Давні слов'яни. Закладення основ специфіки українського костюма
Архео¬логічні розкопки, описи давніх грецьких та мусульманських письменників, ранні слов'янські літописні сказання свідчать про те, що задовго до утворення держа¬ви, відомої як Київська Русь, на теренах Південно-Східної Європи мешкали пра¬слов'янські та слов'янські племена, пев¬ним чином економічно і культурно роз¬винені. З найдавніших часів тут проходив великий шлях пересування різних наро¬дів з Азії на захід. Скіфи, сармати, гуни, готи та інші племена побували на цих територіях, поки не осіли по всій Захід¬ній Європі. Вони жили здебільшого у степовій частині, в Північному При¬чорномор'ї та в Криму. Слов'янські ж племена (поляни, сіверяни, древляни, кривичі, тиверці та ін.) розселялися в лісостеповій зоні понад річками, у дрі¬мучих лісах, із часом просуваючись на південь. Хозари підкорили слов'ян на той час, коли ті вже мешкали на місцях, які зафіксовані ранніми літописами. Осілі племена ставали дедалі слабшими, і на початку нової ери їх витіснили завойов¬ники гунського та угорського походжен¬ня (гуни, авари, болгари, угри), які руха¬лися з Азії, не затримуючись довго у степу і пересуваючись далі — на Дунай і Балкани. Спустошені степи на деякий час залишалися нічиїми й поступово зно¬ву заселялися слов'янами.
Здавна сюди приїздили купці з вели¬ких азіатських царств — Персії, Індії, а також фінікійці, греки. Фінікійці ще за¬довго до нової ери приїздили торгувати аж до Дніпра й утворювали там свої оселі. Два з половиною тисячоліття тому по низині Дніпра та в Криму греки за¬снували свої колонії: Ольвію, Херсонес, Пантікапей та інші, які завдяки швидко¬му збагаченню грецьких купців пере¬творилися на квітучі міста. Народи Пів¬нічного Причорномор'я підтримували зв'язки і з Китаєм, Іраном, Єгиптом, звідки привозили шовкові тканини, при¬краси тощо.
На початку нової ери на формуван¬ня культури давніх слов'ян з одного боку впливали цивілізації Давнього Світу (Середземномор'я та Південного При¬чорномор'я) , з іншого — постійний тиск північних племен, що рухались на пів¬день, а також кочовиків зі сходу. Нор¬мани (варяги), пересуваючись зі Сканди¬навського півострова Дніпром у Візантію (шлях «із варяг у греки»), часто напа¬дали на слов'ян, забирали їх у полон і вигідно продавали в Царгороді (Кон¬стантинополі) . І в Греції, і в Римі слов'я¬ни добре цінувались як люди здорові, роботящі й миролюбні.
Кочові племена — хозари, печеніги, половці, торки, берендеї, які мешкали між Дніпром та Каспієм, завдавали вели¬кої шкоди слов'янам. Будучи народом осілим і землеробським, слов'яни постій¬но терпіли від ворожих нападів і мусили укриватися в укріплених містах, що сприяло розвиткові їхньої цивілізації. Давні зв'язки з греками, безумовно, під¬силювали цей процес, і ці зв'язки були б значно відчутнішими, якби не безперерв¬ний натиск диких орд зі сходу. Зокрема, з греками йшов жвавий обмін товарами: слов'яни відправляли в Грецію шкури, мед, віск, а звідти отримували паволо¬ки — дорогі тканини та одяг, які були загальноприйнятою ознакою багатства й заможності.
Значні здобутки раннього періоду культури слов'янських племен яскраво розкрилися у зарубинецькій (III ст. до н. є.— І ст. н. є.), черняхівській (II— V ст. н. є.) та інших культурах, які стали основою поглиблення взаємозв'язків із Візантією, західноєвропейськими країна¬ми, розвиненими державами Сходу, що згодом сприяло піднесенню культури Київської Русі.
За матеріалами українського тради¬ційного вбрання можна стверджувати, що саме тими територіями, де у пізніші часи збереглися жіночий поясний одяг з одного або декількох шматків само¬робної тканини, своєрідна техніка його ткання та орнаментально-колористич¬ного вирішення, тунікоподібні сорочки, складні жорсткі форми жіночих голов¬них уборів — очіпків, майстерні способи драпірування та пов'язування жіночих рушникоподібних головних уборів — наміток тощо (Наддністрянщина, Наддні¬прянщина, південь Поділля), проходила межа, по якій на рубежі двох ер відбува¬лися взаємопроникнення античної та давньослов'янської культур, етнокуль¬турні контакти наших пращурів із циві¬лізаціями Давнього Світу.
Побутування в Україні широких чо¬ловічих штанів із низькою мотнею, спо¬собів підстригання волосся і типів чоловічих зачісок, а пізніше — золототканих чоловічих поясів і способів їх пов'язу¬вання, жіночого халатоподібного простібаного осінньо-весняного одягу, деякі мотиви орнаментики, нарешті, назви пев¬них елементів одягу — все це свідчить про давні й тривалі етнокультурні зв'яз¬ки з азіатськими кочовими племенами.
Глухі зшиті форми вбрання — со¬рочки, спідниці, орнаментовані тканим малюнком, способи пов'язування орна¬ментованих саморобних хусток, само¬робне плетене взуття мають багато спільних особливостей із білоруським, російським та балтським одягом, ука¬зуючи на тісне спілкування в минулому з північними народами.
За землями Південно-Східної Європи з найдавніших часів закріпилася назва «Русь». Літописні сказання XII ст. здебільшого стосуються саме Південної Русі, тобто України.До південноруської історії належать давні відомості про антів. Грецькі письменники антами називали народи слов'янського походження, що заселяли Південну Русь (старонімецьке слово «ант» означало велетень). Останнє вка¬зує на схожість з іще одною назвою південноруських племен — велиняни (волиняни) — і свідчить про давню єд¬ність і взаємозв'язок народів Русі. Нестор-Літописець виділяв у Південній Русі такі племена: поляни, які заселяли поля над Дніпром; древляни, що жили в лісах понад Прип'яттю; на Волині мешкали дуліби; на Чернігівщині понад Десною — сіверяни; понад Дністром — тиверці, по¬над Бугом — бужани, понад Чорним мо¬рем — уличі.
У XI—XII ст. Волинь роздробилася на декілька дрібних володінь. Одні кня¬зівства поставали, інші зникали. На від¬міну від цього Червона Русь (Галицька земля) вирізнялася своєю єдністю. Вона тісно примикала до Південної Русі, але не бажала підлягати Києву, хоча й мала з ним усталені контакти. Політичне зна¬чення Галича було велике. Він отримав статус старішого міста, а князь галиць¬кий — старішого князя. Галич володів чималими площами родючих земель по Дністру, Сяну і Пруту аж до Карпат, а також правом вільного плавання з Дунаю та Дністра по морю та входу у дніпров¬ське гирло.
Для процвітання цього краю було ба¬гато умов. Грунт сприяв розвиткові землеробства та скотарства, судноплавні ріки з'єднували Червону Русь із Дунаєм і морем, сприяючи торгівлі з Півднем і постійному притоку товарів, у тому числі тканин та готової одежі. Уличі, бужани, тиверці мали багато міст по Бугу та Дністру майже до гирла Дунаю і до моря. Проте розташування Галицької землі було небезпечним для її існування як самостійної держави. Войовничі сусі¬ди — поляки та угорці — постійно по¬грожували захопити її. Ці обставини ви¬кликали зближення Галича зі всією Пів¬денною Руссю, а також із грецьким світом.
Особливим багатством славилася Ки¬ївська земля. Київ мав безліч церков, вісім торгових площ і був найважливі¬шим осередком контактів із Візантією. Військові походи київських князів при¬носили чималі трофеї, підкорені народи регулярно сплачували данину — все це підносило добробут киян, особливо кня¬зів, бояр та дружини. За Володимира, Святополка та Ярослава Київ швидко розвивався й процвітав. Розкута суспіль¬на атмосфера вабила до Києва різного роду ремісничий люд, який міг знайти тут заробіток і притулок. Тому-то в Київській землі не міг створитися якийсь чистий тип однієї народності. Навіть серед княжої дружини були греки і варяги, шведи і датчани, німці й поляки, євреї, болгари, печеніги тощо. Все це яскраво позначилося на надзвичайній виразності, різноманітності й вишукано¬сті костюма тодішніх киян.
Південна Русь підтримувала торго¬вельні зв'язки з Північним Причорномор'ям, Візантією, арабським Сходом, а також південно-східними сусідами — степовими кочовими та осілими племе¬нами, а згодом налагодила контакти і з західноєвропейськими країнами. На Русь імпортувалися різні види тканин — шов¬кові, суконні, оксамитові. Шовкові до¬рогоцінні тканини ручного виробу різно¬манітних кольорів мали загальну назву паволоки і поділялися на парчу, пурпур, порфир, червлену, або багр. У письмових джерелах часто згадуються яскраві дорогоцінні тканини — анашит, алтабас, ворс яких робився зі срібла або золота. Вираз «на вагу золота» відносно старо¬винних оксамитів і алтабасів мав бук¬вальний зміст — так дорого цінувалися матеріали (шовк і дорогоцінні метали), з яких їх ткали. Ці важкі негнучкі тка¬нини надходили з Ірану, Туреччини, Франції, Італії та вживалися тільки для потреб князівського двору й вищого ду¬ховенства. Із Західної Європи руські князі завозили також фризькі й фла¬мандські сукна. З арабського Сходу, крім тканин, надходило намисто з кольоро¬вого, позолоченого або посрібленого скла тощо. Хоча слід зазначити, що в еконо¬міці Південної Русі імпорт у цілому віді¬гравав другорядну роль і був пов'язаний в основному з предметами розкоші.
Використана література.
1.Матейко К. І. Головні убори українських се¬лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
2.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч¬ний нарис. Київ, 1991.
3.Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран¬ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.
4.Нариси історії українського декоративно-при¬кладного мистецтва. Львів, 1969.
5.Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево¬люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.
6.Бойко В. М. Українські народні традиції в су¬часному одязі. Київ, 1970.
7.Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
8.Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ¬ні художні промисли України. Київ, 1979.
9.Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.
10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
11.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.