Романтизм і українська культура

Романтизм – це, з одного боку, стійкі ознаки людської свідомості, а з іншого – доба, в яку ці якості стають головними в культурі. Романтизм походить від декількох понять: романський мовний світ початку ХІХ ст. з його народною мовою, романська архітектура того часу.

Переважні мистецький зацікавлення змінюються із сфери високого, благородного, класичного до сфери загальнозрозумілого, правдоподібного, простого і природного, до народних переказів, народної музики і поезії. Прокидається замилування до почуттів і переживань простих людей, до щоденного життя в природному середовищі, відмова від штучності урбанізованого середовища.

Вже просвітники почали збирати і публікувати народні балади, писати сентиментальні чутливі романи, Ж.Ж. Руссо, відійшов від просвітницької доктрини і оспівував “природну людину”. 1789 рік можна вважати початком романтизму з властивою йому вірою в необхідність перевлаштування, устремління до творення після величезних потрясінь.

Між людьми Відродження ХУІ ст. і ХІХ є дещо спільне: сила пристрасті і героїчні пориви, індивідуалізм. А відмінності від світогляду Просвітництва дуже помітні: якщо просвітники вважали, що декілька простих розумних принципів можуть бути застосованими повсюдно, то романтиків захоплювала багатоманітність світу, абстрактні істини вони намагалися випробувати і доповнити конкретними спостереженнями. Світ людей і явищ не може бути простим, одноманітним, розумно облаштованим, а постає складним, багатобарвним, нерідко ірраціональним.

Внаслідок цього історія спонукає вивчати кожен народ зосібна, від його витоків. Такий погляд сприяв піднесенню культурного самоусвідомлення народів, яке змінювало понаднаціональні вірування ХУІІІ ст. і вимогу вірності своєму монархові. Це самоусвідомлення було культурним у тому розумінні, що сприймало кожну націю як унікальну сутність, цінністю її своєрідного внеску в культуру, яка становить здобуток всієї Європи.

Європа сприймалася як букет, складений з найрізноманітніших квітів. Романтики пробудили зацікавлення до Середньовіччя, бо кожен народ виявляв своє коріння в цій добі. Романи Скотта стали свідченням цієї розповсюдженої моди на все середньовічне, включно з готичною архітектурою, історичними пам’ятками, старовинними мовами текстів, пошуками витоків певних ідей наставлень і явищ.

Щирість і повнота релігійного почуття доби романтизму означала більше, ніж догма. Пробудилося захоплення античною старовиною, Британський музей поповнився колекцією мармурових шедеврів Парфенона, старовина викликала нові почуття, пов’язані з сучасною історією. Романтики дорожать людськими якостями, здатними допомогти особистості в боротьбі за оновлення світу, такими як енергія, готовність до ризику, здатність накопичувати конкретний досвід, відвага, інтелект, уява. Вірші вже не містять умовних алегоричних образів і думок, викладених особливою вишуканою мовою, вони висловлюють простою мовою все, що насправді відбувається у світі або душі поета.

Підноситься жанр історичного роману з правдоподібними подіями, іменами, звичками, житлами, матеріальними статками, любовними переживаннями людей, виписаними до найменших дрібниць. Романтики сприймали роман як засіб осягнення історії, а історію – як спосіб проникненням в таємниці психології. Для Скотта і інших романістів властиве співчуття до бідних і пригноблених, прагнення до справедливості, критицизм до зла. В Англії творили Т.Карлейль, Дж.Мілль, Бернс, Блейк, Байрон, Шеллі, Вордсворт, Колрідж, Д.Г.Ньюмен, Т.Де Куїнсі, У.Гезліт ; у Франціі – Ф.Шатобріан, А.Ламартен, Гюго, Віньї, Мюссе, Т.Готьє, А.Дюма, Ш.Фур’є, К.А.Сен-Сімон, Стендаль, П.Меріме и Ф.Гізо ; у Німеччині– Гёте, Ф.Шіллер, И.Г.Фіхте, Ф.В.Шеллінг, Ф.Гёльдерлін, Г.В.Ф.Гегель, Ф.Шлейєрмахер, Г.Клейст и Г.Бюхнер ; в Італії – В.Монті, Мандзоні, У.Фосколо, С.Пелліко, Дж.Леопарді ; в Іспанії – А.Рівас и Х.Еспронседа ; в Польщі – А.Міцкевич ; в Росії – А.С.Пушкін, М.Ю.Лермонтов и Н.В.Гоголь. Американський романтизм репрезентують два покоління, представлені Р.У.Емерсоном, Г.Д.Торо, Т.Паркером, Б.Олкотом, Маргарет Фуллер, Н.Готорном, Э.А.По, В. Вітменом, Г.Мелвіллом, а також художниками В.Олстоном, Т.Коулом і Э.Б.Дюраном.

Ідея еволюції, що сформувалася того часу в науці, не обмежувалася мислителями доби романтизму лише біологічними процесами. Будь-яка ділянка знання про суспільство базувалася на тому, що все у світі перебуває в русі і підлягає постійній зміні – становлення важливіше від буття, “Істина в русі”. Мистецькими символами стає текуча вода. Засновник соціології О. Конт (як і позитивізму) підкреслює значення несвідомого в природі людини, яке нав’язує деякі бажання і устремління як складової частини не лише індивідуальної, але й суспільної поведінки, причому сфера дії несвідомого не вичерпується мистецькою творчістю, правовими й моральними нормами, а охоплює також релігійні вірування і передсуди.Прикладом філософії доби романтизму може бути змальований Гете образ Фауста, прообраз романтика, що прагне обґрунтувати свої моральні переконання на життєвому досвіді і повернути собі душевний спокій, отримавши індивідуальну віру. Вивчити природу у всіх її виявах – те саме для романтиків, що й пізнати Бога і Його творіння. Вони бачили в людині цілісність, яка, не усвідомлюючи цього в усій повноті, поглинута у вирішення великої надзадачі, яка не має нічого спільного з буденними турботами ремесла, думками про класові інтереси та політику.

Мислителям і митцям романтизму життя бачилося як суцільність, яку можна розщеплювати при дослідженні на ізольовані фрагменти, але життя не може існувати як набір фрагментів: оскільки перед нами лише фрагмент, то по ньому не можливо ніколи розпізнати цілісного дерева життя. Є глибока неспіврозмірність між безпосереднім досвідом і абстрактними побудовами: “теорія повсюдно суха, мій друже, а дерево життя пишно зеленіє”(Гете). Ці слова засвідчують романтичне сприйняття життя – більш творче, ніж критичне, більш конкретне, ніж умоглядне, переважно синтетичне, а не аналітичне.

*******

Одним з найголовніших завдань творчості митців початку ХІХ ст. стає пізнання людини, проблема її гідного існування та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. Внутрішній світ особистості значно еволюціонував і ускладнився порівняно з попередньою епохою: більш витонченими стали душевні порухи, сприйнятливість, зросло усвідомлення самоцінності, відповідальності, гідності, і, водночас, суперечливості приватного і суспільного інтересу: людина стає лише розгармонізованою часткою суспільного виробництва, відбитком свого заняття; її розриває суперечливість між особистим егоїзмом і суспільно обумовленою мораллю. Просвітництво пропонувало частковий вихід з останньої суперечності – виховання почуттів засобами мистецтва. Романтизм виник і як певне розчарування в ідеях просвітителів, які сподівалися на моральне оновлення суспільства доби капіталізму.

На ідеї індивідуальності, значно розвинутій з часів ренесансу, базується мистецтво романтизму, передовсім література. Романтизм виник на початку в Німеччині як відгук на французьку революцію на рубежі ХУІІІ-ХІХ ст. (брати Август і Фрідріх Шлегелі). У русі “Бурі й натиску”, штюрмерстві, поєднався сентименталізм з передромантизмом, постає суспільне тло і національний колорит, жива народна мова (молодий Гете –“Гец фон Берліхіген”, “Егмонт”). Фантазія і минуле, фольклор, національна традиція, історія культури і мови, свобода особистості, культ почуття і уяви, заперечення абстрактного раціоналізму – головні сфери інтересу в романтиків. Замість загальновизнаного об’єктивно “прекрасного” ідеалу романтики розуміють прекрасне як яскраву індивідуальну і національну своєрідність, замість прозаїчного буржуазного порядку – винятковість самотніх героїв та обставин (Корсар, Манфред у Байрона, Конрад Валленрод у Міцкевича, Рюї Блаз у Гюго).

Основними жанрами стають драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, казка старих часів (брати Якоб та Вільгельм Грімми). Вальтер Скотт став зачинателем історичного роману. Е.Т.А.Гофман був автором фантастично забарвлених повістей (“Золотий горщик”, “Життєва філософія Кота Мурра”). Видатні письменники-романтики – це Фенімор Купер (США), Віктор Гюго, Жорж Санд (Франція). Романтики відкидали консервативні принципи класицизму в театральному мистецтві – як наслідок у Франції виникає жанр мелодрами зі несправедливо скривдженими героями, різкими контрастами добра і зла, багатства і бідності, іронією (Альфред де Мюссе ”Венеціанська ніч, “Примхи Маріанни”, Проспер Меріме “Театр Клари Гасуль”).

Визначною рисою романтиків – поетів і музикантів – стає задушевність, ліризм, проникливість у глибини душі (Гайне, Шуман, Шопен). Серед французьких художників-романтиків – Теодор Жеріко (“Пліт “Медузи”), Фердинанд Делакруа (“Човен Данте”, “Різня на Хіосі”, “Свобода на барикадах”). В Англії працюють майстри пейзажу Дж. Констебл, Джозеф Тернер. В Іспанії творить Франсіско Гойя (портрети Ісабель Кобос, доктора Перакля, актриси Ла Тірани, “Маха вдягнена”,

Не без впливу вчення Ж.Ж. Руссо про перевагу “природного” стану над цивілізованістю склалася програма оновлення культури шляхом її звертання до народно-національних джерел в Гердера. До речі Гердер захоплювався Україною. Він свого часу писав: “Україна стане новою Грецією – в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя” (Гердер, 1769). Тенденція звертання до національних джерел і стала провідною в європейському романтизмі. Народна творчість як “природна поезія” гідна не лише захоплення але й наслідування, прямого включення в літературний процес. Романтики по-новому трактували фольклор як важливе джерело пізнання народу, його “національного духу”. Так виникає системно-науковий підхід до збирання, публікації та вивчення фольклору.Особливо виділяються митці течії фольклорного романтизму в слов’янських країнах. Українську етнографію започаткувала книжка Г. Калиновського “Опис весільних українських обрядів” (Петербург, 1776). Український романтизм, як і інших пригноблених слов’янських народів, став формою національно-культурного відродження: він проявився у реформуванні літературної мови, посиленні інтересу до національної історії та фольклору, тобто у принципі народності. Й. Гердер вважав мову найважливішим компонентом нації. Саме народна мова давала можливість зберегти національну ідентичність. Осередками культурно-національного відродження були Харків, Перемишль, після 1834 – Київ, Львів (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, етнографічно-фольклористична збирацька діяльність, фольклорно-літературний збірник “Зоря” 1834, альманах “Русалка Дністровая” Будапешт, 1837). Література українського національно-культурного відродження розвивалася в основному в руслі романтизму, навіть вже у “Енеїді” Котляревського, поряд з бароковими та класицистськими рисами (полістилевість та симбіоз стилів характерний для ХІХ ст.), виявилися передромантичні тенденції – у навіяних смутком спогадах про вільну старовину, козацько-гетьманську державу, її героїчну історію, у авторовім захопленні історичними піснями.

До перших творів романтичної поезії, що спиралася на народність та фольклор, належали балади П. Гулака-Артемовського “Твардовський”, “Рибалка” (переспіви з Міцкевича й Гете), вірші Л. Боровиковського, Є. Гребінки, М. Маркевича, А. Метлинського, М. Шашкевича. В. Забіли. Утверджуються жанри ліро-епічної поеми, балади, елегії, романтичного оповідання, історичного роману, історичної драми і трагедії. Поети-романтики часто пишуть у стилі народної пісні. У творах М. Максимовича, М. Костомарова, М.Шашкевича ідеальним героєм стає український козак, що тужить і плаче за часами козацької вольності. Бандурист для українських романтиків є носієм пам’яті про старовину, віщого поетичного слова, ясновидцем. В оптимістичних громадянських віршах Шашкевича (“Дайте руки, любі друзі”), Метлинського, Вагилевича – заклик позбутися туги і об’єднатися. Романтики створювали ліричні вірші народнопісенного типу: В. Забіли ”Не щебечи, соловейку”, “Гуде вітер вельми в полі”, “Дивлюсь я на небо” М. Петренка.

Твори, присвячені славному минулому України, писали К. Рилєєв, Микола Маркевич. Історична наука представлена М. Костомаровим з його працями ”Богдан Хмельницький”,“Руина”, “Мазепа”, “Павел Полуботок” з зображенням широких народних мас як творця історії. О. Лазаревський висвітлює історію Лівобережної України (“Люди старой Малороссии”). Фольклорні збірники пісень уклали Микола Церетелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), В. Залеський, О. Лозинський, Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров (двоє останніх – Харківський університет).

У добу романтизму розквітла творчість Шевченка, суголосна ідеям і почуттям європейських романтиків Байрона, Гюго, Мюссе, Шатобріана, Міцкевича, Лермонтова, Козлова, романтичним мотивам Пушкіна. Шевченко виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку, як і його сучасники-романтики. Елементи усної народної творчості органічно впліталися у власні думи й слова поета, інколи він запозичував з народної пісні навіть окремі рядки. Романтичними були у Шевченка і композиційні принципи поем, і певна настроєність душі, що черпала з загального тогочасного зацікавлення ідеєю національного відродження, історією України (“История Русов”, “История Малой России” Бантиш-Каменского 1822, “История Малороссии” М. Маркевича), народними національно-історичними піснями (зб. Церетелева, Максимовича). І. Франко писав у статті про “Перебендю”, що “геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність”, у той сплав, ім’я якому – Шевченко. Символічний псевдонім “Перебендя” був широкою концепцією “живого сумління народу”, концепцією поета – національного пророка, поезії як плоду не лише романтичних почувань, а й глибоких роздумів Шевченка. Як пише Євген Маланюк, стихія цього інтелектуального романтизму Шевченка, серед сентиментально-романтичних (балади, “Катерина”) і романтично-національних творів, досягає найвищого напруження в пророчо-історіософічнім патетизмі циклу “Трьох літ”. Шевченко водночас живе у кількох мистецьких добах. Романтизм Шевченка реалістичний, він завжди проектується на реальну Україну, на її історію, долю народу. Персонажі Шевченка не мають характеру канонізованих у романтизмі мандрівних героїв, завжди це будуть конкретно-справжні, повнокровні постаті Яреми, Перебенді, Катерини. В умінні втримати рівновагу між міфом України і дійсністю крилася й таємниця його романтизму. Він намагається пов’язати розірвані в часі дόби нашої історії, впровадити національно-державну свідомість в уми українців:

“В своїй хаті – своя правда,

І сила, і воля”Геніальний поет, прозріваючи крізь миколаївський режим вічну сутність кожної Росії, пророче ствердить, що Росію треба громадою, “одностайне” й “односердне” валити цілу, а не сам символ – царизм.

Шевченко з гіркотою змальовує моральний занепад українського народу, різних його прошарків – на тлі сонячно-багатої країни. Серед руїн бурхливого минулого спить козацька й гетьманська еліта, вона сама себе пародіює і травестує в “Енеїді” Котляревського, частину її втягує Петербург, частина розчиняється в закріпаченій Малоросії з її Наталками-Полтавками, давніми звичаями і піснями, із буттям, звуженим до побуту, який проте заховує невиразні, хоч і досить міцні ремінісценції історично-культурного життя. На низах проживає закріпачене багатомільйонне селянство, що живе самодостатнім життям, а незряче сумління нації – це кобзарі, що підтримують в народі тяглість історичної пам’яті. Селянство з глибоко закоріненою традиційністю побуту, народної моралі, життя та праці, пісні, народною мовою, боронячи себе перед денаціоналізацією, одночасно боронить цілу націю. В той час коли осмішування себе та солодке оплакування стає літературною традицією (“Енеїда”, “Москаль-Чарівник”, твори Гребінка), мужній плач Шевченка був протестом і пробудженням національної пам’яті. Цей плач, пізніше пройшовши крізь полум’я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, гальмує процес національного розкладу, відділює мертве від живого і сплавляє благодаттю любові тих, що “схаменулися” і “стали людьми” , в зародок органічної ієрархії нації. “Три літа” є найповнішим синтезом ідеології Шевченка; присвячений “і мертвим, і живим і ненародженим”, твір утвердив історичну тяглість і невмирущість української нації на всі майбутні часи.

У художній прозі переважає етнографічно-побутова традиція, близька романтизмові, представлена творами П. Куліша (роман “Чорна рада”, поезії “Досвітки”), Ганни Барвінок (“Сирітський жаль”, “Нещаслива доля”), Олексія Стороженка (“Закоханий чорт”), Марка Вовчка (оповідання-казки “Кармелюк”, “Невільничка”, побутові оповідання “Козачка”, “Горпина”, “Сестра”), Ю. Федьковича (“Люба-згуба”). “Етнографічна правда” означала обробку легенд, переказів, анекдотів, зображення морально досконалих героїв, соціальний мир.

Романтична традиція продовжується в українській літературі другої половини ХІХІ ст. Події далекого минулого зображаються у творах Є. Грушкевича, І. Грабовича, “Захарі Беркуті” І. Франка, “Запорожцях” І. Нечуя-Левицького, “Олесі” Б. Грінченка.

В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист” з їх настроєм елегійного суму. Картини В. Тропініна і В. Бутовича зобразили просту людину, побут України змалювали К. Павлов, Штернберг. У живописі і графічній творчості Т. Шевченка поєдналися елементи класицизму, реалізму й романтизму, особливо в альбомі офортів “Живописна Україна” (“У Києві”, “Видубицький монастир”, “Дари в Чигирині”).

В музиці романтизму особливого значення набуває жанр пісні. У перші десятиліття ХІХ ст. відбувалося становлення романтичної народної пісні-романсу авторського походження з переважанням любовно-ліричної тематики, мотивів зради, розлуки, поетизація туги і смутку (“Ой і зрада, карі очі, зрада”, “Сидить голуб на березі”, “Сонце низенько”), пісні-романси з опер Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, Г. Квітки-Основ’яненка “Хусточко ж моя шовковая” зі “Сватання на Гончарівці”, п’єс С Писаревського (“Де ти бродиш, моя доле”). В інструментальній музиці романтичний стиль проявляє себе у більшій емоційній чуттєвості, індивідуалізації мелодизму, народній образності, що проростає фольклорними елементами і інтонаціями пісні-романсу. Це фортепіанні твори О. Лизогуба – романтичні мініатюри – ноктюрни, мазурка, а також варіації “Ой не ходи, Грицю”, твори Й. Витвицького , зокрема його варіації “Україна”, мініатюри для фортепіано знаменитого вченого Михайла Маркевича (наприклад, обробка “Ой чия ти, серденько”), “Полонез” А. Данилевського. Найвидатнішим скрипалем доби був Гаврило Рачинський ( варіації “Віють вітри”, “Ой кряче, кряче молоденький ворон”, полонези, вальси з романтичними рисами). Ілля Лизогуб (брат Олександра) створив ранньоромантичну віолончельну сонату. Романтичні риси виявили себе в ліричному тематизмі симфонії невідомого автора 1809 р., в “Симфоніях” М. Вербицького.М. Вербицький створив також велику кількість хорових творів, церковних і світських, музично-драматичних, солоспівів, був зачинателем перемишльської композиторської школи, автором національного гимну “Ще не вмерла Україна”. Його послідовниками були І. Лаврівський, В. Матюк. У Східній і Наддніпрянській Україні творили С. Гулак-Артемовський, М. Аркас, П. Ніщинський, П. Сокальський, М. Колачевський. У композиторів – попередників і сучасників Лисенка виявилася переважна тенденція до засвоєння досягнень західноєвропейської музики стилю романтизму та романтичних принципів творчості: звертання до народних джерел, жанрів доби романтизму, а в деяких зароджується оригінальне музичне мислення в народно-пісенному стилі (М. Лисенко і послідовники). Микола Лисенко (1842-1912) опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл “Музика до “Кобзаря” Т.Г. Шевченка”, який включає пнад 80 творів різних жанрів і форм. Він автор перших класичних національних опер “Наталка Полтавка, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, вершиною і кращим зразком героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка “Тарас Бульба”. У творчості Лисенка відбулася стильова генерація музичної мови і повністю сформувалася українська національна модель музичного романтизму.

Українська тематика, історія козацтва, захоплювала російських письменників-романтиків (Ф. Глінку, К. Рилєєва). Польські письменники Б. Залеський, Т. Падура та інші були представниками так званої української школи в польській літературі.

Під впливом великого зацікавлення митців-романтиків до фольклору в середині ХІХ ст. відбувається становлення етнографії як науки, а також порівняльного літературознавства, мистецтвознавства у різних ділянках. Першими етнографами на Україні були А. Коціпінський (“Пісні, думки і шумки руського народу...”), А. Маркевич, О. Потебня (“Українські пісні, видані коштом О. Балліної" СПБ, 1864), О. Рубець (“216 народних украинских напевов” М., 1872). Особлива заслуга в розвитку музичної фольклористики належала М. Лисенкові і П. Сокальському. Найвагомішою працею Лисенка як вченого-фольклориста була “Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні кобзаря Вересая”, К., 1874. П. Сокальський є автором праці “Русская народная музыка, великорусская и малорусская в ее строении мелодическом и ритмическом и отличия ее от основ современной гармонической музыки”.

В українській музиці ХІХ ст. романтизм був провідним стилем, який набув найяскравішого вияву й нової якості у творчості М, Лисенка. Загальнокультурні тенденції національного відродження кінця ХУІІІ і впродовж майже цілого ХІХ ст. пов’язані з притаманним романтизмові розвитком національної літературної мови, втіленням народної образності, використанням народно-пісенних джерел, увиразненням національної специфіки у всіх ділянках і жанрах літератури і мистецтва.

Виникнення й розвиток романтизму зумовлений як суспільно-історичними чинниками, так і еволюцією художнього мислення та образної системи. Світ постав перед романтиками в динаміці у безперервному русі та боротьбі суперечностей. Світогляд романтизму, вважаючи людину втіленням духовного начала, створив образ митця, який ставав пророком, а його поезія – божим одкровенням. Романтики надавали пріоритету інтуїції та почуттям над розумом, в них укріпилося нове розуміння мистецтва, відмінне від класичного принципу “наслідування природи”. Вони висунули концепцію мистецтва як сфери, що не відображає природу, а творить поруч з нею і в згоді з нею, підпорядковуючись тим же універсальним законам життя.

Використана література

1.Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

2.Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

3.Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.

4.Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С. 4.

5.Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.