Поети шестидесятники, їх роль в духовній письменній культурі ХХ століття

Іван Драч, Володимир Підпалий, Віталій Коротич. Василь Симоненко і Борис Олійник, Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління.

Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.

Отож — народ... Це покоління відчувало свою органічну причетність до нього. Воно бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, — далеко, далеко не всі, — зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами. І ставали, ставали, дарма що прибивалися до столиць у балетках-«прорезинках» і полотняних сорочках та з фанерними чемоданами на два пуди картоплі...

Неповторна, щемливо зворушлива мішанина нужди, вбогості, високих поривань, наївності й чіпкої енергії, малих матеріальних та великих духовних запитів...

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику

уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей,

яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релі-

гійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого

контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний

подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з

послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття

страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм від-

носно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію ви-

кликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Зав-

дяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський

правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників

російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромад-

ської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських рес-

публіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й грома-

дянські права, а також за релігійну свободу.

Осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове

плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали

Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк,

Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися

Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.

Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт

радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі бу-

ли переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові,

вони походили з різних частин України.

Більшість складали східні українці, проте

багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи

працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в сво-

їх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси

й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. За-

галом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На

Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало

й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти?

Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність упоглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, одна-

ково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко ви-

словив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публіч-

ного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу

національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути сво-

бода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіж-

ність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, то-

му він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і україн-

ського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелекту-

альні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою

відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські диси-

денти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення,

й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в

СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність

щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль до-

водить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі вза-

галі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо

хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїн-

ська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову

спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко

підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-

економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив

на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привіле-

йованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла ос-

танніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи

інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового проти-

стояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтеліген-

ції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань

культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на від-

криту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтеліген-

ція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки

для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну

політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукопи-

сів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів

літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив

ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї

політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто

протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити диси-

дентів відкритим судом.

Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Фе-

дорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної

інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж

у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів,

редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» погля-

дах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, трав-

мувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу,

покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Українська Гельсінкська група. Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості.

дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську уго-

ду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши

Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санк-

ціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням

громадянських прав з боку Кремля. Перший Хельсінкський комітет було засновано

в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Ук-

раїнська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві, Грузії та Вір-

менії.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — по-

літичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у пись-

менницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії

Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у від-

ставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тутбули дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь

Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл,

такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських

концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина

Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Ро-

мана Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Ро-

манюк.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важ-

ливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську ор-

ганізацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на

існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу вста-

новлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з анало-

гічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадян-

ських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголо-

шували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем

у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи

часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-

Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної

ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася укра-

їнська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української по-

літичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на

позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає

такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і

націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюр-

мах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так

і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян ви-

словлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість

контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови

про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опо-

зиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демокра-

тії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і

вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів

донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського га-

тунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав воро-

жості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося:

«Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що

народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, еконо-

мічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних мен-

шостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських по-

глядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до

незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права

на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радян-

ського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні

вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися

зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсінкськими угодами, не перешкодили

радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До .1980 р. приблизно

три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від

10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову гро-

мадську думку, дозволили емігрувати.

60-і роки породили менше літературних феноменів, але більше феноменів літературно-народознавчо-політичних. Вони намагалися відтворювати, відроджувати, а до певної міри і герметизувати усе національне, що ще можна було зберегти – такою була ідея фікс 60-х років.

Для 80-х років ідеєю фікс була українська культура як елемент загальноевропейської культури або й загальносвітової. Але, для того, щоб така думка чи система оцінки з’явилася, досить добре попрацювали шестидесятники, а особливо – яскрава, феноменальна група спротиву, найвидатніші представники якої лежать на Байковому цвинтарі в Києві: Стус, Литвин, Тихий. Василь Стус був найвиразнішою, найзнаковішою постаттю покоління шестидесятників, у тому сенсі, що він, як і Шевченко, не відділив власне життя від літератури – як писав, так і прожив, на відміну від своїх дещо старших колег.