій¬ність і майстерність виконання. Разом з щирою українською піснею і запальним танком ці колективи дарували своїм шанувальникам бадьо¬рий оптимістичний настрій, вкрай необхідний у ті нелегкі для України часи.

До скарбниці українських пісень увійшли твори композиторів П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена. Помітний слід у музичній творчості залишив молодий композитор В. Івасюк, зоря талан¬ту якого зійшла на співучій Буковині. Про нього справедливо говорять, що він дав крила українській естрадній пісні, вивів її з провінційних закамарків на світові обрії, надав їй мистецьку гідність. І дійсно, «Черво¬на рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» В. Івасюка повсюдно залунали далеко за межами України, стали кращими піснями року. Своєю геніальною творчістю вони піднімали національний дух україн¬ського народу, спростовували гонорово-невіглаські твердження про його меншовартісність.

Горда, волелюбна та співуча буковинська земля дала ще одного лицаря пісні — П. Дворського.

За радянської влади творчість цієї людини замовчувалась. Не подо¬балися владі назви його пісень — «Буковинське танго», «Рідна мова», «Мама Марія». Тому нелегким і довгим був шлях Дворського до успіху і загального визнання. Він залишався чесною, скромною та порядною люди¬ною. І лише недавно йому присвоєно звання народного артиста, але для багатьох шанувальників справжнього таланту він давно уже став народним співаком та композитором. Його пісні «Яремчанський водоспад», «Повер¬нення додому», «Товариство моє» завоювали великий успіх у широкої аудиторії слухачів. Якими мудрими словами звертається він до громадян України:

Товариство моє!

Вже той час настає,

Коли треба зібратися

в коло

І сказати усім,

що будуємо дім,

Де неволі не буде ніколи!

Вже тепер не дано

одягнути ярмо

На великий народ України!

В нас єдина мета —

Україна свята

Нездоланна ніким і ніколи!

Новітня хвиля національно-визвольного руху кінця 80-х років від¬творена і в пісенній творчості С.Ротару, М.Гнатюка, В.Зінкевича, Н.Яремчука, вокального тріо Мареничів, квартету «Явір», ансамблю«Смерічка». В їх репертуарі значне місце займають патріотичні пісні, назви яких кидали декого в холодний піт у часи, не такі вже й далекі. Любов і шану до української народної пісні — невичерпної криниці мудрості прищеплюють також Н. Матвієнко, Р. Кириченко.

Усе це сприяло піднесенню українського музичного мистецтва на рівень високого професіоналізму, який визнається фахівцями багатьох країн світу.

Кіномистецтво. Невід'ємною частиною культури стало кіномис¬тецтво. У другій половині 60-80-х років на екрани виходили нові фільми, які прихильно зустрічали глядачі. Саме в цей час відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. Дов¬женко. Це був чи не найпотужніший напрям в умовах застою та репресій відновлення українського національного духу й української самосві¬домості.

Широке визнання громадськості отримав, зокрема, фільм «Тіні забу¬тих предків» (1965) за однойменним твором М. Коцюбинського, одно¬го з велетнів українського кіно С. Параджанова, геніального сина вір¬менської землі, для якого Україна стала другою батьківщиною. Цей кіношедевр про життя гуцулів тріумфально йшов по всьому світу, здо¬був славу Україні й тоді, коли С. Параджанов, морально понівечений, сидів у тюрмі. На Міжнародному кінофестивалі в Аргентині кінострічка була удостоєна другої премії «Південний хрест». А Параджанов мрі¬яв також зробити фільм «Intermezzo», знову ж таки за новелою М. Коцюбинського. Проте не вдалося. Після його арешту лінію поетичного кіно — імпресіоністичного кінозмалювання реалій життя — продовжив кінорежисер Ю. Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон XX». Перший фільм на VII Міжнародному кіно¬фестивалі в Москві був відзначений найвищою нагородою — Золотою медаллю.

У 70-ті роки широкого розвитку набуло мультиплікаційне кіно. Великим успіхом у дітей і дорослих користувалися високохудожні стріч¬ки «Лікар Айболить та його друзі», «Як їжачок і ведмедик міняли небо», особливо серія фільмів про пригоди козаків: «Як козаки сіль купували», «Як козаки куліш варили», «Як козаки наречених виручали», «Як козаки на весіллі гуляли», «Як козаки олімпійцями стали» та ін. Багато з них на Всесоюзних кінофестивалях одержали почесні нагороди. У ці роки український кінематограф збагатили роботи «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень», «Камінний хрест» Л. Осики.

Лише в другій половині 80-х років, прорвавши «залізну завісу», якою тривалий час монополістичне об'єднання «Союзекспортфільм» відгороджував від зовнішнього світу, українське кіно дістало мож¬ливість ознайомити зі своїми здобутками глядачів Європи, Америки і Канади. І відбувалося це досить успішно. Фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» впродовж двох років утримували високий рейтинг у вимогливих американських кіно-критиків, а в 1989 р. викликали захоплення на престижному міжнарод¬ному кінофестивалі у Сан-Франциско. В 1990 р. кінострічка Ю. Іллєн¬ка «Лебедине озеро. Зона» на Каннському міжнародному кінофестивалі була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінема¬тографічної преси. Таке високе визнання українського кінематографа є свідченням того, що українська земля щедра на таланти, які здатні ство¬рювати фільми світового гатунку.

Проте поряд із значними досягненнями українське кіно мало ряд творчих упущень. Не було подолано відторгнення його від національ¬ної проблематики. І досі мало фільмів, що виходять на екран україн¬ською мовою. Над подоланням цих недоліків активно працює наша творча інтелігенція.

Образотворче мистецтво. В українському образотворчому мис¬тецтві у другій половині 60—80-х років поряд з висвітленням героїзму народу в роки другої світової війни відбулося освоєння су-часної тематики. Малярство і скульптура, як і інші складники української культури, поділялися на одіозне мистецтво, позначене ідеологічною запро¬грамованістю, догматизмом та плакатністю, і мистецтво, що в різних формах та з різним ступенем очевидності відстоювало загальнолюдські цінності, національні пріоритети, право художника на вільну творчість. Діапазон його простягався від найкращих творів реалістичного напряму до мистецтва «андеграунда», дисидентства, нонконформізму.

Боротьбі проти фашистських загарбників присвячені високохудожні твори «Безсмертя» Т. Голембієвської, «Матері ждуть...» В. Гуріна, «Пе¬ремога» О. Лопухова. Сучасні події відтворені в картинах «Льон» Т. Яблонської, «Ми — мирні люди» В. Хитрикова, «Ідуть дощі» В. Шаталіна. Сучасникам присвячені також полотна М. Бельського, А. Коцки, Г. Томенко та ін. Історичне минуле висвітлюють картини циклу «Степ» М. Дерегуса, «Вольниця» О. Лопухова. Мальовнича природа України, її міст і сіл показана в пейзажах «Весна» і «Зима» О. ІІІовкуненка, «Гроза приближається» М. Грищенка, серії «Київ¬ська сюїта» С. Шишка. Полотна цих художників відзначаються май¬стерністю композиції, поєднанням жанрових сцен з мальовничістю укра¬їнської природи.Образи людей праці, діячів науки та культури відбиті у творчості таких відомих портретистів, як В. Барський, М. Антончик, С. Григор'єв, В. Зарецький. У книжковій графіці плідно працювали художники А. Базилевич, Г. Гавриленко, О. Донченко, Г. Якубович. У подальший розвиток мозаїки, кераміки, розпису, гравюри вагомий внесок зробив Г. Корінь.

Поряд з полотнами вже відомих з'явилися цікаві роботи і молодих митців, характерним у творчості яких є різнобарв'я фарб, різноманіття напрямів, шкіл. Тут і дивні сюрреалістичні фантазії О. Литвинова, пост-експресіоністські портрети Є. Тополова, і ліричні пейзажі та психологічні уявлення О. Гальковського.

Відтворюючи самобутній характер народу, його прагнення до свобо¬ди, українське образотворче мистецтво утверджувало ідеї гуманізму і, висуваючи на перший план образ людини, творило їй гімн і славу.

Водночас зріс інтерес до народної творчості, естетичні й стич-ні скарби якої були далеко не вичерпані. Кращі традиції українсько-го народного мистецтва розвивав заслужений діяч мистецтв України І. Гончар, твори якого вражали своєю неповторною національною своє¬рідністю. Не можна не згадати творчості самодіяльної художниці з села Хворостів Любомльського району Волинської області В. Михальської. Вона не мала змоги здобути спеціальну освіту, бо тяжкою недугою 20 років була прикута до ліжка. Хоча доля обійшлася з нею жорстоко, та всі понад 400 робіт майстрині позначені душевним теплом, оптимізмом і щирістю. Виставки її картин у Луцьку, Любомлі та в рідному селі одержали високу оцінку фахівців. А за цикл пейзажів і натюрмортів В. Михальська стада першим лауреатом премії імені видатного україн¬ського живописця Йова Кондзелевича. Популярності здобула і твор¬чість львівської художниці Є. Шимоняк-Косаковської, гутні вази якої виграють поетичним, піднесеним світом: «Ой, у полі три тополі», «Ніч така місячна», «Зима в Карпатах», багатофігурними композиціями «Аркан», «Тріо бандуристок», «Несе Галя воду».

Відзначаючи незаперечні здобутки митців, не слід забувати, що вони змушені були виконувати і накази-замовлення тоталітарного режиму, по¬всякчас і понад усяку міру вихваляти соціалізм і його досягнення. Так, на всіх ура-совєтських малюнках, починаючи від букваря і читанки до гран¬діозних картин і панно, Україна зображалася як усміхнена дівчина у віночку зі стрічками, яка несе хліб-сіль «старшому брату».

Подальшого розвитку набуло українське монументальне мистец¬тво. Тільки в першій половині 70-х років у республіці було споруджено 90 нових пам'ятників і монументів. Серед них — пам'ятник загиблим громадянам і військовополоненим у районі Сирецького масиву Києва, монумент Вічної Слави в Черкасах, пам'ятник «Україна — визволите¬лям», встановлений у селищі Міловему на Луганщині, пам'ятник Лесі Українці в Києві.

Архітектура. Архітектура в цей період позбулася еклетичних пом¬пезних рис сталінських часів і стала ближчою до західного конструктивізму. Водночас її позначали, особливо в масових забудовах, стан¬дартизація, уніфікація, а часто й відвертий примітивізм. Проте в царині зведення індивідуальних громадських будівель було створено і реалізо¬вано багато незаперечне цікавих архітектурних проектів.

Визначними архітектурними спорудами 60—80-х років стали Па¬лац «Україна» (архітектор Є. Маринченко та ін.), науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства і гінекології (архітектори Д.Попенко, А.Лось, Г.Чорний), нові корпуси Київського національного універси¬тету (архітектори В. Ладний, В. Коломієць, В. Морозов), музично-драматичні театри в Сімферополі (архітектори С. Афзаметдінова і В. Юдін) та Івано-Франківську (архітектори С. Сліпець і Д. Сосно¬вий), цирк у Дніпропетровську (архітектори П. Нірінберг і С. Зубарьов), певною мірою меморіальний комплекс Українського музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. в Києві (скульптори Є. Вучетич, В. Бородай, Ф. Согоян, В. Швецов, архітектори С. Стемо, В. Єлізаров, І. Іванов, Г. Кислий, М. Фещенко, художник С. Киричен-ко та ін.).

Релігійне життя. У духовній сфері життя суспільства провідне місце займає релігія, однак і у другій половині 60-80-х років церква залиша¬лася відокремленою від держави, а релігія постійно перебувала під ідеологічним та адміністративним пресом влади. Офіційно радянська влада проголошувала свободу віровизнання. Проте на практиці вдавала¬ся до боротьби з релігійними віруваннями, закриття культових споруд, переслідувань віруючих. Такі дії тоталітарного режиму викликали спра¬ведливе обурення людей. Разом з цим зростало їхнє розчарування у соціалістичних ідеях, які дедалі більше дискредитували себе. Все це зу¬мовило відновлення потягу до релігії, особливо на селі.У цих умовах активізувала свою діяльність Українська грека-католицька церква («церква у катакомбах»). Понад 300 її священиків проводили таємні відправи для віруючих західних областей України. Тут діяли навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. Всілякі спроби греко-католицьких священиків легалізувати церкву жорстоко приду¬шувалися властями. Але і це не могло послабити відданість значної части¬ни населення Галичини та Закарпаття своїй давній церкві.

У кращих умовах перебувала Російська православна церква, оскільки її визнавав радянський уряд. Проте ціною цього було її співробітни¬цтво з властями, що доходило до плазування перед ними. Тому не випад¬ково серед церковної ієрархії поширювалися корупція, лицемірство. Справа дійшла до того, що деякі представники духовенства співробітни¬чали з органами державної безпеки.

У другій половині 60—80-х років розширили свій вплив бап-тистська та інші протестантські секти — п'ятидесятники, адвентисти, свідки Єгови, погляди, організація і палка відданість вірі яких приваблювали численних новонавернених, особливо у східних районах України.

Серед української інтелігенції зросла увага до західних (психоана¬ліз, екзистенціалізм) і східних (йога, дзен-буддизм, кришнаїти) релігійних течій.

Отже, незважаючи на жорстоку політику тоталітарного режиму, чи¬сельність віруючих у цей період зростала. Поряд з цим зростала серед них і чисельність «в'язнів совісті».

Українська діаспора. Перепоною до шляху збагачення національ¬ної культури була політика радянської влади щодо української діас¬пори, яку офіційна пропаганда зображала як «прислужницю капіталізму, фашизму та Риму». Москва пильно стежила за діяльністю усіх україн¬ських громад, що діяли за кордоном, і робила все, щоб їх ніхто не знав.

Українці в еміграції, для багатьох з яких боротьба за незалежність України стала змістом життя, робили вагомий внесок у розвиток націо¬нальної культури, збереження політичних і культурних надбань, ознайом¬лення з ними світової громадськості. У другій половині 60—80-х років зусиллями українських громад було підготовлено і видано ряд значних українознавчих наукових досліджень, зокрема «Енциклопедію Украї¬ни». В пам'ять 50-річчя голодомору 1932—33 рр. створено широкові¬домий документальний фільм про цю трагедію. Великих успіхів досяг-ли за океаном вчені Б. Кравченко, О. Пріцак, Ю. Шевельов, художники А. Антонюк, Я. Гніздовський, І. Марчук, музикант В. Колесник.

Понад 50 років прожив у розлуці з Україною відомий літературозна¬вець, письменник і перекладач Іван Кошелівець. Десятки років він був редактором журналу «Сучасність», співробітником двотижневика «Су¬часна Україна» та маячника «Українська літературна газета», «Енцик¬лопедія України». Його книги про сучасну Україну справили велике враження на письменників 60—70-х років. У 1985 р. його книга «Роз¬мова в дорозі до себе» вперше побачила світ у видавництві «Сучасність» (Нью-Йорк — Мюнхен).

Культурні зв'язки із зарубіжними державами. У другій Половині 60—80-х років розширюються культурні зв'язки України із зарубіжни¬ми державами. Значною мірою цьому сприяла діяльність Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами і То¬вариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. У 1985 р. вони підтримували широкі й плідні контакти з 700 організаціями понад 100 країн світу. В поширенні в республіці культурних досягнень інших народів і популяризації українського мистецтва за кордоном беруть участь Міністерство культури, творчі союзи та інші державні й громадські організації.

Значна роль у розвитку культурних зв'язків республіки із зарубіжни¬ми країнами належить ЮНЕСКО, членом якої Україна є з 1954 р. Під егідою цієї міжнародної організації з питань освіти, науки і культу¬ри у багатьох країнах світу відзначались 1500-річчя Києва, ювілеї таких видатних діячів української культури, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, М. Леонтович, С. Крушельницька, а в Україні — ювілеї діячів світової культури — Вольтера, Рембрандта, Шекспіра, Шопена та ін.

Поширенню культурних зв'язків України із зарубіжними країнами особливо сприяв книгообмін. У цей час щороку надходило понад 70 тис. замовлень закордонних організацій на видання художньої та наукової літератури і понад 4 млн книг українських авторів надси¬лалося їм у більш як 100 країн світу. З бібліотеками понад 60 країн світу здійснювала обмін літературою Центральна наукова бібліотека імені В. І. Вернадського НАН України. Водночас в Україні багатоти¬сячними тиражами видавалися кращі твори зарубіжних авторів у пере¬кладах із 48 мов.

Зміцнення культурних зв'язків України з іншими країнами світу від¬бувалося також проведенням декад, тижнів і днів української культури у зарубіжних країнах, концертного і театрального взаємообмінів, органі¬зацією різних виставок, кінофестивалів тощо. Все це сприяло взаємо¬впливу і взаємозбагаченню духовними цінностями і здобутками українсь¬кої та зарубіжної культур.Отже, незважаючи на те що тоталітарно-бюрократична система справ¬ляла значний негативний вплив на культурні процеси в Україні, гальму¬вала їх демократичні національні тенденції, український народ жив, пра¬цював, творив і навіть у нелегких умовах утисків та переслідувань жила й розвивалася вибита фізично і понівечена духовно українська культура, яка порівняно з минулими роками досягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світової культури.

Проте щоб зайняти належне місце у світовому культурному процесі, українській культурі необхідно повернутися до загальнолюдських цін¬ностей, творчо засвоїти кращі досягнення сучасної цивілізації. Майбут¬нє української культури у відродженні духовних традицій нашого наро¬ду, збереженні самобутності національного духу, а також мови — най¬першої засади інтелектуальної могутності нації. Саме це і допоможе формуванню сучасного образу України як європейської держави.