Рейдерство в українській культурі

У бізнес слово "рейдер" перейшло з морського словника. Воно походить від англійського "raid", одним із значень якого є "наліт, набіг, облава". Таку назву мали військові, або озброєні торговельні кораблі, що мали змогу самостійно вести бойові дії. Та ці дії зводилися, головним чином, до захоплення мирних купців та подорожуючих. Тобто, говорячи більш звичною для нас мовою, вони займалися піратством. Після того, як це слово перейшло до лексикону економістів, воно зберегло основне значення, і тільки трохи його змінило. Зараз воно стало визначати послідовність операцій, які із-за недосконалості законодавства дозволяють отримати контроль над капіталом. Тобто відбувається відбір активів у законних власників [1].

Часто рейдерством називають більш-менш законний, досить складний, високоінтелектуальний та високоприбутковий бізнес, який є важкодоказовим видом злочину. Також рейдерством називають недружнє поглинення або приєднання фірми-конкурента чи просто прибуткового підприємства.

Слід зазначити, що у так званих цивілізованих країнах процеси злиття та поглинення підприємств вважаються самостійною частиною реальної економіки. І ці процеси регулюються державою. Зовсім іншою є ситуація у нашій країні. Так, якщо у 90-ті роки ХХ ст. стартовий капітал "зароблявся" банківськими аферами, махінаціями, пограбуваннями, здирництвом та вбивствами, то на початку ХХІ ст. на зміну відвертому криміналу прийшов начебто законний засіб пограбування – рейдерство. Тож, в Україні рейдерство фактично стало інструментом позбавлення власників законних майнових прав із застосуванням різного роду протиправних схем [1, 2].

На жаль, у 2007 році тема рейдерства стала актуальною і в культурі, більше того, набувши дуже загрозливих форм.

"Рейдерство "по-українськи" вийшло на новий культурний рівень", – так характеризує преса ситуацію, що склалася вже на початку літа. Любителі нахабно відхапати собі чиєсь приміщення чи майно свій хижий погляд націлили на культурні інституції. Якщо раніше громадськість обурювалася поодинокими "кавалерійськими атаками" на заклади мистецтва, то зараз вималювався цілий перелік таких установ, які ризикують залишитися без даху над головою [3].

У гарячому "топі" столичних культурних ізгоїв опинилися і Національний центр імені Курбаса, і Центр сучасного мистецтва "Совіарт", і галерея "Ательє Карась", і Асоціація діячів сучасного мистецтва України, і Асоціація артгалерей України, і галерея "Ра", і Київська спілка композиторів, і театр "Актор". І ще півтора десятка гуманітарних установ, чиї стіни і горища позбавили сну, спокою і здорового глузду столичний депутатський корпус, а також тих, хто за ним маячить [4].

Також, без даху над головою залишилися журнал "Радуга" та видавництва "Соняшник" і "Книга пам’яті України". Їх, зокрема, було виселено з будинку на вул. Б. Хмельницького, 51. Цим видавництвам не було подовжено оренду приміщень і навіть не запропоновано взяти участь у конкурсі на право оренди [5].

А добрий десяток видатних українських художників (гордість вітчизняної культури), тремтячи, сидять на валізах, очікуючи нашестя у свої майстерні, галереї і кабінети новоявлених "камінних господарів", котрі прийдуть і скажуть: "Йдіть геть! Тепер тут будуть «наші»!" [4].

Те, що відбувається у 2007 р. з цілою низкою відомих столичних культінституцій, не наснилося б у страшному сні ще п’ять років тому. Звичайно, тут не простий збіг обставин, – звертали увагу у пресі. І не окремі випадки (адже в різний час могли і прикрити поодинці і послати куди подалі). Тепер вочевидь спланована програма. Щоб за короткий час так поставити на вуха "європейську столицю", проводячи планомірне вигнання з центру розумного, доброго, вічного – це треба сильно потренуватися! [4].

Тож тема рейдерства, та пов’язана з нею тема стосунків мистецтва і влади, стала чи не найпопулярнішою у ЗМІ. Публікації про те, як непросто і навіть болісно ці стосунки складаються, вже почали нагадувати повідомлення з зони бойових дій: митців безпардонно викидають на вулицю, жорстоко лупцюють, примовляючи, що їхнє бажання творити прекрасне, добре і вічне не вписується у бізнес-інтереси сильних світу цього. Реакція громади на тотальний "безпрєдєл" логічна – "ми обурюємося, ми засуджуємо, ми вимагаємо припинити це неподобство" [6].

У пресі зазначалося, що чиновники нової генерації нав’язали художникам життя за моделлю "бути чи не бути". Підставою для виникнення цього питання Гамлета, на жаль, стала стаття 118 Закону "Про державний бюджет України на 2007 рік", згідно з якою договори на оренду державного і комунального майна, укладені до 1 січня 2007, продовжуються на конкурсній основі. На практиці це означає, що тепер нарівні з людьми мистецтва в конкурсі може брати участь будь-який підприємець. І природно, художники, які багато років працювали у відремонтованих ними самими помешканнях у центрі столиці, ризикують усе втратити. Адже зрозуміло ж, хто запропонує більш значну орендну плату [7, 8].У пресі зазначалося, що мета статті Закону цілком благородна, спрямована на поповнення скарбниці за рахунок перегляду орендних ставок під час користування комунальною власністю (оренди приміщень). Питання вирішується за допомогою конкурсу – виграє право на оренду більш платоспроможний претендент. Проте у цій, здавалося б, прозорій системі відносин "держава-орендар" виявилося багато підводних течій і класичних чиновницьких трюків [7].

І хоча ніхто не сумнівався, що текст документа передбачає збагачення держскарбниці, та навряд чи хтось припускав, що "підтекст" геть-чисто проковтне власне "текст". І гарячі голови, смикаючи за ниточки букви закону, почнуть ще й затято трясти за петельки інтелігенцію. Займаєш помешкання в центрі, отже, кроком руш на аукціон! Якщо, звичайно, зможеш змагатися з платоспроможністю магната, котрому ніде свій п’ятисотий офіс прибудувати.

Швиденько приспіло до столу і рішення Київради. Чиновники, не зволікаючи, зібралися виставити на аукціон понад двадцять ласих будівель – звісно, у центрі. Нібито "приміщення виставлять на продаж після закінчення терміну дії договорів оренди...". Але люди з рушницями давно біля порогів. І всім абсолютно байдуже до значущості та статусу тієї або іншої культурної інституції [4].

За словами співробітниці київської організації Національної спілки художників України Т. Катусенко, художні майстерні розташовано переважно в центральних районах Києва. Зокрема, у Шевченківському їх до 130, у Подільському – 70, у Голосіївському – 20. Розташовуються вони, головним чином, у підвалах, які майстри орендують уже по 20-25 років. Закон про держбюджет 2007 р. фактично розв’язав руки усім бажаючим захопити ці помешкання. До речі, у конкурсній комісії, що розглядає питання оренди, немає ні представників Спілки художників, ні співробітників управління комунального майна, до неї входять тільки депутати і голови районів. Тому з початку року постійно тягнуться розгляди по цих питаннях [8].

Навряд чи Президент України В. Ющенко, підписуючи Закон, міг передбачити, яких потворних форм набуде втілення в життя статті 118. Приміром, адміністрація Шевченківського району м. Києва, її керівник В. Пилипишин, заповзято, з особливим ентузіазмом почав виганяти художників із традиційного культурного центру Києва. Функцію "полювання на відьом" і їхнього вигнання з району, де творча інтелігенція живе з часів Ярослава Мудрого, було покладено на депутата Є. Шевчука – начальника Управління з питань комунальної власності.

На прес-конференції, організованій галереєю "Ра", де функціонує "Форум творчої молоді", пан Пилипишин відверто розговорився. Він чітко заявив про пріоритет бізнес-структур при оренді помешкань у центрі столиці України. "Любов зла…" – "хазяїн" любить бізнесменів, насамперед з депутатського корпусу, а вони вміють бути вдячними. Тим більше що буква статті 118 на боці "любовних стосунків" адміністрації Шевченківського району столиці. Навіть дрібні клерки в приймальнях В. Пилипишина і Є. Шевчука не приховують зневаги до художників як незаможних. Це головна причина, з якої витіснення галерей, майстерень художників із традиційного культурного центру столиці "новобранці" пана Л. Черновецького вважають нормальним, логічним і навіть позитивним явищем. Адже сумарно площі, орендовані в районі художниками, становлять не більш як 1500 кв. м.

Що значить вигнати художника (особливо середнього і старшого віку) із майстерні? Це зруйнувати його духовний світ, витканий із полотен, ескізів, фантазій, якими насичена майстерня. Травма, подібна до цієї, може вбити не тільки творчо, а й стати причиною фізичної смерті. Майже воєнна операція адміністрації Шевченківського району щодо "зачистки території" у центрі Києва здійснюється з розмахом. У столиці демократичної України, з її культурного осередку виганяють творчу інтелігенцію [7].

Зокрема, особливим цинізмом було позначене виселення з майстерні художника-баталіста А. Серебрякова. Його конкурент запропонував до оплати на 2 гривні більше і... виграв право на оренду помешкання.

Почерк рейдера легко читається в рішенні віддати майстерню О. Петрової фірмі "Укрресурси". О. Петрова – постать дуже помітна в культурному житті України. Заслужений діяч мистецтв, художник і мистецтвознавець, доктор філософії й улюблений професор студентів Києво-Могилянської академії. Крім того, вона активний арткритик, публіцист, член учених рад і (до 2006 р.) член Національного комітету Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, академік Санкт-Петербурзької АГН. Невже для фірми "Укрресурси" пан Шевчук не знайшов би іншого приміщення, окрім 50 кв. м на горищі, де притулилися картини О. Петрової? До того ж рішення про передачу помешкання готувалося без відома О. Петрової [7]."Тривалим терором" називала преса і ситуацію навколо майстерні народної художниці України, майстра-монументаліста Л. Мєшкової. Народну художницю України адміністрація району намагалася вигнати з приміщення колись славнозвісної керамічної майстерні. За оренду напівзруйнованої будівлі вимагали плату в 7 тис. грн. щомісяця. Мотивація – дорожнеча землі У Національному заповіднику "Софія Київська". Л. Мєшкова витримує "наїзди" лише з духовної потреби зберегти місце, де створювалося оздоблення повоєнного Києва. Ця майстерня була і могла б залишатися духовним осередком Києва. Навряд чи здатні зрозуміти це люди, які мислять лише категоріями "дебет-кредит". Для них у статті 118 "Закону про державний бюджет України на 2007 р." варто було б зробити роз’яснення про те, що "не хлібом єдиним жива людина". Жертвами нових законів стали і інші столичні художники, зокрема, головний художник Національного драматичного театру ім. І. Франка А. Александрович та О. Шульган [7, 8].

Слід зазначити, що конфлікти навколо приміщень закладів культури виникали ще у минулі роки і тільки у 2007 р. набули справді загозливого масштабу. Показовою тут може бути ситуація навколо Центру Леся Курбаса.

"Перший дзвіночок ми отримали ще в 2003 році, – розповіла директор Центру Леся Курбаса Неллі Корнієнко. – До нас прийшли з пропозицією: наш клієнт хоче мати ваше приміщення, вкажіть на будь-яке інше приміщення – і воно належатиме Центру Курбаса".

Звісно, пані Корнієнко від такої пропозиції обурено відмовилася, але клієнт – за деякою інформацією, це один відомий банк – відступати не збирався і влаштував Центру багатосерійну психологічну атаку. Приходили якісь люди, щось фотографували, нападали на працівників. А 27 травня цього року у невеличкий дворик Центру битком набилися круті іномарки, з них повиходили люди в чорному, зі зброєю в руках і почали ломитися в приміщення Центру з проханням подивитися експозицію. Їм, мабуть, того дня дуже захотілося підвищити свій культурний рівень. "Ми їх тоді не пустили", – розповіла Н. Корнієнко. А десь за дві години стало відомо, що Київрада прийняла рішення, згідно з яким перебування Центру саме в цьому приміщенні, на вулиці Володимирській, стало не таким очевидним, яким видавалося до того. І це при тому, що Центр має статус Національного, а значить, захищений від такого неподобства відповідним законом ще з 1992 року! Що вже тоді говорити про ті культурні інституції, які цього статусу не мають, але, як на гріх, орендують дуже симпатичні приміщення у престижних районах міста Києва [3].

Широкого розголосу набув і конфлікт навколо оренди культурно-мистецьких приміщень на Андріївському узвозі. Багатьом художникам та галеристам, які орендують тут приміщення, влада Подільського району не подовжила договір оренди. Після цього подоляни зовсім випадково дізналися, що сесія райради проголосувала за перелік об’єктів (81 адреса), що підлягають продажу з аукціону. У пресі почали писати, що Київ може остаточно втрати Андріївський узвіз [9].

Одними з перших жертв рейдерських атак на узвозі стали галерея "Ательє Карась" та Центр сучасного мистецтва "Совіарт".

На думку митців, головним персонажем у цій історії стала Подільська районна держадміністрація, депутати якої одноголосно вирішили відмовити в продовженні оренди "Асоціації діячів сучасного мистецтва України", натомість дозволивши взяти в оренду перші поверхи будинку за адресою вул. Андріївський узвіз, 22-а та 22-б ТОВ "Українська національна компанія з управління активами". Остання за справу взялася, так би мовити, не відходячи від каси. Біля цього приміщення з’явився такий собі пан Іван Радик із побратимами відповідної зовнішності і почав, що називається, "качати" права. А коли погрози на кшталт "ми вас тут в асфальт закатаємо" не справили належного ефекту – І. Радик пішов шляхом найменшого спротиву. 17 червня він із підручними виламав двері, встановив свої замки і зараз уже сам не пускає галеристів на роботу і навіть не віддає їхнє майно. При цьому художники чесно сплачували і продовжують сплачувати оренду [10].

"Перший тривожний сигнал ми отримали тоді, коли було прийняте рішення, яке визначає термін оренди – один рік, – зазначив керівник Центру сучасного мистецтва «Совіарт» та Асоціації артгалерей України Віктор Хаматов. – Як можна планувати свою роботу, якісь ремонтні робити, якщо через рік тебе можуть виставити? Потім був закон, згідно з яким оренда надається на конкурсних засадах – його підписали Президент і Прем'єр. Але ж культурні інституції тут об'єктивно не зможуть конкурувати з комерційними структурами, бо останні в будь-якому випадку зможуть запропонувати більшу плату!" [10].Оцінки цих подій у пресі були досить однозначними і різкими. А події на Андріївському узвозі розглядалися, головним чином, у площині протистояння митців та влади в особі Подільської райдержадміністрації. Зокрема, у пресі відзначалося, що рівень цивілізованості суспільства завжди визначався ставленням оточення до культури. Але те, що чинить сьогодні проти неї Подільська райдержадміністрація і особисто голова району Є. Романенко, замало назвати варварством. Під загрозою зникнення опинилися доволі відомі місця та пам’ятки старого Подолу. Тож, зазначали журналісти, ганебною є ситуація, коли районна влада, зокрема й голова, прикриваючись якимись статтями чи законами, виштовхує на вулицю гуманітарні заклади, вдале розміщення котрих не дає спокою невтомним рейдерам.

"Ми розцінюємо це як рейдерство, як вандалізм, більше того, як демонтаж головних систем життєзабезпечення держави, котрими є культура, мораль, суспільні інститути захисту людини, – сказав Є. Карась, керівник галереї "Ательє Карась" та Асоціації діячів сучасного мистецтва України. – І якщо до цього вдаються владні структури, то важко не побачити в цьому ознак влади окупаційної. Тільки вона може дозволити собі знищувати те, що в цивілізованому світі визначено як код народу, як його головні духовні цінності" [10].

Подільська РДА на чолі з її керівником Є. Романенком, зазначалося у пресі, вдається до відвертого цинізму – виставляє на аукціони й конкурси об’єкти як культурного, так і історичного надбання, незважаючи ані на чинне законодавство, ані на їхню культурну вартість. Є. Романенко обіцяв, що з галерей та майстерень Андріївського узвозу митців не виселятимуть, мовляв, з орендарями приміщень договори подовжено автоматично. Проте, як з’ясувалося, нібито підтримуючи митців, роблячи певні послаблення, районна влада має на меті притиснути Андріївський узвіз у інший спосіб, наприклад, безпідставно підвищуючи орендні ставки. Проблему, з якою зіткнулися подільські митці, до кінця так і не розв’язано. По-перше, договір на продовження оренди приміщень є суто формальним, не підтверджений документально. Всі заяви пана Романенка про послаблення "режиму" є лише декларативними та жодним юридично оформленим документом не підтверджені [10].

Влада району створила комфортні умови для існування бомжів та нестерпні – для бібліотек та галерей, – обурювалися журналісти. Якщо у питаннях наведення порядку з бомжами та ліквідації стихійної торгівлі подільські чиновники виявляють повну пасивність, то у галузі знищення культурних пам’яток їм немає рівних за мобільністю серед колег з інших райадміністрацій столиці. Діють подільські варвари-можновладці за добре перевіреною схемою. Повідомляють, що у галереї чи бібліотеки закінчується термін дії оренди, після чого оголошують тендерний конкурс, на якому приміщення продається іншим юридичним особам [11].

Тут слід зазначити, що проблеми рейдерства стали актуальними як для приватних культурно-мистецьких закладів, так і національних. Вони торкнулися навіть національних творчих спілок України. Коментуючи цю ситуацію Сергій Зажитько, відповідальний секретар Київської організації Національної спілки композиторів України, зокрема зазначив, що ще рік тому Спілка домагалася, щоб Київрада ухвалила рішення про передачу в оренду приміщення Спілки на рівні експлуатаційних витрат. Але незважаючи на це, на початку 2007 року були прийняті і затверджені нові орендні ставки (як для творчих спілок, так і для всіх організацій), що перевищували попередні як мінімум у десять разів!

"У результаті ми зобов’язані були сплачувати за оренду 216 тис. гривень на рік при загальному фінансуванні нашої організації 160 тис. гривень! – зазначив С. Зажитько, – У такій самій ситуації опинилися й інші творчі спілки. По суті, творчі спілки прирівняли до торговельних організацій, і ні про яку диференціацію не могло бути й мови. Ми відправили чимало листів керівництву столиці і на всі наші листи не одержали жодної відповіді. Як нам стало відомо, ніхто з інших творчих спілок так і не одержав відповіді на свої звернення. Тривалий час ми консультувалися з юристами й адвокатами. Але до судового процесу справа не дійшла через відсутність грошей на таку розкіш. Незабаром зіштовхнулися з іншим абсурдом: нам приходило по два рахунки на сплату – один за новими орендними ставками, другий – за старими. Таким чином, ми не могли укласти новий договір, не було ясно, на яку суму його укладати. Періодично в нашій організації з’являлися люди з міськадміністрації, фотографували кімнати, не пояснюючи, з якою метою вони це роблять" [4].Ще одним яскравим прикладом рейдерства у культурі стала ситуація навколо Національної капели бандуристів України, Національного заслу-женого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського та Націо-нального заслуженого академічного українського хору ім. Г. Верьовки. Річ у тім, що цього року керівники цих творчих колективів отримали від управ-ління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шев-ченківської районної ради в місті Києві повідомлення, згідно з яким з 20 лютого припиняється оренда нежитлового приміщення за адресою: вул. Туполєва, 16-а, без права її продовження. За словами керівника ансамблю ім. П. Вірського М. Вантуха, там мешкало близько п’ятдесяти їхніх студентів. І саме їх вирішив відселити голова Шевченківської районної ради міста Києва В. Пилипишин. Для того, мабуть, щоб поселити туди більш платоспроможних орендарів. Як розповів М. Вантух, усі три колективи звернулися до Пилипишина з проханням пояснити причини виселення. Проте офіційної відповіді вони не отримали. Керівник Національної капели бандуристів М. Гвоздь у цьому факті побачить початок небезпечної тенденції: "Цей гуртожиток – студентський. Якщо відселяють наших дітей, то де гарантія, що завтра не відселять усіх студентів, що мешкають у студентських гуртожитках?" [12].

Майже загрозливою стала ситуація і навколо Музею історії Києва. Наприкінці жовтня 2007 року його колектив вдарив на сполох, скликавши прес-конференцію. Вже чотири роки музей не має власного приміщення. Тож, не виконується головна функція музею – у нього немає експозиції. Юне покоління киян не знайомиться з історією свого міста. Усі фонди музею спаковані в коробки, які зберігаються в "Українському домі". Господарі "Українського дому" теж мають право поставити запитання, скільки ми будемо там знаходитися, адже йде мова й про його реконструкцію та реставрацію. А чим триваліше експонати зберігатимуть закритими в тисячах ящиків, тим більше грошей буде витрачено на їх реставрацію [13].

Останні новини для музейників – їм запропонували приміщення в майбутній споруді по вулиці Інститутській, 3, де на місці довгобуду (розпочиналося це будівництво як Дитяча картинна галерея) планують зробити бізнес-центр. "Спочатку нам обіцяли, що цей виставковий зал добудують, а ми отримаємо приміщення в наше володіння. Проте цього не сталося", – зазначив заступник директора музею, києвознавець, головний редактор журналу "Куполи" В. Ковалинський. Музею запропонували лише два нижніх поверхи площею 10700 кв. метрів у майбутньому бізнес-центрі. А коли працівникам музею було представлено ескізний проект нової будівлі, виявилося, що це, образно кажучи, велика скриня, заввишки у 7 поверхів і 3-ма поверхами вниз.

Обурені працівники Музею історії Києва й тим, що їм тривалий час не вдавалося з’ясувати, хто виступає інвестором, хто будуватиме цю споруду і чому з ними ніхто не узгоджує проектну документацію. Та коли співробітникам музею пощастило отримати координати фірми, котра займається організацією будівництва майбутнього бізнес-центру її директор заявив, що зустрічатися з представниками музею він вважає недоцільним [13].

Підсумовуючи сумні факти конфлікту між владою та столичними закладами культури, можна навести слова О. Афоніна, голови Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, який вважає, що ситуація у Києві – це результат дій "людей-вандалів", які прийшли для того, щоб знищити те, чого вони не розуміють. Служіння Мамоні, напевно, є головним критерієм оцінки цих людей і їхніх посад [14, 15].

Слід також зазначити, що зухвалі рейдерські атаки зустріли доволі активний спротив діячів культури та мистецтва. Так на знак протесту проти намірів міської влади здати їх приміщення іншим орендарям столичні діячі культури об’єдналися в Національний комітет з порятунку культурного надбання Києва та утворили комітет "Культура проти вандалів", куди ввійшли представники широких кіл київської творчої інтелігенції. Також представники культурних закладів подали позиви до суду та розповсюдили відкриті листи до перших осіб нашої держави [15, 16].

Зокрема, голова комітету "Культура проти вандалів", президент Асоціації діячів сучасного мистецтва Є. Карась надіслав Президентові України В. Ющенку офіційний лист, в якому звернувся до нього з проханням звільнити посадовців Київської міської та районних держадміністрацій, котрі прагнуть нажитися на культурі. Цим кроком пан Карась, чия асоціація теж постраждала від рейдерської атаки з боку районної влади, сподівався захистити культурну спадщину.

У листі до Президента зокрема зазначалося: "Комітет звертається до Вас із проханням, яке відповідає ситуації, – звільнити своїм указом з посад у київській міській та районних державних адміністраціях тих посадовців, які своє призначення вбачають винятково в тому, щоб якомога більше заробити грошей за рахунок знищення всього того, що творить українську національну культуру, духовність, інтелект нації".Цікаво зазначити, що на веб-ресурсі комітету "Культура проти вандалів" на запитання, яким чином можна врятувати митців від виселення з Андріївського узвозу Подільською владою, 36% киян відповіли, що треба боротися за усунення керівника цього району Є. Романенка від влади, а 11% – що потрібна апеляція до керівництва держави та міста [16].

Також відбулися численні акції протесту, які підтримали громадянські організації, серед яких "Опора", "Суспільні суди Києва", "Київ-3000" тощо. Зокрема, великий розголос мав мітинг, який близько двох сотень київських художників, музикантів і письменників провели 12 липня на Андріївському узвозі столиці. Зі своїми вимогами співробітники тамтешніх музеїв, галерей і майстерень разом з просто небайдужими людьми та опудалом олігарха-корупціонера попрямували до стін Подільської районної ради.

"Ми вимагаємо, – сказав художник П. Гончар, – переглянути концепцію розвитку узвозу. Зараз з нього виселяють усі галереї та музеї. Місця, де проходить основне культурне життя столиці, фактично не буде". Митці передали районним депутатам список зі своїми вимогами. Однак депутати від спілкування з діячами культури відмовилися [16, 17].

А у серпні за ініціативою галереї "Ательє Карась" було організовано групову благодійну виставку "Культура проти рейдерства". Її учасниками стали відомі художники, які неодноразово виставлялися в "Ательє Карась": В. Ралко, В. Будников, П. Маков, П. Лебединцев, О. Матвієнко та інші а в експозиції було представлено як живопис, так і графіку. Будь-яку з картин можна було придбати на 30% дешевше, ніж вони коштують на ринку. А кошти, зібрані від продажу експонованих картин, спрямували на боротьбу з вандалізмом з боку районної влади. Їх витратили на виготовлення плакатів та проведення заходів на захист мистецтва [15, 18].

Доволі масштабною була також акція "Театр абсурду, або Художнє гетто", організована комітетом "Культура проти вандалізму", громадянською мережею "Опора" та міжнародним рухом "Інтеркультура" на Михайлівській площі столиці 18 вересня. Однак, слід зазначити, що запланований на цей день загальноміський страйк усіх художніх закладів столиці не відбувся: галеристів, котрі протестували проти рейдерських нападів на їхні приміщення, не підтримали ані колеги, ані завідувачка Головного управління культури і мистецтв КМДА С. Зоріна.

Попри щирі наміри організаторів мітингу привернути увагу громадськості, влади та ЗМІ, на заклик відреагувало лише два десятки журналістів. Ані яскравий перформенс з трембітами і заячою маскою, ані сумісні хороводи художників з пресою не викликали очікуваної реакції. Ідею цілоденного страйку не підтримала більшість культурних закладів хоча дехто з керівників цих закладів навіть запропонував перегородити картинами одну з центральних вулиць міста. А от директори столичного музею російського мистецтва Ю. Вакуленко та Національного художнього музею А. Мельник на страйк не погодилися: на їхню думку, заручниками ситуації не можна робити відвідувачів, котрі через страйк будуть позбавлені можливості побачити експозицію [19].

Все ж, численні акції протесту, публікації у пресі та звернення до посадових осіб привернули увагу влади до проблем рейдерства у культурі. Досить негативну оцінку діям столичної влади дали Президент України В. Ющенко та Прем’єр-міністр України В. Янукович. І Президент, і Прем’єр зажадали негайного вирішення конфлікту.

Різкою була і реакція Міністерства культури і туризму України. Так міністр культури і туризму України Ю. Богуцький, зазначив, що "скористалися ситуацією люди безкультурні, аморальні. Просто меркантильні". На засіданні Уряду Ю. Богуцький звернувся до прем’єр-міністра з проханням відстояти інтереси творчих спілок і культурних інституцій у тій ситуації, яка створилася навколо їхнього майна.

А в інтерв’ю газеті "Дзеркало тижня" міністр наголосив на необхідності розробки такого механізму, при якому доручення і рекомендації влади не будуть ігноруватися. "Я не ідеаліст, – зазначив Ю. Богуцький. – І чудово розумію, що не все просто. Особливо в наших нинішніх політреаліях. До того ж дуже багато залежить від "місцевих князьків". Адже керівники на місцях іноді діють так, наче до них і після них культури не було, не буде і навіть не передбачається. Проблеми ці однаковою мірою стосуються як культурної сфери, так і спортивної. Бо вже виганяють дітей зі спортивних залів, захоплюючи усе, що можна. Є доручення прем’єра – і Фонду держмайна, і Міністерству регіонального розвитку, і Мінфіну, і Міністерству з питань сім’ї, молоді і спорту. І Мін’юсту, і нашому міністерству, і міським, і регіональним адміністраціям. Дано жорстку настанову проаналізувати практику застосування тієї самої статті. У разі виявлення фактів порушень це вже докладно розглядатиметься на засіданні Міжвідомчої комісії з питань протидії протиправному поглинанню і захопленню підприємств".Також Ю. Богуцький зазначив, що "не повинно бути повальної практики "культурного" рейдерства". "Я думаю, – наголосив міністр, – що багато лих переважно виходять "знизу" – на місцевому рівні. Потрібне комусь приміщення – ага, давай "спиратися на закон". І – вперед! Водночас ви добре розумієте, які депутати і за якими списками проходять у різні місцеві ради. Багатьом із них цілком байдужі партійні інтереси, а от мета очевидна: прийти і взяти те, що не так лежить. Уже однаково, куди прийти – у галерею чи в майстерню. У мене, на жаль, останнім часом досить тривожне сприйняття якоїсь "нової генерації" політиків-бізнесменів. Наче зовні все прекрасно, й усі вони чудові – культурні, акуратні. Але внутрішньо… Це вже якісь люди-термінатори. Очевидна мутація. Що в Київраді, що в інших радах. Цинізм – головна "керівна і спрямовуюча" сила цієї новоявленої "еліти". Причому це цинізм вишуканий, який доходить до абсолюту" [20].

Чи вдасться державі зупинити "культрейдерство"? – це болюче питання стало однією з тем обговорення під час прямої урядової лінії, у якій взяв участь перший заступник міністра культури і туризму України В. Корнієнко. Практика, спрямована на витіснення установ культури із власних приміщень, була блокована зусиллями уряду, який дав доручення призупинити дії Київської міської держадміністрації, зазначив заступник міністра. А під час формування проекту закону про Державний бюджет 2008 року буде внесено зміни до відповідної статті, яка передбачає надання оренди приміщень, що належать до комунальної форми власності, на конкурсних засадах. "Її буде скориговано таким чином, що пріоритет під час розгляду питання щодо передачі приміщення в оренду надаватиметься або громадським творчим організаціям, або бюджетним організаціям і установам", – уточнив В. Корнієнко [21].

Після таких рішучих дій та заяв намітилися певні позитивні тенденції у боротьбі культурно-мистецьких закладів за свої приміщення. Відбулася низка зустрічей працівників культури з керівництвом столичної та районних держадміністрацій, на яких докладно обговорювалися такі болючі для вітчизняних митців, спірні питання.

Після цих зустрічей заступник голови КМДА В. Журавський та начальник Головного управління культури і мистецтв С. Зоріна повідомили, що міська влада розв’язала проблеми з орендою приміщень культурних осередків у столиці. Митцям продовжено оренду і встановлено пільги: за площу до 50 квадратних метрів оренду не потрібно сплачувати, понад – по 25 гривень за квадратний метр. Усі рішення стосовно закладів культури на рівні районів прийматимуть лише за погодженням Головного управління культури і мистецтв Києва й заступника голови – куратора напрямку [22].

Звісно, таке винятково позитивне рішення, зазначалося у пресі, – можна було б лише вітати – у його доречності та дочасності розпишуться, мабуть, усі митці, що мешкають у столиці. Але бурхливої радості від тих, хто тепер не ламатиме собі голову питанням, чим заплатити за оренду, журналісти не почули.

"Це потрібно було зробити ще в 1990 році, коли Україна отримала незалежність, – сказав голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України Є. Шевченко. – А не тоді, коли піднялася інтелігенція, громадськість і коли втрутився Президент. А якби ми з колін не встали, то міська влада просто задушила б культуру. Звісно, це позитивна інформація, але великої радості від неї, чесно кажучи, немає. До того ж треба все затвердити законодавчо, а то сьогодні вони прийняли це рішення, а завтра приймуть протилежне" [23].

Вже наприкінці жовтня журналісти газети "Дзеркало тижня" вирішили перевірити, які наслідки мали виступи преси на тему "культурного рейдерства" у столиці. "Газети виступили. Але що зроблено? – запитують журналісти, і відповідають, – Майже нічого. Як і раніше, дамоклів меч висить над доброю сотнею "культсуб’єктів" столиці (а регіони – це взагалі окрема тема). Тому, хто за дзвінком або ж завдяки особистій настирності достукався до «небес», – «наказано вижити!». А ті, чийого стукання не почули, мають чекати на валізах людей у «маскараді»!" [24].

Дехто не чекає. І щоб розбуркати владу і поставити на місце ледарів від цієї влади (творці нарікають, що розпорядження Президента місцеві князьки ігнорують!) у Києві готується новий гучний процес під трагічною назвою "Україна: зона культурного лиха". Ініціатори цього мейнстримного перформансу ладні "йти на ви" проти держструктур, аби ті оговталися після сну, лінощів і виборів – і пощадили в українській культурі бодай те, що не знищили до них. Є ідея вже найближчим часом звернутися до Євросоюзу, а потім і до ЮНЕСКО, щоб міжнародні інститути висунули нашій владі такі самі вимоги у сфері культури, які висувають їй, скажімо, у сфері економіки [24].Журналісти "Дзеркала тижня" зустрілися з митцями, які вже на початку літа намагалися активно протидіяти рейдерським атакам на заклади культури. Митці та діячі культури розповіли про свої проблеми. Зокрема, Є. Карась зазначив: "Щодо нашої ситуації були гучні заяви можновладців. Керівник Подільського району, наприклад, обіцяв, що, оскільки питання "вирішене позитивно", він от-от зустрінеться з опонентами і дасть їм альтернативне приміщення. С. Зоріна з управління культури Києва говорила про те саме. Була низка заяв на рівні керівників різних рангів. Але нічого не змінилося!" [24].

За словами Є. Карася, митці не отримали договору на оренду, немає навіть розпоряджень, відповідно до яких і слід було б укладати такі договори. До цього часу немає доступу до "Асоціації діячів сучасного мистецтва", бо її захопили. Тобто немає доступу до матеріальних цінностей художників. А там близько 300 робіт! На жаль, владі до всього байдуже. Усі тільки те й роблять, що роздають цинічні популістські обіцянки. І лише дезінформують ЗМІ, намагаючись усе звести до судових рішень. Тобто, – наголошує Є. Карась, – мусують лише процесуальні проблеми. Зараз у наших опонентів одна мета – прибрати до рук два будинки за однією адресою: Андріївський узвіз, 22-а. Спочатку ці люди хотіли вибити собі два поверхи, намагалися захопити Асоціацію артгалерей і Центр сучасного мистецтва «Сові-арт». Потім черга дійшла і до нашої галереї.

Нас, як і раніше, – підкреслив Є. Карась, – намагаються втягти в судову тяганину або інспірувати юридичні інсинуації. От відбулося, наприклад, нещодавно захоплення книгарні "Планета". Ми проводили з цього приводу акцію протесту. А нам розповідають, що в ситуації винні міністерство, міська комунальна служба. Нас просто намагаються заплутати підставними фірмами та юридичними процесами! А насправді – відвернути увагу від принципово важливого питання. З одного боку, у влади свої способи принизити культуру. З іншого, – вважає Є. Карась, – саме суспільство має створювати механізми для обстоювання своїх позицій [24].

Досі залишаються актуальними проблеми з орендою приміщень, де розміщуються майстерні художників. Зокрема, журналісти "Дзеркала тижня" зустрілися з відомою художницею Е. Бегляровою. "Не знаю, як узагалі існую на цьому світі, – поскаржилася художниця. – Приватизувати приміщення, яке займає ця майстерня, мені не дозволили. Воно вважається "нежитловим" із 1971 року. Саме тоді всіх виселяли з двірницьких і підвалів. І саме відтоді це напівпідвальне приміщення на вулиці Десятинній віддали під майстерню. Але на "квадратні метри" останнім часом почали виникати нескінченні претензії. А місяць тому до мене просто прийшли троє – двоє чоловіків і жінка – і прорубали двері в майстерні, в якій я працюю вже двадцять років! Згодом ці агресори почепили на двері свій замок. Дивом пробравшись усередину, я знайшла записку: "Живи. Поки що". Беру записку, йду до міліції. Пишу заяву. Врізаємо новий замок. Починається чергування, аби запобігти повторному злому. А потім з’являється... міліціонер: "А що ви робите в чужій квартирі!?". Добродії, але ж це не квартира, а моя майстерня! Далі ще одна "з’ява" – уже якась жінка із текстом: "Я півтора року тут живу з дитиною!". Це при тому, що я побачила її вперше в житті. Чи не абсурд? Але несподівана гостя, напевно, виявилася людиною начитаною. Принаймні вона знала, як можна «боротися» із художнім «інакомисленням». Оскільки відразу й викликала… психіатричну бригаду, визнавши мене... «ненормальною»" [24].

Але цим поворотом одіозний сюжет не вичерпується. Як розповіла Е. Беглярова, незабаром новий загін загарбників увірвався в майстерню, вони прорубали двері сокирою. "Я лише встигла по мобільному викликати міліцію, – розповіла художниця. – Коли приїхали правоохоронці, міліціонер констатував: «Помилковий виклик! Трупа немає». А ці садисти почали примушувати мене підписувати акт про те, що нібито виселяюся добровільно. Це при тому, що маю договір оренди! Вони не почули ні моїх прохань, ні благань! Усіх вигнали. І більше до моїх картин і скульптур не було доступу. Полотна, книжки, унікальні костюми (із різних кінофільмів студії Довженка) і багато інших художніх цінностей ці мерзотники вивезли за квартал – і викинули просто на бруківку... Усе, що залишилося, я і мої друзі збирали до третьої години ночі під зливою. Багато робіт загинуло... І зараз «залишки творчості» перебувають у напівзруйнованому будинку, де немає навіть стелі. Я лише молюся, щоб не було затяжних дощів цієї осені. Я справді навіть не знаю, що збереглося... Це ж варвари! Це акт вандалізму" [24].Уже згодом виявилося, що та сама "незнайомка", яка заявила свої претензії на майстерню, нібито приватизувала це приміщення... за 12 грн. 12 копійок! І ще виявилося, що ця ж жінка разом із дитиною прописана там уже півтора року! У нас, виявляється, усе можливо. І навіть не таке. Пані Беглярова знає, "як" це робиться. Спочатку приміщення переводять з нежитлового фонду в житловий. Потім туди прописують певних людей. І незабаром квадратні метри приватизуються. Хоча на перший погляд це незаконно. Проте виходить, що чіткого поділу приміщень на "житлові" або "нежитлові" не існує? І яким чином за помахом якоїсь "чарівної" палички ті чи інші метри можуть стати житловими або нежитловими? [24].

Заручниками майнових апетитів сильних світу цього залишаються і три солідні музичні організації – видавництво "Музична Україна", Національна всеукраїнська музична спілка і Київська організація Національної спілки композиторів України. Останнім часом навколо будівлі на вул. Пушкінській, 32-а, де й розташовані ці організації, спалахнули неабиякі баталії. Нехитрим методом меткі нувориші намагаються вижити музичних подвижників із їхніх власних (формально орендованих десятки років) приміщень. Журналісти "Дзеркала тижня" з’ясували, що питання з орендою приміщень ціми установами культури досі не вирішено. Тож, поважні установи залишаються у підвішеному стані [24].

Тож, зазначалося у пресі, до повного вирішення питань з "культрейдерством" ще далеко. Для цього, на думку голови Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України М. Жулинського, необхідно зробити реєстр усіх об’єктів культурної індустрії і рішенням міськради передати їх до Управління культури і мистецтв міста Києва. А потім визначати систему принципів орендної плати. Секретаріат Президента виступає за те, щоб це була довгострокова оренда із певними гарантіями відповідного сприяння творчим спілкам. З іншого боку, – зазначив М. Жулинський, – треба ставити питання про те, щоб усі мистецькі об’єкти, що мають статус національних, перейшли у державну власність. Сьогодні цього не відбувається, і це знову ж створює дуже серйозну проблему з реалізацією їхніх функцій [25].

Тож, завершуючи цей огляд, слід відзначити, що, на думку фахівців, боротьба з рейдерством буде тільки тоді ефективною, коли вона носитиме комплексний характер, передбачаючи нарівні з удосконаленням законів кримінальну відповідальність за замовлення, організацію та вчинення неправомірних дій, які мають ознаки "рейдерства" [2].

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.Афонин О. Кость в горле // Киев. вестн. – 2007. – 4 авг. – С. 3.

2.Воробець Д., Дубовий Б. Рейдерство // Новини Закарпаття. – 2007. – 18 серп. – С. 6.

3.Олтаржевська Л. Митців "закатують в асфальт" // Україна молода.–2007.– 22 черв.

4.Вергеліс О. "Йдіть геть!" Чому президент і прем’єр не реагують на "культурну контрреволюцію"? // Дзеркало тижня.– 2007.– 23 черв. – С. 18.

5.Соболева А. Выселяться – так с огоньком // Газ. по-киев.– 2007.– 21 июля.

6.Олтаржевська Л. Було ваше – стало наше // Україна молода.– 2007.– 7 лип.

7.Коваль Д. Художник і влада // Дзеркало тижня.– 2007.– 16 черв. – С. 17.

8.Кирзий Е., Кирилаш С. Город бездомной культуры // Газ. по-киев.–2007.– 20 июня.

9.Новосвитняя Е. "Андреевский спуск надо возродить! Не просто отремонтировать дорогу, канализацию, фасады зданий, а оживить улицу" // Факты.– 2007.– 18 июля. – С. 10.

10.Пономарьов О. Культура так і пре. (Із Подільського району) // Хрещатик.– 2007.–5 верес.

11.Куценко В. Поділ контрастів // Вечір. Київ.–2007.– 17 лип.

12.Шевченківський район – проти бандуристів, співаків і танцюристів / Інф. // Україна молода.– 2007.– 7 лип.

13.Мамалыга Т. Музей в коробках. (Историю Киева собираются сделать придатком бизнес-центра) // Киев. ведомости.–2007.–26 октяб.

14.Градоблянська Т. Культура проти вандалізму. Чия візьме? // Голос України.– 2007.– 14 лип.

15.Діячі культури оголошують страйк / Інф // День. – 2007. – 14 лип.

16.Зайцева О. Євген Карась розпочав наступ на чиновників, підтримавши ініціативу Леоніда Черновецького щодо звільнення голови Подільського району Євгена Романенка // Хрещатик.– 2007. – 14 серп.

17.Градоблянська Т. Усі – на захист Андріївського узвозу! // Голос України.– 2007.– 13 лип.

18.Художники против рейдеров / Инф. // Газ. по-киев.– 2007.–1 авг.