СУЧАСНІ ВЗАЄМО ВПЛИВИ РОСІЙСЬКОЇ І УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУР
Загальником усіх публікацій часів "розвинутого соціалізму" були твердження про взаємовплив i взаємозбагачення культур радянських народiв. Хоча за бiльш прискiпливого погляду брак конкретних фактiв поширення не лише росiйської культури на iсторичне поле культури iнших народiв, але й зворотного процесу, був бiльш нiж наочним.
Постiйне захоплення росiйською культурою нових просторiв за рахунок звуження зони неросiйських культур i складало реальний змiст «взаємозбагачення» i «взаємовпливiв». Вiдповiдно культури народiв СРСР все бiльш набували ознак регiональностi i резервацiйностi в межах т. зв. «союзної держави». Помпезнi заходи на кшталт днiв, декад нацiональних культур, огляди і фестивалi та iншi фольклорнi подiї не могли змiнити загального враження, що про рiвноправне i рiвновартiсне спiвiснування цих культур з росiйською годi й говорити. Наявнiсть панiвної нації вимагала такого ж статусу й для її культури.
Унезалежнення колишнiх радянських республiк призупинило безмежну експансiю росiйської культури самим фактом державного iснування неросiйських народiв й iнiцiювало їхнi спроби вiдвоювати свiй культурний простiр.
Найважче цей процес вiдбувається в Українi через вiдсутнiсть потужних фiльтрiв нацiонально-культурної традицiї, що зазнала величезних втрат i деструкції за 337 рокiв iншоетнiчного панування, через катастрофiчне звуження сфери української мови ( над усе в мiстiх Центру, Пiвдня i Сходу Украiни), через вiдсутнiсть нацiонального iнформацiйного простору i реального державнoго протекцiонiзму в царинi культури.
Однак i зараз не бракує на всiх рiвнях нескiнченних розмов про взаємовпливи украiнської i росiйської культури всупереч фактам. У вiдносинах між двома культурами немає головного, що могло б виправдати цi розмови, а саме – немає взаємностi.
Цi вiдносини, як i ранiше, мають суто однобiчний характер, без дiалогу, без обмiну. На сьогоднi замiсть складної полiфонiї двох культур, замiсть жвавого дiалогу, можна констатувати лише суцiльний монолог росiйської культури в Українi. Росiйськi мас-медiї безперешкодно формують громадську думку України, росiйськi книжки визначають характер книжкового ринку, росiйський шоубiзнес вiдкидає на узбiччя українську естраду. Мав рацiю Євген Марчук, коли стверджував, що сьогоднi русифiкацiя здiйснюється бiльш активно, нiж за часiв УРСР. Крiм росiйськомовних вузiв України, з'явилося безлiч фiлiй вузiв Росiйськоi Федерації на нашiй території, котрi також посилюють тут позицiї росiйської культури. Українська культура у власнiй домiвцi почувається вельми незатишно. Подiбний потужний тиск є сьогоднi надзвичайно небезпечним саме тому, що українська культура як функцiональна система ще не ствердилася, ще не набула структурної повноти, ще не здатна виконувати функцiї панiвної культури в державi. Названi чинники пояснюють особливу її вразливiсть i потребу у державному захистi. Однак, держава практично самоусунулася вiд такої опiки у момент, коли вона найбiльш необхiдна i є, мiж iншим, запорукою iснування самої держави, адже цивiлiзованi полiтичнi елiти розумiють, що це процес обопiльний.
У скрутнi перiоди iсторiї саме нацiональна культура через свiй вплив на уми i серця людей спонукає їх захищати державу. I цю допомогу своїй культурi не можна вiдкладати на майбутне, бо його може й не бути. Нинiшнiй перiод її розвитку є найбiльш важливим для неї самої і українського суспiльства загалом i найбiльш небезпечним i ризикованим. Це вiдзначають дослiдники, котрi вивчають цю проблему: «Задля того, аби українська культура змiцнiла i могла на рiвних умовах взаємодiяти з росiйською, необхiдним є певний захист її вiд експансії росiйської культури, певна вiдрубнiсть вiд росiйської культури, що не переходить у конфронтацiю. Цiлком природно, що росiйська культура постiйно самостверджується не тiльки всерединi Росiї, але й за її межами – адже розширення впливу росiйської культури – це запорука її внутрiшньої стабiльностi. Але українською культурою ще не вироблений механiзм реакції «проти» експансiї росїйської культури в iм'я збереження себе самої. Сьогоднiшнiй перiод для української культури – це перiод внутрiшньої нестабiльностi: захиснi механiзми, спрямованi на самозбереження i розвиток ще не виробленi» (В. Пустотiн).
Крiм того, не варто забувати, що за росiйською культурою стоїть уся потуга Росiйської Федерації, п'ять столiть державностi, колосальна iнерцiя панування. 3 огляду на це, кидати сьогоднi українську культуру у конкурентне середовище росiйської – означає прирiкати її на неминучу поразку, тим бiльше, що Росiя не вiдмовляється вiд державної пiдтримки своєї культури, над усе в країнах СНД.
Таким чином, навiть на власних теренах українська духовнiсть змушена вiдчайдушно боротися за просте iснування.Що ж стосується культурного поля Росії, то там українська культура взагалi не представлена i залишається для росiян такою собi «tеrrа inсоgnita”, що, напевно, влаштовує їх керiвнi кола. Якщо Україна є абсолютно вiдкритою для росiйської преси, телевiзії, освiти, шоу-бiзнесу, книжок – то Росiя є абсолютно закритою саме для української інформацiї про Україну, для майже всiх проявiв української культури. Україна в Росії не має жодної можливостi розповiдати про себе. Здається, навiть за часiв видання в Москвi часопису «Украинская жизнь» (1912 – 1917) таких можливостей було дещо бiльше. Де-факто для Росiї української культури як наявної реальностi не існує через вiдсутність усiх її репрезентантiв: українських шкiл, українських телепрограм, преси.
Окремi поодинокi культурнi дiячi України, якi проникають у росiйський культурний простiр, не можуть змiнити загальну ситуацiю. Росiйська сторона активно перешкоджає ввезенню українських книжок i на митницях їх часто вилучають – це свiдчить про створення Росiєю однобiчного (зi свого боку) культурного кордону з Україною, котрий покликаний сприяти трансляції росiйського культурного продукту в Україну i утруднювати проникнення українського в Росiю.
Перетнути цей кордон без потужної, державної пiдтримки неможливо. Таким чином, йдеться про культурний рух лише в одному напрямку: вiд Росії до України. Нiякого руху у зворотному напрямку немає. Певною мiрою можна констатувати, що нинi вiдтворюється та ситуацiя, як за часiв Радянського Союзу. Себто, ситуацiя однобiчного культурного експансiонiзму. Цитований дослiдник визначив це явище так:” У роки Радянської влади мiж росiйською та українською культурою iснувала своєрiдна мембрана, котра завдяки покровительству держави допускала лише однобiчнi «вливання» росiйської культури в українську i прагнула не допустити протилежної тенденцiї. Така стратегiя була необхiдна з метою культурного, iнформацiйного об'єднання всiх територiй СРСР. То була стратегiя ставлення не лише до української, але й до всiх iнших нацiональних культур. Це не вина самої росiйської культури, але сприяння її розширенню, розширенню сфер її впливу було пiднято до рангу державної пoлiтики СРСР, i росiйська культура цей шанс не прогавила»
Сьогоднi ситуацiя ще погiршилася, бо прикрозвiсна «мембрана» багаторазово пiдсилена механiзмами ринкової економiки, однак для транснацiонального поширення росiйської культури вона стала ще бiльш сприятливою, нiж була ранiше.
Зокрема, слiд нагадати, що росiйське книгодрукування величезною мiрою iснує за рахунок українського ринку, витiсняючи з нього українську книжку. Росiйська преса також зазнала б великих збиткiв, якби не паразитувала на українському інформацiйному просторi. Те, що експансiя росiйських медiй в Українi аж нiяк не є стихiйним процесом, пiдтвердив всесвiтнiй форум росiйської преси, що вiдбувся у червнi 1999 р. в Москвi. Керiвникiв росiйськомовних газет з iнших держав вiтало найвище керiвництво росiйської держави на чолi з прем'єром С. Степашиним i майже всi провiднi росiйськi полiтики. Розвиток росiйської преси за кордоном, поширення i змiцнення впливу росiйської мови i культури за межами Росiї – все це розглядалося як справа найвищого державного значення. Редакторам була обiцяна всебiчна i постiйна пiдтримка i захист. Особлива увага придiлялася країнам СНД, де, за думкою учасникiв форуму, необхiдно за будь-яку цiну зберегти панiвнi позиції росiйськомовної і росiйської преси. Говорили, мiж iншим, й про необхiднiсть координацiї всiєї цiєї роботи з единого центру...
Це дає пiдстави стверджувати, що фактично йдеться про стратегiчну програму перетворення iнформацiйного простору країн СНД на росiйський інформацiйний простiр, з усiма наслiдками цього для неросiйських суспiльств i культур.
Привертає увагу ще один цiкавий феномен. У сучаснiй Росiї дуже моднi заклики до слов'янської єдностi, всiляких об'єднань на цiй основi, але знайомство з перiодикою свiдчить про цiлковиту вiдсутнiсть iнтересу до iсторії i культури слов'янських народiв. Така ж байдужiсть вiдчувається i вiдносно України, котра приваблює лише як об'єкт iнтеграцiйних зусиль та iнкорпорацiї у росiйське державне тiло. Український етнос, iсторiя, мова, лiтература, мистецтво, громадська і фiлософська думка як окрема культурна реальнiсть не привертає жодної уваги і зацiкавлення, за винятком хiба що часопису «Дружба народiв» через його спeцифiчну орiєентацiю.Це пoяснюється тим, що, незважаючи на разючу змiну полiтичного статусу України її статус в росiйськiй свiдомостi помiтних змiн не зазнав. Саме тому, будь-які спроби українцiв ствердити свою Культуру i позбутися потужного пресу росiйської викликають у сусiдньому суспiльствi нерозумiння, роздратування i навiть ворожiсть. У нормальних намаганнях усамостiйнитися культурно, визначитися духовно вбачаються «чорнi», «антиросiйськi » намiри. Росiяни ще не навчилися сприймати Україну як щось окреме вiд себе i культурно-самодостатне, i всякi контакти з нею оцiнюються залежно вiд того, чи ведуть вони до вiдновлення «втраченого раю», себто до повернення її у лоно матiнки-Росії, що, звичайно, не може ни викликати остраху, неприйняття i опору з українського боку. Росiйський погляд на культурне спiлкування пов'язаний з надiями на бiльш чи менш поступове поглинання України, на повернення її культури до статусу вузько-мiсцевої, локалiзованої у надрах росiйського культурного масиву.
У надрукованiй часописом «Дружба народiв» аналiтичнiй статтi доктора фiлософії В. Малахова це питання ставиться руба, без сумнiвних дипломатичних реверансiв:
«...в росiйськiй свiдомостi часто-густо ще дається взнаки схильнiсть мислити спілкування з Україною у вiдповiдності з традицiйним ідеалом соборностi – як форму єднання чи шлях до єдностi. Всупереч цiй схильностi нинiшня ситуацiя вимагає, на мiй погляд, тверезого звiту щодо взаємовiддалення наших двох країн, що вiдбулося – взаємовiддалення, що нинi, боюсь, набуло вже незворотного характеру...
Якими не були б наші суб'єктивнi бажання, основним вектором україно-росiйських вiдносин сьогоднi виступає i ще довго напевно буде виступати розходження, а не зближення. Думаю, до цього слiд ставитися з розумiнням, адже успадковане i актуальне тяжiння до Росiї в усiх пострадянських країнах надзвичайно велике, тому, аби вiдстояти свою самостiйнiсть серйозно, сусiдам Росiї (i над усе Українi) потрiбнi свiдомі постiйнi зусилля вiдштовхування, вiдсторонення вiд неї».
«...консервацiя напівпоглинення «нацiональних республiк» московським центром робить становлення подiбних дiалогiчних взаємин неможливим – а тому i набуває за нинiшнiх умов ретроградного карактеру ( «Дружба народiв», 1998, № 11).
Однак у переважної бiльшостi росiян, а найгiрше, що у переважної бiльшостi росiйської елiти (полiтичної, бiзнесової, вiйськової, наукової, творчої) зберiгається переконання, що Україна це така собi «бунтiвна провiнцiя», що рано чи пiзно повернеться і все буде «як ранiше». Через те демонстративна байдужiсть i нехiть росiян вiдносно української мови i культури сприймаються як норма, мiж iншим, як iронiчне й зневажливе ставлення до них, водночас будь-якi навiть натяки Києва на можливiсть для нього якихось iнших, в iнших районах свiту культурних зацiкавлень, крiм росiйських, викликають дуже ревну i агресивну реакцiю. Не вбачаючи за собою жодних обов'язкiв (на рiвнi елементарної поваги) щодо української культури, росiйськi елiти обтяжують цю культуру сумiвним з точки зору логiки і моралi, права i здорового глузду обов'язком нiколи не виходити з-пiд впливу i контролю “старшої”, росiйської. Особливе обурення викликає природне для українцiв тяжiння до «психологiчної Європи» (за М. Хвильовим). Культурному українству,що нiколи не хворiло на «антиєвропеїзм », «антизахiдництво », усвiдомлюючи в той же час своє унiкальне становище в регiонi Центрально-Схiдної Європи, важко збагнути полум'яно-фанатичний дух протопопа Аввакума i бояринi Морозової, що вiдроджується в сучаснiй Росії (проте вiн там нiколи не згасав у тих чи iнших суспiльних верствах), дух ненавистi, пiдозри i мстивостi щодо Заходу, який перетворився на символ зосередження усiх моральних вад, на абсолютне зло. Будь-яка спiвпраця з ним оголошується дiянням за визначенням зрадницьким i антиросiйським. Дивно, але такi настрої охоплюють не лише давно вiдомi шовiнiстичнi часописи «Наш современник», «Москва», «Молодая гвардiя», але й, здавалося б, лiберальнi, такi як «Новый мир».Ось що пише один з його авторiв: «Бiльш за все наших спiввiтчизникiв (? – I. Л.) мешкає в Українi, народ котрої ми природно вважаємо братнім, слов'янським. Але останнiми роками полiтичнi реалiї в цiй країнi характеризуються дивовижними метаморфозами i часто вiдкрито недружнiми щодо Росiї заявами i дiями; хмiль суверенiтету i незалежностi не зник ще у багатьох українських полiтикiв. Киiв все вiдвертiше орiєнтується на Захiд, демонстративно iгноруючи реальну близькiсть наших культур та інтересів”. (М. Михайлов, “Новый мир”, 1998, №2).Незважаючи на численнi заяви росiйської сторони про необхiднiсть культурних контактiв з Україною, все зводиться на практицi до завоювання українського культурного ринку, без скiльки-небудь помiтної присутностi України на росiйському. Ясна рiч, що нееквiвалентний обмiн в економiчних стосунках України i Росiї не може не впливати й на обмiн культурний. Неоколонiальний характер росiйсько-українських економiчних зв'язкiв виступає основою всiх iнших зв'язкiв, визначає їхню суть i спрямованiсть. Не лише паперове, але й реальне усамостiйнення України як держави, як нації, як суспiльства i культури змусить переглянути весь комплекс вiдносин з Росiєю з огляду на наявнiсть у них елементу взаємностi i паритетностi. Йдеться не про те, мати чи не мати вiдносини з Росiєю в усiх галузях економiки, полiтики i культури. Необхiднiсть вiдносин з цiєю державою не заперечують навiть найрадикальнiшi українськi полiтичнi сили. Питання в iншому: якими повиннi бути цi вiдносини, аби вони вiдповiдали нацiональним iнтересам не лише Росії, але й України. Адже для неї культурний колонiалiзм є небезпечнiшим вiд усiх iнших його рiзновидiв. I тут своє слово повинна сказати держава, що покликана регулювати процеси культурного обмiну, дбати про належне представництво своєї культури за межами України. Варто сказати, що й значно бiльш усталенi i досвiдченi держави цi питання не кидають напризволяще, розумiючи, що самоплив у цiй галузi може бути вкрай небезпечним, що культурне пiдпорядкування однiєї держави іншою часто буває прологом до пiдпорядкування економiчного, полiтичного i вiйськового, не кажучи вже про можливiсть тотального манiпулювання населенням країни з-за кордону.
На жаль, нинiшне керiвництво України ще не усвiдомило величезну полiтичну роль нацiональної культури як чинника консолiдації суспiльства, його єдностi, вiдпорностi щодо деструктивних впливів. Тому держава самоусувається вiд регуляції культурних процесiв, вiд захисту власного культурного виробника, вiд допомоги йому у його експортних зусиллях i конкурентнiй боротьбi, що й призводить до фактичної капiтуляцiї українського культурного простору над усе перед Росiєю.
Питання культурних взаємин з Росiєю, враховуючи усю непросту iсторiю українсько-росiйських i росiйсько-українських вiдносин, не може не бути державною справою i надзвичайно важливим елементом нацiональної безпеки України. Поки що ж можна констатувати, що програш України на цьому стратегiчно значущому напрямку стає все бiльш загрозливим.
Виправлення ситуації вимагає активних дiй з боку компетентних представникiв наших владних структур, котрi добре розумiють як необхiднiсть контактiв з росiйською культурою, так і необхiднiсть мiнiмiзації неминучих негативних явищ, що пов'язанi зi специфiкою історичного контексту мiжкультурного спiлкування. Ця специфiка полягає, мiж іншим, у вихiднiй нерiвноправностi, непаритетностi цього спiлкування. Як зазначає сучасна дослiдниця: «Вплив росiйської культури на українську є величезним i всеохоплюючим. Не зменшуючи позитивного значення цiєї великої культури, зазначимо лише основнi негативнi наслiдки її впливу на етнiчний розвиток українцiв. Вони виявляються у великих ознаках росiйської аккультурації – масштабнiй втратi рiдної мови українцями, втратi власних українських конфесiйних iнститутiв, глибокому проникненню питомо росiйських етнокультурних зразкiв поведiнки i мислення в побутову культуру i професiйне мистецтво українського народу» (Т. Рудницька).
Таким чином, проблематика сучасного стану взаємовпливiв двох культур має стати предметом ретельного наукового i полiтичного аналiзу з боку тих структур, що визначають стратегiчний внутрiшньо - і зовнiшньополiтичний курс української держави.