Основи культури мовлення

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мов¬лення — процес добору і використання засобів мови для спілку¬вання з іншими членами певного мовного колективу. Мовлен¬ня е формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуває в постійному розвитку. Мова і мовлення нерозривно між собою пов'язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсяк¬денного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвою форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися за¬гальних етичних вимог та орієнтуватися також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливішими є суспільна сфера й мета спілкування в конк¬ретних обставинах.

Оскільки мова е найуніверсальнішим засобом спілкування, накопичення й передачі інформації, навчання, виховання та фор¬мування духовного світу вона немислима без належної культу¬ри мовлення.

Культура мовлення — збереження мовних норм вимови, на¬голошування, слововживання й побудови висловлювань; нор¬мативність, літературність усної й писемної мови, що виявляєть¬ся у грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості. А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник лінгвістичних термінів: культура мови — це ступінь відповід¬ності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін. установ¬леним для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конк¬ретне говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але засвоїти літературні норми вимови й дотримувати їх на¬багато складніше й важче, ніж навчитися правильно писати. Основними причинами низької культури усної мови є знач¬ний вплив суржику та недостатнє знання норм літературної ви¬мови. Вислів древніх «Заговори, щоб я тебе побачив», — красно¬мовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.

УСНЕ ПУБЛІЧНЕ МОВЛЕННЯ

Переконливе, пристрасне слово — дійовий засіб організації стосунків між людьми в діловій сфері, могутній чинник вихован¬ня. Живе слово, особистий приклад — величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд — усе це взірець для слухачів. Справжній промовець — неповторна індивідуальність. Проте ця особливість обдаровання не завжди дається людині від народ¬ження, а частіше виробляється впродовж усього життя і є резуль¬татом тривалої та наполегливої роботи над удосконаленням сво¬го мовлення. Кожний промовець, який багато виступає, має свій індивідуальний стиль. Це поняття складне й багатогранне. Насам¬перед на стиль людини значний відбиток накладає її світогляд: він визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, й об¬разні засоби. Тут виявляється й характер людини.

Публічне мовлення становить собою один із жанрових різно¬видів мовленнєвої діяльності, досить своєрідною за своєю приро¬дою, місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми які¬сними характеристиками.

Серед них — писемно-усна форма публічного мовлення, на етапі існування якої мовець повинен викласти свої думки пись¬мово. Це необхідно для збереження думки, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних су¬дженнях та подальшого точного, ясного й стислого викладу їх перед аудиторією. Це підтверджує й вислів Д. Карнегі: «Постій¬но занотовуйте всі роздуми, які спадають вам на думку, і весь час ретельно обдумуйте їх... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і ЇЇ словесну форму... значно легше аналізувати фак¬ти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема — наполовину розв'язана проблема» [17, с. 17].

Книжно-розмовна форма публічного мовлення характери¬зується впливом на мисленнєво-мовленнєву діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.

Розмовний аспект публічного мовлення виявляється в таких її якостях, як:

— безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слу¬хача);

— невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна передумова встановлення контакту між мов¬цем і слухачем;

— емоційність спілкування (збудження пристрастей), що за¬безпечує виразність мовлення за рахунок доцільного ви¬користання вербальних і невербальних засобів.

Книжний характер публічного мовлення виявляється у:

— правильності (відповідності нормам літературної мови);

— точності (використанні слова у відповідності до його мов¬ного значення);

— стислості (використанні таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);

— виразності (використанні елементів художнього стилю);— доцільності (зумовленої книжним характером мовлення й тісним зв'язком публічного мовлення з різними стиля¬ми літературної мови).

Звідси — красномовство в різних сферах спілкування (навчаль¬не, офіційно-ділове, мітингове, публіцистичне, ораторське та ін.)

Підготовлено-імпровізаційний характер публічного мовлен¬ня частіше зумовлений специфікою риторики, що підпорядкова¬на системі законів, кожен із яких функціонує на певному етапі" мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Процес створення публічного мовлення передбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний — виконавчий, тобто успіх останнього залежить від якості першо¬го. Лише за цієї умови оратор має можливість творити на етапі виконання — вільно реалізувати свій мисленнєво-мовленнєвий продукт у різних варіантах. «Добре підготовлена промова — це на 9/10 вимовлена промова» [17, с. 17].

Отже, публічне мовлення — це особливий вид тексту, створюва¬ний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зу¬мовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалі¬зації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізацій-ний характер реалізації). Це вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) та орієнтуватися на різну кількість слухачів. Публічне мовлення — це такий матеріал, де найповніше виявляються сліди мисленнєво-мовленнєвої діяль¬ності людини й лише постійна робота над ним є найдієвішим чин¬ником розвитку й удосконалення цієї діяльності оратора.

СИНТАКСИС УСНОГО Й ПИСЕМНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

Готуючи текст для публічного виступу, слід пам'ятати про суттєву різницю між писемним і усним його варіантами. Речен¬ня, значні за кількістю слів і ускладнені за будовою багатьма відокремленими обставинами, означеннями, вставними і встав¬леними конструкціями, цілком можливі в науковій статті, моно¬графії та под., і зовсім не бажані в лекції, доповіді, промові й под. Помічено, що сприймання усного тексту залежить від довжини речення (кількості в ньому слів), довжини слова (кількості ба¬гатоскладових, довгих слів), кількості особових займенників (які сприймаються на слух легше, ніж безособові).

На відміну від писемного, в усному тексті бажані питальні, окличні й риторичні, а не лише розповідні речення, наприклад:

Чи можливий такий результат?! Безперечно, — скажу я вам. За яких умов? —логічно запитаєте ви. Моя доповідь і наведені в ній викладки є відповіддю на це питання.

Не словесні, а смислові повтори необхідні в усному мов¬ленні для наголошування основної думки, підкреслення ключо¬вого моменту й посилення враження від сказаного. Досягається це за рахунок багатої синонімії української мови, не повторюю¬чи форми вираження.

Однак слід уникати повторювання нетипових для усного мовлення складних сполучників: завдяки тому що, унаслідок того що, через те що й под. оскільки вони гальмують сприй¬няття й не сприяють створенню в аудиторії вільної, невимушеної атмосфери.

Окрім повторів, використовують й інші способи привернен¬ня чи утримання уваги слухачів, таких як: зміна порядку слів (інверсія), градація (посилення), протиставлення (антитеза), ок¬лична й питальна інтонація, риторичні запитання, пауза та ін.

Речення слід будувати таким чином, щоб ключова фраза була розміщена в його першій частині. Набагато легше сприймається на слух зміст, коли речення починається Н. відмінком, ніж де¬кількома конструкціями в непрямих відмінках із прийменника¬ми, наприклад:

неправильно правильно

В останньому університетському Професор Бойчишин у своїй статті,

збірнику, у першому його розділі, яка розміщена в останньому

розміщено статтю професора університетському збірнику,

Бойчишина, де йдеться... зазначив...

У письмових текстах його частини закріплені за певним , місцем на аркуші й виділені шрифтом чи засобами рубрикації (абзац, параграф, розділ тощо). В усному — можливі відступи, умотивовані повтори й перенесення окремих текстових частин. Якщо писемний текст має форму монологу, то усний не ви¬ключає діалогових і навіть полілогових варіантів.

Наявність правильно побудованих дієприслівникових зворотів (або їхніх замінників), як правило, на початку речення, дозволяє більш образно подати навіть сухий технічний текст, наприклад:

неправильно правильно

Не дивлячись на обмежене Незважаючи на обмежене

фінансування.... фінансування...

Попри обмежене фінансування... Дарма що нам обмежили

фінансування...

По закінченні навчання... Закінчивши навчання...

При рахуванні треба... Рахуючи, треба...

По одержанні коштів... Одержавши кошти...

Перевагу слід надавати простим реченням, у яких збері¬гається прямий порядок слів: підмет іде перед присудком, означення — перед означуваним словом:

неправильно правильно

Було досягнуто високого рів- Наше підприємство досягло

ня якості продукції, заплано- запланованого високого рівня

ваного нашим підприємством. якості продукції.Спільним для писемного й усного варіанту тексту є висока частотність у використанні та повторюванні стійких словоспо¬лучень — кліше й водночас відсутність зайвих слів, які усклад¬нюють сприйняття:

неправильно правильно

Ми, на нашому підприємстві, Підприємству доводиться

можемо розраховувати розраховувати лише на

лише на свої особисті сили. власні сили.

Якщо підмет названий живою особою, то присудок матиме форму активного стану, наприклад:

неправильно правильно

У виступі міністра висвіт- У виступі міністр висвіт

¬лювалося його бачення лив власне бачення шляхів

шляхів реформи освіти. реформи освіти.

Узгодження присудка з підметом

Іноді в ОДС підмет не узгоджений із присудком за ознака¬ми роду, числа або особи й це ускладнює сприйняття інфор¬мації, призводить до її спотворення. Розглянемо деякі зі склад них моментів узгодження присудка з підметом.

1. Підмет, до складу якого входить числівник один (сорок один, дев'ятсот тридцять один і под.), вимагає присудка у формі однини, бажано в описовій конструкції, наприклад:

неправильно правильно

Фірма отримала нові На адресу фірми надійшов

часописи в кількості двадцяти двадцять один примірник

одного примірника. нових часописів.

2. Якщо до складу підмета входять числівники два, обидва, три, чотири — присудок у реченні повинен стояти у множині, наприклад:

Обидва пристрої вийшли з ладу.

Три автомобілі потребували ремонту.

Але якщо вжито безособову конструкцію з дієприкметником на -но, -то — в однині:

Було розглянуто три перших варіанти.

3. Якщо до підмета входять числівники від п'яти й більше, присудок може стояти як в однині, так і в множині, залежно від контекстового значення підмета.

Коли підмет називає пасивні особи, предмети, Ідо подаються у вигляді цілісної, нерозчленованої групи, присудок, як правило, ставиться в однині, наприклад:

Шість суттєвих доповнень увійшло до резолюції зборів.

Але якщо підмет називає групу осіб, предметів, кожний із яких діє активно й самостійно, присудок переважно ставиться у формі множини:

Шість аспірантів склали іспит достроково.

4. Коли треба зазначити приблизну кількість осіб, істот, пред¬метів, явищ, уживають слова багато, більшість, декілька, меншість, решта, частина й под., які узгоджуються з іменником у формі Р. відмінка множини, наприклад:

Багато теплих слів почули сьогодні наші ветерани.

Частина контейнерів були в непридатному для транспор¬тування стані.

Більшість виборців віддали свої голоси за молодого канди¬дата.

5. Якщо до складу підмета входить питальний, заперечний чи інший займенник без ознаки числа, то узгоджений із ним присудок ставиться лише в однині, наприклад:

Ніхто з учасників конкурсу не встиг вчасно виконати по¬ставлене завдання.

Дехто із присутніх почав голосно вимагати додаткової перерви.

6. Якщо підмет, виражений займенником ви (так звана пошанівна множина), позначає однину (у формі звертання, Кл. від¬мінка), то узгодження з присудком здійснюється за ознакою чис¬ла, наприклад:

Ви уклали річний кошторис? Сьогодні ви внесли доречну пропозицію.

Але коли в реченні наявний складений іменний присудок із прикметниковою іменною частиною, він може вживатися як у формі однини, так й у формі множини:

Кудряш Оксано, ви зарахована на перший курс нашого університету.

Офіційно-ділові стосунки вимагають уживання присудка лише в множині:

На мій подив, ви не до кінця зрозуміли переваги даного ва¬ріанта.

Не є нормативним в ОДС форма вони та присудок у множині, коли йдеться про третю особу, тим паче в її присутності, наприк¬лад:

неправильно правильно

Знайомтесь. Це наш Знайомтеся. Це наш кращий

кращий програміст. програміст Гліб Якович.

Вони допоможуть Він допоможе вирішити...

вирішити... або ... програміст Гліб Якович.

Гліб Якович допоможе вирішити...

Типові порушення як писемної, так і усної синтаксичної нор¬ми в побудові словосполучень є результатом низького мовно-культурного рівня, недостатнього знання української мови або вплив іншої мови тощо:

згідно з... (чим) але відповідно до... (чого)

ім'я Леся але звуть Лесею

командувач (чого, а не чим)

оснований на... (чому), a заснований (ким)

Більш детально про ці та інші складні випадки керування, узгодження, уживання прийменниково-безприйменникових кон¬струкцій див. у відповідних розділах та в Додатках 1 і 3.

ТЕРМІНИ ТА ЇХ МІСЦЕ В ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІНаукові поняття визначаються спеціальними словами — термінами, які складають основу наукової мови. Термін — це слово або усталене словосполучення, що чітко й однозначно по¬значає наукове чи спеціальне поняття. Термін не називає по¬шта, як звичайне слово, а, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього. У цій різниці вбачається відома конвенційність терміна, яка полягає в тому, що вчені чи фахівці тієї або іншої галузі домовляються, що розуміти, яке поняття вкладати в той або інший термін. Отже, конкретний зміст поняття, визначеного терміном, буде зрозумілим лише завдяки його дефініції — лаконічному логічному визначенню, яке зазначає суттєві ознаки предмета або значення поняття, тобто його зміст і межі.

Усі терміни мають низку характерних ознак, до яких належать:

а) системність терміна (зв'язок з іншими термінами даної І предметної сфери);

б) наявність дефініції (визначення) в більшості термінів;

в) моносемічність (однозначність) терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності;

г) стилістична нейтральність;

д) відсутність експресії, образності, суб'єктивно-оцінних відтінків.

На відміну від загальнолітературної, мова професійного спілкування вимагає однозначності тлумачення основних Ключових понять, зафіксованих у термінах. Для будь-якої сфери діяльності це дуже важливо, оскільки неточне вживання того чи іншого слова може мати небажані наслідки. Цього можна легко уникнути, якщо вживати терміни лише в тій формі та значенні, які зафіксовані в словниках останніх видань.

І Терміни конкретної галузі знання або діяльності складають •крему терміносистему (термінологію).