Епоха бароко в Західній Європі
Вступ
Епоха бароко - одна з найбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу - смутного, невизначеного, динамічного, що шукає стабільності і впорядкованості, - епоха бароко надзвичайно близька по духу. Саме тому мені було цікаво звернутися до цієї теми, щоб знайти в минулому якісь орієнтири, здатні допомогти пошуку себе в складних життєвих колізіях. Звичайно ж, розповісти про всю культуру бароко все одно, що “обійняти неосяжне". Тому окремі грані (світовідчуття епохи, антиномії в мистецтві...) розглянуті мною більш детально, інші - менш. Особливої уваги заслуговує музичне життя епохи - надзвичайно насичене, повнокровне, вийшло за рамки XVIIст. Цей час висунув двох геніїв (в області музичного мистецтва): Баха і Генделя, що розкрили різні грані стилю.
Сам термін з'явився пізніше. Існує декілька версій походження терміну: 1) від італійського “baruecco" - перлина неправильної форми;
2) “baroco" - одна з форм схоластичного (релігійно-догматичного) силогізму (міркування, в якому дві посилки об'єднані загальним терміном);
3) від італійського “barocco" - грубий, незграбний, фальшивий.
У XVIII ст. термін набуває значення негативної естетичної оцінки. Бароковим означалося все неприродне, довільне, перебільшене.
У 50-ті роки XIXст.. починається розгляд бароко як історичного стилю, закономірного етапу в розвитку мистецтва пізнього Відродження.
У 80-ті роки XIXст.. відбувається справжнє “відкриття" бароко: роботи Гурліта, Вельфліна, Юсті. За бароко визнали право на існування як особливого художнього явища.
У 20-ті роки XXв. відбувається криза капіталістичного світогляду. Прокидається інтерес до місцевих, національних варіантів бароко. Дається періодизація, встановлюються історичні кордони.
XVII століття. Новий час, епоха бароко. Загадковим чином ця епоха все ще живе в нашій свідомості, її новизна не застаріла. Драматична напруженість світовідчуття, інтенсивність духовного життя відчувається на відстані, притягаючи через віки. Не слабшає і тяжіння мистецтва бароко: драматургії Шекспіра, архітектурних ансамблів барочного Риму, живопису Рубенса, Рембрандта, скульптури Берніні. Не згадані ще Кальдерон, Гріфіус, Гріммельсхаузен, Шенфельд, Ель Греко, Декарт, Кеплер, Беме, Паскаль... Породженням духовної атмосфери епохи стала музика А.Скарлатті, Д.Скарлатті, Дж. Фрескобальді, К.Монтеверді, І.Пахельбеля, Букстехуда, Шюца, Кореллі, Вівальді, Генделя, Баха. Якщо поглянути з нашого “історичного далеку" на епоху бароко, в ній не може не вразити внутрішня закругленість, завершеність, вичерпність значення. Бароко - час від “Гамлета" (1601) до смерті Баха (1749). Початок епохи - прорив в майбутнє. Але чи був він таким вже несподіваним?
Західна Європа вступила в нову фазу економічних і політичних відносин, нову культуру, що принесла з собою. Ця фаза характеризується передусім розвитком і боротьбою феодальних і капіталістичних відносин, що приводить до зіткнення двох класових світоглядів. Відбувається централізація державної влади і утворення національних державних об'єднань, що складалися на основі абсолютистський режимів. XVII ст. - одна з найбільш грандіозних епох у всій історії: всі європейські країни розвивалися в одному напрямі: від феодалізму до капіталізму, причому рух цей приймав гостродраматичні форми
Ведучими соціальними шарами стають буржуазія, земельна аристократія і селянство. Але саме з XVII ст. накреслюються контури єдиного світового культурно-історичного процесу.
Це не просто час переходу від епохи Відродження (XIV-XVI ст.) до епохи Просвіти (XVIIв), а велика значна самостійна фаза в розвитку світової культури. Тому при всій нерівномірності руху країн (що і буде визначати національні особливості духовного життя, створенням національних шкіл), велике значення приділяється загальним моментам, таким, як світовідчування, світорозуміння...
Філософія
У XVII ст. пануючим стає новий тип світовідчуття, для якого Буття - динамічне, змінне, , драматичне. Такий тип мислення, що бачить в самій основі речей суперечність, розірваність, колізію, а не єдність, гармонію, властиву епосі Відродження, поверненням до дуалізму середньовічної релігійної свідомості. Знов світ сприймається в зіставленні матеріального і духовного, природного і божественного, емоційного і раціонального. У результаті виникають роздуми про первинність того або іншого початку, про панування одного над іншим. У результаті в філософії розгорається протиборство діаметрально протилежних філософських вчень і принципів: метафізики (Декарт) і матеріалізму (Гоббс, Локк, Бекон), тобто боротьба ідеалістичного і матеріалістичного підходів в онтології, сенсуалізму і раціоналізму в методології, індуктивного і дедуктивного методів пізнання. Зрештою, розвиток філософської думки в даному напрямі привів до формулювання антиномій Канта, діалектичного мислення Гегеля.Т.ч. ідеологія визнає існування антагонізмів (протиріч), але вважає державу і церкву силами, що примиряють конфлікти життя, що додають їй єдність. Спочатку філософія прагне знайти пояснення світу (в чому єдність?):
Рене Декарт: єдність світу в розумі. Саме свідомість, за Декартом, є початком пізнання. Бог - найбільш довершений сущий, його функції в гармонії і гарантіях істинності пізнання;
Бенедикт Спіноза знаходить єдність в пантеїстичному сприйнятті Бога, який включає в себе видимий і невидимий світ, матеріальну суть, духовні елементи;
Томас Гоббс твердить: єдність - в матерії. Все духовне є суть матеріального. Люди повинні об'єднатися в суспільство з сильною абсолютистською державною владою.
Блез Паскаль знаходив єдність і суть в ідеальній любові, джерелі благородної поведінки. Саме релігія (Християнство) відкриває таємницю Буття;
Готфрід Вільгельм Лейбніц бачив єдність в гармонії світобудови, що складається з нескінченного числа монад - самоценних завершених життєвих організмів.
Крім вищесказаного, типовими специфічними рисами епохи можна вважати:
1. Посилення релігійної тематики, особливо тим, пов'язаних з мученичеством, чудесами, видіннями;
2. Підвищена емоційність;
3. Велике значення ірраціональних ефектів, елементів;
4. Яскрава емоційність образів;
5. Тяжіння до узагальнюючих і зв'язуючих форм:
а) целісні системи філософії;
б) пошук єдності в протиріччях життя;
у) в архітектурі: овал в лінії будівлі;
архітектурні ансамблі;
г) скульптура підлягала загальному декоративному оформленню;
д) в живописі - відмова від прямолінійності, підкреслення “нескінченності" простору;
е) в музиці - створення циклічних форм (соната, концерт).
У епоху бароко твори мистецтва “активно прагнуть сполучитися з іншими" (Ліпатов). Т.ч. Майстер епохи бароко мислить і як скульптор, і як архітектор, і як декоратор одночасно (Берніні “Собор святого Петра").
7. Складність і надмірність, надмірність (зокрема, композиційних рішень в архітектурі, музиці). Наприклад, церква св. Сусанни. Характерно: нагруженность форми, орнаментальне декорування простору, наростання маси до центральної частини, заповнення ніш статуями.
Мистецтво Італії
1. Архітектура
Спочатку центром культури бароко була Італія. Для Італії - це час повільного заходу багатовікового блискучого мистецтва. Найбільш яскраво стиль виявився в архітектурі. Для неї характерно:
1. Посилення меж винахідливості; зокрема, в композиціях фасадів:
а) фасад стає декорацією, пов'язаною з будівлею як одна з картин в світі зорових відчуттів.
б) фасад - як зображення неіснуючої, уявної будівлі:
колони виступають уперед, заглиблюються;
вікна - то як прольоти, то як образотворчий елемент.
2. Стилізація одних форм під інші (церква Сант-Іво Барраміні. План будівлі виконаний в формі бджоли).
3. Надмірності різного роду (детализація, велика кількість прикрас).
Представники:
Барроміні Франческо. Для його робіт характерно:
1. Дрібність маси будівлі;
2. Дематеріалізація кам'яної маси;
3. Динамізм рішень;
4. Багата внутрішня обробка: золото, напівдорогоцінні камені... Наприклад: церква Св. Карло алле квадро фонтані в Римі.
Берніні Лоренцо. Для його робіт типово:
1. Витонченість в поєднанні з математичним розрахунком;
2. Майстерна робота з фактурою каменя;
3. Використання оптичних ефектів.
Наприклад: сходи в папському палаці в Ватікані, церква Сант-Андреа дель Квірінале (овал в плані будівлі).
Будучи великим архітектором, він був прекрасним графіком, художником і скульптором. Найбільш відомі роботи:
“Давид" - динамізм (тіло повернене навколо своєї осі), напруженість мускулів, експресія обличчя. “Вівтар св. Терези" в церкві Санта-Марія делла Вітторіа.
2. Скульптура.
Взагалі, в скульптурі існувала наступна тенденція: людська фігура на фоні будівлі уподібнюється концерту для голосу і оркестру. Фігури виходять за межі ніші, обрамлення стає об'ємною формою. Скульптура нагадує живопис, живопис - скульптуру. Великим скульптором був Антоніо Канова, перші роботи якого є відображенням стилю бароко. Характерний вибір сюжетів, пов'язаних з біблійною, міфологічною тематикою героїчного або драматичного плану. Його роботи відрізняються монументальністю, незвичністю, химерністю, динамікою ракурсів, загальнодраматичним звучанням (“Орфей", “Геркулес і Ліхас"). Поступово Канова відійде від стилю бароко і кращі його роботи належать до класицизму.
3. Живопис
Живопис італійського бароко висунув на сцену ряд імен, серед них Себастьяно Річчі. Для нього характерно:
1) міфологічні, біблійні, історичні сюжети;
2) ефектне, театральне, помпезне зображення;
3) обов'язкова присутність архітектурного фону;
4) яскравість, контрасність колориту;
5) динаміка зображення.
Наприклад: “Сотник перед Христом".Іншим блискучим майстром бароко був Джованні Батісто Тьеполо - художник широкого масштабу, прекрасний імпровізатор. Його перу належать картини: “Бенкет Клеопатри", “Двоє святих", “Смерть Дідони", і т.д.
До стилю бароко відноситься творчість Алессандро Маньясько, але в його творах є чисто барочні межі: динамізм, ефектне зображення ( все здається побаченим у сні, про який розказують з відтінком хворобливої іронії і демонстративного сарказму). Характерно:
1. Гіперболізм в зображенні;
2. Спотворення пропорцій;
3. Похмура, холодна барвиста гамма;
4. Нервовий, “танцюючий" мазок.
Видатним живописцем бароко був Караваджо. Його риси:
1. Жорсткість, щільність фактури;
2. наближення фігури до переднього плану;
3. Цілісність, сувора відповідність елементів;
4. Деталізація.
Серед його творів такі, як “Невіра Фоми", “Успеніє Марії", “Положення у труну", “Мандоліністка", “Покликання апостола Матфея", “Звертання св. Павла".
4. Музика
Музичне мистецтво XVII ст.. починається з рішучого перелому, з безкомпромісної боротьби проти поліфонії суворого стилю. У цей час було проголошене народження нового стилю - монодії з супроводом, гнучко наступним за поетичним словом. У результаті, динамічніше постає музична мова, відновлюється музичне мистецтво, яке породжує новий творчий пошук.
5. ОПЕРА
Нові історичні умови і соціальна атмосфера, нові межі світогляду значно вплинули на долю і характер музичного мистецтва. Музика відчула на собі напружений, тривожний, нестійкий, патетичний дух часу. На порозі нової епохи гостро прозвучала вимога драматичної виразності в музиці: флорентійці створили оперу. Саме виникнення опери в Італії відкриває епоху XVII ст. в історії музичного розвитку Західної Європи. Будучи новим синтетичним жанром, вона була покликана втілити ідеал “нового стилю". Поява даного жанру була тривала, підготовлена в художній атмосфері Відродження: захоплення зразками древньогрецької трагедії, пасторальні драми, духовна опера Кавальєрі, мадригальна комедія, комедія масок, драматичні спектаклі, інтермедії... Видатним оперним композитором був Клаудіо Монтеверді, який поглибив драматичну суть нового жанру, збагатив поліфонічною традицією, засобами музики показав багатоманітність людських характерів. У основі його опер поставлена драматична мелодія (concitato - схвильований стиль), що сплавляла мовні інтонації, декламацію і вокал. Монтеверді включив в оперу симфонічні епізоди (увертюри), детально розробив оркестровку, вводив нові технічні прийоми для більшої виразності: тремоло, піцикато. Таким чином, Монтеверді був сміливим новатором, що далеко випередив сучасне йому музичне мистецтво. Його твори: опери “Орфей" 1607р., текст А.Стріджо,
“Ариадна" 1608р., текст Рінуччині,
“Коронація Поппеї" 1642р. і інш.
інтермедії “Балет невдячних",“Музичні жарти",. ..
З середини XVIIв. відокремлюється певна колія розвитку оперного жанру, встановлюються типи, різновиди, утворюються школи:
1) Венеціанська
Фр. Ковалі, Марк А.Честі, Фр. Сократті, А. Сартаріо, Дж. Лоренцо, Д.Фреські, ...
Характерно:
а) античний, міфологічний, історичний сюжет у вільному трактуванні;
б) захоплююча дія, любовні інтриги;
у) введення комічних епізодів;
г) опора на арії, мелодії близькі побутовим, народним;
д) втрачається віртуозність;
е) змінюється функція речитативів - тільки зв'язки між аріями;
ж) велика роль оркестру. Увертюри тематично пов'язані з оперою;
з) утверджуються оперні декорації (Тореллі).
2) Неаполітанська, на чолі з А.Скарлатті. У його творчості викристалізувався жанр опери-serio (серйозної опери). Основні риси:
а) Сюжет історичний, легендарний, античний, міфологічний;
б) основа - любовна інтрига;
в) герої умовні, головне не характер, а емоції, подані в контрастах і протиріччях;
г) пануююче значення музики;
д) текст носить узагальнюючий характер;
е) виробляються певні типи арій, їх функції: арія-скарга, арія помсти (гніву), героїчна арія, пасторальна...
ж) велика роль належить оркестру. Індивідуалізувалися партії струнних і духових.
ОРАТОРІЯ
Паралельно опері розвивається великий вокальний жанр ораторії, більш камерної кантати. Головним принципом ораторії стає розкриття тільки музичними засобами драматичного змісту. Поступово італійська ораторія витісняє ораторію з латинським текстом. Сольний спів витісняється хоровим. Текст ораторії зближується оперним лібретто. Прагнення до типізації арій і ансамблів. Досягши зрілості, італійська ораторія проникає в інші країни: Англію, Австрію (Гендель, Гайдн).
Кантата в XVII ст.. складалася як жанр переважно світський, поступово наближаючись до оперної композиції в камерних масштабах. Кристалізація жанру пов'язана з іменами Дж. Карісімі, А. Страделла. Поступово визначаються різновиди кантат: лірична (камерна), святкова (більш масштабна).
Інструментальна музикаІсторія інструментальної музики XVII ст. - це історія створення інструментальних ансамблів з провідною роллю скрипки. Поступово визначаються провідні типи ансамблів (тріо). У середині століття утворюється соната, як цикл нового типу.
Це породило:
1) пошук нової тематики, образної визначеності, конкретності;
2) розширення рамок композиції, самовизначення елементів;
3) контрасність динаміки і лірики в макро- і мікромасштабах.
Поступово соната з контрастно-складової форми перетворюється в цикл.
Розвивається і жанр сюїти. Поступово створюється тип концерту - grosso. Представники:
Арканджело Кореллі. Характерно: відсутність тематичних контрастів в межах частин; зіставлення solo і tutti для активізації музичної тканини; ясний і відкритий образний світ.
Антоніо Вівальді. Межі: відсутність в більшості творів програми, але яскравий тематизм, конкретність музичної мови. Мелодії близькі фольклорному пісенному, танцювальному пласту, оперним інтонаціям. Виробляється певний тип композиції
В області органної музики ведуче місце належить Фрескобальді. Основні риси стилю: зміщення поліфонічних форм, тяжіння до “схвильованого стилю", жанрова різноманітність, тематична індивідуалізація.
Таким чином, художнє і музичне життя Італії було багатоплановим і різноманітним.
Мистецтво Фландрії
1. Живопис
Перша буржуазна революція, що ставила метою звільнення народу від влади церкви, розділила країну на дві частини: південь (Фландрія, сучасна Бельгія) і північ (Голландія). Величезний соціальний і духовний підйом, пережитий Фландрією в період революції, зіграв вирішальну роль в розквіті культури. Не випадково через все мистецтво проходить тема стихійної життєвої сили, всевладної, безмежної; відчуваються відгомін героїчної епохи. На початку XVII ст. архітектура сприймає риси і форми італійського бароко: декоративне оформлення фасадів, що грають самостійну роль, із застосуванням скульптур, пластичної орнаментації. Наприклад, церква св. Карла Барромея в Антверпені (1614-1621гг.), архітектор П.Хейсенс (церква Іль Джезу).
Скульптура поєднує в собі народну традицію і італійську пластику бароко (багато які майстри працювали в Італії). Представники: Франсуа Дюкенуа, Лукас Файдхербе...
Загалом в мистецтві Фландрії було переважання живопису, що визначає шляхи розвитку скульптури, архітектури, художньої промисловості. Представники:
Антоніо ван Дейк (1599-1641). Характерна зовнішня эффектність, барокова патетика, внутрішня експресія, духовна сила, велика реалістичність і достовірність. Наприклад, “Портрет Ф.Снайдера".
Неперевершеним Майстром епохи став Пітер Пауль Рубенс (1577-1640). Він органічно втілив спадщину італійського Відродження: єдність світу, прославлення людини як центру світобудови; нової культурної епохи: вищий динамізм, пластичність, різкість, розімкнутість композиції, страждання і горе в тематиці, монументальність, декоративність, урочистість; національні традиції: реалізм. Був творцем парадного портрету, творцем класичного типу. Наприклад: “Полювання на левів", “Персей і Андромеда", “Вакханалія"...
“Треба бачити Рубенса, треба Рубенсом жити, треба Рубенса копіювати, бо Рубенс - Бог".
Делакруа.
Мистецтво Іспанії
1. Живопис
Більш жорстке, суворе втілення отримав стиль Бароко в Іспанії. До того часу Іспанія переживала свій “Золотий вік" в мистецтві, знаходячись при цьому в економічному і політичному занепаді. Це перша країна із закінченою формою абсолютної монархії з пануючим класом - земельною аристократією.
Для мистецтва Іспанії характерна декоративність, примхливість, витонченість форм, дуалізм ідеального і реального, тілесного і аскетичного, нагромадження і скупості, піднесеного і смішного.
Серед представників:
Доменіко Теотекапуле (Ель Греко) - художник XVI-XVII ст. Він був глибоко релігійним, тому в його мистецтві представлені численні варіанти релігійних сюжетів і свят: “Святе сімейство", “Апостоли Петро і Павло", “Сошествіє святого духа", “Христос на масляничній горі".
Ель Греко був прекрасним портретистом. Те що він зображував трактував як ірреальне, фантастичне, уявне. Звідси деформація фігур (елементи готики), граничні колористичні контрасти з переважанням темних кольорів, гра світлотіні, відчуття руху...
“Портрет кардинала Тавера",
“Портрет невідомого".
Але не його картини прикрашали пишний іспанський двір. Серед художників, що працювали при дворі Філіпа II, були
1. Франческо Сурбаран (1598-1664) - “Отроцтво Богоматері", “Немовля Христос". Головне в його картинах - відчуття святості, чистоти; просте композиційне рішення, плавність ліній, щільне колірне рішення, матеріальність, багатство колориту, величавість, стриманість, реальність життя, сполучене з містичністю віри, високою духовністю, емоційною напруженістю.2. Хусепе Ріберо (1591-1652). Основні сюжети його картин - мучення святих, портрети людей, що прожили довге життя. Але його роботи не сентиментальні. Він більш за все не хотів, щоб його моделі викликали жалість. У них - істинно іспанська народна гордість. Наприклад, “Хромоножка", “Свята Інесса", “Апостол Яків-старший".
Здавалося, що іспанський живопис ніколи не вийде з “стін" храмів. Але це зробив Дієго Веласкес (1599-1660) - прекрасний майстер психологічного портрета, живописець характерів. Його картини відрізняються багатофігурню складністю композицій, граничною детализацією, прекрасним володінням кольору. “Сніданок", “Портрет Олівареса “, “Блазень", “Пряхи".
Художником, що завершив “золотий вік" іспанського живопису, був Бартолелло Мурільо. Він, частково, продовжив побутову лінію, намічену Веласкесом. “Дівчинка з фруктами", “Хлопчик з собакою".
Але в зрілі роки творчість все частіше зверталася виключно до біблійних сюжетів: "Святе сімейство", “Втеча в Єгипет". У цих роботах він виступає як блискучий колорист, майстер композиції. Але як далеко пішов цей живопис від глибоко людських пристрастей кращих іспанських полотен.
2. Музика
Шлях іспанської музики був своєрідний. У XVII ст. своя оперна школа не висунулася , але прагнення до театральної визначеності виявилось досить рано. Крім великих драматичних творів з традиційною участю музики, розвивалися театралізовані пісні (tonas, tonadas), склалася сарсуела - музично-театральний жанр (від назви королівського замку). Музиці додавалася ведуча психологічна роль. У XVIII ст. значення жанру затьмарюється італійською оперою.
Таким чином, будучи в економічному і політичному занепаді, Іспанія переживала свій “золотий вік" в художній культурі.
Мистецтво Німеччини
1. Скульптура
Своє подальше поширення стиль отримав в Німеччині. Особливого розквіту досягла скульптура. У інтер'єрі німецької барокової церкви їй відводиться більша роль, ніж живопису. Найяскравішим майстром бароко був Бальтазар Пермозер (“Палац Цвінтер" (архітектор Пеппельман), “Відчай проклятого", “Святий Амвросий"). Його роботам характерна експресія, що переходить у велику внутрішню силу, унікальність робіт дрібної пластики, глобальні філософські проблеми.
У архітектурі стиль бароко був представлений менш яскраво: Палац Цвінгер в Дрездені, Фрауенкірхе в Дрездені (архітектор Георг Бер).
2. Живопис
Якщо скульптура і архітектура були міцно пов'язані з німецькою національною традицією, то стан живопису залишився досить складним. Ослаблення національної традиції є трагічною рисою того часу. Закономірним слідством цього була орієнтація живописців на інші європейські школи.
Бароко найбільш яскраво представлене в творчості художника-монументаліст Франца Антона Маульберга. Він пише широко, темпераментно, вільною кистю, насичуючи колорит колірними акордами, що дають могутній декоративний ефект. Він, передусім, живописець, якого не дуже хвилює психологізм, детализація в зображенні, але дуже цікавлять колірні плями, що перетворюються в колірну фантасмагорію. Наприклад, “Хрещення євнуха".
3. Музика
Надзвичайно насиченою була музика Німеччини, надана різноманітними жанрами і що дала світу такого генія, як І.С. Бах.
Серед вокальних жанрів найбільш великі твір - вокальні ораторії Генріха Шюца - пасіони. Походження форми пов'язане із середньовічними традиціями читання певних розділів Євангеліє на страсний тиждень. Поступово пасіони стають витворами композитора. Основні риси:
1) лаконічність і суворість музичної драматургії;
2) декламація залежить від церковної традиції виголошення тексту;
3) вводяться елементи напевности (в кульмінаціях);
4) обрамлення хорами.
Опера найбільш продуктивно розвивалася в Гамбургу. Характерно:
1) духовні, міфологічні, історичні, побутові, злободенні сюжети;
2) комедійне трактування;
3) театральні ефекти;
4) натуралістичні подробиці;
5) груба мова, діалект.
Серед представників: Георг Телеман, Ріхард Кайзер.
У інструментальній музиці XVII ст. орган займав почесне місце. У перших покоління німецьких композиторів-органістів найбільш цікавими були фігури Шайдта (1587-1654) і Іоганна Фробергера (1616-1667). Фробергер зблизив органну музику (імпровізаційність, патетичність, віртуозність, рухливість, тонка розробка деталей). Серед безпосередніх попередників Баха можна назвати Іоганна Адама, Георга Бема, Іоганна Пахельбеля, Дітріха Букстельхуде. Великі і оригінальні художники, вони представляють різні сторони предбахівского органного мистецтва: Пахельбель - “класичну" лінію, Букстельхуде - “барокову".
VI. Иоган Себастьян Бах.Особливість історичного становища полягає в тому, що він був передовим художником свого часу. Трагічне історичний стан Німеччини (селянська війна, тридцятирічна війна, Вестфальський мир, що остаточно закріпив роздробленість країни) дало Баху можливість відчути трагічні протиріччя свого часу. Бах підіймається до високого узагальнення духовного життя, мистецтва на новому історичному етапі в концепціях загальнолюдського значення. Соціальна природа його музики народна, “співак селянських і міських низів" (Розеншильд), церковна. Бах апелює не тільки до емоцій, але і передусім до розуму, інтелекту. Могутній, кришталево ясний інтелектуальний початок - один з устоїв його мистецтва. Його ідеал - світ світлий і розумний. Для Баха характерна емоційність і трагічність, пафос, вища трагедійна концепція в пасіонах, гранична можливість узагальнення в месах.
Риси стилю:
1) мелодія - опора на риторику, на форми, що склалися, на схеми і символи церковної музики, на народні мелодії;
2) гранична концентрація ;
3) ритм різноманітний. Бах неперевершений майстер різнорідних і в той же час органічних ритмічних сплавів і контрастів, перемикання і зіставлення (“Хроматична фантазія і фуга", “Органна фантазія" ).
Бах працював у всіх жанрах (крім опери) і скрізь досяг небувалих вершин.
Пасіони - піднесено-філософське втілення євангельської теми. Ідея пристрастей трактована гуманістично і етично. Його герой покірливо і непохитно йде на жертовний подвиг. У Мессе не зафіксовані картини життя, оповідання. Сфера Месси - людські ідеали в їх естетично і етично узагальненому вираженні. Уперше ідея сходження від страждань до радості отримала узагальнену форму. Дві образні сфери - страждання і дія, Це означає, що зміст глибокий і різноманітний, як частина баховської картини світу.
Інструментальна музика
Більшість інструментальної музики - твори світські (виключення - музика для органу). У інструментальній музиці протікає процес взаємодії і взаємозбагачення різних областей, жанрів, типів викладу. Центральне місце займає музика для клавіру і органу.
Клавір - творча лабораторія. Бах розсував рамки репертуару, пред'являючи граничні вимоги до інструмента. Клавірний стиль відрізняється енергійним і величавим, стриманим і урівноваженим емоційним ладом, багатством і різноманітністю фактури, насиченістю. Бах ввів нові прийоми гри. Твору: п'єси для початківців (маленькі прелюдії, фугетты), прелюдії і фуга (ХТК), сюїта, концерти (Італійський), токкати, фантазії (вільна імпровізація, патетично підведений тон, віртуозна фактура), “Мистецтво фуги" (створив класичну фугу).
Велика роль в творчості Баха належить органу. Органний стиль наклав відбиток на все інструментальне мислення композитора. Саме органу належить жанр, зв'язуючий інструментальну музику з духовними кантатами і пасіонами - обробки хоралів (більше 150). Органні твори тяжіли до форм, традиційних жанрів, яким Бах дав якісно нову інтерпретацію: прелюдія і фуга (розмежував дві композиційні сфери, удосконалив їх, возз'єднавши в новому синтезі).
Писав Бах і для інших інструментів: віолончельні сюїти, камерні ансамблі, сюїти для оркестру, концерти, що зіграли величезну роль для подальшого музичного розвитку.
Величезна спадщина Баха надає етичний вплив. Він крокував далеко за рамки одного стилю, однієї епохи.
Музичне життя Англії
XVII ст. виявилося суперечливим і для музичного мистецтва Англії. Творча спадщина англійської музики була багатою і різноманітною: традиція багатоголосся, розробка поліфонічних форм, розквіт мадригала... Але безпосереднього історичного продовження багато що з раніше досягнутого не отримало. Рух творчої думки гальмувався і уривався внаслідок особливих історичних обставин. У складних умовах висунулася в Англії фігура геніального музиканта Генрі Персела (1658-1695гг.). Ним написані твори в різних жанрах, деякі його пісні стали “народними", він розвинув духовні хоровіспіви (“антеми"). Але головною областю творчості була музика для театру (опера, музика до 152 спектаклів...). Був родоначальником і завершителем національної оперної школи. Характерно:
1) опора на глибинні музичні традиції Відродження;
2) з'єднання сміливої опори на народно-жанрові зразки з вільним виявом авторської індивідуальності;
3) концентрація музичної образності;
4) драматизм і трагізм в світовосприйнятті;
5) принцип одноразового контрасту в образах, інтонаціях, гармонії, ритмах;
6) композиція великого плану з великою цілісністю частин.
В області англійської інструментальної музики відбувалося складання клавірної школи. Представники: Берд, Булл, Морні, Гіббонс... Найбільший інтерес з їх творчості представляють варіації на тему танців і пісень.Майстром найбільшого масштабу епохи став Георг Фрідріх Гендель - найбільший поліфоніст, що тяжіє до синтетичних вокально-інструментальних форм. Його творчість - це епічна велич, уява, багатоплановість контрастів, спрямованість вшир і у поза духовним світом, дієвість і картинність творчості. Неоднозначно вирішується питання про національну приналежність мистецтва Генделя: склався як музикант в Німеччині, з 1704 по 1740 р. писав італійські опери, в 1717р. переселився в Лондон. Його творчість стала справді інтернаціональною.
1. Інструментальна музика
Інструментальна музика - показова для стилю композитора, пов'язана з вокальними творами, саме образи, картинно-образотворчі властивості музики зі словом впливають на тематизм, загальний вигляд п'єс, окремих частин. Загалом характерні блиск, пафос звучання, святкова урочистість, повнозвучність, контрасти світлотіні, темперамент, імпровізаційні розливи.
Найбільш характерний для творчого вигляду і концерту взагалі жанр concerto grosso (для органу, для оркестру...). Гендель не дотримувався принципу “швидко-повільно". Його концерти (в тому числі і для органу) - чисто світські твори, з включенням танцювальних частин. У загальному тонусі переважає святковість, енергійність, контрастность.
Працював Гендель і в інших жанрах інструментальної музики: сонатах (тріо-сонатах), фантазіях, капріччо, варіаціях, писав розважальну музику (подвійні концерти, “Музика на воді").
Все ж ведучу область творчості займають синтетичні жанри: опера, ораторія.
2. Опери
Протягом тридцяти років працював Гендель над оперними творами, написаними в стилі італійської опери (виключаючи перші три, написані для Гамберга), але не обмежуючись рамками опери seria. Його цікавлять різноманітні сюжети: історичні, міфологічні, епос, казки. Основним стержнем стає ідеал героїчного самопожертвування. Конфлікт традиційний. Вокальні форми близькі інструментальному складу. Гендель об'єднує речитатив і арію. Часто виділяє інструментальні номери. Його оркестр виразний, барвистий, блискучий, динамічний. Увертюра французького типу вельми імпозантна, велична, повна сили.
Висновок.
Таким чином, бароко живе в музичному побуті, в інтонаціях і ритмах легкої музики, в горезвісному “під музику Вівальді", в шкільних нормах музичної мови. Розвиваються своїми шляхами жанри, народжені епохою бароко: фуга, опера, кантата, прелюдія, соната, концерт, арія, варіації... Музика бароко - величезна область виконавської практики: від Баха і Генделя в програмах органних концертів, від клавірної музики, кантат, камерних творів Вівальді, Кореллі до опери Телемана. Чисельні ансамблі старовинної музики. Справжній бум мистецтвознавчих і музикознавчих публікацій, що продовжується більше ста років (з появою в 1888 р. роботи м. Вельфліна “Ренессанс і бароко"). Відгомони стилю бароко - “необароко" - в музиці пізніх романтиків: Брамса, Регера, Стравінського, Шостаковича, Шнітке, в архітектурі Гауді. Епоха бароко задає питання, звернені до неба, до людства, в нікуди (недаремно, риторичне питання - улюблена фігура барокової риторики).
1) жанрово-танцювальне і духовне, звернене до релігійних ідей (кантати Баха, інші його твори, кантати Букстельхуде);
2) мажор і мінор (заслуга бароко у виділенні цих двох протилежностей);
3) гігантські композиції (“Пристрасті", Месси, ораторії...) і лаконічні номери;
4) чергування елементів (в сюїтах, концертах, операх);
5) подвійність відношення до художнього простору, ясність, раціональність і одночасно ірраціональність, розмитість. Простір бароко в музиці має вертикальні орієнтири; головні види руху в ньому - підйом до неба або спуск в пекло. У теорії музичної риторики це виражається фігурами підйому і спуску . Таким чином, світ фізичний виявляється всередині людини. Людина і світ - один. “Зупинися, людина! Небеса в тобі! Якщо ти шукаєш Бога в іншому місці, його там немає!" (Ангеліус Силезіус);
6) час, що відображає непостійність, мінливість світу. Характерна деталь музики бароко - відлік митей, незмінно пульсуючий ритм. Музика бароко створила і особливий тип контрасту: час поточний, що змінюється (час людського життя) і час застиглий (час вічності): контраст темпів в численних творах; жанри варіацій на незмінний бас, хоральні прелюдії...;
7) хаос - порядок. З строкатої різноманітності барокових жанрів помітно виділяється жанр прелюдії (фантазії, токкати) і фуги. Він не вийшов за межі епохи, в той час як інші жанри жили і змінювалися ще декілька сторіч. Суть циклу в зіставленні двох принципів мислення: імпровізація, непостійність світу і людини в першій частині і розміреність, впорядкованість, регулярність, монотонність у другій.
У естетиці бароко музика визначалася через точні науки з метою:
1) служіння Богу;
2) прикраси людського життя.Стиль бароко знайшов своє вираження і в літературі. І якщо архітектура, скульптура і живопис прагнули до єднання, то і в літературі можна спостерігати аналогічні явища: лірика прагне до монументальності, величності. У той же час для неї характерна детализація (Драйден “Бенкет Олександра, або сила гармонії" 1697 р.)
У той же час відбувається відродження героїки, особливо у французькому романові:
1) Мадлен де Скюдері “Артамен або великий Сір" (1649-1653). Відмінні риси: громіздкість, багатослівність, подробиці і мальовничість описів; риторична величність мови героїв;
2) “Міщанський роман" (1666 р.) Антуана Фюретьера;
Своєрідне перетворення стиль бароко отримав в театрі. Даному жанру властиві:
1) умовність, витіюватість стилю;
2) своєрідна мова з включенням простонародних слів;
3) динаміка дії;
4) складна композиція;
5) пихатість, афектація.
Таким чином, культура бароко займає величезний історичний простір: рубіж XVI-XVII ст. – XVIII ст. Його поява була історично закономірним процесом, підготовленим всім попереднім розвитком. Неоднаково знаходив своє перетворення стиль в різних країнах, виявляючи їх національні особливості. У той же час мав спільні риси, типові для усього європейського мистецтва і для всієї європейської культури:
1. Церковний догматизм, що привів до посилення релігійності;
2. Збільшення ролі держави;
3. Підвищена емоційність, театральність, перебільшеність всього;
4. Динаміка, імпульсивність;
5. Декоративність, мальовничість, надмірність елементів...
У також час, бароко підготувало нову епоху - епоху Просвіти. Мистецтво цього стилю живе, розвивається аж до наших днів (мистецтво рококо, “неокласицизм", що відроджує передусім барокові форми, “нововіденська школа" в музиці, що звертається до майстрів суворого стилю...)
Світ бароко такий же безмежний, як і світ людської душі. Строкатість життя, що переповнює музику цього часу уживається з напруженим духовним пошуком. Серце і розум, любов і пізнання - ось ряд антиномій, що відносяться до сфери сприйняття мистецтва.
Література
1. Історія мистецтва зарубіжних країн. Том 3. М., 1964
2. Історія західноєвропейського мистецтва III-XXвв. М., 1940
3. Ліванова Т. Історія західноєвропейської музики до 1789 р. М.,'Музыка", 1982
4. Ренессанс. Бароко. Класицизм. Проблеми стилів в західноєвропейському мистецтві. Відповідальний редактор Віллер. М.,'Наука", 1966
5. Розеншильд. Історія зарубіжної музики до середини XVIII ст.. М.,'Музыка"
6. Російське мистецтво бароко. Відповідальний редактор Алексеєва. М., “Наука"
7. Еськіна Н. Бароко. У журналі “Музичне життя" 1991 р. №1,2