Компоненти Українського костюма ХІХ – початку ХХ ст. Натільний одяг

Сорочка є одним з найдавніших елементів убрання, висту¬паючи майже до початку XX ст. єдиним видом натільного одягу на всій терито¬рії України. Термін «сорочка» відомий не лише в українців, айв інших слов'ян¬ських народів. За Київської Русі він означав і натільний, і верхній одяг або одяг узагалі, який шили як із полотна, так і з сукна.

Українська сорочка кінця XIX — по¬чатку XX ст. мала велику кількість ло¬кальних варіантів крою та орнаментації і відповідала чи одному, чи одразу кіль¬ком цільовим призначенням. Це й коло¬ритно оформлені святкові сорочки, і більш стримані пожнивні, і повсякденні. Білий колір — цей своєрідний естетич¬ний еталон традиційної української со¬рочки — є загальнослов'янською тради¬цією, що сягає сивої давнини.

Чоловічі й жіночі сорочки залежно від їхнього призначення, а також від заможності сім'ї, шилися з полотна різної якості. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Жених приносив у дім із рідної сім'ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбут¬нього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила й вишила молода.

Як уже зазначалося, однією з осново¬положних ознак одягу є крій. В еволюції крою сорочок найповніше відбився такий важливий народний принцип створення одягу, як раціональність, котра визна¬чалася функціональною значущістю, тех¬нічними можливостями, спадкоємністю традицій.

Виходячи з варіантів крою, можна виділити основні типи сорочок, що побу¬тували в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.: тунікоподібна, з плечо¬вими вставками, з суцільнокроєним ру¬кавом, на кокетці. Локальна специфіка виявлялася у засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірах та формах плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, які розширювали прой¬му), у характері призбирування верх¬ньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у гори¬зонтальному чи вертикальному члену¬ванні стану сорочки. Розміри деталей сорочки, кількість полотнищ стану були тісно пов'язані з шириною саморобного полотна (у середньому 50 см), яка визна¬чалася можливостями ткацького вер¬стата.

Найбільш архаїчний — тунікоподіб¬ний — крій у розглядуваний період збе¬рігся переважно в чоловічих сорочках, кроєних з одного центрального, пере¬гнутого поперек полотнища, до якого по боках пришивались два поздовжньо перегнутих полотнища — рукави. Нижче рукавів до стану пришивались бочки (у половину полотна завширшки) та ласт¬ки. По центру перегнутої частини стану вирізувалася горловина й робився глибо¬кий розріз — пазушна.

Сорочка з плечовими вставками, ві¬дома ще давнім слов'янам, генетично продовжувала розвиток тунікоподібного крою. У XIX — на початку XX ст. цей тип сорочки побутував переважно у жі¬ночому одязі всіх слов'янських народів. Б. Куфтін називає його східно- та південнослов'янським, а Г. Маслова стверджує, що саме цей тип сорочки відрізняє жіночий костюм східних сло¬в'ян від тюркомовних сусі¬дів.

Плечові вставки (на Черкащині та Полтавщині — уставки, на Центральній Київщині — плічки, на Поліссі — поли¬ки тощо) являли собою прямокутні (пізніше іноді трапецієподібні) шматки полотна, які вшивалися між передньою та задньою пілками по основі або по пітканню стану сорочки. Хоча широко побутували обидва вказаних способи, саме сорочка зі вставками, вшитими по основі, здавна визнана дослідниками суто українським типом крою.

Вставки розширювали плечову части¬ну сорочки й давали можливість зроби¬ти об'ємнішими горловину та рукави, які часто призбирували. Ширина вставки до¬рівнювала або половині ширини само¬робного полотна, або всій його ширині. У першому випадку вставка разом із ру¬кавом вшивалась як по основі, так і по пітканню стану, у другому — лише по основі. Рукав до вставки пришивали, не призбируючи, або ж закладали у дрібні збори — пухлики.

На Поліссі переважали сорочки з пришитими по пітканню вставками, до яких гладко приєднані рукави, що утворюють зі станом, як і в тунікоподіб¬них, прямий кут.

На Середній Наддні¬прянщині носили головним чином сороч¬ки зі вставкою, пришитою по основі. Коли вставки кроїли по всій ширині по¬лотна, рукав відповідно робили у півтора полотнища, призбируючи його біля вставки, що створювало характерну об'ємність верхньої частини сорочки (Центральна Київщина, Вінниччина, Жи¬томирщина). На Поділлі вставка (в по¬ловину ширини полотна) була досить довгою; вузький (в одне полотнище) ру¬кав пришивався до неї непризбираним, що робило сорочку менш об'ємною у пле¬чах, із заниженою лінією пришиву рука¬ва. Форма цих сорочок визначалася дов¬жиною і шириною вставки та шириною рукава.

Сорочки з суцільнокроєним рукавом на території України побутували у двох варіантах. У першому верхня частина рукава мала форму вставки; рукав при¬шивався або по основі, або по пітканню. Райони поширення цього типу збігалися з районами побутування сорочок зі вставками, пришитими відповідно по основі або по пітканню.У другому варіанті рукав призбиру¬вався по всій ширині разом із горлови¬ною та пілками стану і пришивався тіль¬ки по основі. Він міг бути вужчим або ширшим — залежно від того, чи викрою¬вався він з одного шматка полотна, чи до нього додавалося ще півполотнища. Рукав у півтора полотнища завширшки побутував на Лівобережжі (в основному на Полтавщині) і був найширшим в усій Україні. Об'ємність верхньої частини со¬рочки регулювалася і розміром ласток. Чим ширшим робився рукав, тим мен¬шою була ластка. На ластку та додат¬кову півпілку часто йшло полотно гіршої якості.

Відомі й інші варіанти суцільнокроєного рукава, які суттєво впливали на форму сорочки. Зокрема, у сорочках лем¬ків та бойків ластка підрізалася на само¬му рукаві та пришивалася разом із ним по основі стану, що робило рукав у пле¬човій частині менш об'ємним; зверху стан сорочки закладався у дрібні збори, що також зменшувало об'єм. Такий спосіб не визначався практичністю, однак він цікавий як конструктивно-художній прийом.

Сорочка на кокетці — пізнє явище для України — набула поширення у чоловічому та жіночому одязі спочатку у південних районах, а наприкінці XIX — на початку XX ст. і в. центральних. Цей: тип ніби продовжує розвиток народного крою сорочок зі плечовими вставками, пришитими по пітканню.

Конструктивне вирішення стану та¬кої сорочки порівняно з плечовою части¬ною було простішим і визначалося кіль¬кістю полотнищ. Залежно від ширини полотна їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або асиметрично відносно центру фігури. Стан зшивався з трьох асиметрично роз¬ташованих полотнищ; в об'ємі сорочка дорівнювала 140—145 см, а довжину мала таку, що поділ обов'язково «вигля¬дав» з-під іншого одягу. Найдовші сороч¬ки носили на півночі Чернігівщини. Стан сорочки міг бути суцільним (додільна сорочка) або відрізним (сорочка до під¬тички). Сорочка з відрізним станом скла¬далася з двох зшитих частин: верхньої (станка, чохлика), виконаної з тонкого саморобного або фабричного матеріалу, та нижньої (підтички) з грубого домаш¬нього полотна, оскільки остання швидше зношувалася. Іноді краще полотно йшло лише на рукави або плечові вставки. Полотно на підтичку бралося у довжину, рідше — впоперек; якщо вона робилася з поздовжніх шматків полотна, то склада¬лася з трьох полотнищ, як і сорочка.

Сорочка, пошита з двох частин, роз¬глядається як пізніше, вторинне явище. Це підтверджується тим, що наявність підтички характерна для повсякденного одягу і викликана практичними мірку¬ваннями, в той час як святкова чи обря¬дова сорочка обов'язково мала бути до¬дільною. Разом із цим у цих двох типах сорочок дослідники вбачають розвиток давніх форм. Наприклад, висловлюється припущення, що походження суцільної сорочки пов'язане з архаїчною формою плаща типу пончо, а відрізна генетично близька до незшитих частин давнього натільного одягу. Останній варіант збері¬гався ще наприкінці XIX ст. в деяких районах Карпат та Закарпаття у вигляді короткої сорочки (опліччя), яку носили з білою полотняною спідницею (підшив¬кою, подолком, спідником). Суцільні або зшиті з двох частин форми місцевому населенню були невідомі.

Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочок, було оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі горловини сорочок рясно призбирували. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, а призби¬раний викот горловини обшивався тась¬мою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робили петлі, крізь які протягували стрічку для зав'язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з коміром, іноді зі стоячим, а час¬тіше з виложистим. У центральних райо¬нах України обидва ці варіанти поєдну¬валися. Червоні стрічки у комірі носили парубки, частіше на свята. Таку стрічку дарувала дівчина своєму обранцеві.

Форма та обробка горловини й комі¬ра композиційно пов'язувалися з оформ¬ленням низу рукавів сорочки, які також рясно призбирувалися і викінчувалися обшивкою (Лівобережжя) або манжетом-чохлою (Правобережжя). У чоловічих святкових сорочках низ рукава неї завжди призбирувався, лишаючись широким. На Черкащині, нинішній Кіровоградщині горловина і манжет закладалися у збори (брижі) і викінчувалися] оборкою (зонтиком, бриликом).

Окрім крою, локальної своєрідності! сорочкам надавала орнаментація. Колір і фактура саморобного полотна були і виразним тлом для орнаменту. Матеріал, мотиви, колористика, розміщення орнаментації нерозривно пов'язані з іншими елементами одягу й костюмом у цілому, його функціональним призначенням. Узагалі орнаментація як один із важли¬вих виявів специфіки культури та психо¬логії народу здатна відбивати його етніч¬ну історію, локальні особливості, а також етнокультурні взаємозв'язки .Орнаментація українських сорочок виконувалася техніками ткацтва та ви¬шивки. Ткацький малюнок — явище, мабуть, більш раннє, хоча довгий час на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. У другій поло¬вині XIX ст. у центральних та південних районах явна перевага віддавалася ви¬шивці, а наприкінці XIX — на початку XX ст. вишивка в основному вже витіс¬няє ткацький орнамент.

Вишивали сорочки лляними та коно¬пляними нитками домашнього виготов¬лення, пізніше — фабричними бавовня¬ними нитками (заполоччю), іноді вовною та шовком. При цьому застосовували багато технік. На Правобережжі, у захід¬них та північних районах майже до XX ст. використовувалася вишивка низзю (занизуванням) — найдавніший спо¬сіб вишивання, близький до ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки гео¬метричним. Інші давні техніки вишивки, що побутували на території України,— це різні види лічильної гладі. Особли¬вого поширення на всьому Лівобережжі набула техніка прямої гладі (настилування, лиштва). На Полтавщині вона поєднувалася з ажурною технікою вирі¬зування, на Чернігівщині — з виколю¬ванням. До ажурних швів слід віднести й мережку. Нею оздоблювали подоли со¬рочок у вигляді так званого прутика, створювали складні розшивки — розмережування, які з'єднували різні деталі крою та розміщену на них орнаментацію (наприклад, плечову вставку та рукав у чернігівських сорочках).

Вишивання по канві набуло популяр¬ності у другій половині XIX ст., що знач¬ною мірою пов'язане з поширенням фабричних тканин. Насамперед слід за¬значити техніку вишивки хрестиком, яка до початку XX ст. побутувала пара¬лельно з різними видами старовинного вишивання, а пізніше почала їх витісня¬ти. Ця техніка створювала широкі мож¬ливості кольорової розробки і більш реа¬лістичного трактування рослинних мо¬тивів.

Протягом усієї історії розвитку на¬родного одягу вдосконалювались і прин¬ципи розміщення орнаментації на сороч¬ках. Зважаючи на давність цього виду одягу, розташування її декору часто по¬в'язують із ранніми етапами, коли орна¬мент відігравав не стільки естетичну, скільки оберегову роль. Згідно з уявлен¬нями прикраси розміщували на тих еле¬ментах одягу, які відкривали доступ до тіла: горловині, нагрудній частині, подо¬лі, низу рукавів. У давньослов'янському одязі особливо виразно прикрашалася кругла або квадратна горловина (оплічя), котра могла одягатись окремо або пришивалась до одягу. Розміщення вишивки на плечовій частині та передпліччі традиційних сорочок сягає тих часів, коли на нижню сорочку з довгим рукавами одягали другу — без рукавів або накидали плащ з орнаментованим краями, який застібався на плечі.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. принцип розміщення орнаменту на сорочках, зберігаючи давні традиції, зводився переважно до вирішення практичних та естетичних завдань. Художнє оформлення диктувалося призначенням сорочки, віком та заможністю населення. Розташування орнаменту залежало без посередньо від крою сорочки та інших елементів одягу. Прикрашалися ті частини сорочки, які не закривались іншими складниками комплексу таким чином досягалася композиційна цілісність останнього.

У різних районах України розміщен¬ня орнаменту мало як спільні, так і спе¬цифічні риси. На значній частині терито¬рії його розташовували на суцільно-кроєному рукаві або вставці, а також на рукаві біля вставки; у північно-західних районах Українського Полісся — на пле¬човій вставці і внизу рукава. На Середній Наддніпрянщині декорували вставку та передпліччя у вигляді двох широких, співзвучних за малюнком смуг. Якщо ру¬кав заповнювався вишивкою, то вона являла собою або окремі елементи орна¬менту, розташовані у шаховому порядку, або ж вертикальні композиції.

Прикрашали також і поділ сорочок (ляхівка, лиштва, пелена), комір та ман¬жети. Верхню частину стану орнаменту¬вали залежно від наявності нагрудного одягу. У північних та центральних районах Київщини, де не вживали безрукав¬ного нагрудного одягу, декор мав вигляд широкої вертикальної смуги на грудях, уздовж пазушки. Іноді до неї додавали по боках ще по одній смузі (так звані погрудки). В цілому на сорочках Право¬бережжя орнаментація розміщувалася на рукавах, вставках, грудях, комірі, ман¬жетах, подолі. На Лівобережжі орнамент також заповнював рукави та вставки, прикрашав поділ; на комірі ж, манжетах та грудях він був відсутній. На Західному Поліссі поділ сорочки, як правило, не прикрашався.

Локальною різноманітністю визнача¬лись мотиви орнаментації сорочок. У другій половині XIX ст. для України майже однаково характерні геометричні та рослинні, рідше зооморфні мотиви орнаменту, які могли утворювати само¬стійну композицію або поєднуватися між собою.На Наддніпрянщині, крім північних районів, як і в середній смузі України взагалі, побутували рослинні, рослинно-геометризовані мотиви, відомі в усіх слов'янських народів. На півночі України переважали найпростіші геометричні по¬будови малюнка, в той час як на Південно-Західному Поділлі, у передгір'ях і особливо гірських районах Карпат (у гуцулів) вони набували ускладнених форм. Рослинні мотиви, що побутували на Закарпатті (у бойків та лемків), від¬різнялись від аналогічних на Середній Наддніпрянщині композиційною будо¬вою, технікою виконання, поліхромністю. На півночі Київщини та Черні¬гівщини збереглися архаїчні геометричні мотиви. На значній частині Лівобережжя переважав геометризований рослинний декор або хвилястими лініями (хмели¬ками) розміщувались розетки та зірочки. На Правобережжі побутували такі рослинні мотиви, як гвоздики, дубові лист¬ки, троянди.

Елементи тваринного світу, часто дуже стилізовані, зберегли свій початко¬вий зміст у назвах орнаменту: метелики, рачки, павуки, собаки, півники. На Київщині й Полтавщині траплялися стилізо¬вані зображення качок, павичів, джмелів.

Колористика орнаментації україн¬ських сорочок, як і малюнок, залежали переважно від місцевих традицій. Так, на Чернігівщині, Полтавщині, а також на правобережному Поліссі переважала однотонна орнаментація. Проте монохромність Правобережжя й Лівобереж¬жя була різною. У першому випадку домінував червоний колір, а орнамента¬ція в основному виконувалася технікою ткацтва. На півночі Київщини у черво¬ний декор інколи вкраплювався синій колір. На Лівобережжі переважало ви¬шивання білими або трохи підфарбова¬ними у різні відтінки лляними нитками. Вишивання білими нитками (біллю) бу¬ло характерне для старовинних комплек¬сів, ареал його збігається з ареалом поясного одягу типу плахти. На півночі Чернігівщини до білої орнаментації іно¬ді додавали червоний колір. Невідбілена сіра або підфарбована у відтінки корич¬невого чи синього кольору вишивка характерна для Полтавщини, для Київ¬щини та Поділля — двокольорова черво¬но-чорна вишивка. В останньому випад¬ку переважання одного з кольорів за¬лежало від призначення сорочки та віку її власника. На півдні Черкащини до червоного та чорного додавався третій колір — жовтий або зелений. Із Південно-Західного Поділля в напрямку Кар¬пат поширюється ареал поліхромної ви¬шивки.

Аналіз локальних варіантів крою та орнаментації українських жіночих сорочок дає змогу виділити основні їх типи, що побутували наприкінці XIX — на по¬чатку XX ст.

Поліський тип. Для нього характерні такі риси: пришивання вузьких вставок (у половину пілки) або суцільнокроєного рукава по пітканню стану сорочки; гео¬метричний орнамент на плечовій вставці, верхній частині рукава (у святкових со¬рочках він заповнював увесь рукав), на подолі. Цей тип має правобережний та лівобережний варіанти. У сорочках правобережного Полісся верхня частина рукава призбирувалась біля вставки, на лівому ж березі рукав частіше приши¬вався до вставки без зборів. Горловина сорочок правобережного Полісся викін¬чувалася стоячим або виложистим комі¬ром, а нижня частина рукава — досить широкими манжетами, тоді як горловина та рукави сорочок Лівобережжя викін¬чувались обшивкою, що переходила в не¬величкий комір та манжети заввишки 1 —1,5 см. Колорит вишивки був моно¬хромний — на Правобережжі червоний, на Лівобережжі білий.

Полтавський тип визначався широ¬кими вставками (у цілу пілку), приши¬тими по основі стану; рукавом, розшире¬ним додатково півпілкою та закладеним у рясні збори біля вставки. Рукав шили також і суцільним, у всю ширину полот¬на, іноді розширюючи його додатковою півпілкою. Така сорочка не мала коміра й манжетів, горловина збільшувалася викотом. Вишивка, розміщена на встав¬ках, рукавах та подолі, виконувалась ажурними техніками, створюючи вираз¬ний світлотіньовий ефект.

Південнокиївський тип мав суцільно-кроєний рукав, підкроєний разом зі вставкою та вшитий по основі стану. В інших варіантах цього типу вставки викроювались окремо, а рукав призбирувався біля них. Сорочки шилися зі стоячим або виложистим коміром, рукав викінчувалися манжетами, іноді у вигляді оборок. Вишивка розміщувалася н плечах та передпліччях, уздовж рукаві на комірі, манжетах, подолі, грудях Спостерігається тенденція до поліхромності.

Центральнокиївський тип характеризується різноманітністю, акумулюючи собі різні типи крою та види вишивки. Переважаючими рисами були: приши¬вання вставок по пітканню, наявність коміра та манжетів, декорування грудей; виразний червоно-чорний колорит.Наприкінці XIX — на початку XX ст. у зв'язку з надходженням у село фаб¬ричних матеріалів (частіше коленкору, який був значно ширший за саморобне; полотно) змінюється крій сорочок, змен¬шується кількість швів, збільшується об'єм рукава. Значні зміни відбулися і в декорі сорочок — як у техніці виконан¬ня, так і в орнаментальних мотивах, що часто запозичувалися у фабричних тканин. Окрім того, на зміну традицій¬ним сорочкам приходять блузи різно¬манітних фасонів, поступово відводячи сорочці роль білизни.

Використана література.

1.Матейко К. І. Головні убори українських се¬лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч¬ний нарис. Київ, 1991.

3.Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран¬ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4.Нариси історії українського декоративно-при¬кладного мистецтва. Львів, 1969.

5.Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево¬люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6.Бойко В. М. Українські народні традиції в су¬часному одязі. Київ, 1970.

7.Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8.Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ¬ні художні промисли України. Київ, 1979.

9.Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

11.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.