Розвиток професійного перукарства в Україні
У період становлення вітчизняної перукарської справи (кінець XVII — початок XVIII ст.) перукарями в Росії були пе¬реважно майстри-кріпаки, яких віддавали на навчання іноземцям. У Росії вони називалися цирульниками, або ж «тупейними ху¬дожниками». Протягом XVIII ст. у столичних і повітових містах були відкриті цирульні. На вивісках таких закладів писали, що тут не тільки роблять зачіски, стрижуть і голять, але й ставлять п'явки, пускають кров.
З XV ст. на території України було поширене Магдебурзьке право, за яким ремісники однієї спеціальності об'єднувалися у цехи — своєрідні професійні спілки в межах міста. Цех як корпо¬рація мав права, обов'язки та привілеї, закріплені у відповідних документах: «жалувана грамота», постанова міських властей, ста¬тут цеху. «Цехове право» давало ремісникам певну гарантію сво¬боди діяльності. Статут регламентував види діяльності, кількість учнів у кожного майстра, ціни на вироби і послуги, розміри і ви¬ди допомоги на випадок розорення чи хвороби, відрахування у державну скарбницю, правила поведінки та ін.
З другої половини XVII ст. історичний розвиток України був тісно пов'язаний із Росією, оскільки перша входила до скла¬ду Російської імперії. Проте Україна завжди зберігала свої особ¬ливості у культурі й мистецтві, зокрема мистецтві професійних перукарів.
На початку XVIII ст. цех майстрів, до якого входили київські цирульники, об'єднував кравців і перукарів. У 1767 р. цирульни¬ки створили власний цех. Вони працювали не тільки як майстри-перукарі, але й як медики. У пункті 10 статуту цеху цирульників було окремо зазначено: «Оное майстерство цирульницкое имеет состоять в том: бреить, кровь жильную й зашкурную пускать, ра-ньі гоить рубаньїе, пробитьіе й стреляньїе, а особливо в вьірьіва-нии зуба й в излечивании французской й шолудней болезней...» Цехи були водночас і військовими організаціями, які брали участь в охороні й обороні міста. Вони виступали як окремі військові одиниці міського ополчення чи утримували своїх опол¬ченців.
Так, київському цеху цирульників магістрат доручив ут¬римувати міську артилерію. Цех мав свою атрибутику і символі¬ку: емблеми із зображенням знарядь праці, прапори (корогви), цехову печатку, скриньку, в якій зберігалися документи та казна (рис. 9.1). Усі цехові організації міст об'єднувалися у братства (рис. 9.2).
Наприкінці XIX ст. в Європі було створено першу корпорацію «перукарів, голярів, майстрів постижерної справи». Корпорація складалася із власників численних дамських і чоловічих перука¬рень. Такі професійні об'єднання стали виникати в усіх містах Єв¬ропи, включаючи Російську імперію.
У цей же час у Парижі та Барселоні почали проводити кон¬курси краси й перукарського мистецтва, в яких брали участь і російські перукарі. Так, Іван Андреєв на конкурсах 1888 і 1900 років (Париж) за свої прості й елегантні моделі отримав ряд винагород, почесний диплом і звання дійсного заслуженого про¬фесора Академії перукарського мистецтва (рис. 9.3). У 1910 р. він створив альбом зачісок, який викликав велику зацікавленість не лише серед фахівців, а й серед населення.
Вперше на виставці моди у Німеччині (1916) разом з моделя¬ми одягу та аксесуарами було представлено не тільки моделі за¬чісок, а й інструменти перукарів, перукарське приладдя та облад¬нання.
На початку XX ст. в Україні значно розвинулася перукарська справа. Збільшилася кількість перукарень і майстрів. Звичайним явищем стало розміщення кіль¬кох перукарень одна біля одної (рис. 9.4). У великих містах пе¬рукарі об'єдналися в спілки — артілі.
У Києві на пл. Льва Толстого зберігся будинок (1901), в якому з 1902 р. до середини 90-х років XX ст. розміщувала¬ся найстаріша перукарня міста.
Після жовтневого переворо¬ту 1917 р. у більшості перука¬рень було націоналізовано не тільки меблі, а навіть інстру¬менти. В період НЕПу, коли приватні підприємства на деякий час дістали право на розвиток, перукарська справа трохи пожвавилася.
На початку 30-х років значно зросла мережа перукарень у великих містах і промислових центрах, а також у маленьких містечках і селищах, на будовах, фабриках і заводах, у колгоспах. Всесоюзним Побутпромоб'єднанням було прийнято рішення підготувати 12 тисяч перукарів; для цього розробили першу програму курсів прискореного типу з пе¬рукарської справи. Тобто вперше було зроблено спробу створити навчальні заклади для професійної підготовки майстрів перукар¬ської справи. У школах і на курсах викладали майстри, які нав¬чалися ще в дореволюційні часи. Методика навчання залишалася традиційною — від майстра до учня.У 1932 р. Всесоюзне кооперативне об'єднання видало брошуру С. М. Черняка «Парикмахерское дело. Пособие для учеников школ й курсов мужского парикмахерского дела». Крім матеріалів із теорії професії, техніки виконання популярних стрижок і сані¬тарних правил, у посібнику вперше було наведено план зразкової перукарні. В залі очікування рекомендувалося мати кількість місць відповідно до кількості туалетів (виробничих місць) у ви¬робничому залі. Площа виробничої зали мала бути розрахована за кількістю працюючих майстрів, тобто не менше ніж 4-4,5 м на кожного майстра, а умивальник — один на п'ять майстрів. У пе¬рукарні обов'язково повинні бути механічна витяжка, вентиляція й підсобне приміщення площею не менше 5 кв. м. Підлога в залі мала бути щільною, пофарбованою або вкритою лінолеумом (рис. 9.7 а, б).
Для перукарського туалету чоловічої зали перукарні обов'яз¬ковим вважався такий набір предметів і приладдя: дзеркало, під¬дзеркальний столик, підножник, крісло для сидіння з металевим підголовником, маленька шафа (тумбочка), ящик для інструмен¬тів і полиці для білизни й серветок для гоління (верхня), для пеньюарів й підстрижників (нижня). Піддзеркальний столик покривали скляною дошкою або «мольбритом».
Предмети туалету розташовували таким чином: банка скляна або з порцеляни з 5%-ним розчином карболової кислоти для дез¬інфекції бритв; скляна баночка з розчином галуну («квасцьі»); порошечниця з отворами для мильного порошку; пудрениця з пудрою (у перукарській справі використовувалася виключно ри¬сова біла пудра, трохи запашна); металевий флакон для простої води; металевий флакон для фіксатуару; флакончики для бри¬льянтину, вежеталю, хінної води й одеколону. З вежеталю, хінної або інших вод для волосся виготовляли так званий фріксіон. Цією речовиною змочували волосся після миття, обтирали сер¬веткою, але не насухо. Після цього закріпляли волосся бріоліном або фіксатуаром, який не так блищав і не був таким масним, як бріолін); банка з бріоліном; тверда щітка для причісування волос¬ся; тверда щітка для бріоліну; м'яка щітка для змахування волос¬ся; щіточка для брильянтину; тютюнниця; ручне дзеркало; таця з чашкою, склянкою, помазком для гоління; гумка для знімання мила з бритви.
Під туалетним столиком біля підніжки ставилася плювальни¬ця. У шухляді для інструментів мали розміщуватися: сталеві пря¬мі ножиці, які виготовлялися спеціально для перукарських робіт, розміром від 15 до 20 см; гребінки (спеціальний перукарський гребінь розділявся на дві частини — часту й рідку); машинки для стрижки різних систем — шведські, німецькі, американські (останні вважалися найкращими. Машинки були зі спіральними й кільцеподібними пружинами); бритви та станок і брусок для правлення бритв, а також спеціальна дощечка з мастиками, які використовувалися при правленні бритв.
У жіночих залах перукарень були популярні туалетні столи¬ки із дзеркалами — трельяжі, а сам туалет покривався склом чи мармуровою дошкою. Використовувалися нагрівальні газові та електричні прилади. Газові вважалися найзручнішими, вигідними та надійними. До кожного туалету підводився газ, трубка закін¬чувалася вимикачем. Газ використовувався для нагрівання щип¬ців під час завивки волосся. Електричні прилади не вважалися надійними, але сушуари «фен» і «гігант» (рис. 9.8 а, б, в) широ¬ко застосовувалися.
У 1936 р. Наркомат комунального господарства видав наказ про поліпшення роботи перукарень. У Москві було організовано виставку перукарського реманенту, на якій демонструвалося як вітчизняне, так і закордонне обладнання (рис. 9.9). З 1936 р. перукарі почали проходити «кваліфікаційну експертизу», що дозволило ввести тарифікаційну систему оплати праці. Для перу¬карень не тільки почали розробляти санітарно-гігієнічні норми, спеціальне обладнання, а й проектувати приміщення. Розробля¬лися і популяризувалися нові технології зачісок.
У 1937 р. в Москві відбулася перша Всесоюзна нарада фахів¬ців перукарської справи.
До 1940 р. в Москві існувала дворічна перукарська школа, у вузьких колах фахівців її називали «перукарською академією». В ній навчалися майстри вищої кваліфікації, а заняття проводи¬ли професори. Випускники школи отримували право навчати перукарської справи. Наприкінці 40-х років школу перетворили на 9-місячні курси, а у 1951 р. її було ліквідовано.
Історично так склалося, що досягнення перукарів не знаходи¬ли свого відображення в музейних експозиціях, бо вважалися зазвичайними, повсякденно-побутовими. Проте й досі серед музеїв різного тематичного спрямування музеї перукарського мистецтва є рідкісним явищем.
Тому ця тема в її історичному аспекті все більше приваблює сучасних майстрів перукарства, ма¬кіяжу та косметики. Все частіше у музеях різних країн світу ство¬рюються короткочасні експозиції, а у Німеччині, Голландії та Іспанії існують стаціонарні музеї перукарського мистецтва.В Україні ідея створення музею перукарського мистецтва ви¬никла у 2001 р. в середовищі Спілки перукарів України. Голов¬ною метою цього проекту стали збирання та експонування мате¬ріалів, пов'язаних з естетикою перукарського мистецтва у цілому та за різноманітними напрямами цієї галузі.
Перші експонати музею були представлені в 2003 р. на між¬народній виставці перукарського мистецтва «Бьюти салон» у м. Києві. До структури музею входять матеріали про мистецтво міських майстрів, історію та розвиток народної творчості регіонів і національностей України.
Поряд із цим музей став не тільки збирачем історико-культурних цінностей (рис. 9.10), але й джерелом інформації за різ¬ними історико-тематичними напрямами.
Музей збирає оголошення і рекламу, газети й газеті вирізки, фотографії та афіші, журнали і книги, інструкції та підручники, засоби та інструменти для праці, макети й прикраси, картини та графічні роботи, листи і поштові листівки, інтерв'ю, автобіогра¬фії та спогади, грамоти й почесні нагороди, обладнання і меблі перукарень, а також всю інформацію, пов'язану з темою перу¬карства, косметики, візажу та естетичних смаків народів різних епох.
Серед матеріалів, які нині має музей, цікава колекція лез для гоління початку XX ст. (виробництва Англії, Німеччини), ремені для їх правки; речі, які належали відомому українському архітек¬тору П. Ф. Альошину (були передані музею родиною архітекто¬ра); рекламні оголошення перукарів, косметиків та парфумерів із журналів і газет того часу; книга про догляд за шкірою обличчя (видання 1852 р.) тощо.
Багато матеріалів для музею передали члени перукарських родин і династій, шанувальники історії перукарського мистецтва з багатьох міст України: Миколаєва (салон «Комплемент»), Киє¬ва (салон «Ямпольський»), Тернополя (салон «Інвар»), фахівці з Одеси, Дніпропетровська, Донецька та інших міст України.
Отож, музей започатковано і він чекає на меценатів, збирачів музейних цінностей і шанувальників, у тому числі й молодих.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1.Будур Н. История костюма. — М.: Олма-Пресе, 2001.
2.Васіна З. Український літопис. Вбрання. - Т. 1. — К.: Мис¬тецтво, 2003. 26 с.
3.Золотов Ю. Французский портрет XVIII ст. — М.: Иск, 1968.
4.Иллюстрированная инциклопедия мод/ Под ред. Л. Кибаловой. Прага: Артия, 1986. — 320 с.
5.Кирсапова Р. Сценический костюм и театральная публика в России XIX ст. - М.: Артист, 2000.
6.Коконова Й., Самсонадзе Н. Женщина й ее платье: Век XX. М.: Инкомбук, 2000. - с. 63.
7.Костюм / Под ред. Ф. Ф. Комиссаржевского. — СПб.. 1910. - 176 с.
8.Матейко К. М. Український народний одяг. — К.: Науко¬ва думка, 1996.
9.Матейко К. М. Український народний одяг: Етнографіч¬ний словник. - К.: Наукова думка, 1996. — 112 с.
10.Мода й стиль. Современная єнциклопедия. — М.: Аваита, 2002.
11.Плаксина 3. Б. й др. История костюма, стили и направле¬ння. - М.: 2003.
12.Пономарьжов А. Українська минувшина. — К.: Либідь, 1993.
13.Стамеров К. К. Нариси з історії костюмів. Ч. 1, 2. — К.: Мистецтво, 1978. - 192 с.
14.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. — К.: Наукова думка, 1993. - 168 с.
15.Українське народне мистецтво: Вбрання / Під ред. В. Г. Бі¬лозуба та ін. — К., 1961.
16.Ясіевич В. Про стиль і моду. — К.: Мистецтво, 1968.