Зародження театру. Усна народна творчість ХVІ – ХVІІ ст.
Усна народна творчість, або так звана усна словесність, у всіх народів скоріше стала розвивати¬ся, ніж письменство. Твори усної творчості постають тоді, коли якась талановита одиниця з-посеред широкого гурту дає у пісні вислів тим думкам та настроям, які хвилюють загал. Загал підхоплює пісню, й вона стає народним добром. Про автора забувають, його пізніше ніхто не знає, тільки його пісня переходить із вуст до вуст, з роду в рід. Так здебільшого постають усі твори усної словесності. Первісний їх початко¬вий вигляд із часом змінюється, очевидно, менше у віршових творах, закріплених метричною й ритмічною будовою («з пісні слова не викинеш»), більше — у прозових творах (казках, переказах). Бувають також хвилини переживань у житті народу, які так потрясають народною уявою, що вона всеціло звертається до нових подій. Тоді призабуваються і втрачають¬ся не раз пісні чи інші народні твори, що досі були улюбленим добром народу, й уступають місце новим творам народного таланту й народного руху, що їх викликали нові історичні події. Приклад цього дають нам у житті українського народу т. зв. билини — історичні пісні з княжої доби, які своїм змістом відносяться головно до боротьби давніх українців із навалою степових кочовиків — печенігів, тюрків, половців. У хвилині, коли почалися в народі важливі переживання, пов'язані з татарським лихоліттям, з постанням та боротьбою козацтва, билини в Україні призабулися, а на їхнє місце постали нові пісні, відомі під назвою дум. Подібно перетворю¬валися, змінювалися, доповнювалися інші роди народної твор¬чості — від обрядових пісень починаючи і казками й приповід¬ками кінчаючи.
Українська усна народна Творчість є дуже давня, дуже багата й тому має першорядне значення для історика культу¬ри. Давнину українських народних пісень засвідчують, із одного боку, живі до сьогодні пісні, в яких збереглися подро¬биці дуже давнього побуту; з другого боку, маємо про них згадки в давніх писаних творах тих християнських духівників, що виступали проти давнього поганства, убачаючи його сліди й відгомони в народних піснях. Для історика народної культу¬ри, що хоче збагнути народне життя в усій його глибині й у різнорідних проявах, усна творчість має велике значення. Вистачить кількох прикладів. Коли історик української куль¬тури затримається при обрядових піснях: колядках, щедрів¬ках, веснянках, русальних, купальних,— знайде у них багато цінного матеріалу для пізнання народного світогляду з тих часів, коли світло християнської віри не дійшло ще до нашої землі, коли український народ віддавав честь силам природи й ці сили уособлював у постатях Дажбога, Перуна, Лади та співав пісні в честь сонця, весни, води, русалок. Коли знову історик культури ввійде в коло українських народних пісень родинного характеру (приколискових, весільних, похорон¬них), то не тяжко йому збагнути, яке місце в житті народу займала родина та яка глибина різних родинних почувань крилася в його душі впродовж усього його історичного життя. З історичних пісень дізнається історик культури, як відчував народ важливі історичні події; з приповідок простежить, яку народ добув силу життєвого досвіду; з казок — як дивився на добро й зло, на правду й кривду; а з усіх творів — як глибоко розумів і як повно відчував красу світу та красу життя. Українська усна словесність давала й дає письменникам-митцям теми й поетичний матеріал для їхніх літературних писань.
Старий театр. Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з'являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в даний час жило. Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав пребагаті зароди драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти.Останки тих «ігрищ» збереглися по нинішню днину. Одні У з них тісно пов'язані з різними порами року, як веснянки, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, ведме¬дем чи туром, а другі в'яжуться з подіями й пригодами в людськім житті, як уродини, весілля, похорони. Ці обряди, в яких слова або пісні сполучені з певним рухом і акцією, що мали й мають символічний характер, походять подекуди з часів дохристиянських, хоч багато в них змінено під впливом новіших часів та новіших поглядів. З обрядів тих веснянки (гаївки, галагівки), незважаючи на заборони давнього духо¬венства, схоронилися саме під крила церкви і відбуваються серед церковної огорожі, хоч зберегли в більшій чи меншій мірі свій нехристиянський, природно-символічний характер. Шкода лиш, що заборони тих ігрищ, як і взагалі наші нещасливі історичні обставини, не дали змоги тим стародавнім народним звичаям скристалізуватися в більш розвинених мис¬тецьких формах та розвинутися в більш мистецькі твори, як це було колись у старинних народів.
Ці стародавні народні поганські обряди й звичаї після заведення в нас християнства прибирають дещо змінені фор¬ми і вигляд, зв'язуючись із новим захожим чинником. Наші князі, користаючись із здобутків візантійської культури, спроваджували з Візантії весельчаків, акторів-комедіантів, музик та забавників, яких тоді називали скоморохами й які забавляли глядачів представлюванням різних веселих чи сатиричних подій. Були вони всі переодягнені, не раз навіть за звірів; їхня поява становить першу сторінку в історії костюмології у нашому театральному мистецтві.
Коли християнство стало на Русі офіційною державною релігією, напівпідпільні поганські обряди здійснювали вже не тільки колишні жерці (більшість з яких, переховуючись у лісах, організовувала повстання тощо), а й безпосередні їхні продовжувачі – скоморохи.
Мистецтво скоморохів зазнавало утисків з боку церкви і держави, бо за світовідчуттям (а не тільки за релігійними переконаннями) воно протистояло офіційним святам християнського середньовіччя, яке вбачало свій ідеал в аскеті і чернецтві. Що ж до офіційних свят, то вони освячували і санкціонували існуючий лад, закріплюючи його на віки. Свято таким чином ставало черговим торжеством уже готової, здобутої остаточної пануючої правди, яка подавалась у незмінному вигляді як вічна істина. Відтак і загальна атмосфера офіційно-церковних і загальнодержавних свят могла бути лише монолітно серйозною, тобто мертвою.
Зовсім іншим світовідчуттям були сповнені ігрища і обряди скоморохів – спадкоємців професіоналів поганського культу. Взявши своє світовідчуття від поганських святкових ігрищ і обрядів, вони створювали несхожу на реальне життя атмосферу – ряджені могли робити і говорити все, що завгодно, без будь-яких заборон. Можливо, саме тому, незважаючи на утиски і гоніння церкви, яких зазнавали глумотворці, народ любив їх і, не боючись покарання, переховував у себе під час переслідувань офіційною церквою.
Найстаршими пам'ятками побуту скоморохів на наших землях залишилися у нас часті згадки про них у різних церковних писаннях та знамениті фрески на стінах і філярах Софійського собору в Києві. Але згодом скоморохи почали» мандрувати з міста в місто, із села в село і стали улюбленцями простолюддя. Незважаючи на заборони духовних моралістів та аскетів, народ вподобав собі їхні вистави та їхнє веселе мистецтво й радо горнувся до них, особливо на ярмарках. Останні згадки про скоморохів зустрічаємо в XVI в.
Крім скоморохів, були в Україні ще іншого роду комедіан¬ти, котрі забрели до нас з Німеччини через Новгород; прихо¬дили і з Чехії та Сербії. Вони теж грали на інструментах і співали пісень, переважно баладового змісту, та ілюстрували їх жестикуляцією й мімікою. Ті мандрівні актори, співаки й музики мусили з часом асимілюватися. Обертаючись серед народу, якому давали забаву, пісню й музику, чим будили у нього вподобання до сценічних видовищ, самі вони теж переймали не одне від народу.
З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VI вв. після Христа мала початки релігійної літургійної драми. Постали вони під впливом сект, що перші ввели в богослужіння драматичне оживлення та музику, чим єднали собі народні маси, так що православна церква пішла їхніми слідами і стала воювати тою самою зброєю.Пізніше, під кінець XVI в., доходить до нас західноєвро¬пейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова. Ці драми виконувано спочат¬ку по костьолах перед святами. У нас такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми, народний Ісуса і прихід пастирів, трьох царів, Ірода, вбивання вифлеємських дітей перед святом трьох царів, Христові муки у страстний тиждень. Із часом ці драми вибігли поза рами церковної суворості, поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний характер. Тоді духо¬венство почало виступати проти них і виперло драму з церкви до притвору, потім — до церковної огорожі, вкінці — поза огорожу. За драму взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм головним завданням забавляти й розсмішувати народ. Щоб розвіяти томлячість та нудоту довгих розмов у релігійній драмі, її переплетувано драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії та інтерлюдії, котрі з часом дали початок новочасній комедії.
Про поширення і популярність тих народних драматичних вистав згадує не раз у своїх писаннях Іван Вишенський; у посланії до домніків він просто пише, що нові “філософи” не вміють читати церковні книги, а тільки “комедії строють і грають”.
В тих інтермедіях та інтерлюдіях цілковито запанувала народна мова.
Десь у ХVІІ ст. в Україні з’являється ще одна постать носія сміхової культури і пересмішника найрізноманітніших форм серйозного, монументального і остаточного (це ж і про нього, цього пересмішника, писав Шевченко: “ти смієшся, а я – плачу...”). Це – мандрівний студент, мандрівний дяк (школяр, бурсак, спудей, бакаляр, миркач, канцелярист, недоук, пиворіз, горілкопивець, а по суті – потішник,голодранець, бешкетник, завзятий випивоха, любитель пива і браги, автор бурлеско-травестійних і сороміцьких творів, норовливий громило-дяк), тобто український вагант.
За Іваном Франком, “се тип, що витворився при Київській академії не раніше другої половини ХVІІ віку, а в ХVІІІ віці зробився характерним признаком Подніпрянської України, - елемент кочовий і цинічний, носитель усяких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, скорий на вигадки і жарти, захланний на їду, а особливо на випивку. Се були невдачники академії, що осилили початкові науки, але не зуміли довести їх до кінця і добитись якоїсь посади і пішли в світ, хапаючись за що можна – за дяківство, за малярство, справу книжок, часто голодуючи та ніколи не покидаючи свого гумору. Їм завдячуємо, певно, значну часть тих гумористичних віршів про празники християнської церкви”.
Початок театру припадає в нас на час культурно-національного руху кінця ХVІ і початку ХVІІ століть, що виник на Україні після сполучення її з Польщею 1569 р.
Це була причина великих змін у стосунках клас на Україні, що стала однині складовою частиною Польщі; українське панство щоб зберегти свої права, мусіло пристосуватися до нових умов і зріктися своєї мови та релігії, що були тоді ознакою національної приналежности.
Але загальний релігійний характер освіти того часу й те, що вона цілком була в руках духовенства, головним чином ченців, надали й школам того часу переважно релігійного характеру.
У католицьких школах тоді культивувалося шкільну драму, що прийшла з протестантських шкіл, заснованих гуманістами.
Отже, і в наших школах почалися шкільні, переважно релігійні, вистави на зразок єзуїтських. Найраніші згадки про театр на Україні сягають ще кінця ХVІ ст.
Найстарішими датованими драматичними сценами українською мовою писаними є дві інтермедії 1619 р. Написав їх поляк Якуб Гавваторович додатком до своєї ж п’єси польською мовою “Смерть Івана Хрестителя”, складеної і виданої в Каменці Струмиловій у Галичині. Треба думати, що в Галичині взагалі з’явилися перші наші вистави.
До першої половини ХVІІ ст. належать і ще декілька недатованих, здебільшого неповних п’єс, як уривки про Архангелові віщання Марії, пролог та епілог з якоїсь різдвяної п’єси й інш. Від тридцятих років ХVІІ ст. є вже звістки й про вистави в Києві в свіжо-заснованій братством і реформованій Петром Могилою Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Ця школа, як відомо, зробилася в ХVІІ – ХVІІІ ст. осередком нашого старого театру. Більшість п’єс кінця ХVІІ ст. було написано і виставлено в її стінах.Звісток про вистави у Могилянській колегії протягом ХVІІ ст. маємо не багато, бо бурхливі події часів Хмельниччини й епохи Руїни не сприяли культурній роботі. Тільки за часи гетьманування Мазепи, коли закінчились довголітні війни, в академії складають і виставляють драми. Важка політична атмосфера відбивала в київських професорів охоту влаштовувати вистави, бо, за тодішнім звичаєм, треба було співати панегіріки владі. Але, не відповідаючи новим вимогам і смаку пануючих верств, стара шкільна драма, про те, ще була довгий час популярна серед українського міщанства та селянства. Так звані “недоучені дяки” використовували в уривках старий шкільний репертуар і утворювали такі ж сцени в такому-ж дусі для народних вистав. Ці вистави відбувалися або в сільських дяківських школах або в хатах найзаможніших міщан чи селян. Те що старий український театр був театром духовним і шкільним до певної міри визначав його характер і форми, котрі протягом більш як 100 років мало змінилися: це була схоластична драма на релігійні теми, де тільки невеликою мірою відбилося тодішнє життя, і то переважно в комічних інтерлюдіях. Протягом досить довгого свого життя стара українська драма не зробила великої еволюції, і пізніші п’єси формою часто ні в чому майже не відрізняються від п’єс давнішніх.
Ще за часів Відродження шкільні вистави визнано як могутній педагогічний засіб. Їх завели по своїх школах гуманісти, а звідти перейняли їх під час реакції і католицькі педагоги. Вони обрали для шкіл форму містерії, що найбільш відповідала їхній меті, бо була здавна драмою релігійною. Головною частиною шкільного театру були справжні спектаклі під час вакацій – різдвяних, великодніх чи весняних, або приурочених для урочистого випадку. До нас дійшло декілька редакцій вертепних п’єс: всі вони звичайно складаються з двох частин – духовної і світської. В першій показували свято Різдва Хрестового: народження його, поклоніння йому трьох царів, вбивство Іродом немовлят, нарешті смерть самого Ірода. Друга частина продовжувала першу, але в ній виступали представники різних верств населення, що раділи народженню Христа. Але цей зв’язок був тільки зовнішнім – тут просто йде низка побутових сцен, де кожна дійова особа виступала серед типових для неї обставин. Формою вертепна п’єса теж тісно зв’язана з шкільною оскільки духовна частина її має на собі виразні ознаки впливу давніх різдвяних п’єс, а світська шкільних інтермедій.
Школа тих часів була чи не єдиним осередком навколо якого гуртувалося все інтелектуальне життя нечисленної української інтелігенції і не даремно шкільні виступи та вистави відвідували сторонні “любителі наук” та всякі офіційні особи.
Шкільна драма дала матеріал і для зовсім народного театру кінця ХVІІ століття. Таким чином. Вплив шкільного театру поширився не тільки на учнів, а й далі. І хоч характер його був напів релігійний, але такими взагалі були інтелектуальні інтереси тієї епохи. Задовольняючи їх, шкільний театр сприяв взагалі духовному розвитку народу, прищеплюючи йому пошану і інтерес до освіти.
Отже, коли освіта на Україні в кінці ХVІІ ст. була набагато популярнішою в порівняні з іншими слов’янськими землями, що цьому аж дивувалися чужоземні мандрівники – то частина заслуги в цьому безперечно належить і старому шкільному театрові.