Художнє життя суспільства: організація та основні напрямки

Художнє життя сучасного суспільства напрочуд різноманітне. Це пов'язано з сучасним розвитком мистецтва, насамперед з його видовою і жанровою диференційованістю. Крім класичних видів мистецтва – архітектури, скульптури, живопису, музики, театру (драматичного, оперного, балетного), літератури – такі види, як кінематограф, телебачення, радіо, фотомистецтво, що є здобутком технічних досягнень XX ст., значно розширили сферу мистецтва. Якщо ж до цього додати мистецтва, що з'явились як синтез із спортом – цирк, балет на льоду, художня гімнастика, – то можна стверджувати, що мистецтво тяжіє до нестримного і всебічного примноження.

Художнє життя сучасного суспільства має і свою організацію, що передбачає професійну підготовку, форми створення художнього виробництва, відповідні інститути, які забезпечують доведення його до публіки, суспільну оцінку художніх творів, використання засобів інформації, завдяки яким відбувається поширення знань про події художнього життя.

Мистецтво твориться не тільки художниками, а всіма тими умовами, які сприяють або, навпаки, заважають розквітові талантів, стимулюють пошук нового або жорстко охороняють традиції, високо цінують талант або незацікавлені у проявах особистості. Деякі мистецтва залежать від розквіту матеріальних засобів, без яких неможливе створення творів. Значну роль відіграють художні традиції країни, наявність художньої школи, яка плекається діяльністю багатьох поколінь майстрів. І, нарешті, успіх багатьох новацій залежить від рівня художньої підготовки і естетичних потреб публіки, без участі якої не відбуваються значущі події художнього життя.

Зупинимося на деяких найважливіших аспектах художнього життя, без аналізу яких неможливе розуміння багатьох процесів, які визначають характер, тенденції, пошуки і зміни форм сучасного мистецтва.

1.Професійна підготовка та організації митців.

Як уже зазначалося раніше, характер професійної підготовки художників за останні три століття принципово змінився. До епохи Відродження професійна підготовка майстрів мистецтва принципово не відрізнялася від підготовки ремісника і практично зводилася до вивчення роботи з певним матеріалом. Вчителем виступав досвідчений майстер. Він набирав учнів, які допомагали йому в роботі. Спочатку майстер навчав їх, доручав найпростіші і найважчі операції. В процесі спільної роботи він відбирав найобдарованіших і доручав їм складніші операції. Природний талант і вміння відігравали неабияку роль в процесі навчання. Адже найчастіше секрети майстерності, тобто певні прийоми, що забезпечували майстрові успіх в його справі, учням, як правило, не розголошувалися. Саме тому художні професії були здебільшого сімейною справою, коли секрети майстерності передавалися членам сім'ї, від батька до сина. Значна частина учнів так і лишалася підмайстрами і лише найталановитіші піднімалися до рівня майстра. В умовах існування ремісничих об'єднань – цехів, гільдій або корпорацій – статус майстра надавався за рішенням цих професійних об'єднань і новий майстер приймався в цех.

В епоху Відродження першими вийшли із ремісничих цехів живописці. Це значною мірою пов'язано із зміною змісту живописного мистецтва, перетворенням його із виробничої діяльності на діяльність духовну, на створення певного духовного змісту, який визначався не замовником, а майстром. Характер взаємозв'язку художника і замовника сприяв також автономізації художника. Все частіше замовником виступала окрема особа, а не церква, місто, держава.

Як відомо, першим закладом художньої освіти стала Болонська академія мистецтв, потім таку ж академію було засновано в Парижі. Принцип освіти, апробований в академіях, розповсюдився й на інші види художньої діяльності. Учні навчалися під керівництвом досвідченого майстра. Щоправда, з часом цей принцип доповнився певним обсягом теоретичного навчання, куди включалися теорія і історія мистецтва, а також своєрідний курс загальнокультурних знань з естетики, психології, філософії тощо. Поступово художні заклади типу академій почали доповнюватися навчальними закладами нижчого ступеня – художніми, музичними, хореографічними школами та училищами. Вдосконалювався і відбір учнів. Розвиток психології мистецтва, глибше розуміння зв'язку професійного успіху і природної обдарованості допомогли створити певну систему раннього визначення хисту учня, що зробило процес професійної підготовки успішним. Відчутнішою стала турбота про умови навчання, про накопичення і збереження досвіду, формування традицій.

До роботи в освітніх закладах залучалися найвидатніші діячі мистецтва, що забезпечувало спадкоємність, своєрідність шкіл і напрямів, збереження класичних традицій в образотворчих мистецтвах, музиці, балеті та літературі.Одне слово, професійна підготовка діячів мистецтва набула з часом нових форм, іншими стали і професійні організації. Необхідність об'єднання зусиль для вирішення багатьох питань художнього життя, потреба у професійному спілкуванні зумовили появу творчих спілок, які взяли на себе координаційну роль в організації художнього життя, збору і розподілу коштів, організації виставок, конкурсів, видавничої справи, підтримки молодих талантів, зв'язків із діячами мистецтв інших країн. В умовах значної фінансової підтримки з боку держави творчі спілки іноді відігравали і певну ідеологічну функцію. Так, у всякому разі, було в колишньому СРСР. Сьогодні, коли наша молода держава відмовилась від ідеологічного тиску на діячів мистецтва, перед творчими спілками відкриваються нові можливості організаційного відновлення, активізації творчого життя і діяльності усіх культурно-мистецьких сфер.

2.Культурні та художні заклади.

Залежно від виду і форми буття творів мистецтва відповідно організовані заклади забезпечують можливість ознайомлення з ними широкого кола читачів і глядачів, звичайними стали для нас бібліотеки, музеї, театри, які доповнюються сьогодні кінотеатрами, концертними залами, виставками та розмаїтими художніми заходами – конкурсами, фестивалями, ювілейними виставками, прем'єрами, беніфісами, презентаціями, творчими звітами тощо. Усе це має велике значення для культурного життя країни. Формування літературних і художніх зібрань, наприклад, вимагає значної мистецтвознавчої і наукової роботи. Спеціалісти різних галузей знань вивчають, систематизують, реставрують національні набутки, організовують виставки, забезпечують постійне їх поновлення. Найстаріші бібліотеки та музеї, що мають багаті фонди, набувають особливого статусу національних культурних надбань і тому стають державними раритетами. Такі всесвітньо відомі музеї, як Лувр, Британський музей, Дрезденська картинна галерея, Петербурзький Ермітаж, Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва, а також бібліотеки – Національна бібліотека Конгресу США, бібліотека французької Сорбонни, Публічна бібліотека в Києві – це не тільки національна гордість країн, а й найбагатші зібрання світового мистецтва.

Такою ж мірою це стосується і театру. Багатовікова історія Національного французького театру, Міланського та Віденського оперних, Шекспірівського театру, Великого театру в Москві є чудовим літописом творчості видатних драматургів, акторів, композиторів, співаків, диригентів, балетмейстерів, артистів балету, історією драми, опери, балету. Невмирущі традиції, що передаються з покоління в покоління, пошуки і знахідки видатних майстрів мистецтва визначають межі художності для кожного історичного періоду, вони є школою майстерності для тих, хто поповнює плеяду служителів Мельпомени, своєрідним камертоном, який задає загальний тон рівню художнього життя.

3.Засоби тиражування і масової інформації.

З виникненням засобів масової інформації – преси, радіо, телебачення – значно демократизувалося художнє життя, активізувався обмін художніми досягненнями між різними країнами, регіонами світу. Сьогодні без перебільшення можна говорити про єдиний всесвітній художній процес.

Виникнення книгодрукування зробило книгу доступною фактично кожній людині. Книгодрукування вплинуло також і на розвиток музики, знявши проблему розповсюдження нотних записів. Друк зробив можливим і розмноження копій образотворчого мистецтва.

З появою періодичних видань – газет і журналів – значно активізувалася суспільна думка щодо художнього життя. Вже перша європейська газета «Gazett de France» вміщувала відомості про театральні вистави, художні виставки тощо. Поступово ці відомості ставали докладнішими, аналітичнішими в оцінках вистав і виставок, переростали в критичні огляди. Газети першими почали друкувати репродукції картин.

Винахід фото і кінозйомки зробив наочну інформацію найдоступнішою. Кінематограф, особливо на початку свого розвитку, існував за рахунок постановок драматичних творів і зробив це мистецтво доступним у таких місцях, де ніколи не бачили ні театру, ні актора

Поява радіо ознаменувала надзвичайне розповсюдження у XX ст. музики. Знайомство широких мас з надбанням класичної опери та симфонії розвинуло загальний інтерес до музики, зробило музичне звучання майже необхідним елементом повсякденного життя. Запис музики на грамофонні платівки забезпечив можливість формувати особисті фонотеки. Радіо стало посередником між людиною і театром, дало змогу кожному бути присутнім на прем'єрах в музичних і драматичних театрах, що значно розширило суспільний резонанс колись локальних культурних явищ.

Ще більшою мірою це стосується телебачення. За останні тридцять років, особливо з часу створення космічного зв'язку, стала можливою співучасть жителя найвіддаленішого селища у художніх подіях всесвітнього масштабу – чи то кінофестивалю в Канні, оперної прем'єри в Мілані, всесвітнього конкурсу виконавців у Москві.Усі ці досягнення науки і техніки сприяли загальній обізнаності людей щодо мистецтва. Певною мірою зросла загальноестетична культура, дедалі значніше місце в житті людини займає мистецтво. Водночас завдяки засобам масової інформації і тиражування мистецтво значно розширило коло своїх споживачів, що певною мірою викликало переорієнтацію на їхній не завжди вибагливий смак.

На початку XX ст. тенденція до демократизації мистецького життя уявлялась, з одного боку, як загибель мистецтва, а з другого – як завоювання широких мас права на культуру. Наприкінці століття можна вже підбити певні підсумки. Мистецтво, як бачимо, не загинуло, воно має нині свої значні здобутки. З іншого боку, незважаючи на доступність і розповсюдження мистецьких явищ, загальна художня культура демократичних мас хоч і зросла, проте помітно трансформувала високу культуру відповідно до своїх смаків. Це нове явище дістало назву масової культури.

Добре це чи погано? Масова культура зорієнтована передусім на широкі кола споживачів, але на відміну від фольклору, який значною мірою задовольняв потреби народу в попередні часи, створюється професіоналами і має в основі зразки високого класичного мистецтва. Крім того, розрахована вона на масове сприйняття, яке здійснюється за допомогою засобів масової інформації або засобів тиражування. Є у ній рівень ремісництва і певний рівень творчих досягнень.

Виникнення масового мистецтва аж ніяк не означає руйнування мистецтва «високого» або елітарного. І в сьогоднішньому суспільстві є кола, які володіють більш розвиненими, ніж середні, художніми потребами і смаками, так само, як і художники, що в своїй творчості орієнтуються не на усереднений смак, а на потреби, які дикхуються спрямованістю художнього розвитку і, нарешті, творчістю яскравих особистостей, для яких не існує нічого іншого, ніж потреби самовираження. Таке новаторське мистецтво не може бути загальноприйнятим одразу, воно мусить пройти апробацію в професійно-елітарному середовищі.

4.Суспільна оцінка художніх творів.

Як особливий соціальний інститут критика виникає і розвивається в умовах перетворення мистецтва переважно у духовну форму діяльності, специфічну форму відображення дійсності. Вона стає важливим фактором, який формує суспільну свідомість. Доки мистецтво було більшою мірою ремеслом, тобто переважно предметною діяльністю, його «критиком» виступав замовник або покупець, який актом купівлі оцінював як споживчі, так і естетичні властивості твору.

На ранніх стадіях суспільного розвитку потреба у професійному мистецтві, а також можливість придбати відповідний твір існувала лише у представників заможного прошарку, які у формі найму майстра чи конкретного замовлення підтримували або нехтували художнім талантом, творчою здібністю виконавця і тим самим диктували характер змісту мистецтва. До того ж мистецтво регламентувалося канонами (в тому числі і релігійними), які певною мірою виконували функцію цензора.

Демократизація суспільства, ускладнення його соціальної структури, а також значне урізноманітнення видів і форм мистецтва сприяли тому, що канон як спосіб закріплення і передачі художньої форми та змісту замінюється художнім методом, що передбачає можливість існування різних напрямів, течій, індивідуальних стилів художників, створює ситуацію, якої раніше мистецтво не знало. Виникла проблема орієнтації в розмаїтті художніх творів, яка виступає спочатку як проблема смаку.

Саме в цей період починається формування інституту літературно-художньої критики, яка взяла на себе функцію суспільної оцінки художнього твору. Зрозуміло, що в умовах розшарування суспільства критика, як і будь-який інший соціальний інститут, не могла бути вільною від упередженості. Проте це не виключало розвитку способів естетичної оцінки художніх творів з точки зору їхньої соціальної значимості і художньої довершеності.

Показова в цьому відношенні історія російської критики. Так, ще за життя Пушкіна сформувалася критика, яка, взявши на себе роль осмислення національної культури, стала водночас осередком, де народжувалися різні політичні й ідеологічні течії, утверджувалися орієнтації російського суспільства. За висловом Аполлона Григор'єва, «критика наша стояла на чолі нашого розвитку». Через твори мистецтва досліджувалося саме життя, розмежовувалися чи консолідувалися різні напрями російської неофіційної думки.

Дієвість такої критики, що без перебільшення стала прапором, довкола якого об'єднувалися різні духовні течії, пояснювалася виконанням критикою свого справжнього призначення. Вона відображала у своєму ставленні до творів суспільний історичний інтерес, для якого література і мистецтво є не тільки професійною діяльністю літератора, художника і т. ін., а й засобом пізнання і перетворення життя.Критика може влитися в єдиний потік духовного руху суспільства лише в тому разі, якщо вона виявить здатність аналізувати як художні твори, так і реалії самого життя. З усіх форм духовної діяльності вона найбільш цілеспрямована, орієнтуючи людину на практичну дію, оскільки виражає життєві позиції її як суспільного об'єкта. Справа полягає передусім у єдності завдань, які стоять перед суспільством і критикою. Не якийсь абстрактний, штучно створений, а масовий, справді історичний інтерес критики веде до життєствердження людини.

Стан «високої проби» щодо творів мистецтва створює особливу атмосферу художнього життя, виключає можливість появи спекулятивних, кон'юнктурних проб трудівників художнього цеху. Проте несправедливим було б покладати на критику всю відповідальність за стан мистецтва в суспільстві. Літературно-художня критика можлива лише за умови існування цілісної теоретичної системи естетики і мистецтвознавства, які виробляють об'єктивні основи для самої можливості оцінки художніх творів, кожен з яких оригінальний і неповторний.

Саме тому критика й естетика, критика і мистецтвознавство перебувають у тісному взаємозв'язку. Естетика і мистецтвознавство, з одного боку, розвиваються під впливом критики, з іншого – критика мусить спиратися на виявлені та закріплені в теорії загальні закономірності розвитку і соціального буття мистецтва, які і роблять можливою критику, дозволяють їй «сперечатися про смаки», претендувати на об'єктивність і загальну значимість.

Різниця у висхідних методологічних поглядах на природу мистецтва, його соціальні функції породжує розмаїтість принципів критики, а отже, нерідко веде до появи прямо протилежних оцінок одних і тих самих творів. Звичайно, за цим стоять, як правило, різні світоглядні установки. Таким чином, успіх критики визначається усім комплексом наук, які вивчають, з одного боку, мистецтво і художній процес, з іншого – суспільне життя.

Серед критиків, мистецтвознавців, а подекуди і серед естетиків визнання набула точка зору на літературно-художню критику як літературний жанр, тобто самостійне художнє явище, яке володіє силою естетичного, чуттєво-емоційного впливу на людину. І справді, діяльність критика – це професійне вміння словесно інтерпретувати специфічну художню образність, скажімо музики, живопису, танцю, тощо. Саме в цьому й полягає властиве критиці творче начало, яке нерідко абсолютизується, даючи критиці право належати до мистецтва. Читацько-глядацький загал звертається до критичної роботи, і твір мистецтва сприймається вже опосередковано, крізь призму професійного художнього бачення, до того ж у вербалізованій формі. Критик, як правило, привносить у своє «прочитання» твору чимало історично важливих і особливо для нього значимих нюансів, про які художник нерідко і не підозрював. Саме тому критичне «прочитання» того чи іншого художнього твору далеко не завжди збігається з науковим його вивченням. Це протиріччя криється в самій природі мистецтва, оскільки художній образ з своєму самостійному існуванні значно багатший, ніж усяка спроба передати його за допомогою мови.

5.Мистецтво як засіб спілкування.

Життя окремої людини певною мірою обмежене кордонами реальних можливостей спілкування, потенціалом тієї соціальної сфери, в якій вона живе і діс. Мистецтво надає можливість особі компенсувати брак реальних форм спілкування. Сама специфіка мистецтва здатна по-перше, відтворювати світ у конкретних, індивідуалізованих чуттєвих образах, по-друге, вона несе на собі відбиток індивідуальності творця. Відповідно і процес сприйняття художнього твору надає можливість спілкування як з його героями, так і з самим автором. Таке спілкування глибоко індивідуалізоване, оскільки опосередковується особистим, індивідуальним досвідом людини. Саме тому можливе різне розуміння одного й того ж твору різними людьми в різні відрізки життя особи, в різні історичні періоди та у різних культурних ситуаціях.

Художнє спілкування неможливе без фантазії і уяви, воно обов'язково передбачає реальне чуттєве переживання. Тим самим мистецтво надзвичайно розширює сферу спілкування, вводячи в нього елементи свободи (незалежності від реальних обставин життя і повсякденних потреб) та універсальності (подолання обмеженості в часі і просторі) . Хоч воно і не вимагає ототожнення творів з дійсністю, однак реальна сила їхнього впливу така, що, скажімо, діти досить довго не розуміють умовності художнього світу. їх реакція на художню ситуацію часто буває безпосередньою, тобто не опосередкованою розумінням умовності художньої дії. Це особливо відчувається в театрі, коли діти беруть найактивнішу участь в театральній дії. Дитячий театр свідомо використовує цю особливість юних глядачів, аби утримати увагу дітей і виробити в них потребу в художньому спілкуванні.Слід відзначити, що в ньому криється не тільки особливість дитячого сприймання, а й специфіка театру як виду мистецтва. З точки зору можливостей різних видів мистецтва, то для художнього спілкування вони не рівнозначні, хоч і взаємно доповнюють один одного. Театр як вид мистецтва виріс з реальних форм масового спілкування – демократичної системи правління та загальнонародних свят Стародавньої Греції. Глядача як реального співучасника дії і спілкування відділяє в театрі досить умовна перешкода – узвишшя сцени, тобто дія відбувається перед очима безпосередньо, що і забезпечує максимальну співучасть в ній.

Поряд з театром література і кінематограф є такими видами мистецтва, які найширше і найповніше відтворюють складність і розмаїття суспільних зв'язків особистості, дають змогу їй соціально адаптуватися. Тут спілкування здійснюється насамперед з ідеями художніх творів, з тим соціальним простором і часом, в яких відбувається дія, проходить примірювання соціальних ролей і їх способу життя кожним читачем і глядачем. Дещо іншою є форма спілкування при читанні поезії і слуханні музичних творів – тут відбувається обмін багатством відчуттів, різноманітністю емоцій, станів, переживань.

Завдяки художньому спілкуванню коло пошуку духовно близьких людей безмежно розширюється. Кожен з нас має улюблених героїв і їхніх творців – письменників, композиторів, художників. Спілкування з твором нерідко здатне відіграти в житті людини більш вагому роль, ніж спілкування з реальними людьми. Цікаво, що потреба в спілкуванні з літературними героями покликала до життя зовсім особливу форму суспільного визнання – встановлення пам’ятків літературним героям.

Мистецтво відтворює всю систему соціального спілкування, починаючи з реально-практичної взаємодії і закінчуючи інтимно-особистим спілкуванням. Особлива роль художнього полягає в тому, що саме в ньому особистість реалізовує свою можливість і здобуває досвід універсального, вільного, індивідуалізованого спілкування. Формування такої особистості збігається з намірами і цілями розвитку сучасного суспільства.

Індивідуально-особове прилучення до культурної спадщини свого народу забезпечує особистості національно-культурну визначеність, включення в національну спільноту. Так здійснюється єдність етносу і спадкоємність поколінь всередині нього. Водночас доступність і всезагальність мови мистецтва руйнує національні, соціальні, часові кордони між людьми. В спілкуванні через мистецтво немає потреби в перекладі, посередникові, бо мова його зрозуміла всім. Вона винятково багата – в ній закодовано набагато більше змісту, смислу, оцінок, почуттів, ніж в інших формах спілкування. Ось чому мистецтво першим руйнує упередженість одного народу до іншого.

Художнє спілкування як переживання веде до закріплення в структурі людської особистості здатності до розуміння і співчуття; спонукає людину до співучасті в житті інших людей. Так формується специфічна риса характеру – товариськість, що становить гуманістичну сутність людини.

Література:

1.Борев Ю.Б. Художественные эпохи и направления в искусстве прошлого // Эстетика. – М., 1988.

2.Борев Ю. Эстетика: Учебник. – М., 1998.

3.Выготский Л.С. Психология искусства. – М., 1987.

4.Гегель Г.В.Ф. Эстетика. В 4 т. Т.І. Введение. – М., 1969.

5.Каган М.С. Эстетика как философская наука: Учебник. – СПб., 1997.

6.Кроче Б. Эстетика как наука о выражении и как общая лингвистика. – М., 1920.

7.Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика: Підручник. – К.: Вища школа, 1997, 2000.

8.Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. – М., 1976.

9.Овсянников М.Ф. История эстетической мысли. – М., 1978.

10.Философский энциклопедический словар. – М., 1983.

11.Храмова В.Л. Целостность духовной культуры. – К., 1995.

12.Шестаков В.П. Эстетические категории. Опыт систематического и исторического исследования. – М., 1983.

13.Шульга Р.П. Искусство в мире обыденного сознания. – К., 1993.