Зачіски стилю бароко

Стиль бароко зародився наприкінці XVI ст. в Італії й поши¬рився у багатьох країнах Європи. Найбільше цей стиль проявив¬ся в архітектурі, живописі, декоративно-прикладному мистецтві. Його характерні риси — підкреслена театральність, парадність, ефектність, пишність.

«Бароко» італійською означає «химерний», «фантастичний», «вигадливий»; ще так називали мушлі неправильної, незвичайної форми. Стиль бароко — це «свято без причини»; він досяг най¬більшого розвитку в Франції. Протягом XVII ст. французький королівський двір був законодавцем мод для всієї Європи. Для поширення мод були створені ляльки з воску — «Велика Пандора» та «Мала Пандора», а також засновано журнал «Галантний Меркурій». Ляльки демонстрували одяг, білизну, а з журналу можна було довідатися про нові напрями у моді, роздивитися ма¬люнки і навіть прочитати критичні відгуки щодо модних напрямів в одязі й косметиці.

Розкішні палаци, церкви, будинки аристократів прикрашали скульптурами, дзеркалами, вигадливими меблями з чорного та червоного дерева. Вони створювали певний фон для людини, становлячи одне ціле з її зовнішністю, зачіскою, костюмом, ма¬нерами.

Форми і силуети одягу часто диктували моду й на зачіски. Після зникнення високих комірів повернулася мода на довге во¬лосся. Ідеалом для жінок вищих суспільних станів стали манір¬ність, бездіяльність. Модна жіноча фігура — з тонкою талією, пишними стегнами, похилими плечима, граціозною шиєю. Жіно¬чі зачіски у різні періоди епохи бароко були різноманітними. Спочатку цей стиль характеризували плоскі зверху і збиті на скронях об'єми. Потім жінки носили гладенько зачесане на тім'ї й маківці волосся; на чоло спадали дрібні спіралеподібні локони, а на потилиці зав'язували пучок. Ще згодом, на завершальному етапі панування стилю бароко, характерними були високі пірамі¬дальні зачіски у вигляді башти.

До 20-х років XVII ст. в моді на жіночі зачіски ще мож¬на було вловити віддалений іс¬панський вплив; характерним було декоративне використан¬ня коштовностей. Але наставала нова ера перукарського мис¬тецтва, і на зміну старим, тра¬диційним прийшли зачіски нових типів.

На початку 20-х років XVII ст. велику популярність мала коротка чілка «гарсет» (рис. 3.1) з прямого або зави¬того волосся, її ввела в моду Марія Медичі. Зачіска «гарсет» поширилася не тільки у Фран¬ції, айв усіх європейських країнах, особливо в Англії та Нідерландах.

У 20-30-ті роки XVII ст. зустрічалися варіанти зачісок одно¬го стилю: короткі, що не закривали шиї, пасма на скронях зави¬вали за допомогою пари, потім розчісували й збивали. На поти¬лиці формували пучок «туф»; волосся розчісували на прямий проділ, із боків його підстригали і хвилясто закручували, довгі пасма на потилиці заплітали в коси й укладали у вигляді корони. Зачіску прикрашали перлами.

У середині XVII ст. стала модною зачіска «тортьє» (хвиляс¬та). Більшу частину волосся укладали на потилиці в пучок, а довгі бокові пасма від коренів завивали трохи недбалими локонами або хвилястими формами.

Зачіска королеви Анни Австрійської була плоскою спереду, на потилиці кріпився шиньйон із завитого волосся, що частково спадало на груди. З 1653 р. ці пасма закручували штопороподіб¬не (рис. 3.2 а).

Дуже популярною і декоративною в 50-60-ті роки XVII ст. була зачіска «а-ля Севіньє» (переважна більшість зачісок мала назви на честь дам, які їх вигадували). У зачісці маркізи Марії де Севіньє чоло залишалося відкритим, завите за допомогою пари волосся спускалося на плечі, а волосся на скронях, зібране в пуч¬ки, підв'язували стрічкою (рис. 3.2 б). Зверху надягали чепець «бонне», газову наколку або «ток» з пером і коштовним камінням.

Ім'ям Марії Манчіні назвали вигадану нею в 60-ті роки XVII ст. зачіску. Волосся, пишно збите на скронях у вигляді двох півкуль, було поділене прямим проділом. Знизу на потилиці його завивали в спіральні локони і спускали на плечі (рис. 3.3).

У 1670 р. придворна жінка-перукар Мартін вигадала оригінальну жіночу зачіску, яку назвали «юрлю-берлю» (рис. 3.4. а). В цій зачісці локо¬ни або буклі симетрично укла¬дали рядами з боків до маківки за допомогою петель із стрічок. Зачіска була дуже популярною, і на її основі виникло багато варіантів. У деяких модифіка¬ціях навіть використовували каркас і прикривали його штучними буклями або маску¬вали стрічками. На плечі та груди випускали один-два локони (рис. 3.4 6).

Більшість жінок носили за¬чіски, в яких деталі розміщу¬валися асиметрично. Наприк¬лад, сформувавши на скронях пучки з волосся, їх накручува¬ли, завивали в локони різної довжини і кількості з кожного боку.

У 70-х роках XVII ст. мар¬кіза Ментенон створила зачіску «вузол покори». Це була гла¬денька, з вузлом на потилиці, дуже скромна зачіска.З 1680 р. і до кінця стилю бароко в моді панувала зачіска «а-ля Фонтанж». Марія Анжеліка де Скорайль де Рувіль-Фонтанж, красуня-білявка з блакитними очима, фаворитка Людовика XIV зачарувала мо¬нарха своєю красою. Доля Анжеліки була трагічною, її красі заздрили суперниці, й урешті-решт улюбленицю короля було отруєно. За легендою, в 1680 р. Анжеліка де Фонтанж на про¬гулянці в лісах Фонтенбло зачепилася зачіскою за гілку дерева. Кмітлива дівчина зняла підв'язку з панчохи і підв'язала розтріпане волосся. Король був у захваті й велів їй завжди но¬сити таку зачіску. Вже наступ¬ного дня всі придворні дами зробили собі таку саму зачіску. Зачіску «а-ля Фонтанж» носили понад 30 років, вона мала біль¬ше ста варіантів. В основі цієї моди були різні модифікації з природних і штучних локонів, переплетених стрічками. Один локон, як правило, спадав із потилиці наперед, над чолом з двох боків укладали два завитки у вигляді місяця. Зачіску змазували яєчним білком або розтопленим жиром, прикрашали квітами, мереживом, коштовнос¬тями.

Деякі варіанти «фонтанжів» на зразок перук-капелюхів мали каркас із дроту. Щоб носити подібну конструкцію, деякі жінки по¬передньо голили голови. Головною прикрасою зачіски завжди була гофрована віялоподібна, мереживна наколка (рис. 3.5 а, б, в, г).

Жінки прикрашали завите волосся ря¬дами петель із стрічок. Пізніше робили ша¬почки-фонтанжі з мережива, складеного ві¬ялом; їх називали «палісадник» і вони були не менш популярними, ніж самі зачіски.

Наприкінці панування стилю бароко аристократки почали носити дуже високі перуки з безглуздими назвами — «капус¬та», «спаржа», «кішка», «миша», «труба» та ін. Перуки і зачіски із власного волосся посипали пудрою.

Ідеалом чоловічої краси став світський придворний. Аристократи мали навчатися музики, пластики, танців, вивчати етикет. Бароковий ідеал чоловіка — це величність постави, галантна поведінка з дамами. Прикладом для наслідування був король Франції Людовик XIV — «король-сонце», високого зросту, з довгим золотавим во¬лоссям, гарний танцюрист, стрілець, вер¬шник, мисливець. Він почав диктувати мо¬ди, які поширилися далеко за межами Франції. Однак слід зазначити, що розви¬ток французької моди розпочався і набув своїх характерних рис ще за часів Людовика XIII (1610-1643). З появою відкладних комірів довжина волосся в чоловічих за¬чісках збільшилася (рис. 3.6. а, 6). Довге пухнасте волосся мало різні варіанти оформлення.

Ще коли Людовик XIV був дитиною, двір уже намагався наслідувати його дитячу зачіску. Модну зачіску так і називали: «по-дитячому», і складалася вона з великої кількості локонів. Герцог Лотаринзький вигадав свій варіант оформлення цієї зачі¬ски. Одне або два пасма були довшими за інші, їх заплітали у кіски чи укладали в локони і доповнювали бантом одного ко¬льору з костюмом. Якщо це був знак особ¬ливої уваги до якоїсь дами, колір банта збігався з кольором її сукні. Зачіску назва¬ли «а-ля Каденетт», або «любовний локон», і проіснувала вона до кінця XVII ст.

Особливо популярною зачіска стала серед молодих дворян (рис. 3.7).

Не менш популярною була зачіска «а-ля комета», по суті, подібна до «а-ля Каденетт». За¬мість кісок чи локонів з одного боку залишали пасма, довші від інших, які вільно звисали, і це нагадувало хвіст комети.

Зачіски формувались як із власного, так і з накладного во¬лосся. З 1615 р., майже двісті років, у моді були перуки. Ерве, майстер постижерного мистец¬тва в період бароко, винайшов спосіб кріплення волосся до тюлю. Локони розміщувалися горизонтально прямими пасма¬ми до 10 см завширшки. Вони спадали на плечі, спину, а над чолом розділялися проділом. Спочатку перуками користува¬лися чоловіки, які мали лиси¬ну, але після того, як абат Рив'єра у 1620 р. замовив собі подібну «споруду» з волосся, їхня популярність зросла. Завивали перуки за допомогою пари, кучері й локони при цьому довго зберігали свою форму. З'явилися різноманітні варіанти укладок буклів або локонів, пришитих до тюлевої основи. Спереду, на манеру «каде-нетта», з обох боків залишали пасма, довші від інших; їх підгор¬тали у вигляді петлі, зав'язували і прикрашали бантом чи стрічкою «фавор». Під час правління Людовика XIII зачіски й перуки доповнювали ширококрисими капелюхами з фетру, прик¬рашеними білим, блакитним, червоним страусовим пір'ям, срібними пряжками, бантами.

Хоча перуки увійшли в моду ще за Людовика XIII, класич¬ною епохою перук усе ж вважається період правління Людовика XIV. У ці роки (1643-1715) найпоширенішою була перука «а-ля Бінетт» (рис 3.8. а, б). Вона стала частиною придворного костю¬ма, а також головним убором вищих сановників і вчених.

Форми перук не були одноманітними. Нараховувалося близь¬ко 50 їх видів. Особливо цінувалося біляве волосся. Перуки ін¬ших кольорів почали посипати пудрою. Як правило, їх робили з жіночого волосся, але зустрічалися перуки з козячої шерсті або кінського волосу.Мода на перуки ста¬ла настільки поширеною, що багато країн Європи почали замовляти їх у Франції. В цей час майстри постижерної справи не сиділи без роботи: зав¬дяки примхам моди вони добре зароб¬ляли. Королівський двір утримував майже 500 перукарів, які причісували й пудрили перуки.

У другій половині XVII ст. перуки збільшилися в розмірах. З'явилася «алонжева» перука. Буклі нашивали на основу з тюлю в хаотичному поряд¬ку: вертикально, горизонтально, а над чолом їх укладали у вигляді піраміди з обох боків від проділу (рис. 3.9).

Якщо в період дитинства Людовика XIV придворні носили пухнасті перуки «пудель», «грива лева» та подібні до них, то, нас¬лідуючи дорослого монарха, придворні одягли довгі перуки. Над чолом об'єми робили ще більшими, вони нагадували збитий «кок». Наприкінці XVII ст. з'явилася так звана «трибридна» пе¬рука, яка складалася з довгої бриди буклів уздовж спини і двох коротших з боків, що спадали на груди. Поступово з'явилися ва¬ріанти укладок на перуках. Наприклад, замість буклів можна бу¬ло побачити вільну завивку у вигляді кілець, локонів.

На межі ХУІІ-ХУІІІ ст. особливого значення надавали про¬ділам на перуках, їх робили посередині, ілюзорно поглиблюючи за рахунок буклів, які стирчати в боки, а також нагромадженням волосся вгорі, що нагадувало роги. Ці перуки так і називали — «рогаті». У той час перевагу віддавали золотавому, рудому, каш¬тановому кольорам перук.

У період бароко пишні бороди не були популярними. Чолові¬ки голили обличчя, залишаючи на підборідді невелику борідку, що нагадувала цятку, нанесену пензлем. Вона мала назву «муш а-ля руаяль», або просто «муш», «а-ля руаяль», тобто «королів¬ська муха», «мушка», «по-королівськи» (рис. 3.10).

Форма такої борідки з'явилася ще за часів Людовика XIII і протрималась у моді до 60-х років XVII ст. Цікавою є легенда про появу «мушки». Усунений від державних справ кардиналом Рішельє, Людовик XIII байдикував і займався різними дурниця¬ми. Якось йому заманулося поголити всіх офіцерів придворного полку; король наказав залишити на підборідді тільки маленький трикутник волосся. Відтоді борідка «муш а-ля руаяль» стала найпопулярнішою у Франції та поза її межами. Борідку, як правило, доповнювали невеликі короткі вуса, кінці яких трохи стирчали догори. Деякі чоловіки носили тонкі, наче нитки, підголені посе¬редині вуса «шевальє».

На початку 60-х років XVII ст. борода зникла, а придворні, наслідуючи Луї XIV, носили тільки вуса «шевальє» над верхньою губою; наприкінці 60-х років і вуса вийшли з моди, їх можна бу¬ло побачити тільки в офіцерів. Деякі з них дозволяли собі ще бо¬рідку «еспаньйолка».

У побуті для збереження зачіски чоловіки користувалися спе¬ціальними мішечками із шкіри або тафти, в які ховали волосся. Доповнювали зачіски капелюхами, а наприкінці XVII ст. у моду ввійшли «треуголки» — капелюхи із завернутими з трьох боків крисами.

У добу бароко чоловіки пудрили обличчя, користувалися пар¬фумами, надягали сережки з перлів, брошки, персні, віддавали перевагу мереживу, прикрасам у вигляді бантів, стрічок; словом, уподібнювалися до жінок.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.Будур Н. История костюма. — М.: Олма-Пресе, 2001.

2.Васіна З. Український літопис. Вбрання. - Т. 1. — К.: Мис¬тецтво, 2003. 26 с.

3.Золотов Ю. Французский портрет XVIII ст. — М.: Иск, 1968.

4.Иллюстрированная инциклопедия мод/ Под ред. Л. Кибаловой. Прага: Артия, 1986. — 320 с.

5.Кирсапова Р. Сценический костюм и театральная публика в России XIX ст. - М.: Артист, 2000.

6.Коконова Й., Самсонадзе Н. Женщина й ее платье: Век XX. М.: Инкомбук, 2000. - с. 63.

7.Костюм / Под ред. Ф. Ф. Комиссаржевского. — СПб.. 1910. - 176 с.

8.Матейко К. М. Український народний одяг. — К.: Науко¬ва думка, 1996.

9.Матейко К. М. Український народний одяг: Етнографіч¬ний словник. - К.: Наукова думка, 1996. — 112 с.

10.Мода й стиль. Современная єнциклопедия. — М.: Аваита, 2002.

11.Плаксина 3. Б. й др. История костюма, стили и направле¬ння. - М.: 2003.

12.Пономарьжов А. Українська минувшина. — К.: Либідь, 1993.

13.Стамеров К. К. Нариси з історії костюмів. Ч. 1, 2. — К.: Мистецтво, 1978. - 192 с.

14.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. — К.: Наукова думка, 1993. - 168 с.

15.Українське народне мистецтво: Вбрання / Під ред. В. Г. Бі¬лозуба та ін. — К., 1961.

16.Ясіевич В. Про стиль і моду. — К.: Мистецтво, 1968.