Зачіски народів Росії
Мода Півночі та Півдня Росії. Подібно до української куль¬тури, багата й різноманітна спадщина російського народу. Вона складалася століттями і російський народ вкладав у неї не тіль¬ки свою працю, а й душу, мрії, надії. Тонкими нитками спліта¬ються між собою і старовинні вбрання, й зв'язки з іншими наро¬дами, і саме життя.
Ідеал жіночої краси можуть підкреслити такі слова: «А сама-то величава, виступаєт будто пава». Звідси видно, що естетична уява про жінку існувала неподільно з образом птаха, стародавнім символом добра та благополуччя. «Лебідка», «пава» — це епіте¬ти, що підкреслюють пластичність жінки. Народне мистецтво художніми засобами втілило цей образ у народний одяг, головні убори, зачіски, прикраси. У наш час головні убори і зачіски час¬то є джерелом творчості при створенні нових моделей. Головний убір завжди був однією з найважливіших частин загального ан¬самблю. Для всієї території Росії характерні дві різні категорії головних уборів: дівочі, що залишали від¬критою тім'яну частину голови, і жіночі, які повністю закривали волосся.
Чоловіки носили шапки з сірої, білої або коричневої вовни. Вони мали форму ковпака. Взимку носили хутряні шапки, що гармонійно підходили до зачісок «під скобу», «руська».
Дівочі головні убори були прості за формою і технологією виготовлення. Найпопулярнішими були убори у вигляді вінця або обода, зроблені з кори дерева, обшиті тканиною й вишиті бісером, пер¬лами. Використовували пов'язки з ткани¬ни, парчі з вишивкою золотом. Такі убо¬ри доповнювали підниззю з різних перлів (рис. 7.25).
Жіночі головні убори північних губер¬ній Росії мали назву «кокошник» (рис. 7.26).
Робили їх професійні майстри. Для оздоб¬лення використовували білий бісер, золо¬ту фольгу, скло, перламутр, перлини. Основою для вишивки були шовк, окса¬мит. Узори нагадували гілки дерев, квіти, морозні малюнки на вікнах взимку.
Типовим головним убором південних областей Росії була «сорока» (рис. 7.27), основними частинами якої були тверда основа — кичка та м'який чохол — сорока з багатьма деталями. Кички були різнома¬нітними за формою: рогаті, лопатоподібні та інші. На потилиці кріпили бісерну «підзатильню» (рис. 7.28). Кички вишива¬ли золотом.
Найпопулярнішою жіночою прикра¬сою були різноманітні сережки: масивні, з перлами, прикрашені емаллю, узорчасті, металеві, зі скляними вставками.
На півночі популярними стали сереж¬ки з перламутру і перлів, на півдні носили сережки з гусячого пуху, пір'я, намистин, різнокольорових ниток, бісеру. Нашийні та нагрудні прикраси виконувалися також з бісеру, ланцюжків, джгутів — «гайтани» (широкі смуги з узорами із хрестів, ромбів), «язики», «грудки» (тканини з аплікацією).
Зазвичай волосся заплітали в коси, які ховали під кичкою або кокошником. На берегах Дона та Хопра жили донські коза¬ки. Козачки любили носити «чикиліки» — широкі стрічки з червоного атласу, при¬крашені перлами, до яких кріпили ще сіт¬ку з чималих перлів. Стрічка обкутувала голову, а сітка звисала з-під головного
убору, трохи прикриваючи щоки. Дуже гарно виглядали такі прикраси з довгими косами. Носили також прикраси з перлів, які прикріплювали на одязі до плечей, і вони звисали до пояса (рис. 7.29). Молоді козачки укладали косу на потилиці в клубок (рис 7.30) і ховали у «шличку» — маленьку шапочку з тканини. Сибір та Північ — це історико-етнографічна область Росії від Уральських гір на заході до Чукотки, Камчатки і острова Саха¬ліну. На Півночі живуть невеликі групи народів, так звані малі народи Півночі.
Найчисленніші з них ненці та евенки, потім чукчі, ханти, манси, коряки та інші. Суворі умови життя наклали відбиток на моду цих народів. Оскільки матеріали для одягу, прикрас, головних уборів зумовлені ви¬дом праці, оленярі носили одяг зі шкур оленів, мисливці — зі шкур тварин, на яких полювали, рибалки робили з кіс¬ток риб прикраси, гребені, заколки то¬що. Зачіски цих народів були прості — коси, пучки, вінки з кіс. Ці невигадливі зачіски, як правило, закривали головни¬ми уборами і хустками, капорами, круг¬лими шапками. Прикрашали одяг здо¬ровенним бісером з кісток, фарфору (китайського), з морських мушель. Ма¬люнки вишивали дуже чітко, віддавали перевагу жовтому, зеленому, червоному, білому та чорному кольорам. Евенки для урочистості до вишиванок додавали смуги кольорової тканини.
Якутки прикрашали голови високи¬ми хутряними шапками з металевими прикрасами. Вони носили нагрудні прикраси типу гривни і головні прикраси зі спадаючими на гру¬ди та спину ланцюжками (рис. 7.31), а також широкі браслети, масивні сережки.Народи Поволжя живуть вздовж рі¬ки Волги та в Передураллі — це удмур¬ти, комі, марійці, мордва, татари, чува¬ші, башкири. Кожен із цих народів має свою особливу матеріальну та духовну культуру, однак внаслідок багатьох причин вони поєдналися загальними рисами в різних сферах, у тому числі й моді. Як і в інших народів Росії, жінки покривали зачіску головними уборами. Головні убори традиційно шили, при¬крашаючи бісером, металевими бляшка¬ми, срібними монетами. Прикраси з бісеру в різних народів відрізнялися формою і кольором. У марійців голов¬ний убір вважався символом заміжньої жінки. Якщо дівчина ходила з непокри¬тою зачіскою, то жінка обов'язково її закривала. Головний убір «шурка» ро¬били з берести, прикрашали монетами, вишивкою, намистом, бісером, китиця¬ми. У XIX ст. «шурка» вийшла з моди; її використовували тільки у весільному вбранні. Цей головний убір замінили головним рушником з очіллям — «шар-хан», конусоподібним башликом — «шимакш» та запозиченою у росіян «сорокою». Такі головні убори повністю закривали волосся. Цей недолік жінки Поволжя замінили прикрасами. На¬приклад, повний комплект прикрас ма¬рійської жінки важив до ЗО кг. Прикраси кріпили до тканин, вкритих металевими бісерними нашивками, намистом, під¬вісками з монет і яскравих Ґудзиків. Блискучі монети використовували як символ сонця. Крім того вважалося, що дзвін срібла відганяє злих духів (рис. 7.32). Серед матеріалів для прикрас особливо цікавими є підвіски з раковин каурі, їх привозили з тропічних країн і за схожість з головою змії називали «ужовками».
Мордовські жінки, закриваючи традиційно волосся, всю май¬стерність вкладали у доповнення до зачісок. Це були високі головні убори, які робили на твердій основі з довгою, звисаючою вздовж спини лопастю, прикрашеною блискучими нашивками.
Спереду головний убір мав один або два роги. Одяг доповнювали масивною поясною прикрасою «пулагаєм», що складалася з гомінких підвісок, мушель, бісеру, дзвоників, монет. Усе це гурко¬тіло, коли жінка йшла. Це про мордов¬ських жінок сказано, що «спочатку їх чутно, потім їх видно». «Пулагай», який важив до 6 кг, називали «поясом сором¬ливості», тому що без нього жінка не повинна була виходити на вулицю.
Зачіски татарських дівчат складалися з кіс і доповнювалися шапками, які нага¬дували ковпак із китицею зверху. Жінки носили покривала. Для прикрас викорис¬товували велику кількість коштовностей у вигляді великих мигдалеподібних сережок, нагрудних прикрас із підвісками, широких браслетів. Викорис¬товували срібло, коштовне та напівкоштовне каміння.
Башкирські жінки покривали свої зачіски кораловою сіткою із срібними підвісками й монетами, з довгою лопастю вздовж спини, вишитою бісером і раковинами каурі (рис. 7.33). Дівчата носили шоломоподібний капелюшок, також вкритий монетами. Молодим жінкам дозволялося носити яскраві покривала.
Чародійна сила російських народних традицій і народів, які населяли Росію, дуже велика. Орнаменти, колір, форми висвіт¬люють таємниці та закони народного мистецтва, красу і моду. Нині в музеях ще можна побачити зразки одягу, головних уборів і прикрас із різних куточків російської землі.
З прадавніх часів російська земля зберігає народне мистецтво, що відбилося в матеріальній культурі. Так, мистецьки розшита рогата кичка селянок Рязанщини дає уяву про їх витончений смак. Строка¬ті прикраси з намиста гармонійно поєднуються із самобутнім одягом.
Золотистий шишак-кокошник, який носили псковитянки, дивує фантазійним вигадливим плетінням.
Не менш цікавим і вишуканим є весільний головний убір нареченої, що за формою нагадує корону і має схожу назву «коруна». Ця ажурна споруда прикрашалась перлами та коштов¬ним камінням.
Багато шиті золотом і перлами високі кокошники з парчі носили ще в першій половиш XIX ст. у Нижньому Новгороді.
Прикрашаючи себе вишуканими головними уборами, росіянки менше уваги приділяли оформленню волосся й найчастіше обмежувались косами.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1.Будур Н. История костюма. — М.: Олма-Пресе, 2001.
2.Васіна З. Український літопис. Вбрання. - Т. 1. — К.: Мис¬тецтво, 2003. 26 с.
3.Золотов Ю. Французский портрет XVIII ст. — М.: Иск, 1968.
4.Иллюстрированная инциклопедия мод/ Под ред. Л. Кибаловой. Прага: Артия, 1986. — 320 с.
5.Кирсапова Р. Сценический костюм и театральная публика в России XIX ст. - М.: Артист, 2000.
6.Коконова Й., Самсонадзе Н. Женщина й ее платье: Век XX. М.: Инкомбук, 2000. - с. 63.
7.Костюм / Под ред. Ф. Ф. Комиссаржевского. — СПб.. 1910. - 176 с.
8.Матейко К. М. Український народний одяг. — К.: Науко¬ва думка, 1996.
9.Матейко К. М. Український народний одяг: Етнографіч¬ний словник. - К.: Наукова думка, 1996. — 112 с.
10.Мода й стиль. Современная єнциклопедия. — М.: Аваита, 2002.
11.Плаксина 3. Б. й др. История костюма, стили и направле¬ння. - М.: 2003.
12.Пономарьжов А. Українська минувшина. — К.: Либідь, 1993.
13.Стамеров К. К. Нариси з історії костюмів. Ч. 1, 2. — К.: Мистецтво, 1978. - 192 с.14.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. — К.: Наукова думка, 1993. - 168 с.
15.Українське народне мистецтво: Вбрання / Під ред. В. Г. Бі¬лозуба та ін. — К., 1961.
16.Ясіевич В. Про стиль і моду. — К.: Мистецтво, 1968.