Компоненти Українського костюма ХІХ ст. – початку ХХ ст. Верхній одяг із тканини

Крій цього вбрання різних статевовікових груп не мав значних відмінностей. Верхній одяг жінок і чоловіків різного віку, молоді та підлітків відрізнявся лише довжиною, кольором, оздобленням чи прикрасами. Складність виготовлення та обробки ма¬теріалів і самого пошиття верхнього селянського одягу в домашніх умовах вимагала колективної праці, що й було причиною розвитку народних промислів, пов'язаних з його виробництвом.

Верхній одяг, як найбільш довговіч¬ний і дорогий, старанно зберігався: його зразки і сьогодні можна зустріти навіть у найбільш промислово розвинутих райо¬нах Центральної України, хоча й у закон¬сервованому вигляді.

Нагадаємо, що верхній одяг розподі¬ляється на осінньо-весняний та зимо¬вий. В особливу групу слід виділити плащове вбрання, яке вдягали в негоду чи в дорогу поверх перших двох видів.

Через кліматичні умови найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид верхнього одягу. Він визна¬чався великою різноманітністю матеріа¬лів, форм, конструктивно-художніх при¬йомів.

Найбільш архаїчний — глухий — верхній одяг наприкінці XIX — на по¬чатку XX ст. в Україні практично не зафіксований (розвитку набув розпашний його варіант). А така давня ознака, як відсутність рукавів, виявилася стійкі¬шою і збереглася у верхньому одязі жи¬телів Карпат. Це старовинні гуцульські плащ-накидка гугля, а також гуня з фальшивими рукавами, яка накидалася на плечі. Сюди належать також і безру¬кавки з отворами для продівання рук — хутряні кептарі (киптарі), що побутували у гірських районах Західної України, і видовжені керсетки з тканини (Над¬дніпрянщина) .

Форми верхнього осінньо-весняного одягу з саморобного сукна залежали від типу крою спинки й способу поєднання її з передньою пілкою по лінії плеча.

Виходячи з цих двох визначальних мо¬ментів верхній одяг міг бути: прямий; розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний) та приталений — з невідрізною або частково чи повністю відрізною спинкою. Такий одяг не розрізався по лінії плеча, тобто ви¬кроювався з перегнутого полотнища (в перекидку). Найдавніший — пря¬мий — крій зберегли деякі види верх¬нього одягу аж до початку XX ст.— ко¬роткий гуцульський сардак (сердак) та гуня з довговорсового сукна, а також довга гугля без рукавів. Схожими за типом були й чуга та манта; їх викори¬стовували як обрядовий одяг і носили наопашки.

Паралельно з прямоспинним розви¬вався верхній одяг, розширений донизу боковими клинами. Своєю вузькою час¬тиною клини вшивалися по боках у прой¬му і створювали більшу об'ємність одягу, завдяки чому його можна віднести до халатоподібного типу. Оскільки цей тип крою з часом замінили більш розвинуті форми, на певній стадії він також висту¬пав як архаїчний і в розглядуваний пе¬ріод законсервувався в одязі, що носили поверх інших видів,— плащовому. Одна з назв такого типу одягу — опанча — має, очевидно, загальнослов'янське ко¬ріння і пов'язана з терміном «япончица», згаданим у «Слові о полку Ігоре¬вім».

Дуже поширений в Україні плащо¬вий халатоподібний одяг шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гір¬шої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, а підперізу¬вався поясом; до невеликого коміра або горловини пришивався прикрашений ви¬шивкою та обшивками капюшон (від¬лога, затулок, кобка, каптур, бородиця). Одяг такого типу з великим виложистим коміром називався на Наддніпрянщині халатом. На лівому березі переважала назва сіряк (із сірого сукна), на пра¬вому — кобеняк; по всій Україні побуту¬вав термін керея. Подібні форми були ха¬рактерні для повсякденних і святкових довгих сердаків Прикарпаття, поділь¬ських гуньок, південноукраїнських свит-польок та кирейок.

Значного розвитку у центральних ра¬йонах України XIX ст. набули різні види приталеного верхнього одягу з самороб¬ного сукна. їхні ранні форми зберігали верхню частину прямоспинною, а нижня розширювалася за допомогою клинів, що вшивалися по боках від лінії талії. Зву¬жений у талії, невідрізний, розширений донизу двома клинами крій притаманний старовинним українським свитам до двох вусів Наддніпрянщини, свитам-латухам та сштам-куцанам Полісся, кабатам За¬хідної України, які побутували ще на рубежі XIX—XX ст. Для цього одягу характерні об'ємність, опуклість за раху¬нок клинів (опуклих вусів), які іноді за¬кладалися у кілька зборів.

Подальше розширення нижньої час¬тини невідрізного в талії одягу привело до появи приталеної (під стан) багато-клинної свити, поширеної на значній території України. Попервах вшивали третій клин (свита до трьох вусів), а зго¬дом цей крій удосконалився завдяки роз¬різанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилася, й відповід¬но зросло число швів. Трикутні або тра¬пецієподібні клини замінювалися глибо¬кими, часом подвійними зборами, що ви¬кликало зміну силуету. Шилися такі сви¬ти з білого або сірого сукна, довжи¬ною до колін і нижче. На Полтавщині цей одяг називався свитою, юпкою, на півночі Київщини — куциною.Ускладнення прямоспинного крою та розширення нижньої частини одягу від¬бувалися й завдяки частковому підрі¬занню спинки по лінії талії та вши¬ванню прямокутних клинів (рясів, забо¬рів, брижів). У свиті з підрізними боч¬ками (з рясами і прохідкою) звужу¬валася, але обов'язково зберігалася суцільнокроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, засібок). Кіль¬кість зборів збільшувалася за рахунок звуження верхньої частини у талії, а та¬кож уведення додаткових широких кли¬нів у нижню частину.

Свита зі зборами розвивалася пара¬лельно з багатоклинною і широко побу¬тувала (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст., а потім ще тривалий час зберігалася селянами. На правобережній Наддніпрянщині її шили з темно-коричневого, на Поліссі та По¬діллі — з білого або сірого саморобного сукна. У різних місцевостях її називали по-різному: свита до заборів, катанка — на півночі Наддніпрянщини, свита до рясів — у Центральній Київщині, свита до брижів — на Черкащині, козачка — на Полтавщині, куртак — на Волині, чугаівка — на Вінниччині тощо.

Кіль¬кість додатково вшитих полотнищ і від¬повідно рясність зборів (рясування) підкреслювали заможність власника. Одяг аналогічного крою під назвою ка¬пота був поширений у західних районах і зберігся навіть у XX ст. як обрядовий.

Рідше траплялася в Україні більш пізня форма верхнього одягу — повні¬стю відрізна в талії з призбираною нижньою частиною. Цей тип крою лежав в основі російських кафтана та бекеші. В Україні побутував одяг із відрізною нижньою частиною (передні пілки су¬цільні або відрізні по талії) під аналогіч¬ними назвами і так, як і в росіян,— двобортний. У цілому ж в українському верхньому одязі на відміну від росій¬ського переважає старовинна традиція однобортності, що можна пояснити по¬мірнішим і м'якішим кліматом.

Одяг із сукна шився переважно без коміра або зі стоячим низьким (2— 2,5 см) коміром. Однак були й винятки. Так, на півночі Київщини зафіксована свита з виложистим шалеподібним комі¬ром, на Поділлі — з вишитим круглим коміром — відлогою.

Довжина верхнього одягу залежала від його призначення й водночас була локальною ознакою. Умовно можна виді¬лити короткий (до середини стегон), се¬редньої довжини (до колін) та довгий (до п'ят) одяг. Короткі варіанти побуту¬вали у гірських та передгірських районах Карпат, а також на Поліссі. На значній території України верхній одяг шили середнім та довгим, при цьому святкові свити були довші за буденні. Макси¬мальна довжина притаманна плащовому одягові.

Оцінюючи конструктивні особливості традиційного верхнього одягу з тканини, слід зазначити, що різноманітність його варіантів досягалася відносно простими і протягом століть відпрацьованими спо¬собами поєднання основних (спинка, пілки) прямокутних шматків тканини і вшивання клинів. Як наслідок, напри¬кінці XIX — на початку XX ст. в Украї¬ні одночасно побутували: прямі, розши¬рені, приталені, невідрізні в талії (багато-клинні), призбирані з частково або пов¬ністю відрізною спинкою форми верх¬нього одягу з саморобного сукна.

Поряд із домотканим сукном заможне населення здавна використовувало для верхнього вбрання привізні тканини, а згодом і місцевого виготовлення. Одяг, шитий із часто досить легких покупних тканин, в умовах клімату України пра¬вив за верхній протягом значної частини року. Широкого вжитку він набув, зокре¬ма, серед мешканців сіл, розташова¬них неподалік від торгових центрів. У XVIII — першій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного ґатунку, візерунчастий штоф, китайку, сірий черкасин, репс; для оздоблення — кольоровий оксамит, пар¬чу. Одяг із фабричних тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розшире¬ним донизу — вільного халатоподібного крою. Його робили на підкладці й за потребою утеплювали тонким шаром клоччя або вати.

Різні варіанти старовинного верхньо¬го одягу — капота, жупан, кунтуш, курта, черкеска, чумарка — виходять із ужитку в основному у другій половині XIX ст. Проте їхні конструктивно-художні особливості — виразність фор¬ми й оздоблення, використання орна¬ментальних тканин — набули розвитку в багатьох елементах костюма, що побуту¬вав на рубежі XIX—XX ст. Тож роз¬глянемо докладніше названі та інші види такого вбрання.Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу, який у XVII—XVIII ст. був складовою частиною святкового чо¬ловічого та жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селян¬ському побуті. Наявність жупана була ознакою добробуту. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, із призбираною спинкою й полами, що ледве сходилися, з виложи¬стим або стоячим коміром, манжетами й кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети й кишені обши¬валися кольоровою тканиною, прикраша¬лися тасьмою, шнурами, вишивкою гару¬сом; уздовж пілок у два ряди й на кише¬нях пришивалися ґудзики.

Поверх жупана вдягали кунтуш. Одяг із такою назвою був відомий не лише у східних слов'ян, айв угорців, поляків, а також народів Сходу, хоча відрізнявся кроєм і способом носіння. Шився кунтуш із дорогих ґатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими «фальшивими» рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашався сріб¬ними, золотими або шовковими шну¬рами.

Якщо кунтуш не ввійшов до селян¬ського вжитку, то жупан, який із часом почали носити у парі зі свитою, видозмі¬нившись, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Наддніпрянщини, ставши про¬тотипом пізнішого виду одягу з фабрич¬них тканин — юпки.

Капоту найбільш заможні селяни та селянки носили як святковий одяг. Вона була довшою й об'ємнішою за жупан, на відміну від нього — з глибоким за¬ходом, вільна в талії, з трьома і більше зборами на спинці, вузькими рукавами й великим виложистим коміром. її шили з тонкого сукна або шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакит¬ної) чи з розводами та фантастичними квітами.

Курта (куртина, куртка, чекмінь) — це старовинний верхній чоловічий і жі¬ночий одяг, схожий на російський кафтан: короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шився з китайки, сі¬рого демікотону, сукна. У другій поло¬вині XIX ст. курту найчастіше носили вдома, під час роботи.

Черкескою на Лівобережжі називали тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Це чоловічий верхній одяг, анало¬гічний кабардинській черкесці з відкид¬ними рукавами.

Чумарка (чемерка, чемерина, чама-ра) — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з при¬збираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзи¬ків попереду, зі стоячим коміром. Шила¬ся з тонкого чорного сукна або бавов¬няної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями.

Серед селянства Київщини побутував верхній одяг із тонкого білого сукна під назвою чемліт. Він повторював крій сви¬ти й був із виложистим коміром та ман¬жетами, обшитими чорним оксамитом.

Старовинний верхній одяг із покуп¬них тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою — шушун, халат, бурнус — наприкінці XIX ст. молоді й немолоді заміжні селянки Центральної України вдягали на свята, до церкви; використовувався він і як обрядовий. Цей тип походить із давніх загальнослов'ян¬ських видів одягу й генетично пов'яза¬ний із північноросійським шушуном, а також шушманом, який зберігся у XIX ст. в південних губерніях. В Україні (переважно на Лівобережжі) такий одяг набув подальшого розвитку: ускладнив¬ся крій, змінилося художнє вирішення. Шили його з вибійчастого або однотон¬ного ситцю, тонкої вовняної чи шовко¬вої тканини. Об'ємність одягу досягалася за рахунок дрібних зборів, закладе¬них по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії.

Звичайно він мав вели¬кий призбираний виложистий комір і манжети; у різних місцевостях був різної довжини.

На Середній Наддніпрянщині як святковий жіночий верхній одяг викори¬стовували давню баєву юпку з трьома клинами й великим виложистим комі¬ром із тонкої червоної, синьої або зеле¬ної байки (ворсистого сукна, раніше при¬візного, а з XVIII ст.— місцевого вироб¬ництва). Вся поверхня юпки прикраша¬лася саморобними китицями (хвостика¬ми, ковтками, мухами) з кольорової вов¬ни, які контрастували з матеріалом юпки. У цьому одязі помітний вплив міського костюма, а також модних течій, які трансформувалися у своєрідний народ¬ний стиль.

Наприкінці XIX ст. з розвитком міс¬цевих мануфактур їхня продукція посту¬пово витісняє традиційні домашні та ста¬ровинні імпортні тканини. Холості (не-утеплені) та ватяні юпки, круглі ватяні кохти (ватянки) розвивають кращі міс¬цеві традиції крою верхнього одягу з саморобного сукна: збільшується кіль¬кість клинів, байтових або подвійних збо¬рів (накладів), багатошовною стає спин¬ка, яка часом відрізалася по лінії та¬лії. Те ж саме стосується й багатства декоративних прийомів.Сільські майстри користувалися як однотонними, так і орнаментованими (тканим або вибійчастим малюнком) фабричними тканинами, знаходили за¬соби їх ущільнення з метою утеплення й надання одягові форми, відповідної до традиції. Верхня, більш дорога й нарядна тканина дублювалася гармонуючою, але недорогою підкладкою, часом — ватя¬ною прокладкою, яка прошивалася вруч¬ну, а пізніше — машинною строчкою, утворюючи складну фактуру. Локальні варіанти відрізнялися довжиною та про¬порціями, обробкою деталей і оздоб¬ленням.

Таким чином, формування крою верхнього одягу з тканини йшло двома шляхами. Один — у напрямі поступо¬вого розширення нижньої частини пря¬мої спинки клинами, які не порушували її суцільнокроєності, тобто від плащоподібних гуглі, чути через кирею, сердак і свиту з двома клинами та «перехва¬том» по боках — до багатоклинних свит. Другий шлях — це розширення нижньої частини виробу за рахунок підрізання по боках, а пізніше й відрізання спинки та вшивання додаткових полотнищ тка¬нини. Ці процеси відбувалися одночас¬но, причому перший тип крою був притаманний чоловічому й жіночому одягові, другий — переважно чоловічому. Крім того, зазначимо, що особливістю саме українського верхнього одягу було вши¬вання клинів — по боках і ззаду.

Початок XX ст. приніс в українське село нові, більш уніфіковані форми верх¬нього вбрання — пальтового та піджако¬вого типу. Під впливом міського костю¬ма й насамперед одягу робітництва на¬бувають поширення різні види повсяк¬денних ватяних піджаків, коротких пальт із напівсукна та інших фабричних тка¬нин. Ці вироби були прямоспинного крою, підкреслено прості й утилітарні.

Використана література.

1.Матейко К. І. Головні убори українських се¬лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч¬ний нарис. Київ, 1991.

3.Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран¬ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4.Нариси історії українського декоративно-при¬кладного мистецтва. Львів, 1969.

5.Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево¬люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6.Бойко В. М. Українські народні традиції в су¬часному одязі. Київ, 1970.

7.Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8.Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ¬ні художні промисли України. Київ, 1979.

9.Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

11.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.