Людина в первісній культурі
Суттєвою рисою первісної людини є тотожність індивіда і роду, розчинення людини в колективі. Спрямованість погляду в минуле негатизувала вияви людської індивідуальності. Самобутність і самостійність сприймались як загроза цілісності. Індивідуальні і неконтрольовані вчинки несли можливість повернення хаосу. Порушення родової приреченості відразу й жорстоко каралося. Нормою було непохитне наслідування традиції, яке винагороджувалося. Жорсткі механізми соціального контролю і нормативності забезпечували усталеність існування суспільства. Відсутність поділу праці економічно закріплювала стихійно нерозчленований колективізм найближчих родичів.
Первісний індивідуум не відокремлював себе від колективу, мислив самого себе носієм рис будь-якого іншого і навіть усього колективу; найжорстокішим покаранням всіх світів свого існування. Воно позбавляло звичних для людини засобів існування, проте, що найважливіше, – позбавляло відчуття належності цілому, тотожності родовому колективу, віднімало сенс існування.
Індивідуальне в людини відображалося за допомогою колективного. За допомогою «ми». П.Сапронов називає сучасну людину егоцентриком, а первісну – ексцентриком. Сучасна людина співвідносить себе і все, що її оточує, із самою собою; відчуває себе в центрі своєї світобудови, формуючи ієрархію цінностей з центром у власному «я».
Первісна людина на себе дивиться, як на «ти». Вона діє, постійно прислухаючись до внутрішнього голосу: «ти мусиш», «ти зробиш», «ти винен». Це самовідчуття йде від незалежності колективному цілому: первісна людина завжди «твоя», тобто належна роду, племені, богу. І це «ти» постійно отримуєш силу в цілому «ми», яке протиставляється ворожому «вони». Чужі в такому разі стають представниками пітьми, хаосу, небуття. Знищити їх означає повернути порядок, перетворити хаос на космос, звільнити його від сваволі темних сил.
Водночас позаперсональність буття первісної людини позбавляла її від страху смерті. Тотожність Тотожність індивіда колективному цілому давала йому надію на збереження родової сутності, на продовження життя в іншому стані на нове народження. В українській мові це збережено в етимології слова «домовина» як символі дому, до якого повертається померла людина (та що відійшла).
Чи не найголовнішою темою первісної творчості виступали численні зображення тварин. Палеолітичні розписи печери Лсяко у Франції, Альта міри в Іспанії вражають своєю експресивною силою і потужною енергією. Натуралістичне зображення звіра ставало знаком влади людини над ними, оскільки підкорювало його життя ритмам людського. Так функціонувало і слово: називання чогось було рівнозначним пануванню над ними.
Словесна магія – на вірі в реальну силу зображення. Ще К.Юнг помітив, що первісна людина майже не розрізняє внутрішній і зовнішній світ. Все, що з нашого погляду може розглядатись як належне свідомості, первісна людина сприймала як факт реальності. Почуття, емоції ототожнювались із реальними подіями і завдяки цьому виступали інструментами впливу на довколишнє середовище. Знаки культури утверджуючи присутність в космосі буття, виступали знаряддями пізнання й оволодіння світом.
Координатом людської поведінки виступав ритуал. Його головною метою було збереження космічного порядку і відновлення порушеної рівноваги. Оскільки він ніс у собі ритм, міцність, впорядкованість, то ритуал космізовував хаос буденного життя людей. Водночас наближуючи людину до богів, возз’єднуючи її з ними, ритуальні дії не тільки впорядковували світ хаосу, але й сакралізовували профанний хаотичний світ.
Сила ритуалу полягала в його конкретності й чуттєвості, можливості виразити найскладніші смисли людської життєдіяльності мовою звуків, жестів, (вузків) рухів, зображень.
У ритуальних дійствах первісних людей П.Сапронов виділяє певні обов’язкові компоненти: очищення, процесуальну ходу, жертву, трапезу. Так, очищення сприяло звільненню людини від земного і буденного. Відриву від профанного світу.
Історія первісної культури, незважаючи на унікальну цілісність її смислів, має свою визначену в часі динаміку. Привласнюючий тип господарської культури вичерпав свої продуктивні можливості вже наприкінці верхньопалеолітичної доби. Нетривалість життя, нерегулярність нормального забезпечення їжею, обмеженість можливостей обміну інформацією не створювали сприятливих умов для подальшого культурного розвитку.
Катастрофічне зменшення кількості промислових тварин викликало активізацію експлуатації водоймищ, концентрацію населення поблизу річок, озер, морських узбереж, де з’явились перші стаціонарні поселення. Землеробство і скотарство як основа осілого існування вивели людство на принципово новий ступінь розвитку, оскільки заклали основи становлення ранніх цивілізацій.
У добу первісності, стверджує Ю.Павленко, сформувались два основні шляхи розвитку землеробсько-скотарської культури.Доба «неолітичної революції» як період до відтворюючого господарства й осілості ознаменована спробами розкрити у мистецькій творчості сутнісні взаємозв’язки людини і природи. Поступово формуються навички створення цілісних композицій. Намагання розкрити смисл явищ, показати їх драматургію, причини і насліди подій викликають появу динамічних багатофігурних сцен. В них важливе місце відведено людині та її взаємодії з оточенням.
Особливого значення набувають орнаментальні композиції. Які виражають гармонійною цілісністю, аріхетктонічною чіткістю, ритмічною силою. Орнамент слугував одним з найважливіших засобів космізації, впорядкування світу. Орнаментальні композиції трипільських посудин, нанесені білою, чорною або червоною фарбою.
Міфологічне світовідчуття первісної людини, що тяжіло до образів порядку і сталості, тим самим утверджувало перемогу космосу над хаосом. Це створювало новий, олюднений світ, який протистояв хаотичній безодні Всесвіту.